Добрий злочин

Ох і тяжко спускатися крізь димар. Здається, що я у вузькому колодязі. Тільки знизу тягне не холодом й сирістю, а теплом та затишком.

 Добре, що у мене немає клаустрофобії, як у брата. Ортеп давно би звідси накивав п’ятами. Нічого, ще трішки і я досягну мети.

Навіть мішок, що тисне на плечі, не погіршує мого настрою.

Раптом ноги натикаються на перепону. Дзеленчання металу під підошвами вказує, що господарі будинку ускладнили мою місію. Я вбрана у вогнетривку одежу, в мене прокачана стійкість до диму. Тільки перекритого каналу я не передбачила.

Ногою промацую поверхню шиберу. Знаходжу між ним і однією стінкою невеликий проміжок. Поволі його розширюю носком чобота. Густа борода парить не гірше шарфика. Зате корисно, що у мене кошлаті брови: піт з чола не дістається очей.

Зрештою заслінку вдається виштовхати зсередини назовні.

Унизу тліють поодинокі багряні жаринки.

Зістрибую на дно топки, підіймаючи хмарку попелу, в якій танцюють життєрадісні іскорки. Рефлекторно жмурюся, тамую кашель. Не вистачало ще всіх розбудити.

 Обережно проходжу в кімнату. Вогні далеких вуличних ліхтарів, що пробиваються через штори вікна, освітлюють ряд шкарпеток, підвішаних до камінної полиці.

Опускаю мішок на підлогу, розв’язую його. Накладаю цукерки та іграшки у шкарпетки. В найменші, дитячі, засовую найкращі подарунки.

Шкода, що не можу залишити чогось ціннішого. Наприклад, великих грошей. Я і так цими дрібними гостинцями порушую правила.

Закидаю мішок на плечі. Пора навідати інші родини.

Однак ноги не рухаються, наче паралізовані.

Що за баг?

Позаду лунає знайомий сміх, хоч я знаю: в кімнаті з каміном нікого немає.

Мене спіймали на місці злочину!

***

Знімаю з голови шолом віртуальної реальності.

—  Анятет, ми ж домовлялися без чітерства, — усміхається брат. — Пам’ятаєш?

— Я лише хотіла додати у вашу гру трішки доброти, — пояснюю я. — Війни, епідемії, стихійні лиха — хіба тобі з друзями тих людей зовсім не шкода?

— Вони ж несправжні! — знизує плечима Ортеп.

— Зате ваші вчинки цілком реальні та жорстокі! — кажу я з докором у голосі.

Брат ніяково опускає погляд й переводить розмову на інше:

— Ти створила гарного персонажа. Схожого на нашого святого чудотворця. Тільки ім’я перекрутила. Малим я півночі не спав, чекаючи, що добрий дідусь Атнас Суалк підкладе під подушку щось смачненьке…

Ортеп замовкає. Вираз обличчя свідчить: його дуже стривожила якась думка.

Зненацька яскравий здогад осяє й мене.

Невже і наш світ — чиясь гра?