«Кожна цивілізація тяжіє до самовдосконалення, руйнування та відродження…»
Донеччина, 2876 рік.
Донеччина, 2876 рік.
— Хапай його, чого зириш? Їсти сьогодні будемо чи вже на наступному тижні? — Павло штурхнув старшу сестру Катерину й та ледь не гепнулася.
— Ну як хочеш жерти, то сам гарбай того зяблика! — дівчинка поправила захисні окуляри на чорнявому волоссі й знову вмостилася зручніше на камені.
— Та як не піду, так помру з тобою на цьому нагробку. А як вбʼють, то хоч поховай мене не як степового пса!
— Ах ти, — вона хотіла вхопити його, але хлопчисько швидко зʼїхав донизу.
Він беззвучно підкрадався до маленької худорлявої пташки. Зяблик мляво скакав на змертвілому дереві. Ніде на ньому не зеленіло жодного листочка. Тонкі гілки жевріли останньою надією на життя, як і весь світ навколо.
Колись безкрайні поля перетворилися на задушливі земляні пустелі, а вулицями напівзруйнованих міст оселилися стервʼятники, які досі намагалися видавати із себе людей. Нестача харчів і довга відсутність дощу з кожним роком вбивали й так нечисленні осередки людства.
Павло майже настиг деревця, як перечепився через темний камінь і прожогом полетів обличчям вперед.
— Кх-кх-кх, — він поспіхом відкашляв сухий ґрунт, задивляючись на пусті гілки, — скоро точно копита двину від голодухи…
— Гей, довбню, ти як? — сестра сковзнула вниз і скуйовдила його брудне руде волосся. — Не падай духом! Ще наущатися тобі й наущатися! Диви! Може зара ящірку вполюємо!
Обтрусившись, хлопчисько підвівся. Навколо них визирали ще кілька брил, які нерівномірно стирчали місциною.
— Слух, Катю, чого їх тут так багато?
— А мені звідкіля знати? Вони нас точно почастувати їжею не зможуть, гайда шукати щось поживніше, — дівчинка попростувала до жорсткого потрісканого стовбура в надії знайти хоча б дрібненьку комашку.
На камені викарбувалися ледь помітні доісторичні символи. Візерунки нагадували трикутники, хвилясті лінії та круги, які рясно прикрашали міцну фігуру. Він водив і водив худими брудними пальцями по заглибленнях поки не дійшов кінця.
— Дивинааа, — Павло відвернувся.
Почувся сильний гуркіт. Дрібні плити осипалися з могили донизу. Золоте сяйво, що линуло звідти на секунду засліпило очі. Хлопчисько примружився, але нарешті побачив обриси жінки. На голові у неї красувався плетений вінок, а в руках вона тримала невеликий брунатний глечик.
— Не знаю, що ти таке, але не чіпай мого брата! — Катерина закричала й підтюпцем підбігла до Павла. Дівчинка стала попереду нього, аби відгородити. — У мене є ніж і я знаю, як ним користуватися!
Постать подивилася на дітей зверху. В її великих очах відчувалася мʼякість, а в погляді — материнська ніжність. Перед ними виникла древня богиня Мокош. Жінка, не відводячи вирла, підняла витончені долоні до Сонця й промовила на старославʼянській:
Постать подивилася на дітей зверху. В її великих очах відчувалася мʼякість, а в погляді — материнська ніжність. Перед ними виникла древня богиня Мокош. Жінка, не відводячи вирла, підняла витончені долоні до Сонця й промовила на старославʼянській:
— Въсоврищі плоди!
Серед брудного повітря затанцювали золоті вогники. Вони немов стрімкий вир безгучно неслися над пальцями поки не сотворили довгі золоті стрижні. Колоски під дією магії повільно літали над її руками.
Катерина вловила виразний солодовий аромат, який колись давно чула. Слина рясно потекла по дівочому підборіддю.
— Ану давай це сюди, — вона підбігла до богині, але та розчинила їх та швидко відлетіла на сусідню брилу з чоловічим зображенням. — Тобі жити набридло? — дівчинка від нестерпного голоду потроху втрачала здоровий глузд.
Мокош пальцями повторила малюнок на поверхні.
Вдруге роздався голосний тріск і з камʼяної могили звільнився старець. Він мав суворий лик. Провівши рукою по довгій бороді й завитих вусах, чоловік уважно роздивився все навкруги. Потужний басистий голос ніби грім залив околицю:
— Ізгоубіша плодовитоую землѭ! — Мокош вклонилася перед верховним Богом.
Катерина й Павло, припавши чолом до нечулого ґрунту, помітно трусилися. Вони боялися навіть дивитися у бік старця, а його тризуб і шолом з рогами блищали так, що зіниці виїдало. Врешті-решт хлопчисько набрався хоробрості й звернувся до Перуна:
— Ми тільки шукали їжу… Не губіть нас. Ми-ми не їли останні кілька днів…
Павло, цокочучи зубами, не підіймав погляду від землі. Серед тріщин виліз крихітний хробак, який вибрався подихати на поверхню. Хлопчисько швидко засмоктав личинку сухими губами. У цей раз навіть кислинки не було чутно, Павло просто одним махом проковтнув його.
— Тутъ давно не бисть дождя! — Перун підніс тризуб у небо. — Азъ воззову воду, ти же, Мокошо, возрастіши плоди!
Роздався моцний удар, який ніби глухий постріл рознісся над поверхнею. Сіре небо зовсім почорніло. Катерина відчула, як по голові щось вдарило. А потім ще й ще. Земля ставала дивною. Її колір потемнів. З волосся дітей рясно крапало.
— Це що таке? — крізь шум води почувся голос брата.
— Не знаю…
Жінка підійшла до них ззаду та поклала руки на два плечі, від чого обидва помітно смикнулися. Діти не памʼятали власних батьків, можливо вони навіть не були ріднею.
— Аз потрудюся о піщє! — Мокош окропила землю чимось дрібним.
Катерина не встигла роздивитися, що то було, проте богиня, взявши її руку в свою, поклала маленьке зернятко. Жінка швидко піднеслася й полетіла на іншу глибу. Вона повторила рухи відродження, тож перед ними постав ще один Бог.
Сварог оглянув понівечені людьми землі та, не проронивши ні слова, підійшов до дітей. У руках він міцно тримав плуг і показав їм як користуватися приладом. Разом з ним Катерина й Павло навчилися сапати, обробляти, косити. Коли справа була закінчена заколосилося вкрите пшеницею поле. Дітки полегшено прилягли на вологу землю.
Старе дерево так і стояло напівживе. Богиня, підійшовши ближче, поклала долоню на стовбур. Золоте світло пройшлося по ньому, й воно вмить рясно вкрилося листками.
Павло відчував, як по щоках покотилися сльози. Він ще ніколи не бачив нічого прекраснішого за це.
— Насъ оковавъ Володимиръ Великий. Нікому печіся о тварі безъ насъ. Азъ ви научю нєчто. Ідемъ! — Мокоша повернулася спиною покритою візерунчатою накидкою. Катерина й Павло поспішили за нею.
— То ми скоро скуштуємо щось смачніше за зяблика? — пошепки мовив хлопчисько.
— Поки не радій, бо ще біду накликаєш… Язик у тебе задовгий, а руки закороткі! Йди швидше, а то відстанемо, — сестра показала пальцем знак мовчати.
Хоч жінка й виглядала приємною, ніхто не знав, чого вона насправді хоче. Богиня зупинилася й вказала рукою на землю. Зʼявився невеликий ручний млин, який швидко закрутився під дією божественної магії.
— І що з ось цим робити? — запитав хлопчисько.
— Сѣди й трудися, — Сварог підлетів і продемонстрував, як ним правильно користуватися.
Мокош же відвела Катерину у бік та тихо нашептала щось на вухо.
***
Околицями рознісся запашний аромат, який огорнув теплом і затишком, якого ніколи не знали діти. Дівчинка відчувала, як сильно камʼянів живіт, а ребра легко рахувалися під старим одягом.
Останні кілька днів Павло трудився, аби зібрати маленьку грубку, а Катерина працювала над рецептом і продуктами отриманими від Богині. Мокош наказала спочатку приготувати, а лише потім їсти. Після цього вона покинула їх. Пантеон був занадто довго увʼязненим у камʼяних могилах, аби надалі лишатися тільки з ними.
Нарешті настав час діставати страву.
Катерина згорала від нетерпіння й бажання швидше вбити нестерпний собачий голод. Від запахів ставало дурно. Горіхувате пахтіння огорнуло кілька сотень метрів навколо них. Аромат проникав крізь ніздрі, крізь потріскані вуста, крізь пори на тілі. На мить вона повністю розчинилася у ньому.
Металева тарілка в якій вони варили зябликів тепер наповнилася запеченою скоринкою. Від неї йшов густий рясний пар, а від жару обпікалася шкіра. Павло й Катерина уважно подивилися на витвір мистецтва, не інакше. Проте задовгий мир між ними підійшов кінцю. Посуд з тріском вдарився об землю, а дівчинка різко вихопила гарячу приготовлену їжу та, не обертаючись, понеслася у поле.
— Катю! Ти чого? Що на тебе найшло? Так нечесно! — він побіг вслід за нею.
Вона відтиснула перший шматок, який ледь-ледь захрустів. Пар знову рясно вдарив по сухій шкірі. Серединка виробу залишилася мʼякою й вологою. Пальці тряслися, а крики Павла лунали все ближче. Катерина поклала у рота кусень. Він пекуче розпалив горло, проте їй було все одно. Дівчинка торкалася язиком скоринки дуже довго, аж поки не зімкнула зуби. Тіло обмʼякло. Руки приречено впали донизу разом з буханцем, який покотився поміж колосків.
Павло підняв хлібину й з ярістю штовхнув сестру.
— Я, між іншим, більше за тебе їсти хотів! І вколював не менше!
Катерина обернулася. Хлопчисько міцно притискав золоту скоринку до себе. Він занадто швидко дихав і ніяк не міг заспокоїтися після погоні.
— Пробач мені… Цей аромат я впізнала. Перед самою смертю мама приготувала мені щось подібне. Воно було не таке смачне, не таке соковите, але… Але та паляниця врятувала мене від смерті, а тепер вона врятує і тебе.
Дівчинка підступилася до нього й обійняла, а потім повільно покрокувала до дерева, що ожило.
— Я дала обіцянку, яку повинна виконати й боялася не встигнути скуштувати… Мокош попросила віддати тебе, як того, хто пробудив її, проте ні… Ти маєш жити, братику. Ти маєш жити за нас обох. Боги ніколи не дають нічого просто так. За магію завжди є плата…
Руки піднялися до Сонця. Вона примружила втомлені блакитні очі та зробила останній глибокий вдих. Постать розтанула у повітрі немов марево й зірочками пролетіла поміж рясного зеленого листя.
***
Павло, тримаючи за руку дитину, підійшов до стовбура. Він схилив голову та зовсім тихо промовив:
— Катрю, привітайся, — чоловік зробив важку паузу. Його губа затремтіла. — Завдяки сміливості однієї маленької дівчинки ми з тобою й досі тут.
«Присвячено незабутнім камʼяним могилам, які є історичною прикрасою Донеччини та всім людям, які загинули під час Голодоморів».
Повернутися до конкурсу: БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
Написано гарно. Єдине – діти, які не їли кілька днів, після зустрічі з богами ще кілька днів будували піч (я так розумію, що весь цей час теж нічого не їли), і врешті з’їли свіжу хлібину ще гарячою. Якщо не помиляюся, після довгого голоду таке частування може виявитися летальним.
Хоча, може, саме це ви й хотіли сказати тим, що дівчинка “розтанула”.
Удачі на конкурсі!
Дякую, вам також успіхів! Кожен побачить щось своє)