Кінець світу — це коли у вас нема абрикосів

Маршрутка вилетіла з хмари куряви. Обтічної форми, обвішана бляклою у денному світлі неоновою рекламою гарячих путівок на Альдебаран і найновішої моделі хатнього робота, вона втім була жовта, як ціпка, — бо ж традиція. Підхопивши свій чималенький багаж, бабця Рая зайшла у задушний салон. Плюхнулася на перше сидіння за водієм, та поки розклала усе добро, геть зопріла.

— Ви б хоч вікно відкрили, — поскаржилася вона.

— Зараз кондиціонер запрацює, хвилиночку, — відповів кремезний чолов’яга за кермом.

Однією рукою він прокручував віртуальний графік рейсів на лобовому склі, а другою — біонічним протезом — клацав перемикачами над головою. Датчик над його лівою скронею невдоволено пищав.

— Нас трохи пошарпало по дорозі з Красилова, — пояснив водій.

Загуділо — і по салону поволі розтіклася приємна прохолода. Маршрутка рушила з місця. З Вереміївки до Хмельницького їхати хвилин двадцять, якщо нічого не трапиться. Бабця Рая трохи збільшила прозорість вікна і попересовувала клунки під сидінням, щоб надійніше стояли, а зверху примостила найцінніше: маленький кошичок із яйцями і більший — з запашними золотавими абрикосами.

У найменшенької онучки, Соломії, завтра день народження. Невістка Оксана спече її улюбленого пирога, а Рая везе для цього усе необхідне і ще купу різного смачного та природного, бо що в тому місті є? Скрізь лише перероблене та клоноване! На щастя, вродило цього року добре. Хай з кулінарією у Раї так і не склалося, зате своїм садом та городом вона могла пишатися. То ж давня мрія. У роки війни вона так і трималася: коли ставало геть нестерпно, заплющувала очі й уявляла собі, де що посадить, як воно ростиме, вбираючи соки землі, дощі і сонячне проміння. Як виблискуватимуть на сонці товсті червоні помідори. Як з глухим стуком падатимуть у траву яблука.

Маршрутка зупинилася біля Заруддя, підібравши «дачників» — так називали студентів, що приїжджали сюди на літо працювати над природоохоронними та селекційними проектами.

— Сьогодні вранці дощ передавали, — сказав довготелесий хлоп у навушниках із настовбурченими антенами, що зайшов останнім. — Має початися через три хвилини.

— Прорвемося, — буркнув водій, не відриваючи очей від приладової панелі.

Округлий жовтий автобусик оповило силове поле. Пасажири мимоволі напружилися.

Бах! Щось гепнулося об дах маршрутки. Захисні механізми пом’якшили удар, але машину все одно добряче труснуло. Водій викрутив руль, уникаючи вирви на дорозі. Рая побачила у вікно синювату брилу льоду, що залишила чималеньку вм’ятину на асфальті. Попереду впала ще одна. Отже, дощ почався раніше — ще й з градом.

А най би його холєра побрала! Маршрутка лавірувала між градинами, кожна завбільшки як не з кавун, то з муніципальну клумбу. Водій творив дива, роблячи такі віражі, що йому раз у раз аплодували. Мимохідь Рая помітила кілька аномалій (химерніших за погоду, якій у наш час ніхто не дивується): блимнув голографічний білборд, на мить перетворившись на старий шмат заліза, обклеєний помаранчевими плакатами, замість відер з огірками та помідорами, виставленими на продаж при дорозі, з’явилася і хутко зникла розкладка з планшетами, айфонами та іншими старомодними гаджетами. Щось буде.

Маршрутку знову трухнуло, і водій різко вдарив по гальмах. Попереду на висоті приблизно півтора метри над дорогою зяяла діра у просторі-часі. Поволока, схожа на плівку бензину на поверхні калюжі, не дозволяла зазирнути по той бік.

Датчик над скронею водія завищав, наче його різали.

— Хто може мене замінити? — запитав кіборг за кермом.

— А у вас система управління зі штучним інтелектом? — подав голос хтось із «дачників».

— Та де там! Коли я спробував підключити біодвигун, той ШІ почав так матюкатися, що я його видалив до біса.

— А як же без ШІ? — на першому окремому сидінні біля вікна чоловік у лляному костюмі у фіолетові кактуси від здивування відсунув на лоба електронні окуляри.

— Що, ніхто? — водій обвів поглядом пасажирів, але жоден не ворухнувся.

Крім бабці Раї.

— Ех, молодьож! — похитала головою вона. — Я зможу.

— Це мала просторово-часова аномалія, — сказав чоловік у кактусах, якого Рая про себе прозвала «айтішником» (вона по старій пам’яті називала так усіх, хто на позір мав стосунок до технологій) і зробив кілька дивних рухів, даючи команди своїм окулярам. —Три бали за десятибальною шкалою Черняхівської-Байбак. Якщо об’їхати її по широкій дузі на швидкості не менше вісімдесяти кілометрів на годину, нас не засмокче.

Сказати легше, ніж зробити. Рая сіла, наче за штурвал якогось експериментального літака.

— Для чого це все? — обвела ошелешеним поглядом безліч незрозумілих приладів, дисплеїв, важелів на всіх оточуючих поверхнях.

— Це додаткові функції, — водій увесь час чимось клацав і кудись тицяв, то на приладовій панелі, то в себе на руці. — Ось, я вимкнув усе зайве, а сам, даруйте, на діагностику.

У його очах зарясніли рядки химерного коду, а пристрій над скронею запищав тривожно й задумливо.

Рая обережно надавила на газ. Маршрутка послухалася, як сучасний кросовер, і легко набрала потрібну швидкість. Градини гепалися обабіч, наче хтось на небі намірився вщент роздовбати дорогу до Хмельницького, але де там! Рая рулила вправно, об’їжджаючи ями, ухиляючись від льодових брил іноді в останню секунду, і поступово наближалася до просторово-часової діри — аж пригадала, як возила колись броніки та інше всіляке корисне на передок, і як їй було страшно, але й радісно, коли бачила вдячні посмішки. От і тепер, як вона не старалася, а машину все одно раз у раз підкидало. «Капець моїм яйцям!» — думала Рая, але не відривала очей від дороги. Ще трошки.

— Не менше вісімдесяти кілометрів на годину! — нагадав «айтішник».

— Та знаю я! — відмахнулася бабця Рая, але таки глянула на спідометр.

Вісімдесят три кілометри. Вісімдесят два! Як так?

— Штурхоніть хто-небудь водія. Годі вже діагностуватися.

Кіборг очуняв і схопився за голову:

— Так поспішав виїхати зі Старкона, що забув заправитися!

Вісімдесят один кілометр на годину.

— Що можна зробити? — запитала Рая, перекрикуючи настрахане бурмотіння пасажирів.

— Потрібне пальне. Органічні речовини. Будь-яке харчове сміття підійде!

Водій пройшов у салон і одним рухом відкрив люк у підлозі, а тоді став на коліна і почав порпатися у якомусь механізмі, прикрученому зісподу маршрутки.

— Давайте все, що у вас є! — випроставшись, простягнув пластиковий контейнер найближчій «дачниці».

Та поклала всередину серцевину яблука. Її одногрупник додав недоїдений бутерброд. «Айтішник» неохоче дістав пляшку козиного молока.

— На фермі в Западинцях купив, — позітхав-позітхав, але таки вилив у контейнер.

Не виходячи з «Зуму», жінка у білому костюмі порозривала кілька пакетиків із сухою їжею і висипала вміст до решти харчового палива.

Вісімдесят кілометрів на годину.

— Цього замало, — сказав водій.

А щоб тебе підняло і гепнуло!

— У моїх клунках купа всього, — гукнула через плече бабця Рая. — Беріть!

«Аби тільки вистачило без абрикосів!»

До діри залишилося кілька сотень метрів. За нею вже виднілися зелені хмарочоси Лісових гринівців. Водій повернув контейнер з органікою на місце — двигун заторохтів, сіпнувся разом з усім автобусом, і задоволено загудів. Стрілка спідометра залишилася на позначці «вісімдесят», коли маршрутка проїхала повз прогалину у просторі і часі. Бензинова поволока ворухнулася — і на мить стало видно похмуре зимове небо, у якому летіли сіро-зелені військові гелікоптери. Летіли на північ — до Старкона.

Маршрутка зсунулася ліворуч, наче з діри вислизнули невидимі мацаки, обхопили її і потягнули.

— Газуйте, бабцю! — гукнув водій.

Рая так і зробила. Заверещали прилади, застогнав метал. Пальці, яким вона вчепилася в кермо, геть побіліли.

Щось луснуло. Невидимі мацаки відпустили маршрутку, і вона помчала вперед так, наче її запустили з рогатки.

Зупинилися аж біля зарядної станції, де раніше пролягала межа міста. Тут вийшли «дачники», ні на секунду не припиняючи галасливо обговорювати захоплюючу приходу. Бабця Рая поступилася місцем водієві і повернулася до залишків свого багажу. Яйця таки побилися. З городини залишилися лише кабачки. Чого було їх не взяти?

— Я боялася, що вони розсиплються по підлозі, — худорлява дівчинка з білявим, наче вицвілим, волоссям простягала Раї її корзину з абрикосами.

— Дякую, сонечко! — розчулилася жінка.

Один за одним салон залишила решта пасажирів. «Айтішник» вийшов біля озера і відразу зник у густій тіні під високими деревами, жінка у білому попросила зупинити біля штаб-квартири Stfalcon — височенного хмарочоса з садом на даху і паркувальними майданчиками для аерокарів на всіх рівнях. До кінця подорожі більше нічого загрозливого не сталося. Просто свято якесь.

З того часу, як москалі вкрали у китайців «зброю судного дня» і застосували її, щоб помститися Америці за свою ганебну поразку (якої їм завдала Україна, але вони ніколи цього не визнають), по всій планеті що не день, то кінець світу. Українці адаптувалися, звісно: навчилися латати реальність, тримати Місяць на орбіті і зшивати літосферні плити ущільнювачем, надрукованим на 3D-принтері. Проте іноді так хочеться відпочити!

На кінцевій уже чекала невістка Оксана. Спускаючись сходами, бабця Рая помітила, що остання пасажирка — бліда дівчинка, що врятувала її абрикоси — так і сидить на задньому сидінні.

— А тобі куди?

— На Місяць.

— А хіба маршрут туди доходить? — здивувалася Рая.

— Аякже, — блиснув штучним зубом водій. — Але це вже за заміським тарифом.

Бабця Рая вийшла. Силове поле довкола маршрутки згустіло, колеса втягнулися, натомість висунулися крила, зовсім як у шатла «Діскавері». Загуркотів двигун, і автобус-трансформер злинув у небо. Невістка і свекруха проводили його поглядом, доки він не зник удалині.

— Нащо ви стільки привезли, мамо? — спитала Оксана, повернувшись з неба на землю.

— Ще що? Дріб’язок, — махнула рукою Рая. — Майже все з’їла клята машина, — помітивши здивований погляд невістки, додала: — По дорозі розповім.

Клунок із кабачками поклали у багажник. Оксана сіла за кермо. Вмостившись у кріслі поруч, бабця Рая обережно поставила кошик із пухнастими абрикосами собі на коліна.