Розділ 1 Лара
– Не підкажете, як пройти до храму Перуна?
Сьогодні для повного щастя мені не вистачало лише місцевого божевільного.
Я роздратовано дістала навушники, і замість музики до вух долинув приглушений шум останнього потяга метро.
Чоловік привітно усміхався, а доброзичливий погляд жодним чином не видавав ознак сп’яніння. Його одяг був дещо архаїчним: сорочка без коміра з конопляного полотна, темно-коричневі штани, заправлені у високі чоботи. Пояс з грубо обробленої шкіри з десятком мідних та срібних пряжок був найдивнішим аксесуаром у всьому ансамблі, якщо не враховувати дубовий посох.
Мабуть, іде на якусь костюмовану вечірку.
Врешті-решт, коли я їду в метро з конкурсним макіяжем та зачіскою, на мене також дивно зиркають.
– Вибачте, куди?
Могла ж і я недочути.
– До храму Перуна.
– Це якийсь нічний клуб?
У районі Видубичів я жила років десять. У ранні студентські роки, поки я мешкала в гуртожитку, район до дрижаків лякав мене, та потім я втягнулася і навіть орендувала тут квартиру. Проте я чудово розуміла людину, що потрапила на цю станцію вперше. Ще й якщо вийшла не на ту сторону… З пекла вибратися легше.
– Ні, – засміявся чоловік. – Центральний Храм.
– Вибачте, не знаю.
Я рушила геть.
Дарма я витрачала час на цього типа: я й так валилася з ніг після роботи та трьох годин тренування. Мало того, що пропустила свою зупинку, то ще й на автоматі вийшла не на той бік, залипаючи у телефон.
– Чекайте! – гукнув він навздогін. – А як хоч вийти з цього склепу?
Я зупинилася.
І чому просто не ігнорувати його?
Може, то моя власна студентська травма? Я ж-бо також шукала вихід з цього склепу, коли вперше вийшла не на той бік. Тут як не в бетонну розв’язку впрешся, так в автостанцію.
– Гаразд, – видихнула я. – Йдіть за мною.
Нагорі зможу пошукати цей його новомодний клуб на гугл-мапах, щоб відчепився. Хоч я й добре знаю район, та нічне життя ніколи не було в зоні моїх інтересів.
– Шукаєте храм Перуна?
Дзвінкий голос дівчини розлетівся порожнім переходом. Я здригнулася.
– Так! – сказав чоловік.
– Я покажу, – посміхнулася вона. – Також туди прямую.
Схоже, вони йшли на різні вечірки. Вбрання дівчини більше пасувало б до світського заходу, ніж до нічного клубу: довгий білий плащ з капюшоном поверх спідниці по щиколотку.
Коли вони попрямували у протилежний від мене бік, я видихнула з полегшенням. Нарешті я здихалася випадкової компанії і могла йти спати – зараз я мріяла лише про м’яке ліжко.
– Ларо? – почула я голос ще до того, як встигла знову вставити навушники.
Не знаю, що мене здивувало більше – те, що дівчина так швидко повернулася, чи те, що знала моє ім’я.
Я різко обернулася.
– Ми знайомі?
– Так. Проте… в односторонньому порядку.
– Ви теж танцюєте?
– Ну… Я б це так не називала.
Я втупилася в неї.
– Мене звуть Софія. І можна на ти.
– Хіба ви… ти не збиралася на ту костюмовану вечірку?
– Я вже на ній, – Софія глянула на годинник. – І ти, власне, також.
Такі годинники я бачила лише в історичних серіалах. Оті важкі, срібні, які чоловіки чіпляли ланцюжком за спеціальні петельки в жилетці. Годинник Софії був значно вишуканішим, і носила вона його на шиї. На кришечці був викарбуваний символ, але я не встигла його роздивитися.
– Краще я піду додому.
Схоже, втома та сонливість грають зі мною злі жарти. Я взагалі не з тих, хто розмовляв би з ким завгодно в темному переході.
– Ти ж завжди хотіла чогось більшого, Ларо, – кинула дівчина мені в спину.
Ці слова мали б змусити мене бігти з усіх ніг.
А натомість приклеїли до підлоги.
У переході раптом забракло повітря. Як для кінця квітня, ніч була надто спекотною.
Софія підійшла ближче. Кроків я не чула, зате ледь-ледь потягнуло ладаном.
– Хто ти?
– Софія. Я ж щойно представилася.
– А ким був той чоловік?
– Це зовсім не важливо. Зараз важлива ти.
Повітря згущувалося і згущувалося. Я хапала його ротом, та це не допомагало. Сумка на плечі стала такою важкою, ніби в ній була не форма і туфлі, а книжок так з сім з конспектами на додачу, як у старшій школі.
Я втрачала свідомість кілька разів у житті – переважно, коли мені брали кров з вени. Тепер відчуття були схожими – повіки важчали, в очах темніло, а всі спроби встояти на ногах пішли шкереберть.
Я звалилася просто на брудну плитку.
Розділ 2 Лара
– Чаю?
Щойно я розплющила очі, як зрозуміла, що називати підземний перехід склепом було занадто.
Бо у склепі я була тепер.
Я не знала, який вигляд мають склепи, бо ніколи не любила моторошних легенд. Але мій тривожний розум уявляв їх саме такими – хіба що без зручного дивана й низенького скляного столика з порцеляновим сервізом.
Зробивши ковток з вишуканої чашки, я подумала, що це була погана ідея.
– Ти лише на вигляд тендітна, – сказала Софія, тримаючись за поперек. – Я ледь дотягнула тебе сюди.
– Навіщо? – я підскочила з дивана, та запаморочення змусило мене сісти назад.
– Запропонувати тобі роботу.
– Роботу? В мене вже є.
– Тобі ж ніколи не подобалося працювати логісткою, – сказала вона. – А свій блокнот з ескізами ти досі не наважилася дістати з шухляди.
Дідько, звідки вона все це знає?
Я б грішним ділом подумала, що з соцмереж, та я ніколи не ділилася там своїми дизайнами.
– А якщо й так, то це занадто дивне місце для співбесіди.
– Не гірше, ніж квартира на Бесарабці, прости Господи.
Про що це вона?
– Це не може почекати?
Я зробила ще один ковток чаю в надії, що тепла солодкувата рідина хоч трохи приборкає кляте запаморочення.
– Може. Хочеш поговорити через рік?
– Рік?
Я обвела поглядом шершаві стіни з необробленого каменю, на яких тремтіло жовтувате світло ліхтариків, і глибоко вдихнула. Ледь чутно пахло воском та кіптявою.
То були не ліхтарики. То були свічки.
– Ми проводимо набір Безмежних лише у Вальпургієву ніч, – Софія глянула на стіну за моєю спиною. – Я б на твоєму місці не витрачала часу на спроби втекти.
Я обернулася.
Годинник показував майже третю ночі. Він був схожий на той, що стояв у будинку мого дідуся – висока коробка з циферблатом, де закарлючкуваті римські цифри здавалися трирічній мені чимось містичним. Маятник цокав так гучно, що дивно, як я не чула його раніше.
– Хто такі Безмежні?
Чому я досі не накивала п’ятами з цього моторошного місця й не закуталася в ковдру, шепочучи: «Це просто сон…»?
– Ті, хто бачить більше за інших, – Софія нарешті залишила у спокої свій поперек. – І можуть дещо зсувати межі простору та часу.
– Звучить як маячня.
– І водночас – як здійснена мрія.
Софія опустилася на диван і налила собі чаю. Я не відривала погляду від бурштинового струменя, що повільно стікав з носика чайника, заповнюючи білу чашку аж до позолоченої кайми.
– Ларо, ти ж завжди знала, що світ значно більший за те, що бачать всі.
– Чому ти так вважаєш?
Вона засміялася.
– Якби ні – тебе вже давно б тут не було.
Влучно підловила, проте межа між вірою в надприродні сили і сектою була занадто тонкою.
– Гаразд, – я відкинулася на спинку. – То що ж роблять… Безмежні?
Софія відпила чаю, не зводячи з мене очей. Прямої відповіді годі було й чекати.
– Думаєш, ти випадково опинилася в тому конкретному переході рівно опівночі Вальпургієвої ночі?
– Так, я залипла у телефон і пропустила свою станцію, – вичавила я. – А ти ж знаєш, цей перегін між Видубичами і Славутичем такий довгий, а в пізній час потяги ходять рідко…
– Цілий ланцюжок неймовірних збігів, – передражнила Софія. – Дещо груба робота, але новенька працює всього один рік, тому можемо їй пробачити.
– Та я ж сама втупилася в екран замість того, щоб дивитися, куди йду.
– Ех, – махнула вона рукою. – Такі, як ти, завжди знайдуть у всьому свою провину.
Окей…
Якщо я досі тут сиджу, потрібно підігравати або забиратися геть.
І, незважаючи на мою яскраво виражену соціофобію, чомусь я вирішила обрати перший варіант.
– Тобто мою появу тут хтось підлаштував? – я зробила ще ковток чаю.
– Не хтось, а Віра. Я вас згодом познайомлю.
– Чому ви обрали мене? Якщо на цій співбесіді можна ставити такі питання.
– Ми спостерігаємо за тобою довгий час, – посміхнулася Софія. – Тому ця, як ти називаєш, співбесіда у тебе триває вже років десять.
Весь той час, що я живу в Києві?
Чашка задзеленчала об блюдце – у мене тремтіли пальці.
– Спостерігаєте – це як?
– Оцінюємо твою поведінку в соціумі, якщо за протоколом.
– І якою ж вона повинна бути, щоб відповідати вашим умовам?
– Непомітною. Ти не шукаєш уваги, а намагаєшся уникнути її.
Хмм, якби я була на справжній співбесіді, мені це лестило б.
– Але це не означає, що я готова ховатися тут з тобою всю ніч, – Софія допила чай і повільно підвелася. – Ходімо.
– Куди це?
– На Лису гору. Вальпургієва ніч буває всього раз на рік.
– Сьогодні якийсь шабаш?
– Яка неосвіченість, Ларо, – скривилася Софія. – Здаєшся розумною дівчиною, а використовуєш такі примітивізми.
Я розглядала крихітний скол на кришечці чайника.
– Та жартую, – засміялася Софія. – Це добре, що інші люди не здогадуються про те, що там відбувається насправді.
– І що ж?
– Втомилася від балачок. Сама побачиш.
Софія попрямувала до виходу, не озираючись.
Логічніше було б забратися звідси.
Та, подумавши лише секунду, я крикнула:
– Зачекай!
Розділ 3 Артур
Тільки моєму батькові могло прийти в голову жити на Воздвиженці, коли працюєш на лівому березі.
Як керівник, він міг не сунутися в офіс в саму годину пік, та я, як його перший заступник, мусив бути там о дев’ятій. Бо замовникам, як бачите, захотілося провести зустріч у найбільш крінжову годину, коли буквально всі офісні невільники мають пікнути перепусткою об ці огидні екранчики на турнікетах.
Позношу їх усі, щойно стану керівником.
Це було єдиним, що приваблювало мене у майбутній посаді.
Не пощастило ж мені бути найстаршим у родині з чотирьох дітей. Ще й єдиним хлопчиком. Не те щоб я був проти жінок на керівній посаді, та старшій із сестер щойно виповнилося п’ятнадцять. Завантажувати її справами бізнесу було б жорстокіше, ніж витягнути мене з подорожі, яка насправді дещо затягнулася.
Тепер я був не певен, що мене повернуло – бажання завчасно не відбирати у сестри підліткову безтурботність чи усвідомлення того, що від себе не втечеш, навіть забравшись у високогір’я Анд.
Годинник новенької Ауді показував восьму п’ятдесят. Я крутив у пальцях незапалену цигарку – шкода псувати салон димом. Затор на навігаторі був не червоним, а коричневим. В мене не було жодного шансу приїхати на зустріч вчасно.
І виправдати очікування батька також.
Його дзвінок застав мене зненацька, в одному з крихітних селищ Перу, куди я зайшов поснідати перед походом. Він повідомив мені новину, і я не уявляв, що вона змінить його настільки сильно.
«Я не хочу, щоб про це знали інші члени родини», – сказав він тоді, і мої пальці затремтіли, та не від холоду.
Завжди відсторонений від родини купою власних справ, батько став взірцем турботи та підтримки. Повернулися сімейні вечері та спільні поїздки на вихідні, а ще – наші з ним розмови. Удвох. Як батька з сином. Мене не було три роки, але чомусь я підозрював, що змінився він не за цей довгий час, а за кілька місяців, коли дізнався про свій страшний вирок.
– Доброго ранку, – я натягнув усмішку. – Перепрошую за запізнення.
Двоє чоловіків в дорогих костюмах з краватками перезирнулися.
– Ми приїхали всього десять хвилин тому, – один з них потер пальцями масивний перстень з печаткою. – Немає причин хвилюватися.
У переговорці пахло перепаленою кавою, а на столі стояли чотири чашки. Цікаво, скільки часу знадобилося батькові, щоб звикнути до цієї «бізнес-брехні»? Я був готовий закластися, що мені знадобиться як мінімум удвічі більше.
В офісі я затримався до восьмої вечора, щоб дорогою назад уникнути заторів. А ще – розібрати стос нових контрактів, і непомітно прослизнути до своєї кімнати, коли вечеря вже скінчиться. Але точно не для того, щоб турнікет зареєстрував рівно вісім робочих годин.
Жодна з задумок не вдалася.
Затор таки стався.
Турнікет зареєстрував сім годин п’ятдесят дві хвилини, бо ми з батьком ходили обідати.
А вечеря ще навіть не розпочалася – і, мало того, на неї ще й прийшли гості.
– Нарешті ти вдома, Артуре, – батько вийшов у передпокій, щойно я переступив поріг. – Знову затори?
– Так, – я кинув ключі на поличку для взуття. – У тебе сьогодні гості?
– У нас, – він поплескав мене по плечу. – Березовські нарешті повернулися до Києва з Балі.
– Ти не попереджав.
У мене геть не було настрою на формальну вечерю.
– Це ж просто дружній візит, – він відчинив двері вітальні. – Ходімо.
Як же я сумував за власною квартирою.
Батько дуже просив пожити з ними – щоб насолодитися відчуттям повноцінної родини, поки ще може. Я погодився.
– Артуре!
Марина усміхнулася, підвелася з дивана і рушила до мене. Я привітався з нею та її батьками, а потім перервана розмова про Азію продовжилася.
Я дивився на Марину, що захоплено розповідала про серфінг та ресторанчики на пляжі з клейким манговим рисом. За ці роки вона змінилася – з блідуватої дівчинки-підлітка, яка завжди нагадувала мені кульбабку, вона перетворилася на привабливу жінку. Легка засмага пасувала до довгих білявих кучерів, а білий сарафан з синіми квітами – до блакитних очей.
Мені подобалося говорити про подорожі. Я хотів вірити, що батько зможе вилікуватися, а я – повернутися до своїх мандрів. Хоча б ще на рік. Чи на два – до того, як тягар обов’язків остаточно прикує мене до одного місця.
– От бачиш, все вийшло не так і погано, – сказав мені батько, коли після від’їзду гостей ми залишилися удвох.
– Напевне.
– Хіба ти не радий бачити Марину? – він налив собі у склянку трохи віскі. – Я думав, вона тобі подобалася.
– Років у шість, – згадав я. – Може, тобі не варто пити?
– Це нічого не змінить, – махнув він рукою. – Хочеш?
Я кивнув.
– З вас вийшла б чудова пара.
Це було погано.
– Це означає, що ви з Русланом вже про все домовилися?
– Він, як і я, хоче найкращого для своїх дітей.
– У нього одна дитина.
– А як же компанія?
– От воно що.
– Артуре, – батько зітхнув. – Пам’ятаєш, як нас підкосило в дві тисячі дев’ятому?
– Мені було дев’ятнадцять. Тоді існували речі, що цікавили мене більше за фінансову кризу. Пам’ятаю лише, що ти майже ночував на роботі.
За дев’ять років це змінилося мало.
– Ми так і не оговталися, – батько зробив маленький ковток. – Просто навчилися жити з боргом, який росте щороку. І це потрібно вирішувати.
– Саме зараз?
– Втратимо ще один тендер – і банки почнуть забирати заводи. Доведеться звільняти людей.
– Має бути інший вихід, – я побовтав бурштинову рідину по склянці з важким дном.
– Він є.
Батько дочекався, доки я підняв очі.
– Злиття з Березовськими.
– То в чому ж проблема?
– Є одна умова…
Ну звісно.
Все це було не просто так. У батька ніколи нічого не буває просто так. Тим паче, якщо він раптом згадав, хто мені подобався у садочку.
– Марина буде для тебе ідеальною дружиною, Артуре. В неї є все, про що можна мріяти.
Він помовчав, удаючи, що зовсім на мене не тисне.
– Це чудовий шанс все виправити.
– Пожертвувавши моєю свободою?!
Я поставив склянку на журнальний столик так різко, що віскі розплескалося по дубовій стільниці.
– Те, що ти помираєш, не дає тобі права розпоряджатися моїм життям.
– Але змушує належно потурбуватися про майбутнє твоїх сестер і матері.
Я взяв склянку й допив рештки віскі залпом. Горло обпекло, як від диму багаття високо в горах.
– Просто подумай про це, – тихо сказав батько, коли я попрямував до виходу.
Що мені ще залишається?
Нормально спати у цій квартирі я все одно ніколи не міг.
Розділ 4 Лара
Рішення піти за Софією було чи не найкращим в моєму житті.
Перехід на Видубичах здавався квест-кімнатою для новачків порівняно з цими підземеллями. Ми йшли темними лабіринтами, де подекуди горіло щось, схоже чи то на смолоскипи, чи то на жовті нічники. Я б нізащо не вибралася звідси сама.
Коли обличчя торкнувся легкий вітерець – занадто теплий для квітневої ночі – я прискорилася, щоб якнайшвидше покинути задушливе підземелля.
Софія притримала мене за руку, коли я майже вийшла крізь нерівну кам’яну арку.
– Але…
– Шшш, – приставила вона палець до губ і притиснулася до шершавої стіни.
Не розуміючи, навіщо, я зробила те саме.
Через мить зашаруділи кроки, і повз нас пройшла група людей з ліхтариками.
– Просила ж не водити сюди нікого хоча б одну ніч у році, – пробурмотіла Софія, щойно кроки розчинилися у тиші та темряві ночі. – Ці екскурсоводи лише на гроші і зважають.
– Вони не спускаються у ці підземелля?
Дивно, що ні у кого не виникло спокуси зазирнути у загадкову арку, де ми ховалися. Люди, які ходять на нічні екскурсії містичними місцями Києва, апріорі мали б бути допитливими. І, до того ж, безстрашними.
– Вони їх не бачать, – хмикнула Софія, рушивши вперед. – Інакше б жодна заборона їх не зупинила.
Я оглянулася назад.
Кам’яної арки більше не було – лише сіра каменюка, поросла гілками та сухою травою.
– Що за чортівня?
– Свят-свят… – видихнула Софія, потягнувшись до годинника, що висів у неї на шиї.
– Що?
– Нічого, – відмахнулася вона. – Ти справді віриш у чортів?
Софія йшла вперед, відгортаючи з дороги гіллячки дерев з молодим листям. Я не відповіла – просто крокувала за своєю новою знайомою, вдивляючись у зарості. Вогні нічного Києва трохи мене заспокоїли – я все ще була тут, посеред улюбленого міста.
– Прийшли.
Софія відгорнула густу зелену гілку, пропускаючи мене вперед.
Перед нами відкрилася величезна галявина, де в яскравому калейдоскопі багать, людей та сірої димки було складно розгледіти будь-що. Дим одразу вчепився у волосся, а від жару почервоніли щоки.
– Думала, ви вже не прийдете! – з натовпу вискочила усміхнена рудоволоса дівчина.
Її одяг здавався недоречним для нічного шабашу – штани-палаццо та шифонову блузу доповнювала чорна жилетка класичного крою. Ніби їй не вистачило часу переодягнутися після офісу.
– Ти ж знаєш, що це неможливо, Віро, – сказала Софія, обіймаючи дівчину. – Просто Лара виявилася дещо зануднішою, ніж більшість новеньких.
Напевно, інші з радістю ходили в підземелля і на шабаші. Чи як там це було ввічливо називати.
– Я Віра, – вона обійняла мене. – Нарешті я не буду єдиною новенькою за останні п’ять років!
– Чому неможливо не прийти? – запитала я.
– От бачиш, – засміялася Софія. – Зануда.
– Облиш, – Віра підхопила мене під руку й потягла до багать. – Всім було страшно на початку.
– Ага, – Софія випередила нас. – Але чим більше запитань – тим менше веселощів. Дзиґар показує чверть на четверту.
Щойно я пірнула до натовпу, мене здивували дві речі.
Перша – це те, що тут були лише жінки.
Друга – це те, як вони були одягнені.
Це в жодному разі не скидалося на кіношні відьомські вечірки, де хтось вбраний у чорну мантію та ковпак, а хтось – у вульгарний шкіряний комбінезон в стилі «дешевий секс-шоп». Складалося враження, що кожна зрозуміла дрес-код на свій манер, або взагалі не заморочувалася з підготовкою вбрання, як-от я.
Тут були жінки у ситцевих спідницях та груботканих сорочках, які можна було побачити хіба що в музеях. В яскравих корсетних сукнях з шовку та жакарду, ніби їм пощастило потрапити до складу костюмерів після зйомок псевдоісторичного серіалу. Ще хтось ніби зійшов з каталогу ідеальних вишиванок та етнічних прикрас. Але всіх об’єднував один предмет гардеробу – чорна жилетка. Така сама, як у Віри.
– Хочеш, покажу тобі свою улюблену частину свята? – Софія взяла мене під руку і потягнула з натовпу.
– Хіба я ще не втомила тебе своїми запитаннями?
– Я бачу скептицизм у твоєму погляді, – говорила вона, підіймаючись на пагорб. – Це мені знайомо. Так буває, коли мозок відмовляється вірити в те, що ти вже зрозуміла душею.
Я захекалася від підйому на, здавалося б, дитячу гірку. Софія ж піднялася легко – лише на мить притиснула долоню до попереку.
Згори відкривалася панорама без жодних заростей дерев чи кущів.
Третя річ приголомшила мене найбільше.
Місто, яке розкинулося попереду, не було Києвом, який я знала.
Але воно все ще ним було.
Ті самі пагорби і широкий Дніпро сяяли зовсім іншими вогнями. Замість церков та соборів – величні храми з колонами. Замість скляних хмарочосів – вишукані кам’яні будівлі в класичному стилі. Замість покручених бетонних розв’язок – звичайні дороги.
– Храм Перуна… – прошепотіла я. – Той чоловік в переході… був з минулого?
– О ні, – посміхнулася Софія. – Він просто випадково перетнув межу між реальностями.
– Тобто цей Київ – не минуле?
Дівчина розвернула мене на сто вісімдесят градусів.
Панорама разюче змінилася.
В темне небо врізалася безліч хмарочосів, змішуючись з яскравим сяйвом мостів та вигадливих форм сучасної архітектури. Місто простягалося далі, ніж сягало око, тягнучи свої бетонно-скляні конструкції вище та далі за всі пагорби.
– А цей – майбутнє?
Цього разу я повернулася, не чекаючи відповіді.
Перед очима розгорнулася знайома панорама з Лаврою та статуєю Батьківщини-Матері.
– Альтернативні реальності…
– Нарешті.
– То яка ж із них справжня?
– Всі. І жодна.
Раптом вбрання цих жінок набуло для мене сенсу.
– То Безмежні подорожують в часі?
– Лише від світанку до світанку Вальпургієвої доби.
– А чим ви займаєтеся решту часу?
– Решту часу ми дбаємо про збереження Києва у кожній з реальностей. Щоб усе, що визначає його, таким і залишалося: люди, будівлі, легенди…
Що саме йому загрожує, я вирішила спитати згодом. І просто кивнула.
– А зараз – час гри, – сказала Софія.
Коли ми спустилися з пагорба на галявину, її було не впізнати.
Нещодавній хаос перетворився на упорядковане коло жінок, що сиділи на каменях навколо єдиного багаття. Воно не здіймалося вгору, а стелилося внизу, як змія, що звивається по землі в тому напрямку, в якому їй заманеться.
Софія вказала мені на два останні вільні місця у колі. Я сіла на шершавий камінь – він досі зберігав тепло весняного сонця.
Одна з жінок оголосила:
– Нехай розпочнеться гра!
– Вогонь обирає, хто питає, – шепнула мені Софія. – А руку піднімають ті, у чиєму Києві це правда.
Всі невідривно дивилися униз. Вогняна змія, сичачи й потріскуючи, як вологі дрова, поповзла землею до дівчини у фіалковій сукні.
– Яка честь розпочинати! – вона сплеснула долонями. – У кого в церкві Пирогощі неможливо збрехати?
Майже всі підняли руки.
– Двадцять три, – одна з дівчат занотувала це в товстелезній старій книзі з пошарпаними сторінками.
Вогонь поповз до іншої жінки.
– У кого на Козиному болоті побудували Будинок з химерами?
Цього разу рук було менше.
– Сімнадцять, – назвала дівчина з книгою, гризучи олівець з необробленого дерева.
– У кого вважають, що дім присвячений доньці архітектора, що потонула?
Підняли руки ті самі жінки – окрім однієї.
– Насправді потонула донька лікаря, що володів маєтком на тому ж місці, – сказала вона.
– Лікаря Мерінга мало хто пам’ятає, – дівчина з книгою знизала плечима.
Полум’я переповзало до іншої, і вони ставили одна одній запитання. Спочатку я стежила за грою з цікавістю, але з часом все менше й менше розуміла: навіщо їм ці випадкові факти?
Коли вогняна змія підповзла до мене, я отямилася від роздумів.
– Питай, Ларо, – штовхнула мене Софія.
Мої долоні вкрилися потом.
Я розуміла правила гри – та не до кінця. Що я могла такого запитати, щоб остаточно переконатися, що все це – не феміністична секта?
– У кого на Лисій горі стоїть храм Перуна?
– У мене.
– І у мене.
Я нарахувала двадцять сім рук ще до того, як дівчина з книгою назвала це число.
Схоже, моя тема виявилася цікавою, бо її підхопила і наступна дівчина.
– У кого Перуна скинули в Дніпро?
Більше половини жінок підняли руку.
– У кого він потонув?
Менше чверті.
– А у кого виплив? – вигукнула я.
Запанувала ідеальна тиша.
Софія штовхнула мене ліктем.
– Не можна питати не в свою чергу.
– А яка різниця?
– Величезна, – сказала дівчина, черга якої випала. – Але якщо ти так хочеш, я це запитаю.
У коло повернувся гомін.
– У кого Перун видибав?
Ті самі руки, що й були на запитання про скидання в Дніпро.
Я нахилилася до Софії.
– Тобто… у всіх, у кого його скинули?
– Так.
– То чому ж… впало язичництво, якщо він виплив? – запитала я голосніше.
– Він не виплив. Він видибав, – озвалася дівчина зліва від мене. – Перейшов до іншої реальності.
Тепер усе складалося.
Він зник в нашій реальності, та не в інших.
Видибав.
Гра тривала, аж поки темне небо не прорізала перша смуга передсвітанкового сяйва.
– Пора, – сказала та сама жінка, що оголошувала про початок гри.
Вогонь на галявині погас сам – ніби злякався променів світла. Жінки підвелися і почали прощатися одна з одною, прямуючи до кущів, крізь які ми з Софією сюди потрапили.
Я знала лише двох жінок – проте мене обійняла кожна.
По одній вони зникали в арці кам’яної печери, яка знову якимось чином з’явилася, а я не знала – стояти тут чи спускатися за ними.
– Тобі краще поспати, – сказала Софія, коли біля входу в арку нас залишилося всього четверо – включаючи дівчину зі старезною книгою.
– Навіщо вони пішли в ті тунелі, якщо… – я відчувала, як слова мого запитання тануть так само, як танула темрява разом з вогнями Києва.
Києва, який був не з моєї реальності.
Розділ 5 Артур
Вона сиділа за столиком кав’ярні біля вікна, не випускаючи з рук срібний годинник на ланцюжку. Еклеру на її тарілці бракувало маленького шматочка, який лежав на крихітній ложечці поряд. Ніби вона хотіла насолодитися ним – і в останній момент передумала.
Натомість старомодна кавова чашка з позолотою була порожньою.
Дівчина провела рукою по темному волоссю, зібраному в низький пучок – ніби хотіла здаватися невимушеною. Вона явно когось чекала, і напружено: погляд великих зелених очей нервово перебігав між столиками та вітриною з тістечками.
Черговий погляд на годинник змусив її нарешті підвестися. Було незрозуміло, чому саме – до кав’ярні ніхто не заходив і не виходив з неї. Та все ж дівчина безшумно вийшла, залишивши на столику купюру.
Надворі було важко дихати. Певно, стояв листопад чи грудень – небо висіло настільки низько над дахами, що здавалося, ніби тебе помістили в мішок. Сірий, похмурий, і такий вологий, що пробирав дрижаками аж до самих кісток. Дівчина попрямувала вгору мокрою бруківкою, і брудні бризки води чіплялися за її широкі світлі штани, лишаючи на них сірі плями. Вітер нещадно тріпав рукави її блузи, а тонка чорна жилетка навряд чи гріла в таку погоду.
На вулиці було безлюдно – але лише до того часу, як вона вийшла до Андріївського узвозу. Там погана погода ніколи не була перешкодою для туристів та торговців.
– Зробите знижку? – чулося біля однієї з розкладок.
– Хлопче, це вінтажний гердан, – не поступався продавець. – Хочеш здивувати свою подругу – доведеться викластися.
– Це для мами.
– Якщо в тебе не вистачає грошей – купи он у тих майстринь, – чоловік тикнув пальцем на одну з сусідніх яток. – Вони відтворюють стародавні візерунки так, що не відрізниш.
– Мені потрібен саме цей.
– Яка ціна гердану? – втрутилася дівчина в жилетці.
Гердан лежав на розкладці серед інших прикрас, і чомусь саме на ньому зупинявся погляд: ряди дрібних ромбів, у кожному – маленький хрестик, червоне й чорне, що зустрічаються із білим. Одна намистина посередині виділялася – темніша за решту, ніби колись хтось замінив її не в тон.
– Десять тисяч, – посміхнувся продавець.
Дівчина мовчки дістала гаманець і простягнула йому величенький стос купюр.
– Дівчино, не купуйте його, будь ласка, – благав хлопець. – Я роздобуду гроші і повернуся за ним, якщо відкладете на кілька днів.
– Навіщо мені це, якщо його беруть і так?
Дівчина в жилетці взяла загорнутий гердан.
– Дякую, – вона відійшла вбік.
Хлопець побіг за нею.
– Це реліквія моєї родини. Батько продав її, бо…
– Я знаю, – дівчина простягнула йому згорток. – Цього разу розпоряджайся ним краще.
– Але… Навіщо це вам?
– Іноді маленькі справи змінюють великі рішення.
– Я хоч можу пригостити вас чаєм? Мій будинок просто тут, геть близько.
– Не потрібно, Гнате, – сказала вона, віддаляючись від спантеличеного хлопця. – Просто не забувай, ким ти є.
Коли дівчина змішалася з натовпом, все перетворилося на розмитий пейзаж, що ніби зійшов з картини художника-імпресіоніста. Жодних виражених слідів епохи. Жодних вивісок. Лише Андріївський узвіз, що здіймався вгору блискучою від вологи бруківкою. Дощ, який щойно був мрякою, почав барабанити по дахах справжньою осінньою зливою. Ритмічно, а потім переривчасто…
– Артуре!
Я прокинувся від стуку у двері і голосу Ніни.
– Годі валятися, соньку! – сестра безцеремонно забігла до моєї спальні. – Гайда снідати.
– Я не голодний, – пробурмотів я, натягуючи на голову ковдру.
– Як знаєш. Коли зголоднієш – млинців з вишнями може й не залишитися.
Ніна знала, як змусити мене встати з ліжка у вихідний.
Холодний душ не змив з мене спогади про нічні марення. Я завжди пам’ятав ці сни з такою точністю, що міг знімати серіал за їх сюжетами. Чи мильну оперу, судячи з того, скільки я їх бачив за ці роки.
Я не міг нормально спати, відколи ми переїхали. Я досі не розумів батька, що проміняв наш затишний сімейний будинок за містом на цей псевдомаєток, побудований на руїнах історії. І не те щоб у свої п’ятнадцять я зненацька захопився містичними легендами замість безтурботного життя київського мажора.
Просто в мене не було іншого вибору.
Та жінка приснилася мені в першу ж ніч, і не припиняла з’являтися у мареннях кожного разу, коли я спав у цій квартирі. Я ніколи не був одним із тих, хто вірить у привидів. Але все ж почав шукати легенди цього місця, ніби одержимий.
Я записувався на нічні екскурсії Замковою горою та ковтав історії екскурсоводів, які вважали своїм обов’язком носити чорні мантії з капюшоном та підсвічувати обличчя ручним ліхтариком – мабуть, це мало б когось налякати. Міські легенди з їхніх вуст звучали як страшилки для дітей. Тож я подався туди, де ніколи не ступала моя нога – у бібліотеку Вернадського і Центральний державний історичний архів.
Батько здивувався, та потім задіяв свої зв’язки і роздобув перепустку до закритих залів і фондів. Певно, подумав, хай краще його син-підліток вдихає пилюку старих мап, аніж щось значно небезпечніше.
Мені й без того вистачало непояснюваного.
Розділ 6 Лара
Я розплющила очі від яскравих променів сонця, що пробивалися у вікно моєї спальні.
Це могло означати лише одне – уже далеко по обіді.
Вікна на захід гарантували мені найкращі види на рожево-червоне вечірнє небо Києва. Але разом з тим – і розпечені післяполуденним сонцем стіни. Кондиціонер у травні не вмикає ніхто.
Протираючи заспані очі, я згадувала те, що відбулося минулої ночі. Божевілля якесь… Покинувши марні спроби згадати, як потрапила додому, я розривалася між двома теоріями того, що це було.
Сон чи секта?
Якщо я не збожеволіла, ймовірніше друге.
Проте якщо так…
У двері подзвонили.
Підводячись з ліжка, я почала перебирати варіанти, хто міг прийти до мене без попередження.
Список закінчився на пункті нуль.
Я насторожено зазирнула у вічко. Викривлене зображення усміхненої рудоволосої дівчини повністю відкинуло мою теорію про сон.
Сектанти що, знову носять пропагандистські брошури по квартирах?
– Довго ще стоятимеш під дверима, Ларо? – гукнула вона. – Я принесла вечерю.
Я відчинила.
– Звідки ти знаєш, де я живу, Віро?
Вона зайшла всередину і стягнула білі кеди, не розшнуровуючи їх.
– Жартуєш? Я ж учора тебе підкинула додому. Ну, тобто сьогодні зранку.
Дивно: я пам’ятала все, окрім цього.
– Сходи освіжися, – Віра по-хазяйськи попрямувала до кухні. – Я поки розкладу вечерю. Ненавиджу їсти з цих доставочних коробок.
Після прохолодного душу Віра нікуди не зникла. А крім неї, на кухні з’явилася тарілка з викладеними суші та акуратно сервірований стіл.
– Чому ти прийшла? – я безцеремонно всілася на стілець, підгинаючи під себе ногу. Врешті-решт, це досі моя квартира.
– Будь ласка, – Віра повела бровою.
– Дякую за вечерю, – я втупилася в товстий шматочок суші з лососем.
– Слухай, Ларо, – вона теж сіла і поклала собі в тарілку суші. – Я прийшла, тому що чудово розумію твоє занепокоєння.
– Стосовно власного психічного здоров’я?
Я потягнулася за тим самим шматочком. Хай там що, живіт бурчав від голоду.
– Безмежні, – сказала вона з напханим ротом. – З’являються досить безпардонно, і пояснюють значно менше, ніж тобі хочеться знати.
Я мовчки жувала.
– Тому тобі пощастило, що я вже з дечим розібралася за цей рік, – Віра взяла ще шматочок. – І зможу тобі розповісти ще до того, як ти підпишеш контракт.
– Який ще контракт? – я ледь не вдавилася імбирем.
– Все офіційно. Працевлаштування за ФОП третьої групи, а ще – відрахування у приватний пенсійний фонд Швейцарії.
– Нісенітниця… – тільки й спромоглася сказати я.
– Нісенітниця – то жити на державну пенсію. А це – фінансова незалежність, – вона ковтнула коли зі склянки. – Якщо доживеш, звісно.
Я підскочила на ноги, налила собі води з фільтра і залпом випила цілу склянку.
– Та не хвилюйся ти так, – вона продовжувала жувати. – За той рік, що я працюю, в нашому часі ніхто не помер. Направду, це одна з найкращих реальностей для роботи.
– Отже, в інших помирали?
– Та не обов’язково на виконанні службових обов’язків, – махнула рукою Віра. – В них, знаєш, і болячки там, і озброєні бійки… Буває, треба когось витягнути з передряги, а там це не так просто, як затримати тролейбус.
Я голосно поставила порожню склянку на стільницю.
– Тож тобі пощастило ще раз, – Віра потерла палички для суші одна об одну. – Працюватимеш у своєму часі й маєш аж два дні на роздуми перед підписанням контракту. Ті, кого беруть в інший час, мусять вирішити за одну ніч.
Ніби подорож у часі – це останній потяг метро: не встигла – чекай до наступного року.
Мій впертий мозок не міг повірити у все це доти, доки не отримає беззаперечний доказ. Ніби того, що я бачила вночі, було зовсім недостатньо.
– Я хочу побачити, як ти виконуєш роботу, – заявила я.
Віра нашвидку проковтнула їжу і дістала з кишені такий самий дивний годинник, як був у Софії.
– Є в мене ще одне завдання на сьогодні, – вона відкрила і закрила годинник, витираючи його об широку бавовняну футболку. – О десятій двадцять дві на Андріївському. Гайда зі мною, якщо хочеш.
22:22
Мимоволі згадалося, як я вважала такі години містичними. Часом навіть загадувала на них бажання.
Інфантильність, та й годі.
Я кинула погляд на годинник на стіні.
20:20.
Чорт!
Тобто, я не вірю в чортів, але хто його знає, чому тепер вірити.
– Поїдемо на метро? – я прикидала, скільки в мене часу, щоб підготувати свою заспану особу до виходу у люди.
– Угу, – Віра допила колу. – Я, звісно, оптимістка, але не настільки, щоб їхати в центр на машині у державний вихідний.
– Дати тобі щось з одягу? – поцікавилася я, обводячи поглядом її піжамну футболку і спортивні штани.
– В мене уніформа з собою, – кивнула вона на лимонно-жовтий шопер, що стояв біля стіни. – Завжди таскаю її, на випадок непередбачуваних ситуацій.
– Уніформа, нічні зміни, порушення норм охорони праці, – перелічила я. – Схоже, той пенсійний фонд – то єдина перевага?
– Непогано було б ще, як бонус, могти виправляти свої безглузді вчинки з минулого. Але маємо те, що маємо.
Я поспішила надати собі людського вигляду: випрямила довге каштанове волосся прасочкою та нанесла блиск на губи. Очі я зазвичай не фарбувала – на тлі їхньої смарагдової зелені будь-яка туш здавалася зайвою. Хоча сьогодні ця зелень лише підкреслювала червоні прожилки після безсонної ночі.
Коли я повернулася на кухню, Віра стояла обличчям до вікна, в широких штанах, чорній жилетці та матових жовтих лоферах. Якщо в мене буде така уніформа, то свої слова про фонд як єдину перевагу я заберу назад.
Почувши мої кроки, вона обернулася.
– Вже готова?
В руках вона тримала мій блокнот з ескізами, який я лишила на підвіконні.
– Віддай! – вирвала я його з рук і сховала за спину.
Яке нахабство – брати чужі речі без дозволу.
– Пробач. Часом мені складно приборкати власну цікавість.
Я хмикнула, поспішаючи нарешті вивести її зі своєї квартири.
На Андріївському узвозі пахло каштанами та олійною фарбою, нагрітою за день. У травні люди зазвичай переміщалися від ботанічного саду з бузком до Подолу і навпаки. Сьогодні особливо відчувалося, що свято припало на вівторок – і всі, кому не пощастило вхопити вихідний у понеділок, мусили залишитися у Києві.
Ми з Вірою повільно шурхотіли по бруківці, змішуючись з натовпом, і це більше скидалося на перехід між Хрещатиком і Майданом в годину пік, аніж на розслаблену прогулянку. Віра ледь не кожних кілька хвилин поглядала на годинник.
– Чому ти не припиняєш дивитися на нього? – не втрималася я.
– Час може змінитися, – вона покрутила годинник у пальцях. – На майбутнє впливає занадто багато чинників.
– Звідки ти взагалі його знаєш?
– Не маю права розголошувати. Тобі все покажуть після підписання контракту.
– А про сьогоднішній вечір розголошувати можна?
– Частково, – Віра знову глянула на годинник. – Пора.
Я дістала з сумочки телефон.
22:20
Віра спритно просочилася крізь натовп, а я незграбно намагалася не відставати, постійно зачіпляючи людей то плечем, то ліктем.
– Пробачте, – казала я, не втрачаючи Віру з виду.
Віра так спішила, що аж зачепила ногою щиколотку хлопця, що йшов перед нею.
Не одна я така незграба.
Хлопець посковзнувся на відполірованій бруківці і почав махати руками, намагаючись втримати рівновагу. Його лікоть зачепив дівчину, що йшла назустріч, і та хлюпнула напоєм просто йому в обличчя. Хлопець закричав, затуляючи долонями очі, і остаточно звалився на землю. Навколо почали товпитися люди, дістаючи телефони.
– Пробач, – кинулася до нього дівчина. – Все гаразд?
– Що це за гидота? – лементував хлопець. – Айй, пече!
– Сліпим від смузі не залишишся, – занепокоєно сказала вона, дістаючи з сумки пляшку води. – Та я огляну тебе – я студентка медичного.
– О ні, – відмахнувся хлопець. – Ще недоучок мені не вистачало.
– Як знаєш, – підвелася дівчина. – Може, тобі вдасться знайти доктора медичних наук о десятій вечора у вихідний.
– Гаразд, чекай. Давай свою воду.
Віра вдоволено посміхнулася і попрямувала геть від натовпу роззяв.
– Що це було? – спитала я, наздоганяючи її.
– Ці двоє повинні були зустрітися, хіба не зрозуміло?
– Навіщо? Ви що, типу купідони?
– Яка гидота, – обурилася Віра. – Де ти назбирала таких кліше?
– А як інакше пояснити стільки шуму заради того, щоб ці двоє закохалися?
– Разом вони зупинять будівництво, через яке тут може статися зсув ґрунту, – усмішка з обличчя Віри кудись зникла. – Якби вони не познайомилися, дівчина поїхала б на інтернатуру до Львова, а хлопець не завершив би свою юридичну освіту, без якої тут не обійтися.
– Стоп, стоп, стоп, – я схопила її за руку. – Якого ще будівництва? Якого зсуву?
– Ось цього, – Віра кивнула на ділянку землі, обнесену будівельним парканом. – Якщо поїде ґрунт, разом з ним поїдуть і будинки нижче по схилу.
– Звідки ти знаєш про можливий зсув?
– Бо він станеться у найбільш ймовірній реальності.
– Тоді чому не зупинити будівництво самим, без… усього цього? – я обвела рукою вулицю.
– Якби усе було так просто… – зітхнула Віра. – В кожній такій події задіяно багато людей, зустрічей, рішень. Ми втручаємося в деякі з них – і це змінює всю послідовність.
– Чому тоді жахливі речі продовжують відбуватися?
– Бо вони змінюють хід історії.
– Тобто… одні люди важливі, а інші – ні?
– Радше, – задумалася Віра. – Перші ще не виконали свою місію, а другі – вже так. Але є ще треті, і четверті… Ті, яким призначено переламати історію, і ті, які її створюють. А ще – ті, хто загартовує сильних людей одним фактом свого існування.
Я повільно видихнула, намагаючись привести серцебиття до норми.
– То Безмежні можуть врятувати злодія, бо без нього герой не стане героєм, але дати померти хорошій людині, бо вона – просто біомаса?
– Ти мислиш категоріями казок. В житті ніколи не було ні справедливості, ні поділу на добро і зло. І якщо ти цього не усвідомиш, тобі буде складно стати однією з нас.
Я дедалі більше сумнівалася, що хочу цього.
– Що зі мною буде, якщо я відмовлюся?
Навряд чи мені дозволять жити з тим, що я встигла дізнатися.
– Все це лише на початку здається заплутаним, – відмахнулася Віра. – Згодом тобі сподобається відчуття вершительки історії.
Вершителька історії… Невже це й було саме те «більше», чого я чекала все своє життя?
Ми звернули на Воздвиженку, і я нарешті відчула, що можу дихати. Тут майже не було людей – лише кілька дівчат, що безуспішно намагалися зробити гарні фото на телефон у світлі ліхтарів.
– Робочий день офіційно завершено, – Віра витягла шпильку з пучка і струснула головою. – Тепер можна і в кав’ярню. Вмираю, як хочеться еклеру.
– О цій годині?
Напевно, вже перевалило за одинадцяту.
– Ми ж на Воздвиженці. Ти навіть не уявляєш, що приховують місцеві підземелля.
– Еклери, чи що?
– Це – найприємніша частина.
Віра взяла мене за руку і потягнула в бік Хрестовоздвиженської церкви. У кав’ярні без вивіски ми сіли за столик біля вікна, і Віра налила каву у старомодні чашки з позолотою.
Піти на цю авантюру варто було хоча б заради найсмачніших у моєму житті шоколадних еклерів із шафраном.