Дракон повільно наближався. Із глибин печери долинало його глухе дихання, яке щораз збивалося. Принц став зі списом напоготові.
– Чого ти прийшов сюди? – бас розлігся лунко, аж Натаніелю захотілося затулити вуха. Та втримався.
– Поговорити.
– Невже витязів тепер так кепсько вчать володіти зброєю, що вони подалися в оратори?
Принц не терпів глузування, але тут мусив.
– Маю до тебе пропозицію.
– Ти нічого не переплутав? Я ж не принцеса! – кахикнувши, ящер зупинився, а його луска брязнула, немов іржавий обладунок. – Діву добром не віддам!
– А не треба, – усміхнувся Натаніель, опускаючи спис. – Я вичитав у манускрипті Магуса, що плоть і кров високородної діви, спожита в останній день року, продовжує життя дракона на сотню літ.
– Це так, – довбня на грубій шиї ворухнулася.
– Ти хочеш жити, а я – слави і кохання, – посміливішав принц. – Роби з нею, що хочеш, але коли омолодишся, полети звідси років на двадцять. Світ широкий, може, ти ще десь не бував. Тільки дозволь відпиляти зо два пазурі. Втрата невелика, відростуть…
– А тобі ж яка користь із того, витязю?
– Я повернусь і скажу, що не встиг урятувати Міру, але помстився тобі за неї. А через двадцять років уже ніхто й не згадає, як виглядав дракон, що її викрав.
– Дивно, що ти мені це пропонуєш, – ящер наблизився іще на крок. – Адже бранка — твоя наречена.
– Це поки-що, – пирхнув принц. – Страшна, як чума, ще й відлюдниця. Усе, знай, щось майструвала замість вчитися годити чоловікові. Але ж татко уперся, що видасть заміж спершу її… А так і підлаштовувати Мірі нічого не доведеться. Я повернуся зі звитягою і тут же посватаюся до середульшої, Аврелії…
Дракон спершу тихо захихотів, далі його сміх став уривчастим і забряжчав металом. Однак Натаніель не зрушив із місця. Ящер не вдихав глибоко і не роззявляв пащу на всю шир.
– У мене інша пропозиція, витязю.
За мить із ніздрів потвори вдарило полум’я і світ для принца став пеклом.
***
Коли вогонь відбушував, очі дракона згасли, а на спині поміж крилами з’явилася руда дівчина із плямою на пів обличчя. Вправно спустилася лускатою бронею, мов драбиною, підійшла до голови і постукала гайковим ключем там, де змикалися щелепи. Нижня тут же зі скрипом відвисла.
– Змащу тебе потім, – поплескала ящера по лапі. – А зараз – скликати військо. У наших північних сусідів раптово не стало спадкоємця престолу.
About The Author
Двобій: 16 коментарів
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Гарне оповідання. Шкода, що не у фіналі.
І мені шкода, але що ж удієш?
Та воно написане і знайшло прихильного читача, а це найбільша втіха для автора 🙂
Класне оповідання! Офігезне
Так йому і треба, тому спадкоємцю престолу
Красно дякую за відгук жіночої солідарності 🙂
Ааа… Це збіса геніально! Аплодую
Ви про Мірин задум? Дякую! 🙂
Про розповідь в цілому ❤
Дуже дякую!
Трясця, це найсмішніше оповідання з тих, що я поки що тут прочитала! Авторе, респект! Я тільки за таке покарання. Тому що це замах на вбивство, та ще й спроба зговору.
Удачі вам на конкурсі!
Дякую за коментар.
Радію, що було смішно, бо таки хотілося додати двобою гострого слівця і перчинки. Іскорку додала Міра 🙂
Дякую за коментар.
Радію, що було смішно, бо таки хотілося додати двобою гострого слівця і перчинки. Іскорку додала Міра 🙂
Гарненька історія! Сподобалось! 🙂
Хоч і вчинок принцеси неоднозначний у морально-етичному вимірі…
А куди подівся справжній дракон? Чи його взагалі не було, а Міра сконструювала механічного драконоімітатора з метою прорідити суспільство від покидьків (тобто, найхитріших людей королівства)?
Ех, Астрономе, після вашого коментаря з інтригою цієї мініатюри сталося те саме, що і з принцом 🙂 Але ваша думка прямує у правильний бік.
Щодо морально-етичного виміру, то Міра вчинила справедливо, до кінця вислухавши опонента. Якби він прийшов із іншим наміром, і балачка була б іншою 🙂
P. S. У таку маленьку мініатюрку два дракони не влізли б.
Не хочу сперечатися із автором, оповідання якого мені сподобалось, проте за злий намір не можна карати, як за реальний злочин. Ось якби читач знав, що принц вже когось ВЛАСНОРУЧНО і УМИСНО відправив на той світ – тоді, хай горить синім полум’ям! А превентивне покарання – ну ду-у-уже слизький шлях.
Я б на місці принцеси заманив шахрая в печеру, дав лапою по голові, передягну у жіноче вбрання, принадно розмалював обличчя – хай грає роль гарної полонянки королівської крові і заманює до пастки інших пройдисвітів.
Твір надто короткий, аби виписати в ньому всю історію і головного героя, і його взаємин із нареченою. Уявіть собі масштаб підготовчого етапу до цього випробування – ну не на рівному місці Міра взялась перевіряти Натаніеля.
Та й у баченні автора (і не лише) і злочин, і злочинний намір, і намова до злочину, і допомога у його вчиненні морально мають ту саму вагу. Якщо хтось задумав пограбувати банк, підготувався, вирушив чинити злочин, але по дорозі його переїхав автобус, він помер злочинцем, бо його останній акт волі – злочинний.
А щодо перевдягнути і розмалювати, то це ж його потім іще стерегти треба було б 🙂
Як на мене, усе правильно, але для нашого часу й світу, якщо Мультивсесвіт існує. Мораль і звичаї сильно відрізняються від епохи до епохи, а людей, що випереджають власну епоху часто розпинають на хресті й далеко не кожному щастить залишитись в пам’яті людей богом. Етично ли осуджувати людей якоїсь епохи, що діяли згідно етики своєї епохи? Наприклад, згідно середньовічної етики чи античної? Думаю, що етично й потрібно, але опиніться самі в ті часи… То з вовками вийшло б тільки по-вовчі вити. Це не моя концепція. Це із “Етичного інженера” Гаррісона. Хоча деякі його речі шкода що прочитав. Заважкі.