Я був винний…

Через мене загинуло багато людей…

– Хто? – спитав, примруживши очі охоронець при вході.

– Сергій, – стомлено сказав я. Попередні шість дверей і шість охоронців із шаблонними запитаннями та скреготом воріт, які не змащувалися, напевно, вже років сто, мене вже добряче втомили і розізлили.

– Куди? – червоним сяйнули очі в прорізах шолома.

– До Святого Миколая.

– Навіщо?

– Позичити тищу, – пробурмотів я собі під ніс. – Вимагати справедливості! – пафосно натомість вигукнув, бо цього вимагала дурна церемонія.

– Чи розумієш ти, що переступивши поріг, ти втратиш один день? – останнє запитання останнього охоронця змусило мене стрепенутися.

Він запитав не за правилами! Щоб дійти до Святого Миколая і він виконав твоє найсокровенніше бажання, слід було пройти сім воріт і сім охоронців. Всі мали стандартні запитання. І останнім мало прозвучати: “Скільки?”. А я натомість мав відповісти “Один!”. Тобто всі чекали підтвердження, що я згоден віддати один день зі свого життя, але отримати натомість те, що хотів.

І тут таке…

– Так я й прийшов віддати день, – підтвердив я. – Мені треба…

– Миколаю розкажеш, я не виконую бажань, – раптом підняв забрало охоронець. Виявився чоловіком років сорока з легкою щетиною на підборідді. – Але мені от цікаво, який ти день віддаєш? Адже можеш вибрати будь-який, який вже прожив… Я чимало людей тут пропускаю до всесильного Миколая, і всі віддають день з дитинства, коли ще не пам’ятали себе… Невже не розуміють, що цим самим змінюють себе? Сюди, – вказав охоронець, – заходили одні люди, а виходили інші! Змінені!

– Зайвий день віддаю, непотрібний, – спохмурнів я. – Пропускай!

Ще не вистачало мені розповісти охоронцеві свою таємницю!

Святий Миколай сидів у кріслі за столом і їв бутерброд. Побачивши мене, він закотив очі й спитав:

– Сергію, тобі ще не набридло? Я не можу забрати той день! Вибач, я б залюбки! З дорогою душею! Я людина мирна! Не люблю, знаєш, воєн і битв! Але боги, вони такі агресивні! Особливо молоді! – Миколай несхвально похитав головою. – Не приходь більше.

– Все одно буду приходити, – вперся я.

– Забери в моєму житті день мого народження, благаю.

– Це не в моїй компетенції! І бажання твоє не зможу виконати! Вибач! – він відкусив шмат бутерброда і почав жувати.

– Але тобі неважко: забрати в мене день народження – і я не народжуся. І тоді я не зможу нашкодити нікому.

– Все що сталося – це життя, доля. Ти не винен.

Але я був винний…