Розділ 1. Незнайомець
Ти, тільки ти, вирішуєш свою долю.
— Досить! Досить кидати у мене речі!
Іванка насупила брови і, скрививши губи, майже прокричала:
— Ах ти, хворий збоченець!
— Я не… Припини, будь ласка.
Іванка зиркнула на стіл, секунду завагавшись, вона підхопила крихітний вазончик і поцілила йому у голову. Юнак не встиг вивернутися і горщик пролетів наскрізь, а до Іванки долинув лише приглушений звук падіння.
— Мій вазон! — вона схопилася за голову.
Юнак повернувся і визирнув на вулицю.
— І чим ти думала?
— Замовкни!
Вона схопила подушку і повільно почала підходити до підвіконня. Юнак ступив крок назад і, показавши долоні, ніби здався, притиснувся до полиць. Іванка на мить відвела погляд від його самовдоволеної посмішки і виглянула на подвір’я. На скошеній траві лежав пластмасовий горщик, на якому з’явилася велика тріщина.
Іванка звузила очі, випростала подушку і позадкувала назад.
— ХТО. ТИ. ТАКИЙ?
— Здогадайся, — він сперся руками об полиці.
— Моя фантазія, — пробурмотіла вона, але її зацікавлений погляд опустився на його руки. Вона чітко бачила момент, коли вазон пролетів наскрізь, але те як прогиналася полиці під його вагою — її лякало. — Обережніше з книгами.
— Це? — він коротко кивнув через плече. — Це не книги, а якесь марнування паперу. Мильні опери. Деякі навіть повторюються.
— Вони не повторюються! — роздратовано сказала Іванка, тицьнувши у бік полиці. — Це суперобкладинки, які ховають книжки з позначкою… — вона замовкла, а тоді бурмотячи під ніс, додала: — Чому я взагалі це тобі розказую?
Іванка важко сіла на крісло і підтягнула під себе одне коліно.
— Ти якийсь привид? — вона кинула у нього подушку. Легким помахом руки хлопець її зупинив. Іванка зустрілася з ним поглядами. Вона заворожено дивилась на те, як зблиснули його зіниці, а карі райдужки увібрали у себе сяйво і стали перламутровими.
— Не зовсім. Але ти вже знаєш, хто я, — він посміхнувся, стиснув подушку і роздивився її. — Хеллоу кіті? Справді?
Іванка несвідомо стисла бильця крісла.
— Я не… я не розумію, про що ти говориш.
— Ой не придурюйся, — хлопець випрямився. — Я знаю, що ти чаклунка.
Він підійшов до Іванки і вклав їй у руки подушку.
— Я завжди знала, що я відьма, але…
— Ти занадто невміло користуєшся магією, — юнак нахилився і сперся долонями на коліна. — Маєш бути уважнішою, — його очі зблиснули вдруге. Він хитро посміхнувся.
— Я… я… не розумію.
Хлопець різко випрямився і засунув руки до кишень.
— Школа не надто підходяще місце для чарів, особливо у коридорі, — він протримав паузу. — Дивися в обидва, бо наступного разу на моєму місці може опинитися не така вже й дурна людина.
Його очі засвітилися, тіло стало прозорим, а за мить — розчинилося у повітрі.
Іванка з полегшенням видихнула.
— Бо наступного разу на моєму місці може опинитися не така вже й дурна людина, — вона скривила губи, її голос спустився на кілька тонів, намагаючись спародіювати його слова. — Теж мені, налякав.
Вона поглянула на рожеву наволочку.
“А якщо він реально бачив? — вона різко підскочила з крісла і зачинила вікно. Визирнула на вулицю і опустила зелений тканинний ролет. — Ця бісова шафка…
Хтось… хтось хто вчиться у моїй школі і знає, де я живу, — покушуючи щоки, Іванка покрутилася на місці, де стояв хлопець. — І він же такий гарненький. І високий. Ніби з обкладинки книжки,” — вона перевела погляд на свої красиві полиці.
Це було єдине місце у її кімнаті, де пилу майже ніколи не було.
“Мильні опери,” — пролунав у голові його набридливий голос.
“Фу,” — Іванка скривилася. Хлопець більше не здавався таким привабливим.
Вона глянула на підлогу. Увесь срач, який був на її столі, тепер валявся під ногами.
— Точно… вазон!
Розділ 2. Банда
If you a get a feeling the next time you see me
Do me a favor and let me know
‘Cause it’s hard to tell, it’s hard to say
Oh well, okay
“Oh well, ok” Elliott Smith
— Шед, скоріше! — Джек вийшов на веранду і поздоровкався з Адамом.
Чувак зіщурився, заховавши руки у кишені і голосно позіхнув. Іванка вибігла на терасу. Вона з Адамом замахнулися руками, почувся глухий звук удару. Вони повторили. Знову і знову. Намагаючись відтворити ідеальний хльосткий звук.
— Може досить? — не витримав Джек, забрав ключі у Іванки і закрив будинок.
У них нарешті вийшло. Вони обоє стряхнули долоні, які почали пекти.
— Шо ти? — запитала Іванка, повернувши до нього голову.
Адам провів долонею по золотистому волоссю, забравши кучері з обличчя, хоча вони за мить повернулися на колишнє місце.
— Батьки знайшли мої цигарки, — важко промовив він.
— І в чому вони не праві? — жартома запитав Джек.
— Так, — погодилася Іванка, — куріння вбиває. Це пишуть на кожній пачці.
— І куріння не робить тебе крутим.
— Завалися. Ти, як мій тато, — Джек обійшов Іванку і обійняв Адама за шию.
— То що? — запитала Іванка. — Ти кидаєш?
— Якбишто, — відповів Адам, знявши з себе Джека. — Треба зблизитися з паралеллю.
— У 10-Б точно курять, тому я минаю туалети у північному крилі.
— Північному?
— Хто так говорить?
— Її вигадані хлопці, — підказав Ян.
Високий худорлявий хлопець висунув одну руку з кишені і простягнув Іванці.
Вона глибоко закотила очі, але відразу почала по-дурному либитися.
— Не вигадані, а книжкові.
У них з Яном спеціальне рукостискання: спершу легкий удар долоні об долоню, потім вони стискали руки в кулаки і легенько вдаряли кулаком об кулак вертикально, а потім миттєво зіштовхувалися тильною стороною пальців. У кінці, як вишенька на торті, вони розтискали кулаки й повільно розводили пальці у сторони.
— Щось з кожним днем ви все більше запізнюєтесь, — хлопці потисли руки.
Джек проігнорував і натомість запитав:
— А де наш “золотий” хлопчик?
Ян стенув плечима і озирнувся. Адам несвідомо потягнувся рукою до губ.
— То кажеш дівчата з паралелі курять? — звернувся до Іванки.
— Парять, як димоходи, — вона зупинилася на мить і єхидно заусміхалася. — Підеш залицятися?
— Я ж вроді гарненький.
— А що таке? — перепитав Ян.
— Батьки знайшли його цигарки, — розвівши руки, сказав Джек.
— Ха!
— Ой завалися! Твої взагалі за кордоном.
Іванка відвела погляд, вона помітила знайому постать, яка швидко наближалася з вулиці Дубнів.
Аркадій — ім’я дивне і довге, тому Іванка, Джек, Ян і Адам придумали йому круте прізвисько — Аркан. Він зіскочив зі скейта та долучився до групи.
— Сорі, — він відновив дихання, — забув зошит. Довелося повертатися, — перевів погляд на Іванку. — Привіііт.
Вони обійнялися.
— Це що таке? — запитав Адам, вказавши спершу на Іванку, тоді на Аркана.
— Що? — Іванка вперла об кеди ніс свого скейта.
— До речі, — звернувся Ян до Аркана, вони потисли руки. — Його цигарки знайшли.
— Чорт забирай!
— Ще всій школі розкажи! — Адам перевір погляд на Аркана. — Що за реакція?
— Він винен мені п’ятдесятку, — відповів Ян.
— Якого хріна?! Ви заклалися?
— Я ставив на те, що у цьому місяці тебе точно спалять.
— А я на те, що ти не такий дурний, — сказав Аркан.
— Де ти їх взагалі ховав? — запитав Джек.
— Між ліжком та матрацом, — Іванка засміялася, а хлопці важко зітхнули. — Що?
— Раз на місяць, хочеш ти цього чи ні, але мама поміняє постіль. І пощастить, — додає Ян, — якщо вона покличе тебе допомогти.
— Я сама міняю, — сказала Іванка, стенувши плечима.
— Звідки ти це знаєш? — перепитав Адам.
— До того, як батьки поїхали у Польщу, мама завжди змушували міняти її.
— А зараз?
— Зараз я сам її міняю, — хлопці поважаючи, замугикали. — Доводиться. Ну або Свят цим напрягає.
Продзвенів дзвінок.
— Я побіжу, — Аркан зірвався з місця і побіг у корпус середньої школи.
Старшокласники зайшовши у будівлю школи, розійшлися у різні сторони. Іванка хотіла закинути скейт у шафку. Вона роззирнулася. Учнів потроху меншало.
“Значить ти старшокласник, — подумала про хлопця, якого зустріла вчора і ввела код у шафку. Смикнула за ручку. Нічого не відбулося. — Ну нікого ж немає!”
Іванка знову роззирнулася. Приклала долоню до замка. Важко видихнула.
“Лайно!”
Вона крутнула цифри. Розбіглася і застрибнула на скейт.
***
Іванка підключила мініколону до плеєра і на весь скейт-парк заграла “Wannabe” Spice Girls.
— Вимкни це, — загорланив Джек, з’їжджаючи з гірки.
Адам присів, спускаючись рампою, розігнався і вилетів просто над плеєром з колонкою.
— Ти це навмисно? — жартома запитала Іванка і обігнала його зліва. Тоді зіскочила з краю у хвилясту бетонну чашу.
Ян і Аркан стояли біля довгого похилого рейлу.
— Ти спробуй, — казав Ян.
— Я боюся, що зламаю скейт, — пробурмотів Аркан, потираючи потилицю. — Не думаю, що батьки куплять новий.
Іванка розігланася. Присіла, перенесла вагу на хвіст. Підстрибнула і скейт піднявся разом з нею. Вона розвернула дошку на 180 градусів і плавно приземлилася на рейл. Пройшовши половину гладенької металевої балки зробила два подвійних кікфліпа і стрибнула на бетон.
Ян усміхнувся і привідкрив рот.
— Чіткий лендінг, — зауважив він, поки Іванка продовжувала кружляти біля них.
— Я знаю.
— Ти не боїшся зламати дошку? — запитав Аркан, дивлячись, як Іванка впевнено їде на друге коло, але замість того, щоб стрибнути на рейл, вона заїжджає на гірку і зістрибує із трьох сходинок.
— Ти що? Моя дошка ніколи не зламається. Ніколи.
— Ніколи не кажи “ніколи”, — з усмішкою сказав Ян і так само стрибнув на дошку.
***
Вже за дев’яту Джек, Аркан і Ян зайшли всередину магазину й були серйозно налаштовані витратити 50 гривень. Іванка і Адам залишилися на вулиці. Він нервово тер руки. Іванка дивилася поперед себе і погляджувала лікті. Вона втомилася, а холод, який огортав тіло, хилив у сон.
— Сподобалося кататися? — запитав раптом Адам.
— Впринципі, так. Непогано. А тобі?
— Теж.
Знову запала мовчанка. Іванка провела поглядом машину, яка проїхала повз. Її перетрусило.
— Не холодно?
— Та норм, — вона знову провела теплими долонями від ліктів до плечей.
— Точно? — Адам проковтнув грудку у горлі.
Він завів руки назад і як всі хлопці стягнув худі, ледь не захопивши з собою футболку.
— Та не треба, — запевнила його Іванка і потягнула за край футболки, щоб та не знялася разом із худі.
— Мені не холодно, — він простягнув їй худі.
Іванка легенько посміхнулася.
“Ого, — подумала вона. — Люди таки змінюються.”
Вона поправила капюшон і натягнула довгі рукава на кісточки пальців.
— Дякую.
— Пусте, — Адам опустив футболкуі підтягнув беггі джинси. Тоді краєчком ока глянув на Іванку. — Ти… сьогодні класно катала.
Вона надула губки і зробила щенячі оченята.
— Дякуююю.
Розділ 3. Ліпше не знати
… я завжди дивлюся тільки вперед.
Приємно дивитися навсібіч.
І. Гайдамака
“…він притиснув її до стіни…”
Іванка попирхнулася чаєм, розлила частину на себе і ледь не порвала сторінку, яку спішила перегорнути.
— Що ти читаєш?
— Мати василева! — її пересмикнуло. Залишки чаю опинилися на пледі і на її волоссі.
Хлопець, який з’явився біля вікна, ледь стримувався, щоб не засміятися.
— Це все ти винен! — вона швидко поставила чашку на стіл і стряхнула руку.
— Чого ти так лякаєшся?
— А чого ти сюди приходиш? Минулого разу ти не відповів!
Вона поглянула на книгу, перевіряючи чи не потрапив на неї чай. Тоді краєм ока зиркнула на хлопця.
— Чому ти мені не допоміг? — запитала вона, а тоді уточнила: — Тоді, коли я намагалася відчинити дверцята?
— Я хотів.
“Ага, звісно.”
— Можеш не вірити, але я не встиг, а тоді побачив те, що, очевидно, не мав бачити, — Іванка закотила очі і підняла книгу. — Сподобалась “Людина”?
— Яка? — її очі розширилися.
— Коли ти з книжкою, то нічого навколо не помічаєш.
Глухий звук донісся з вікна. Тоді ще один. Іванка вклала шматок пледа у книгу, ніби закладку. Хлопець пригнувся. Іванка підійшла і стала поруч.
Маленький камінь вдарився об шибку, залишивши за собою глухий звук. Іванка повернулася до хлопця і запитально глянула на нього.
— Чого ти дивишся? Відчиняй.
— Не наказуй мені, — вона сперлася ліктями об м’який футон, а тоді повільно підняла віконну раму, впустивши прохолодного вечірнього повітря до кімнати.
Маленький камінь залетів на підвіконня. Іванка підняла його і висунула голову.
— Нарешті! — вигукнув Адам, — у мене каміння майже закінчились.
— Що ти тут робиш?
— Та-так, гуляв поруч, — він обтрусив руки, а потім витер об джинси. — Самому нудно. Не хоч прогулятись?
Хлопець у кімнаті нахилився і прошепотів:
— Схоже когось кличуть на побачення.
— Замовкни, — вона знову висунула голову. — Давай. Тільки вдягнуся.
— Так-так, добре. Я почекаю.
Іванка випрямилася і роззирнулася кімнатою.
— Справді підеш? — запитав юнак, доки вона натягувала на домашні шорти, широкі спортивки. — Навіть батьків не запитаєш?
Іванка важко видихнула, коли наділа чорне худі з білим павуком на грудях. Поглянула на хлопця, відкрила рота і знову закрила. Почала шукати кеди.
— Він тобі настільки подобається?
— Що?! Ні! — вона зашнурувала один кед і вирівнялася, тоді обперла іншу ногу об стул і зробила те саме. — Адам, він… Тобі не збагнути. Та я навіть не знаю, хто ти!
Вона тицьнула у нього пальцем, але він пройшов наскрізь.
— Це напевно шизофренія, — вона стенула плечима і вилізла через вікно.
Вони не поспішали. Просто намотували кола Мальовничого району. Ніби навмисно оминали знайомі місця. Вузьку дорогу по обидва боки прикрашали розлогі каштани, які своїми кронами створювали зелену арку.
Іванка вперше йшла достатньо повільно, щоб розглядати кожну деталь, кожну вулицю і будинок на ній. Їм щастило: ні машин, ні людей, які б руйнували моторошний шелест листя. Моментами Іванці здавалося, що вона сама гуляє, якби не короткий дотик, коли їхні руки перетиналися. Вона не звертала на це уваги. Вона раділа, що вони з Адамом тепер хороші друзі. А то коли вся банда була у зборі, було відчуття, ніби Іванка не повністю частина їхньої компашки.
“Ну це ясно, — роздумувала вона. — Я дівчина, а вони хлопці, але ж… ми з дитинства всі разом.”
— Тобі подобається?
Іванку пересмикнуло від раптового запитання.
— Ти так роздивляєшся уважно.
— А, це… Я не багато ходжу. Дуже дивно, насправді, — вона посміхнулася і кинула короткий погляд на профіль Адама. — Я завжди на скейті. І завжди дивлюся тільки вперед. Приємно дивитися навсібіч.
— Зрозумів.
Іванка відвела очі.
— Ти не думав реально кинути курити, замість того, щоб шукати способи дістати сигарети?
Адам закотив блакитні очі.
— Ти не шкодував, що спробував? — Іванка невпевнено перебрала пальцями. — Мій тато розказував мені, що коли він перший раз намагався кинути курити, то шкодував про те, що спробував. Потім він знову продовжив курити. Але пізніше вони з мамою таки звернулися до спеціалістів. Може тобі теж варто?
Адам заперечно похитав головою.
— Я просто не хочу. Мені подобається смак нікотину, який залишається після затяжки. — Він засунув руку у кишеню штанів і дістав дві цигарки. — Хочеш?
Іванка затримала понурий погляд на двох тонких сигаретах з позолоченими обідками на фільтрах.
“Мабудь, дорогі,” — подумала вона і взяла одну.
— Ну і як? — запитав Адам, коли Іванка наважилася на слабку затяжку.
Вона стиснула губи.
— Непогано, — її очі зрадливо заблистіли. — Я раніше так ненавиділа запах тата, коли він приходив цілувати на ніч. Від нього завжди жахливо тхнуло сигаретами.
— Та Іванка! Не плач. О боже, — Адам відвів голову й видихнув дим. — Більше не дам тобі сигарет.
Він повернув голову. Іванка згорбилася. На кутиках її очей з’явилися червоні від сліз стрілки. Вона підняла цигарку і притулила її до губ.
— Але ти продовжуєш, — він легенько посміхнувся і затягнувся.
— Тому що мені також подобається. І це найгірше.
— Будь ласка, тільки не ний. Я не засуджую тебе, — він підсунувся ближче і поцілував її у щоку.
Іванка затримала подих.
— Я не покликав тебе, щоб засуджувати. О боже, чого ти так дивишся? Тебе раніше не цілували?
Іванка проковтнула грудку у горлі.
— Тільки у щічку до цього.
— А у губи?
Вона заперечливо махнула головою.
— Тільки з дівчатами.
— З Адріаною? — Іванка кивнула. Адам роззирнувся і затягнувся. — З язиком?
— Ні.
— А ти б хотіла?
Вона стенула плечима.
— Не знаю.
Адам прикусив губи. Його очі просканували Іванку. Він затягнувся.
— Поцілувати тебе?
Вона підняла голову. Адам видихнув дим і нахилився вперед. Іванка привідкрила рот, а тоді заплющила очі. Коли вона відчула його гарячі губи над своїми, то відразу забула про холодні пальці на своїй потилиці.
На мить вона застигла. Його язик опинився у її роті. Із заплющеними очима важко було щось зрозуміти, але вона спробувала поворушити своїм язиком. Адам легенько прикусив її губи і, відсторонившись, затягнувся.
— Ну і як тобі?
Її губи залишилися вологі і навіть трохи боліли.
— Можна ще раз?
Адам широко посміхнувся, не показуючи зуби. Затягнувся до самого фільтра, викинув цигарку, тоді обхопив голову Іванки обома руками. Привідкрив рот і повільно випустив дим на її губи.
Розділ 4. Секрети, які приховують дорослі
Невже в нашій крові не лише магія,
а й те, як жахливо ми поводимося
з людьми, яких любимо?
— Мам, тат, — Іванка зробила паузу і випрямила спину. — Навчіть мене магії.
Було вже десь по обіді. Іванка лише прибрала на другому поверсі. Вона не могла зосередитися, бо думками весь час поверталася до вчорашнього вечора з Адамом.
Вона думала про поцілунок зі смаком диму, про те, як він її провів додому, про поцілунки і знову поцілунки, але щось було не так. Вона майже не спала, але почувалася доволі бадьорою, хоча прибирати на першому поверсі взагалі не хотілося.
У планах було збудувати новий будинок у Сімс, а не оце все.
Амалія через плече глянула на Романа, він заперечно махнув головою, тоді озвався до Іванки:
— Хай брат тебе навчить…
— Але він не хоче! Ви ж його навчили, то навчіть і мене.
— Хг… — мати важко зітхнула й повісила рушника на маленький вішачок на стіні.
— А що ти такого хочеш навчитися? — спокійно запитав тато.
— Створювати проєкції… — її очі стрибали від матері до батька у пошуках схвалення. Вона тихенько додала: — Переміщати предмети.
— І навіщо? — Іванка відкрила рота, щоб відповісти, але Роман продовжив: — Тому й таких юних, як ти не вчать магії. Тільки уяви розгардіяш, який би влаштовували діти і підлітки!
— Але я ж нічого не знаю, — тихо сказала Іванка, намагаючись вичавити з них жалість. — Я нічого не знаю. Я хочу вміти…
— Хіба не достатньо просто мати її? — рівний тон його голосу лякав Іванку. — Хіба ти не засинаєш із думкою, що ти особлива? Дитиною ти так мріяла нарешті здобути магію, здавалося ніпрощо інше й не могла думати, мріяти, просити. Ти хотіла лишень стати, як ми: чаклункою. А що зараз? Хіба не достатньо того, що вона тече у твоїй крові, що вона закладена у твоїй ДНК, що твої діти отримають її у подарунок, як ти колись від нас? Тобі пощастило, що ти чистокровна! Я чистокровний, твоя мама, наші батьки і їхні — тобі пощастило більше, ніж ти думаєш.
— Але я хочу користуватися нею. Я ж зовсім нікому не нашкоджу. Ви ж знаєте? — вона кинула благальний погляд на маму.
— Зараз ти можеш бути засліплена почуттями й емоціями, хтозна, що ти захочеш зробити, коли…
— Але ж ви навчили Джека.
— Він старший.
— Але ви навчили його навіть раніше за мене! Я пам’ятаю, як йому було 14 і ви вчили його. Чому я досі нічого не знаю? — її очі запекли. Вона припинила кліпати, у спробах не зронити жодної сльози, — я чекала. Гадала, що прийде час і ви мене навчите, але… все, що я можу це дивитися, як шкіра криється лускою й сяють руки. Брат може проходити крізь стіни, може пересувати речі… а я? Що я можу? Лишень відвідувати Канал… і то, якщо хтось запросить.
— Іванка… — мама ступила крок на зустріч.
— Який тоді у цьому сенс? Я більше звичайна людина, ніж чаклунка.
— Це наче мати дар мови і не говорити зайвого. — спокійно сказав батько, протираючи скельця окулярів. — Іди у кімнату і заспокойся.
Ледь стримуючи сльози, вона піднялася на другий поверх і закрилася у своїй кімнаті.
— Це наче мати дар мови і не говорити зайвого, — іронічно повторила Амалія й поклала руки на стегна, пронизавши суворим поглядом Романа. — Справді?
Він зітхнув.
— Це було найкращим, що я придумав на той момент, — почухав сивину на потилиці. — Поприбираєш тут, а я на горищі?
Амалія кивнула. Загорнула за вухо коротше пасмо каштанового волосся. Зіниці її очей засвітилися зеленим. Всі штори та занавіски у мить закрили вікна. Почувся приглушений звук прокручування замка у дверях. Її очі зблиснули яскравіше. Помахом руки пил з усіх поверхонь зібрався у її долоні і закружляв вихором з проблисками зеленого сяйва. Вона перемістила його до смітника, тоді пішла до ванної зробити те саме.
Іванку різко пересмикнуло, коли хтось постукав у двері.
— Так? — вона швидко вимкнула Сімс.
— Сходиш у магазин? — промовив з того боку тато, — на решту можеш купити щось собі.
Мружачись, Іванка спустилася з ганку. Одягнула сонцезахисні окуляри і засунула руки у кишені сірої братової олімпійки.
З будинку навпроти вийшов сусід. Іванка сповільнила крок роздивляючись, хто це.
“Будинок таки хтось купив?” — подумала вона, дивлячись, як хлопець взяв велосипед і повільно спустив його з тераси. Збираючись їхати він помітив Іванку. Вираз його обличчя різко змінився.
— Це ж ти! — вона тицьнула на нього пальцем.
Хлопець різко натиснув на педаль і скочив на велосипед.
— Зажди! — прокричала Іванка і помчала слідом. Схопила його за багажник і потягнула на себе. Через швидкість, яку юнак почав набирати, ноги підгиналися, а хат слабшав. Вона зробила ще один швидкий крок вперед і огорнула руками його за пояс.
Небо в мить помінялося із землею місцями. Гучний дзенькіт металу об асфальт повернув до болючої реальності. Коліна нестерпно запекли. Іванка вже встигла двічі пошкодувати, що одягла шорти. її права рука почала німіти.
— Може ти мене відпустиш? — прохрипів хлопець, вивернувши голову.
Іванка розімкнула пальці і перекинула ліву руку на гарячий асфальт.
— Це ти лежиш на моїй руці, придурку, — хлопець піднявся і обтрусив себе.
Іванка сіла. Кров линула до правиці і нестерпні поколювання пройшлися пальцями.
— Як вчорашнє побачення? — хлопець зухвало посміхнувся, а тоді подав руку. Його погляд впав на її червоні коліна.
— Треба було швидше гнати, — з сарказмом промовила і, повернувши голову, обережно приклала долоню до маківки.
Хлопець присів. Поглянув на велосипед, тоді на Іванку.
— Вибач, — він нахилив голову на бік. — Тебе підкинути?
Притримуючи шопер заповнений продуктами, вона поставила ноги на асфальт і встала з багажника.
— Ми навіть не впали, — жартома додав хлопець. — Цього разу.
— Ми двічі ледь не врізалися у стовп! — загорланила Іванка.
— Пощастило, що не гналася сусідська собака. Іноді вона мене переслідує.
Іванка підняла брови. Хлопець розвів руки і зняв з керма пакет.
— Ти точно нікуди не здриснеш?
— Що?
— Нікуди не йди. Я знаю, де ти живеш.
Він пирхнув, коли Іванка показала на будинок навпроти.
— Добре, — він спустився з велосипеда і поставив його на ніжку. — Сьогодні я твій, тобто… на вечір. Загалом ти зрозуміла.
Іванка пирхнула, забігла на терасу і залишила пакет з продуктами на кухні, а коли повернулася, то нікого не було.
“Так і знала”.
Двері будинку навпроти раптово прочинилися. Хлопець наполовину застібнув тілесну олімпійку.
— Забув сказати: класні шорти.
Іванка різко опустила очі на світло-сині джинсові шорти з великими видряпаним зірками.
— Амм.. дякую.
Іванка важко хекала, доки піднімалася схилом, яким зазвичай йшла у школу.
— Ти збираєшся мене вбити? — запитала вона, спершись долонями об коліна.
— Ти ж на скейті катаєшся. Я думав: ти спортивна.
— Замовкни! — Іванка на мить підняла голову, тоді опустила і, хекаючи, потягнула за собачку вниз. Прохолодне повітря відразу торкнулося гарячих грудей. Дихати не стало легше.
— Давай, ще трохи залишилося, — він взяв її за лікоть і потягнув. — Не забувай у мене твоє морозиво.
— Як тебе звати, нагадай, щоб я знала, що кричати.
— Лі.
— Це скорочено від чогось?
— Ні. Просто Лі.
Іванка видихнула.
— То тут і кричати нічого, — вона широко всміхнулася. — Я Іванка. Хоча напевно ти знаєш.
— Так, — Лі відпустив її ліктя і потис маленьку долоню. — Чув про тебе дещо.
Він на мить зупинився біля високих кущів і двох каштанів, які стояли за метри два один від одного. До школи залишалось метрів із п’ятдесят.
— Як я божественно шліфую асфальт скейтом? — не встигла Іванка закінчити, як Лі потягнув її за рукав у кущі. — Ти точно неееее… психопат?
Небо над горизонтом, ніби розкололося надвоє. Іванка припала очима до того, яке було подалі і нескромно обіймало сонце, від чого вбирало його рожевий і червоногарячий відтінок. Небо над ними було темно синє, ніби віщувало сутінки. Поле, що розгорталося перед нею, все зелене. Іванці здалося, ніби з кожним подихом вітру вона відчуває запах трави. Маленьким схилам не було б кінця, але сосновий ліс, що стелився далі, вже таїв у собі принади ночі. До моторошних тіней не торкалося тепле червоне світло. Маленький струмочок, який з’явився, здавалося, нізвідки, тихо шумів між деревами, обмиваючи їхнє коріння.
— Моє друге улюблене місце, — сказав Лі і сів на траву.
— А яке перше? — Іванка на хвильку відвела погляд і також сіла.
— Далеко, — він простягнув їй морозиво.
Перші кілька хвилин вони мовчки їли. Іванка особливо уважно розглядала краєвид. Їй здавалося, що він несправжній: він або списаний зі сторінок книжки, або змальований з полотна.
Вона повернула голову. Лі також застиг дивлячись чи то у небуття, чи у окрему точку.
Коли він помітив, що Іванка дивиться на нього, повернув голову.
— Знаєш, — почала вона, не відводячи погляду. — У житті ти нижчий.
— Такий самий, — пирхнувши, сказав Лі.
“І не такий красивий”.
Лі не відвів очей, хоча його брови помітно злетіли вгору, навпаки — втупився в Іванку з такою інтенсивністю, що їй стало трохи ніякого.
“Хоча,” — стримувати посмішку було важко. Вона дивилася, то в одне його око, то в інше, намагаючись збити з пантелику, але в результаті сама розсміялася.
— Вибач, — сказав Лі, — я зазвичай так не роблю, — він намагався говорити серйозно, але кутик його губ легенько смикнувся вгору.
— Не дивишся, ніби хочеш вбити? — Іванка знову засміялася і впустила дерев’яну паличку, на якій залишилася чорна пляма від шоколаду. Вона швидко її підняла і продовжила м’яти пальцями. — Ти ж не хочеш? — запитала з серйозною інтонацією, — хоча тут досить гарно.
— Як пройшло “не побачення”? — запитав він раптом, а Іванка застигла.
— Це справді, те про що ти хочеш говорити?
Один м’яз на його обличчя легенько смикнувся.
— Так. Мені цікаво.
Іванка до болю стисла губи.
— Послухай. Я розповідаю, це тобі не тому, що ти вже мій друг чи я довіряю тобі. Мені треба звикнути до людини… до чаклуна. І мені просто цікаво. Загалом…
Лі випростав ноги і сперся руками об траву. Пустотливо посміхнувся. Його райдужки на мить злиснули, просканувавши поглядом Іванку.
— Невже він тебе поцілував?
Вона смикнулася і стиснулася у клубочок.
— Він же не змушував тебе, так? — його голос на мить увібрав нотки стурбованості.
— Ні-ні-ні! — вона вирівнялася і замахала руками. — Просто… Це було зовсім не те, що я очікувала.
— Оооу, ти розчарована?
— Не знаю. Можливо, — вона стенула плечима й огорнула руками коліна. — У американських фільмах це все так гарно показано. Але на ділі — це лишень дуже дивно.
— Мг, — він перевів погляд. — Може справа не у самому поцілунку, а у людині, яку цілуєш?