Як обдурити мага

Який вигляд має повний триндець? Та ось такий…

Я стою біля відчинених дверей свого всюдихода і дивлюся на небіжчика на задньому сидінні.

Його застигле обличчя біле, мов крейда, а бинт на животі яскраво-червоний. Однак не настільки рясно червоний, аби це було фатально. Отже, внутрішня кровотеча. Хоча я затягав пов’язку чимдуж, щоб перетиснути судини, а сили мені не бракує.

Трясця! Таки сподівався, що встигну довезти його до лікарні. Що він протримається ще трохи. Але не вийшло.

В голову лізе всяка дурня. Що тепер задовбаюся відмивати машину від крові. Що попереду купа маруди – пояснювати в офіційних інстанціях, за яких обставин цей хлопак спіймав ті дві кулі. І де його збіса  ховати?

Але знаю – це все задля того, щоб уникнути думок про головне.

Що тепер гаплик усьому. Все пішло на пси. Всі мої сподівання, мрії і плани. Все моє життя… 

Налітає вітер, дерева довкола гнуться й гучно шурхотять. З-за кущів вигулькує олень, помічає машину й тікає. До найближчих населених місць понад сотня кілометрів диких лісів і степів. Без жодного найубогішого путівця.

Тужливо плюю на траву та йду до багажника. Витягаю звідти стару ковдру й накриваю небіжчика. Та тут спадає на думку: чи він не звалиться з сидіння, коли машину труситиме на бездоріжжі? Ніяк не можу вигадати, як його можна припнути в такому положенні. Врешті-решт незграбно підпихаю під тіло ремені безпеки. Якщо мерця посадити вертикально, то можна було б закріпити тулуб ременями надійніше. Але тоді у нього бовтатиметься голова при стрибанні по тутешніх горбах і баюрах. І це вже буде якесь блюзнірство.

А ще від такого бовтання у трупа можуть зламатися шийні хребці. І мені потім доведеться до скону доводити, що то не я скрутив йому в’язи. І хрін хто мені повірить. Бо про те, що мої  стосунки з нинішнім мертвяком були не надто приязними, знало достобіса люду. І навіть якщо судмедекспертиза підтвердить, що не я його вбив, а перелом посмертний, поголос все одно гулятиме…

Ні, до біса! Краще хай лежить на сидіннях, як лежав. Якщо й упаде, то не далі підлоги.

Від цих роздумів дедалі більше кортить люто заволати й по чомусь угатити. Та що користі?

Погляд спиняється на стволі автомата, що висувається з-за сидіння, і я стріпуюся. Зброї неодмінно треба позбутися. Мені і з мерцем вистачатиме клопоту, не варто до цього додавати  гембель з вогнепалом. Щоправда, зброя легальна, але на ній стоять клейма сусідньої держави, тому це значно гірше, ніж нелегальна. Тут варіант «випадково знайшов у кущах» не прокотить. Тому знову йду до багажника, дістаю звідти лопату й починаю копати вузьку глибоку яму.

Та поки відгрібаю землю, спадає на гадку: може, зробити ту яму ширше й глибше та покласти туди ще й небіжчика? Якщо добре замаскувати могилу, то в цих хащах її ніхто не знайде. Дорогою надибаю якийсь струмочок чи річечку та відмию кров у машині. Й жодних клопотів. Нікому нічого не доведеться пояснювати. Нема тіла – нема діла.

Думка страшенно спокуслива. Зупиняюся, спираюся на держално й починаю її обмірковувати, відшукуючи вразливі місця. Не знаходжу. З усіх боків це найкращий вихід…

Зло зітхаю, закидаю в яму автомат із магазинами, засипаю землею й накриваю трав’яною дерниною.

Ні. Може, я дурень, але ні. Це таки не варіант.

А ще…

Адріан.

Це ім’я записане в моєму нотатнику разом із адресою.

Чи існує взагалі цей Адріан? І чи адреса – не облуда? Не маю жодного уявлення. І зараз навіть не хочу про це клопотатися. Потім. Колись потім. Мені й так достатньо зле.

Вичищаю лопату й відправляю її до багажника. Прості побутові дії допомагають відволіктися й не думати зайвого. Про тугу, від якої мене аж вивертає. Про те, що я нині в повній сраці. І чи можна було якось цьому запобігти?..

Втім, останнє не має сенсу. Все вже сталося. Час навпаки не повернути.

Підходжу до задніх дверей, щоб їх закрити. І бачу, що ковдра на грудях небіжчика ворушиться. Повільно здіймається й опадає…

Три дні тому.

1..

В залі концерт-холу щось було не так, як належить. І я завважив це з першого ж погляду. Зупинився на сходах амфітеатру і тицьнув пальцем униз.

– Що це таке?

– Сцена, – пробурчав Карнак, технічний директор – він кульгав трохи позаду і ледве встиг загальмувати, щоб на мене не наштовхнутися.

– Бачу. Я питаю про розмір. Ти її міряв?

– Звісно!

– Ні. Карику, друже! Я питаю не про те, що нам намалювали в запрошенні. Ти мав з’ясувати, чи нам вистачить розміру майданчика. Тобто взяв рулетку і поміряв. Руцями. Чи ти таке зробив?

Карнак зло скривився. Я ніколи не підвищую голосу, та коли у мене з’являється оцей нудотний безбарвний тон, мої підлеглі починають мене щиро ненавидіти. Точно  знаю. Такого гада, як я, обдурити неможливо.

– Міряв, – процідив він. – Якщо поставити загорожу, то діаметр арени буде тринадцять метрів. Стандарт. Тут просто подіум, тому так здається…

– А отам ліворуч оркестрова яма. Просто впритул. Ти хочеш, аби хтось туди пірнув?

– І що я мушу з нею робити?

– Закрити. Як – мені байдуже. Але щоб її тут не було. І той подіум мені не подобається. Його можна розібрати?

– Навряд.

– Мені начхати. Хай розберуть. Йди до директора і домовляйся. І прибрати перший ряд сидінь. Можливо, два ряди. Тоді впишемося.

– В них є план залу, – пробурчав Карнак. – По цьому плану вже продані квитки. Ніхто нічого прибирати не буде.

– А ти міг подумати про це раніше? Або спитати мене? Перш ніж розпродали квитки, і ми сюди приперлись усім кагалом?

– Я питав, – незворушно промовив Карнак. – Ти сказав, що все годиться.

Я остовпіло витріщився на нього. Гарячково напружив пам’ять. Та ні, брехня!

– Карику, я не міг такого сказати. Фізично. Наш нормативний розмір арені – мінімум двадцять метрів. Мінімум! І ти це знаєш!

Карнак мовчки витягнув комунікатор, щось на ньому клацнув, і я почув його голос в запису: «Тобто, двадцяти метрів не буде. За жодних умов. То що робимо?» А далі мій власний: «Чорт! Але насправді нам ті двадцять-плюс потрібно лише для коней, щоб їм було де розігнатися. Для всього іншого достатньо і тринадцяти… А-а, хай буде. Коники і на вкороченому кроці глядітимуться гарно. Не відміняти ж гастролі через таку байду…»

Я розгублено кліпнув. Карнак докірливо дивився на мене спідлоба, його обличчя темно-кавового кольору нагадувало культову статую дравідійського бога. Незворушно зауважив:

– Я ж усе записую.

– Стривай… Ти змонтував аудіо, чи що?

Цей може. Змонтувати, розмонтувати, закоротити, зламати, підірвати… На будь-який смак. І все – кількома кліками на комунікаторі, котрий у Карнака вже давно не комунікатор, а якась пекельна багатофункціональна машина. Його модифікованих гаджетів я трохи боюся. Часом здається, що головний фахівець із чорній магії у нас не я, а саме він. Тільки його магія страшенно техногенна.

– Можеш віддати запис на експертизу, – пирхнув Карнак.

Я повільно видихнув крізь зуби. От! Тепер пригадую, коли я це казав. Я тоді був страшенно заклопотаний, голова обертом, не завжди зосереджувався на тому, що торочу. Брязнув і одразу забув. Дідько!

На гадку спала знайома з дитинства історія: як знаменитий майстер психопрактик наново пішов в учні, коли не зміг згадати, з якого боку від капців поставив парасольку – ліворуч чи праворуч. Бо зрозумів, що вчинив цю дію не усвідомлено. Схоже, мені теж час повертатися в учні. Зазвичай з усвідомленістю у мене все гаразд, але в той день я вочевидь випав зі звичного стану. Старію, чи що? Альцгеймер на підході? Наче ще зарано…

Я знову похмуро роззирнувся.

Насправді в цьому шоу-холі, одному з найвідоміших у Східній Унії, не було до чого прискіпатися. Так, сцена менша, ніж ті, до яких я звик, але ж це не стадіон. Зате все інше зручне й гарне. Великий амфітеатр із шерегами м’яких крісел, різьбленими балконами і ложами. На підлозі лакований паркет, сходи застелені килимами, лаштунки завішані оксамитовими портьєрами. Ніде ані порошинки, смачно пахне ароматизатором соснової глиці.

А ще це збіса престижний заклад. Будь-хто з артистів Унії продав би душу дияволу, аби бути запрошеним виступати в цьому залі. А ми, маленька трупа з Великого Лугу, такий ангажемент отримали.

І я зараз мав би пишатися, радіти і стрибати до стелі. А мені натомість щось муляло аж до сверблячки. Інтер’єр? Усе довкола занадто пишне, розкішне й блискуче. Онде, курво, навіть меблі заокруглені! Щоб ніхто з глядачів, випадково спіткнувшись, не поранився об гострий кут. Адже головне гасло Унії – «безпека понад усе»… А-а, зрозумів! Тут по всіх закапелках камери відеонагляду. А я їх відчуваю. І мене дратують сторонні погляди навіть через екран.

– Карику, слухай, – пробурчав я, – ти можеш спалити ті камери? Вони мене бісять.

– Можу, – посміхнувся Карнак. – Але тутешня адміністрація буде незадоволена.

– Вони ж не дізнаються!

– Дізнаються. Тут непогані фахівці з кібербезпеки. І буде шкандаль. І нас змусять оплачувати ремонт їхнього обладнання з каси театру. Воно тобі треба?

– Гм… Тоді попроси, щоб їх вимкнули. Легально. З пульта.

– Не вимкнуть. Посадова інструкція з правил техніки безпеки.

Я обурено загарчав.

– Цивілізація, хай їй грець! Цікаво, у вбиральнях камери теж є? І як так можна працювати? Коли на тебе хтось витріщається?

– Публіка теж на тебе витріщається, – пирхнув Карнак.

– То ж публіка! Вона позитивна. А тут якісь тупі скоти!

– То постав захисне коло. Ти маг чи хто?

– Я деградант. За мене вісімдесят відсотків магії робить твоя техніка. Навіть власний собака вважає, що мене не можна залишати без нагляду, – я обернувся й ляснув по карку Акбая, котрий обнюхував бильця крісел біля проходу. – Не здумай тут щось полити!

Пес докірливо глянув на мене й відвернувся.

Так, я брязнув дурню. Акбай, вовкодав-алаш, понад сім років усюди ходить зі мною, навіть на святкові бали в міських адміністраціях. Він ліпший джентльмен, ніж переважна більшість людей, і ніколи не поведеться нечемно у приміщенні.

– Та не прискіпайся! Ми вже попрацювали, арена годиться! – гукнув мені знизу Антось і розвернувся на спинці крісла. Він завжди вмощувався на геть непридатних для цього опорах, ніби горобець на гілці, й в такій позі його гострі плечі й лопатки випиналися незвичним, трохи неприродним чином. У Антося генетичний синдром, який робить сухожилки надзвичайно еластичними – так, що можна гнутися, мов гумовому, і викручувати суглоби в будь-який бік. Втім, саме це й робить його видатним акробатом.

Часом мені кортіло подивитись, як Людина-Змія – так Антось іменувався в афішах – гепне з якоїсь жердини. Та дарма. Скоріше у мене вибухне якесь чарівне зілля.

– Тобі, може, й годиться, – пробурчав я. – Бо твої Змійки крутяться в повітрі, їм по тулумбасах, що там на долівці.

А тоді нарешті спустився  й почав роздивлятися арену зблизька. І справді, ніби не катастрофічно…

– Ану, виведіть Жара! Де Тимко?

– Іду! – долинуло з-за лаштунків. Запони розсунулись, і я побачив коня, що чемно стояв на вихідній. Однак на його спині маячів геть не потрібний за сценарієм елемент – темно–сіре кошлате чудовисько з довжелезними кінцівками і маленьким чорним личком, вираз якого до жаху нагадував засушений трофей канібалів.

– Овва! – пирхнув я. – Прекрасна принцеса на прогулянці!

До речі, ніколи не міг зрозуміти, чому унійська публіка так любить казочки про принцес. Може, через те, що в них колись були монархії, і кожен нащадок колишніх смердів досі мріє стати королем? Як на мене, це жахливо. У мого народу королів ніколи не було, і якби мене змусили виконувати обов’язки принца, я б утік світ за очі. Але уніати інші, й саме через це у версії «Чарівного лісу» для Унії фігурує саме принцеса. В Лузі той самий номер ми показуємо з дівчиною козацького роду, і він містить чимало трюків зі зброєю.

Проте нинішній вершник здатний перелякати до гикавки навіть найбільш невибагливого залицяльника. Личко мавпи саме по собі похмуре, а ще спотворене кількома рубцями, котрі змушують примружуватися ліве око і випинають назовні ікло навіть при закритому роті, ще й немає половини вуха.

– Демоне, злазь! – обурено гукнув Тимко. Але мавпа лише вишкірила зуби до ясен і видала пронизливий звук, від якого я мимоволі схопився за голову і заволав:

– Тимку, прибери його на хрін звідси!

– Демоне, потім покатаєшся! До мене! – гримнув Тимко. Звір знову вишкірився, а потім стрибнув з коня просто в обійми хлопця – так, що той ледве встояв під його вагою.

  Поки Тимко вгамовував лангура, Жар так і стояв на місці, навіть вухом не повів. Демон обожнює кататися верхи або відпочивати, розпластавшись на теплій кінській спині, всі наші конячки до цього звикли і не зважають.

– Отже, «Чарівний світ». Із початку, – скомандував я, коли лад було нарешті наведено.

– Е-е…

– Що?

Лише тут я глянув на Тимка пильніше. І мене охопило бридке відчуття лиха.

Ні, я не можу бачити людську ауру – до покійного прадіда мені далеко. Проте відчуваю її на доторк. А ще вмію чітко розрізняти м’язові затиски, спричинені змінами людського фізичного поля. Тому дивитися саме на випромінювання мені, власне, й нема потреби.

– Що сталося? Кажи!

– Бойнак… – пробурмотів Тимко, спустивши очі долу. – Вчора порізав лапу. Не може стрибати.

– Де порізав?

– Не знаю. Я пішов увечері його прогуляти. А на вулиці з-за сміттєвого баку вискочив щур. Бойнак кинувся… і десь там…

– Щур. Еге ж. Стань рівно!

Я ступив уперед, потер долоні, провів ними уздовж Тимкового тіла. Наштовхнувся на пружні затиски навпроти грудей і живота, а далі – на провал нижче пупа. От бісова дитина!

– Ти вночі гуляв із дівчатами, так? Дідько, де ти їх береш? Ми лише вчора ввечері сюди приїхали! Скільки їх було? Не менше двох точно!

– Дві, – Тимко покаянно замружився, його довжелезні чорні вії ляснули по щоках.

Я роздратовано зітхнув.

Цей юний бабій занадто гарний. Його чарівна білозуба посмішка діє на осіб протилежної статі, наче приворотне зілля. Та головне лихо в тому, що Тимкові чхати на правила пристойності. Він вроджений анархіст-соціопат. Поки жив із батьками-біологами в заповіднику на краю географії, досліджував тварин і навчався в школі дистанційно, цього було майже не помітно. Навпаки, його всі вважали надзвичайно талановитим, і це справді так. Та коли хлопак поїхав до міста навчатися в університеті… Ні, навчався він добре. Однак умовності, які заведені в людському суспільстві, в його голові вперто не вкладаються. Коли він розповідав мені, за що його виключили з університету, я не міг стриматися та іржав, мов коняка. А Тимко ніяк не міг збагнути, з чого це я.

Втім, я одразу зрозумів, що такого, як він, не має сенсу перевиховувати, аби за будь-яку ціну увіпхнути до соціуму. Це не спрацює, хоч як не бийся. Тільки перетворить на нещасну істоту з невиліковним комплексом меншовартості. Як на мене, Тимко насправді чудовий і такий, як є, і варто дозволити йому бути собою. Бо не всі ж, хай йому грець, мусять виконувати традиційну соціальну програму «робота- кар’єра-родина-діти». Є купа таких, хто в цю схему аж ніяк не вписується, і це зовсім не означає, що вони погані. Тимко – геніальний дресирувальник, і компанія тварин – саме те середовище, де він почувається щасливим. От хай так і буде.

До того ж антисоціальність анітрохи не заважає йому в особистому житті. Там, де справа стосується тваринних інстинктів, цей хлопчак неперевершений. Треба лише бачити, як красиво і вишукано він залицяється – наче племінний жеребець, котрий гарцює довкола кобилиць. Кожен його погляд, комплімент, усмішка завжди вчасні, доречні й досягають мети. Він не тисне на подружок, як тупий «альфа-самець», а навпаки – заманює, дражнить, пестить, провокує на ініціативу. І саме тому йому все вдається.

Проте впливати на його поведінку поміж сторонніх людей в позаробочий час інколи таки доводиться. А це важко навіть мені – хоча я єдиний, кого він шанує і більш-менш слухається. Казав же ж малому шалапутові: ми тут не вдома, це Унія! Можна порушити якийсь закон, навіть про це не здогадуючись. На щастя, обмежень щодо вільного інтиму тут немає, та все одно…

– Отже, дві… Хоч повнолітні? Обох удовольнив? – я швидко обмацував його поле, водночас розосередивши погляд по тілу. – А контрацепцією користувався? Так? Добре, хоч на це стачило розуму…

Тимко розплющив очі й поглянув на мене із щирим жахом.

Вся наша трупа упевнена, що я здатний читати думки. Насправді це дещо інше,  але діє схожим чином.

– І ти узяв із собою Бойнака, так? Похизуватися… Що там із ним?

Я обернувся на здоровезного буро-білого алаша, що похмуро визирав з-за завіси. Еге ж, задня лапа забинтована і не ступає на підлогу.

– Що саме він порізав? Пучку?

– Ні… між пальців… усередині.

– Тобто, це тижні на два? Чудовенько!

– От що… а може, Акбай його замінить у «Світі»? – поквапом випалив Тимко. –  Він же уміє!

Я глумливо вигнув брову.

– Тобто, ти пропонуєш мені кинути все й керувати Акбаєм у твоєму номері?

– Я… ні… але…

– А мої номери ти зробиш за мене?

– Ні…

– Ти ж знаєш, що Акбай ні з ким, окрім мене, працювати не буде?

– Але треба ж щось робити, – примирливо пробурчав Антось. – А той елемент із псом – це пів хвилини.

Я розлючено зітхнув і глянув на Акбая, який зараз ретельно вивчав загорожу арени. Зазвичай я його майже не помічаю. Та якщо за лівим плечем у полі зору не маячить велика світла тінь – одразу відчуваю, що чогось бракує. Наче забув вдягнути штани.

Акбай трохи працює у моїх власних номерах, але це максимум, на який я спромігся його умовити. Про «змусити» взагалі не йдеться: якщо хтось хоче спробувати приневолити до чогось силоміць звірюку, здатну самотужки загризти ведмедя – хай щастить! І хоча він знає й уміє достатньо, щоб працювати в будь-яких антре, переконати його зайвий раз напружитися непросто.

Втім, іншого виходу не маємо. Інакше найефектніші сцени «Чарівного світу» летять під три чорти.

– Гаразд! Буде Акбай. Ескере, неси реквізит.

***

Реквізитор Ескер якраз застібав на Квітці, головній акторці номеру, захисні щитки – і тут я почув низьке, майже на межі інфразвуку, гарчання. Швидко обернувся і побачив, що Акбай насторожено дивиться в бік сходів. Глянув у тому ж напрямку й побачив нагорі амфітеатру адміністратора комплексу –  огрядного чолов’ягу в елегантному костюмі. Тобто, елегантному по тутешній моді. Як на мене, це кострубате незручне жахіття.

– Пане Туре, – голос адміна пролунав з помітною напругою, – чи я можу зараз запросити вас до свого кабінету? Виникли деякі питання…

Його інтонації мені не сподобалися. Які питання, хай йому грець? Чи Тимко таки щось утнув? Але що б це не було – я тут головний, розбиратися мені.

Тому кивнув і почав підійматися. Лише на середині сходів помітив, що очі чолов’яги злякано розширилися. Він аж позадкував і злякано пробурмотів:

– Перепрошую…  а можна прибрати… оце?..

Я глянув через плече на Акбая, котрий неквапно крокував за мною назирці.

– Це не «оце», а алаш. Він вам не зашкодить.

– Але… – адмін аж засіпався, – якщо ваша ласка…

Я пильно глянув на чолов’ягу. В Лузі пес, котрий усюди ходить за господарем – звична картина. Але в Унії правила інші. Та й дядька шкода. Онде бідаха аж спітнів із переляку.

Ніколи не міг зрозуміти, чому уніати так бояться і ненавидять тварин. Будь-яких. В їхніх квартирах заборонено тримати навіть котів. А собак – навіть дрібненьких хатніх улюбленців – у містах позбулися ще сто років тому. Єдине, що в них дозволено – акваріуми з рибками або декоративні хом’ячки, та й ті підлягають державній реєстрації. Шоу з тваринами теж довго не дозволялися. Дотепер дивуюся, як нас запросили на гастролі до Унії, знаючи, що у виставах братимуть участь не лише люди. Але тутешні продюсери знайшли лазівку в законі: заборони стосуються насамперед диких тварин, а для хатніх все не настільки категорично.

Щодо цього я, до речі, цілком згоден: дикі тварини мають жити на волі, і робити їм на арені нема чого. Однак уявлення про диких і хатніх тварин в Лузі та Унії різне. Щодо коней суперечок не виникло, проте алаші тут вважаються «небезпечною породою» й дорівнюються до диких хижаків. Це попри те, що у нас вони няньчать дітей! І наші свійські мавпи-дангури в Унії досі вважаються дикими. Аби довести, що це не так, нам із Ясею довелося брати довідку в урядовому Управлінні біологічними ресурсами. А ветеринарних свідоцтв і усіляких дозволів наскладали цілу теку.

Та хай там як, а для Унії наше шоу – неймовірна екзотика. Не дарма квитки були розпродані за лічені дні.

Щоправда, одна з умов контракту – всі тварини поза сценою мають перебувати в клітках або на повідках і в намордниках. Тому не варто зайве лякати місцевих.

– Акбаю, ходи до Карика, – пробурчав я і махнув рукою.

Пес невдоволено наїжачився. Але глянув на адміністратора і, певно, вирішив, що це перелякане створіння не становить небезпеки. Розвернувся, потрюхикав сходами униз і умостився на килимовій доріжці поряд із Карнаком.

 – Е-е… воно… зрозуміло? – мені здалося, що дядечка просто зараз ухопить трясця.

– Звісно. То куди йти?

– Прошу…

Ми вийшли з амфітеатру й обійшли зал по зовнішній галереї – скляні стіни, дзеркальна підлога, штучні екзотичні рослини в горщиках. Далі проминули кілька сходів і опинилися в управлінському відділі. Зайшли до кабінету, і я побачив там двох чоловіків.

З першого ж погляду на них відчув, як стрімко ущільнюється поле на «бойовому» рівні. Ні, це не менеджери, хоч і в цивільному. Суцільні сірі, жорсткі брили, наче витесані з погано обробленого граніту. Якісь силовики, ще й високого рангу. Цілковито упевнені у власній могутності.

От, виходить, хто спостерігав за нами через камери! Саме їх я й почув!

Втім, коли їхні погляди проповзли по мені знизу вгору, я помітив за машкарою кам’яних пик збентеження.

Ще б пак! Їм достоту відомий мій фах – такі люди завжди знають, з ким матимуть справу. А що таке маг? Елегантний жевжик у чорному фраці й циліндрі. Або в атласному халаті й тюрбані. Однак аж ніяк не двометровий здоровило зі статурою професійного борця, вбраний в стилі «мілітарі».

Але що вони тут роблять?

– Полковник служби безпеки Крамер, – старший тицьнув мені посвідчення. – Пане Туре, ми маємо до вас певне прохання й розраховуємо на вашу люб’язність.

– Уважно вас слухаю, – я сів за стіл навпроти нього.

 – Справа стосується державної безпеки. І з певних причин ми потребуємо вашої допомоги як консультанта.

Це мені не сподобалося. Держбезпека Унії нас, громадян Лугу, не стосується ніяким боком. Ще бракувало консультувати тутешніх церберів! Проте я на чужій території й змушений бути чемним. Тому уточнив:

– Консультанта стосовно чого?

– Щодо справи, яку важко пояснити з погляду звичайних фізичних законів. Маємо злочинця, який використовує певні штукарські техніки. Доволі складні. Але осіб, які ними володіють, не надто багато. І такі фахівці напевне знають один одного.

– То перевірте всіх штукарів. Чи я теж під підозрою?

– Ви – ні, – Крамер скинув оком на мої плечиська. – Злочинець середній на зріст.

– Гм… А що таке незвичне він робив?

– Він зникає. Навіть перебуваючи в оточенні інших людей. І вони не бачать, як це відбувається.

Овва!..

– То, певно, гіпноз, – пробурчав я. – Але тут не зможу допомогти. Я не знаюся на гіпнозі та його не використовую.

– Ні, не гіпноз, – хитнув головою полковник. – Він зникає фізично. Є відеозаписи.  Людина просто розчиняється в повітрі без використання будь-яких допоміжних засобів. Ми хочемо дізнатись, як він це робить.

– Цікавенько! А які злочини він учиняв?

– Викрадення закритої комерційної і державної інформації. Саме тому цю справу розслідує наш підрозділ.

– Зрозуміло. Але чого ви хочете від мене? Щоб я за допомогою штукарської техніки спіймав вам цього злочинця?

– Ні. Ми його вже спіймали.

Я спантеличено звів брови.

– Тоді навіщо вам я?

– Ми хочемо знати, як утримати його у в’язниці, щоб він не зник.

– А як ви зараз його утримуєте?

– Ланцюгами. Але якщо їх зняти – є вірогідність, що він зникне. Таке вже траплялось, коли його раніше затримувала поліція. 

– Зникне із в’язниці? Із зачиненої камери?

– Саме так.

Я розгублено потер підборіддя.

– Те, що ви кажете… Бачте, я не чорнокнижник, а звичайний штукар. Я теж можу зробити так, що речі або люди зникнуть. Проте це лише фокус, який потребує складної допоміжної техніки. Якщо йдеться про людину, яка зникає з зачинених камер – це за консультацією не до мене. То до інженерів.

– Ви не штукар, – холодно промовив Крамер. – Ви маг.

– Байдуже.

– Ні. Штукарі – це ті, хто витягає з капелюхів стрічки або змушує злітати у повітря скрині за допомогою дзеркал. Таких в Унії чимало. Але ви – трохи інша справа.

– Я теж користуюся дзеркалами, – пробурчав я.

– Але ще ви, як відомо, можете з одного погляду діагностувати у людини хвороби і навіть родинні негаразди.

Я мимоволі примружився. Звідки це їм відомо? Для цього треба щонайменше мати агентів у Лузі. Але недбало відповів:

– Це теж штукарство. Зчитую м’язові затиски на тілі, колір шкіри і ще деякі дрібниці.

– А ще в одному з номерів через вас переїздила вантажівка.

– Подивіться на мене. Я здоровий бугай. Мій дід взагалі голіруч згинав залізничні рейки.

– До речі, нагадайте-но – а скільки вам років?

Я на мить затнувся. Хотів звично збрехати, але згадав, що в контракті стосовно гастролей є копія мого посвідчення особи. І полковник її стовідсотково перевіряв.

– П’ятдесят два.

– А на вигляд щонайбільше тридцять.

– Вдала генетика.

– Звідки? Я бачив афіші і відео з шоу ваших батьків. Вони завжди виглядали на свій вік.

Я ледве стримався, аби не рипнути зубами. Щоб ти провалився, потворо!

Але треба якось виплутуватися. Цей полковник мене ловить, тільки я поки не зрозумів, навіщо. Показати, що мені теж можна приклепати шахрайство? Або «загрозу нацбезпеці» через те, що я «не зовсім людина»? Або «незаконні окультні практики»? В їхньому законодавстві є така стаття. І в будь-якому разі це недобре.

– Я навчався певним вправам, які дозволяють контролювати обмін речовин, – недбалим тоном пояснив я. – Плюс здоровий спосіб життя. І дуже дорогі косметологічні процедури.

Щодо останнього – брехня. Але без аналізів цього не перевірити.

– І це дозволяє вам не старішати? – примружився Крамер.

– Дозволяє бути у формі. Але волосся я фарбую вже давно.

Я перекинув через плече свій довгий «хвіст». Це одна з родзинок сценічного образу, а природний русявий колір перетворюється на блідо-пшеничний за допомогою настоянок певного зілля.

– Але ви володієте нестандартними засобами впливу на людей, – наполегливо повторив Крамер.

– Не більше, ніж будь-який інший артист.

– Я б хотів, аби ви на дещо подивилися, – полковник раптово змінив тему і клацнув пальцями. Другий чолов’яга видобув з кейса невеличкий комбо-планшет, увімкнув і розвернув до мене.

– Це записи з камер відеоспостереження, – пояснив Крамер. – Будь ласка, подивіться уважніше. Можливо, ви, як фахівець, зможете нам пояснити, що відбувається.

– Гаразд. Спробую. Мені самому цікаво.

Я недбало посміхнувся. Видихаючи, швиденько розгладив поле і поставив щільний захисний бар’єр. Сподіваюсь, полковник не встиг помітити, як за мить перед тим у мене нервово закалатало серце Але я швиденько його загальмував.

Треба обережніше. Бо цей хорт, здається, забагато помічає. Може, не відчуває енергетику повною мірою, але невербальні рухи зчитує напевне. Чимала кількість людей уміє це робити на підсвідомому рівні і зазвичай називає такі речі «інтуїцією». Проте на мені нишпорка обламається. Що б я не відчував насправді, назовні це не вийде.

Відео закрутилося. Я уважно втупився в екран. Коли записи завершилися, попросив увімкнути ще раз. Додивився до кінця. А тоді випростався на стільці й почав зі збентеженим виглядом пригладжувати волосся.

– То що? – нетерпляче спитав Крамер.

– Та що…  Скажу щиро: цей парубок набагато кращий штукар, ніж я. А він когось убивав під час… е-е-е… операцій?

– Ні. Не мав потреби, він просто зникає. Але як він це робить?

– Важко сказати. Якщо є якісь допоміжні елементи, то я їх не бачу. Погано видно, всі записи зроблені здалеку. А чи є з меншої відстані?

– Ні. Поблизу від нього камери припиняють працювати.

– Тобто – припиняють? Він їх вирубає якимось приладом?

– Певно, так. Вони починають дублювати попередні частини запису.

– Гм! У мене з’явилися певні припущення. Але зробити висновок лише з відео неможливо. Якби я міг побачити цього чоловіка живцем…

– Гадаєте, це допоможе?

– Так. Якщо поглянути на нього зблизька. Тобто, зовсім зблизька, впритул. Якщо це пов’язано з енергетикою – я це зможу визначити.

– Тобто, все ж таки зможете?

Я глузливо посміхнувся.

– Під час навчання я не байдикував. На жаль, зараз маю надто мало вільного часу. За чотири дні прем’єра, ще чимало чого треба облаштувати. Але цей випадок мене зацікавив. Тому…

– Тобто, ця людина – екстрасенс? – перебив мене Красс.

– Цим словом нині називають що завгодно. Але то напевне якась енергетична дія.

– Ви знаєте цього чоловіка? – питання пролунало раптово й різко, наче удар батога.

– На жаль, ні, – я скрушно похитав головою. – Шкода. Якби зустрів такий дивний талант раніше – можливо, затягнув би його до своєї трупи.

Полковник задумливо покивав. А тоді рішуче зауважив:

– Гадаю, якщо зараз я запрошу вас на годинку випити кави – підготовка вашої прем’єри не надто постраждає. Чи не так?

***

«Кава по-есбешному» виявилася специфічною.

Тобто, вона справді була – в кабінеті начальника буцегарні. Ще й непогана. Хвилин зо десять ми з Крамером смакували духмяний напій, водночас обговорюючи план подальших дій.

Ідею спілкування з в’язнем у приміщенні для побачень я відкинув одразу.

– Панове, як ви це собі уявляєте? З відстані, ще й через куленепробивне скло? Аби щось визначити, мені треба щонайменше помацати його фізичне поле.

– Що-що помацати? – набурмосився начальник.

– Не те, що ви подумали. Маю на увазі випромінювання його тіла.

– А він випромінює? – стріпнувся чолов’яга. – Добре, що ми його посадили до бункеру, подалі від усіх! Може, треба перевірити лічильником Гейгера?

– Та ні, то не те випромінювання.

– Панове! – рішуче відрубав тюремник. – Не знаю, що ви ото собі вигадали. Але поки цей в’язень перебуває в моєму закладі, за нього відповідаю я. І лише я вирішую, кого і як до нього пускати чи не пускати. Тим пак я не можу пустити до камери сторонню людину без жодної перевірки!

– Ви хочете мене обшукати? Будь ласка!

На тому й досягли згоди. Щоправда, в приміщенні для обшуків з мене не дуже знущалися. Лише змусили зняти всі речі й ретельно обмацали.

«Бункер» виявився підвалом, де розташовувалися камери – судячи з невеликої відстані між дверима, одиночні. Поки черговий відмикав риштак до найдальшого відсіку, я обернувся.

– Панове, маю прохання. Ви можете спостерігати за тим, що відбуватиметься, але поки я в камері, хай туди ніхто не заходить. Мені знадобиться увійти в концентрацію, і я б не хотів, щоб мене відволікали. Енергетичне поле вашого злочинця у спокійному стані може бути цілком звичайним. Аби щось дізнатися, мені, можливо, доведеться його роздратувати.

– Не наближайтеся до межі досягнення ланцюгу, – попередив тюремник.

– Не можу цього обіцяти. Але не турбуйтеся. Якщо він схоче мені зашкодити, я з цим упораюсь.

Начальник скинув оком на мої плечиська й подумки погодився. От і добре. Обожнюю матеріалістів. Вони не мають жодного уявлення, як працює енергетика, тому ними напрочуд легко маніпулювати.

***

Молодик сидів із заплющеними очима на ковдрі, постеленій на підлогу. Міцні прямі плечі ледве вміщалися у вузькому проміжку між нарами і стіною. Ноги складені в сіддхасані з п’ятами навхрест, руки також. Не дивно, бо на щиколотках і зап’ястках товсті металеві кайданки, скріплені докупи короткими ланцюгами, в ширшу позицію не вмостишся. Від кайданків ланцюги тягнулися до сталевого кріплення в стінах. У камері гостро смерділо дезінфекцією.

Коли за моєю спиною брязнули, зачиняючись, металеві двері, на його гарному, але трохи змарнілому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Навіть не ворухнулися очні яблука. Постать у помаранчевому в’язничному одязі нагадувала безживну кам’яну статую. Проте коли я ступив уперед – вже за крок наштовхнувся на пружну хвилю околу. Таку потужну, що у мене мимоволі сіпнулися м’язи на животі й ворухнулися корені волосся.

А нівроку собі хлопчак! Не диво, що в  охоронців такі напружені, переполохані пики. Певно, вони починають відчувати непоясниму кволість і неспокій ще за дверима.

Але мене такими речами не вразиш. Я лише трохи ущільнився й неквапно ступив далі. Ще… ще… Відчув, як під тиском мого власного «бойового» поля пружний окіл прогинається й розчахується. А тоді ступив навхрест, одним пливким рухом опустився вниз і сів на долівку навпроти молодика. Склав ноги в падмасану, випростав спину, качнув енергію згори вниз і навпаки. Спіймав ритм його ледь чутного подиху. Увімкнув власний – трохи швидший і потужніший. За півхвилини відчув, що збив його з власного налаштування й дедалі сильніше тягну за собою.

В яскравому, майже сліпучому освітленні камери мені було добре видно найменші дрібниці на його карбованому гарному обличчі. Густі темні вії, цятки розширених пор на щоках, зморшку між бровами, трохи глузливий вигин сухих блідих вуст, темні кола під очима.

Та тут його повіки здригнулися. Він розплющив очі й глянув на мене.

Зелені, майже прозорі. Такі знайомі очі.

«Привіт, Левку».

«Щоб ти провалився!»

Нам не треба слів, щоб розуміти один одного. Ніколи не було треба. От тільки, на жаль, ми завжди говорили про різні речі.

Але зараз це вже не має значення. Чи має? Не можу збагнути досі.

Його вії ледь помітно вказують вгору.

«До речі, тут усюди відео нагляд. І, можливо, прослуховування».

«Я знаю».

«Це ти мене здав?»

«Ні».

«Тоді звідки ти тут? І нащо? Працюєш на уніатів?»

«Ні».

«Вони знають, хто я насправді?»

«Ні. Спокійніше. Не нервуй. Бо буде помітно».

Певний час він мовчить. Погляд застряг на моєму підборідді. Але зрештою очі знову зводяться.

«Ти мене досі ненавидиш?»

«Ні. Навіщо? Та я сподівався, що ти з віком порозумнішаєш. Як ти дозволив начепити на себе ці ланцюги?»

Він ледь помітно знітився.

«Випадковість».

«Яка? Втратив Талісман?»

Прозорі райдужки умить закам’яніли від люті.

«То ти тут заради цього? Заради Талісману?»

«Ні. Але він у тебе, чи ні? Я ж однаково дізнаюся».

Кутики Левкових очей сіпнулися, м’язи на плечах здригнулися, в пружному натиску околу майнуло провалля. Страх… Найбільше, чого він боїться – це втратити Талісман. А я – один із небагатьох, кому відомо про існування цієї речі. І єдиний, хто може її у нього відібрати.

«Кажи! Талісман у тебе?»

«У мене…»

Брязнув ланцюг. Його рука мимовільним рухом лягла на груди.

«Не чіпай його, Левку. Зараз він тобі не допоможе. Якби міг, тебе б у цій буцегарні вже не було. Чи не так?»

«Так. Ланцюги…»

«Я так і зрозумів. Не маєш чим їх зняти?»

«Не маю».

Я насмішкувато кривлю кутики вуст.

«Ти ба! Що ж ти так? Непередбачливо, хлопче!»

Чомусь спадає на думку: певно, на екрані, в який зараз втупився Крамер, все має вкрай дивний вигляд. Ми з Левком просто сидимо й пильно дивимося один на одного. Часом на наших обличчях трохи рухаються м’язи. І це все. Чудова нагода повірити в чорну магію.

Левко раптом заклякає. Зморшка між бровами глибшає – розмірковує.

«От що… Ти ж маєш із собою відмичку?»

«Звісно».

Еге ж. Ще тато вчив: життя непередбачуване, ніколи не відомо, що у ньому може трапитися. Тому мусиш завжди мати при собі відмичку, й навіть не одну. Вони дрібні, майже не помітні та їсти не просять. Краще протягати їх із собою десять років без застосування, ніж не мати, коли знадобляться.

І навіть якби мене обшукували значно ретельніше, все одно нічого б не знайшли. Я ж-бо найкращий маг сучасного світу, а не дилетант-штукар.

Останній справжній маг…

Щоправда, є ще передостанній. Оцей покидьок, що сидить переді мною. Досі в гарній формі – за ті п’ять років, що я його не бачив, він анітрохи не постарів, хоча насправді не набагато молодший за мене. І силою накачаний по вінця, аж пре.

Однак, як-то кажуть, є нюанс.

Мій прадід, котрий мене навчав – тобто, наш спільний із Левком прадід, – колись казав: «Літровий слоїк може вмістити тільки літр води. Якщо налити більше, то вся зайва витече, та й по тому». Так само і з енергією. Щоправда, маги здатні пропускати через себе і використовувати різноманітну енергію довкілля, проте утримувати – не більше того, що дозволяє особиста ємність.

Так от, Левко у природному стані – той самий літровий слоїк. А те, що зараз у нього енергії на умовні два літри – то штучна накачка від Талісмана. Це має такий вигляд, якби він запхнув до свого літрового вмістилища великий пластиковий пакет і налив до нього води, скільки влізе, але щоб не перекинути сам слоїк. У межах літру вода справді тримається стінками банки, а от поза ними коливається разом із пакетом, тобто це доволі непевна конструкція.

Ніколи не міг збагнути, навіщо потрібні такі складнощі. Бо насправді навіть літр – то дофігіщі. Звичайні люди мають вдесятеро менше, тож ти серед них – король. А якщо ще добре навчитися використовувати енергію довкілля, то власний обсяг взагалі стає не принциповим фактором.

Так я цьому бовдурові і казав ще років зо тридцять тому. Але він на мене визвірився – мовляв, тобі легко бути поблажливим, коли у тебе від природи три літри на мій один, плюс із Талісманом можна додати стільки ж. І жодні пояснення, що Талісман – не така вже й безпечна штука, не діяли. Ще шмаркачем-підлітком він мені люто заздрив. А нашого прадіда, котрий міг би вправити йому мізки, вже не було…

Левкові вуста нервово здригаються.

«Що ти хочеш натомість? Талісман? Або…»

«Відмички тобі не допоможуть. Сам ти звідси не виберешся навіть без ланцюгів. Без допомоги зовні».

Він мовчить. Очі знову заклякають. Найменше, що він зараз хоче – це благати. Але я майже чую у вухах його розпачливий стогін. На енергетичному рівні справжні емоції не приховаєш.

Я дивлюся на його опущені вії, і в грудях раптом починає тужливо тиснути. Так, що аж перехоплює подих.

Певно, я старий дурень. Невиліковний сентиментальний бовдур. Присягаюся Великими Силами, які наділили мене моїм Даром, і всіма чотирма тисячами богів світу – я не думав про таке, коли сюди їхав. Давно викинув цього хлопця, що зараз сидить навпроти, з думок і душі. Заприсягся, що як він і отримає свої халепи в цьому світі – то цілком заслужено. І я в його життєвий шлях не втручатимусь.

Але…

Я досі почуваюся винним. Бо не зміг його правильно навчити. Коли не стало прадіда, мені було двадцять два, а Левкові чотирнадцять. І я лишився єдиним справжнім магом у родині. Та єдиним повноцінним носієм прадідових знань…

Тобто, як повноцінним? Насправді я теж трохи недоучка. Коли прадід відчув, що його тіло слабшає – бо сто тридцять років таки не жарт! – то почав прискорювати програму. І найскладніші речі, які я мусив вивчати й відпрацьовувати ще років зо десять, мені довелося отримати лише в стиснутому теоретичному вигляді. Пізніше, вже без прадіда, я намагався те все опанувати самостійно, але не знаю, наскільки правильно виходило. Підказати вже не було кому. Рід Турів вироджується, ані дід, ані наші з Левком батьки не мали достатнього рівня здібностей, аби зватися магами. У кількох поколіннях народилося лише двоє хлопців, придатних до навчання – я і мій троюрідний брат Левко. Проте Левкові прадід встиг дати лише початкові навички. Довчати далі довелося мені. А який із мене тоді був учитель? Виключно заради Левка я навіть записався на курс педагогіки в університеті – щоб знати, як на нього можна впливати. Однак педагог із мене вийшов кепський: Левко наскрізь бачив усі мої вихиляси і вважав, що я намагаюся ним маніпулювати. Й замість навчання виходило якесь дурне протиборство. А потім він усе кинув і зник. Останні чверть століття з’являвся вдома лише вряди-годи й ненадовго. Ніхто не знав, де він мешкає та що робить.

А мені досі часом муляє: де я з ним схибив? І чи не можна було якось інакше?..

«Левку, я витягну тебе звідси».

Я не мав наміру цього казати. І тим пак робити. Але…

Це єдине, що мені лишається. Щоб потім до кінця життя не відчувати огиди, дивлячись на себе в дзеркало.

Його борлак судомно прокочується під шкірою.

«А натомість?»

По ледь помітному руху кутиків вуст я розумію, на ще саме він очікує. І мене раптом охоплює лють. От гівнюк!

«Що? Сподіваєшся, що нічого не захочу? Що я той прибембаний альтруїст Лаврик, який усім допомагає безкоштовно й нічого не просить? Так, я справді прибембаний. Але ти надто мені дозолив, і не лише мені. Тому на тебе моя благодійність не розповсюджується. Або ти даси мені те, що я попрошу, або сиди тут».

Пружний натиск Левкового околу, який я відчуваю грудьми, сполохано здригається і слабшає. Схоже, він розгублений. Не знає, на що наважитися.

Синопсис