Ох і тяжко спускатися крізь димар. Здається, що я у вузькому колодязі. Тільки знизу тягне не холодом й сирістю, а теплом та затишком.
Добре, що у мене немає клаустрофобії, як у брата. Ортеп давно би звідси накивав п’ятами. Нічого, ще трішки і я досягну мети.
Навіть мішок, що тисне на плечі, не погіршує мого настрою.
Раптом ноги натикаються на перепону. Дзеленчання металу під підошвами вказує, що господарі будинку ускладнили мою місію. Я вбрана у вогнетривку одежу, в мене прокачана стійкість до диму. Тільки перекритого каналу я не передбачила.
Ногою промацую поверхню шиберу. Знаходжу між ним і однією стінкою невеликий проміжок. Поволі його розширюю носком чобота. Густа борода парить не гірше шарфика. Зате корисно, що у мене кошлаті брови: піт з чола не дістається очей.
Зрештою заслінку вдається виштовхати зсередини назовні.
Унизу тліють поодинокі багряні жаринки.
Зістрибую на дно топки, підіймаючи хмарку попелу, в якій танцюють життєрадісні іскорки. Рефлекторно жмурюся, тамую кашель. Не вистачало ще всіх розбудити.
Обережно проходжу в кімнату. Вогні далеких вуличних ліхтарів, що пробиваються через штори вікна, освітлюють ряд шкарпеток, підвішаних до камінної полиці.
Опускаю мішок на підлогу, розв’язую його. Накладаю цукерки та іграшки у шкарпетки. В найменші, дитячі, засовую найкращі подарунки.
Шкода, що не можу залишити чогось ціннішого. Наприклад, великих грошей. Я і так цими дрібними гостинцями порушую правила.
Закидаю мішок на плечі. Пора навідати інші родини.
Однак ноги не рухаються, наче паралізовані.
Що за баг?
Позаду лунає знайомий сміх, хоч я знаю: в кімнаті з каміном нікого немає.
Мене спіймали на місці злочину!
***
Знімаю з голови шолом віртуальної реальності.
— Анятет, ми ж домовлялися без чітерства, — усміхається брат. — Пам’ятаєш?
— Я лише хотіла додати у вашу гру трішки доброти, — пояснюю я. — Війни, епідемії, стихійні лиха — хіба тобі з друзями тих людей зовсім не шкода?
— Вони ж несправжні! — знизує плечима Ортеп.
— Зате ваші вчинки цілком реальні та жорстокі! — кажу я з докором у голосі.
Брат ніяково опускає погляд й переводить розмову на інше:
— Ти створила гарного персонажа. Схожого на нашого святого чудотворця. Тільки ім’я перекрутила. Малим я півночі не спав, чекаючи, що добрий дідусь Атнас Суалк підкладе під подушку щось смачненьке…
Ортеп замовкає. Вираз обличчя свідчить: його дуже стривожила якась думка.
Зненацька яскравий здогад осяє й мене.
Невже і наш світ — чиясь гра?
Клас, а мені сподобалось. Шкода, що було так мало “Так”, вважаю це випадковістю. Я от навіть не сумніваюсь, що наш світ – це чиясь гра 😉
Дякую за відгук! 🙂
Не мені судити про свою історію, але буває що досить добре оповідання набирає мало балів. Я помітив, що на ЛІТавиці більше полюбляють казкові історії. Мабуть треба спробувати відшукати цвіт папороті, єдинорога, фею та пляшку п’ятизіркового коньяку – може щось із цього й стане у нагоді при написанні наступного оповідання… 😉
Тяжкувато дітям подарунки через димар носити, коли господарі заслінку засунули. Сподіваюся, що у новій версії тієї гри цей момент буде якось пофіксино, а персонажу дозволено займатися волонтерством цілком легально!
Вітаю, авторе!
Щось я не дуже зрозумів, навіщо оці перекручування імен? Це має якось підтвердити фінальне припущення?
Успіхів та наснаги!