Гірше за білку-летучку!

1. Пританцьовую

Я тягнувся до неба і чекав свого часу. Як підпікало – перевертався на інший бік. Я був живим, відчував, як пульсує волога у моїх жилах. Міг чути спів птахів, відгукуватися на вібрації товщі землі, коли той чи інший підходив помилуватися мною.

Я покірно чекав свого часу. Знав, що колись він настане. Можливо, я виросту і з мене зможуть зварити суп. Чи зрізати моє стебло і долучити до букета. В будь-якому випадку, я пробився із землі не просто так.

Стає спекотно і я відвертаюся до тіні, що мені дарує величезне дерево поруч. Не знаю, яке, бо тільки лиш відчуваю усім нутром його присутність. Хитросплетіння коренів торкаються мене, іноді лоскочуть. Я знаю, що це інший вид, тому не контактую. Я взагалі ні з ким не контактую з тої пори, як проклюнувся.

Можливо, я особливий. Може, немає схожих на мене у цій місцевості. Тоді, скоріш за все, мене засунуть у бутиль з формаліном та поставлять у музеї. Здригаюся від радісного передчуття. Майже пританцьовую.

 

2. Мобілізуюся

– Це до теплиці, дозрівати, – жвава постать змушує землю вібрувати, і я прокидаюся.

Нічого не змінюється, бо я відчуваю світ так само, коли сплю.

– А ну, сюди, – я відчуваю багато вібрацій, мені неприємно і я намагаюся сховатися.

Кроки стають гулкими і я чую їх прямо під вухом. Прикриваюся, відвертаюся.

– Якого біса воно тут? Міо, клич дезінфектора.

Я не знаю, що це означає, але я відчуваю усім нутром напругу навколо.

Метелики розлетілися, птахи замовкли. Здається, дерево втягнуло усю вологу із ґрунту.

Я роблю те саме – напружуюся і мобілізуюся.

 

3. Трощуся

Я відчуваю, як впиваюся усією вагою у м’який ґрунт. Я затримую дихання, бо вже дізнався, що таке «дезінфектор». Я відчуваю смерть навколо себе. Усе, що пульсувало вмить здригнулося та щезло. Я не здригнуся та не щезну. Я тримаюся, збираю усі свої сили.

– Там корені переплелися, несіть щось, – земля вібрує, кроків багато.

«Дезінфектор» – сильне. Воно хапає і тягне, розтягує і трощить усього мене.

Мені боляче, але я вистою. Корені дерева обхопили мене, вони підживляють мою капсулу, допомагають триматися… Я дякую.

– Сюди встромляй, отут підбивай.

Воно встромляє і підбиває, я падаю. Здається, я ламаюся і трощуся. Сили покидають мене.

 

4. Відчуваю

Я відчуваю світ. Він дує, шумить та світить. Я ховаюся, і світ стає шершавим.

Він хапає мене за руки і ноги. Я кричу. Світ стає голосним, я замовкаю.

– Ну і як ти це поясниш, Трікс-Трікс? – я чую звуки, але не відчуваю вібрації.

Не відчуваю нічого, і разом із тим відчуваю усе. Світ стає плямами і формами, не тільки світлом.

– Експеримент, мені задали додому. Виростити щось із насіння.

– Всесвіт милостивий, де ти взяв це гидке-гидке насіння?

Світ стає двома плямами прямо переді мною.

– В покинутій лабораторії, а що воно таке? Якесь противне, – пляма (жовта, як сонце) робить звуки.

– Противне, так-так, – фіолетова (як фіалка) пляма стає великою, створює вібрації, і сили знову покидають мене.

 

5. Рятуйте

– А можна його залишити? Ну типу на ціпок посадити, чи хай робить щось корисне на фермі.

Світ знову є. Стає багатьма плямами. Вони навколо. Я чую звуки, слова і шарудіння. Відчуваю запахи, і раптом моє нутро стискається, наче я всмоктав багато живильної вологи.

– Воно не може робити корисне. Цей вид щезнув трильйон років тому. Диво-диво, як воно взагалі проросло! – пляма, поруч ще пляма. За нею інша.

– Ого, а що це був за вид?

Плями. Звуки. Рятуйте.

– Хомосапіенси. З тої планети, як-як вона там… Вже не згадаю, блакитна, коротше.

– Ого, я думав тіки червоні бувають. Тре’ було не прогулювати планетознавство. Так і шо воно таке? – пляма жовта.

Світ стає відчуттям – пляма робить вібрацію. Пляма велика, відчуваю запах.

– Не тицькай, воно може бути заразне. Фу, іди помийся, Трікс!

– Ну мам! Це взагалі я виростив. Роблю, що хочу! – Пляма робить вібрацію. Пляма робить вібрацію. Пляма робить вібрацію.

– Трікс, геть!

 

6. Ще живе

– Перед тим, як утилізувати, можемо провести дітям особливий урок, – чую слова, залишаюся у темряві.

Тут безпечно, мов у ґрунті. Я відчуваю сили, волога поступає у мене, і я приймаю її.

– Чим ти його годуєш? Я читала, що вони і жуків їли… І навіть один одного, уявляєш?

– Це суміш із тої лабораторії. Там взагалі усе-усе для цих сапієнсів. Ма-Жаго хотів відновити їх популяцію, бо, знаєш… Сумління і все-все таке.

Звуки, шарудіння, вібрації. Я у темряві. Вона шершава та із запахом. Я сховався повністю.

– Він не задихнеться під ковдрою?

– Та хай-хай би і так….

– Воно ще живе? – нові сильні звуки.

– Ма-Жаго, вітаю-вітаю. Так-так. Подивитеся?

Світ стає світлом, я не у безпеці. Плями – фіолетова (як фіалка), синя (як небо) та інша – велика, гучна.

– Таке ж гидке як і трильйон років тому. Ну, у Вознесіння блакитної. Ото були часи, – звук ритмічний та гучний, «ха-ха-ха». Ховаюся під ґрунт.

– Так, чув-чув, рятування тої планети. Ви у тому році ще отримали «Володаря Всесвіту». Знаю-знаю.

– Та може і так, лежить десь на горищі тая статуетка, хай би її, – «ха-ха-ха», пляма робить вібрацію.

– Краще не чіпайте, ми ще не всі-всі аналізи зробили.

 

7. Гірше за оте…

– Тихенько-тихенько. Діти, сьогодні у нас дещо цікаве.

Я прямий, ніби знову проростаю. Я рівний, як дерево. Живильної вологи немає. Ґрунту немає. Світ став холодом і темрявою.

– Та-дам, – світ стає світлом і плямами (як сонце, як небо, як трава, як коріння дерева, як…)

– Ого, який урод.

– А це взагалі безпечно?

– Фу, у нього вісючки якісь, і всього два ока. Гірше за оте…

– Так, гірше за білку-летучку!

Плями, звуки, вібрації. «Ха-ха-ха». Звуки, плями, вібрації. «Ха-ха», «урод», «гидке». Ґрунту немає, світло не гріє. Я хочу сховатися.

– Ви його лякаєте! Ну все, повитріщалися і годі. Міо, скажи їм!

– Так-так, тихо-тихо. По-перше, то не вісючки, це кінцівки. Наче вони їх називали руки-руки. Як у вас щупальця. По друге…

Пляма (як сонце) стає великою.

– Не бійся, вони дурні. Ну, не лякайся. Я не віддам тебе дезінфектору.

Згадую, як воно встромляло і підбивало, здригаюся.

– Чесно кажу.

 

8. Не боляче

– Це взагалі-то кодекс всесвіту. Я читав, його затвердили трильйон років тому. Це суперечить всесвітнім законам, Міо! Відпусти!

Плями роблять вібрації, я переміщаюся. Ані ґрунту, ані темряви. Жовта пляма здригається. Ритмічні звуки. Щось у мені реагує на них.

– Трікс-трікс, не плач. Я дам тобі насіння К-26. Воно цікавіше-цікавіше, – пляма тримає мене.

– Але я хочу це! Я хочу його залишити. Це суперечить законам! Навіщо берегти те насіння, якщо не можна саджати?

Жовта пляма робить багато звуків та здригається. За мить вона з’являється біля мене і торкається руки. На цей раз все всередині чомусь відгукується на дотик.

Так, вібрація стає справжнісіньким дотиком, тепер я це знаю. Я мимоволі сіпаюся та торкаюся у відповідь.

Раптом усе стає іншим – об’ємним та знайомим. Я відчуваю світ повно, не як раніше.

– Ну, Трікс-Трікс, я ж казав не чіпати!

– Не чіпати.

Плями зупиняються, я падаю. Б’юся головою об землю. Жовта пляма допомагає сісти.

– Не боляче?

– Не боляче.

Плями не роблять вібрації, не роблять звуки, а потім роблять.

– Не може бути. Ні-ні, так не буває.

Фіолетова пляма сідає поруч. Вдивляється п’ятьма величезними очима в моє лице. Неспішно торкається руки, намацує пульс. Водить туди-сюди іншим щупальцем переді мною.

 

9. Ухти, скарб!

– Трікс, ти щось знайшов?

Я вмираю з голоду, бо сьогодні вранці закінчилося моє ентеральне харчування. Я намагався робити як Трікс. Та мені важко навчитися харчуватися енергетичними пучками. Я хочу м’яса, хочу полуниці, і часом навіть кінцівки оточення здаються апетитними.

– Оте все, що ти вичитав у своїх книжках… У нас не водиться. Я не знаю, що таке морозиво, і знати не хочу. Мама сказала, що ти погано на мене впливаєш, бо я ставлю багато питань, – пляма риється у наплічнику, щось шукає.

– Значить, ти рятував мене даремно, саме час відвести мене до утилю, – стомлено знизую плечима та відвертаюся до вікна.

За вулканічним пилом нічого не розгледіти, тому вертаюся до книги. Вишукую рядок, на якому зупинився. Вознесіння блакитної.

– Ти чув про оце? – тицькаю пальцем у заголовок.

– Так, Ма-Жаго отримав за це якусь там дуже круту статуетку. Всьо.

Зацікавлений, відкладаю книгу і складаю руки на грудях. Знаю, що Трікса цікавить, як я це роблю, бо він плутається у щупальцях, якщо намагається повторити. Бінго! Увага плями на мені. Щупальце завмерло над рюкзаком, кілька пар його очей зацікавлено вивчають мене.

– Я вимагаю деталі, – підсовуюся ближче, але руки тримаю схрещеними.

– Ну добре. Кажуть, що він врятував блакитну. Бо ви… Ну, твій вид… Коротше, щось там майже не бабахнуло і не зламало усе. Тому вас прибрали. Але блакитна так і вертиться десь там. Можливо, там досі живуть оці летучі гидоти, вкриті пухом, – Трікс здригається, а потім із виглядом переможця дістає пакунок з рюкзака і протягує мені.

– Я зате оце знайшов! Броколі, артишоки і цибуля. А-а-а, там щось таке було ще… Не знаю, дивись сам.

Хапаю контейнери із насінням, вивчаю написи. Ага, ось воно! Притягую банку ближче, вичитую назву – «борщівник».

– Ухти, то це скарб! Певно, з нього борщ можна варити. Чув про таке? – задоволено всміхаюся до друга, притискаючи до грудей контейнери.