До пекла і назад

П’ятнадцять літ, Орфею, п’ятнадцять марних літ мені не щастило відшукати тебе. Якби ж тоді знати, чим обернеться наш рейд до Ахерона… Згадую, як ти вдарив мене. І це стало точкою зламу. Серпанкові крила цвіркольота шурхотять, переливаючись на сонці. Знизу під нами пропливає мерехтливе ряботиння океану, немов шершавим язиком зализуючи біль від спогадів.

Біопілот боязко коситься на мене: ну й куди тепер? Я дулом голкомета вказую на захід сонця. Бісить мене це нерозумне дурбецало, що стирчить просто з приборної панелі. Пальці мимоволі торкаються металевої капсули на моїй шиї. Це все, що лишилось від тебе, Орфею. Сайто казав, що я не вмію програвати. Але тепер і він теж пропав.

 

Пам’ятаю, як ми із Сайто-5 сиділи в одному з барів Джакарти. У цьому вулику завжди вміли робити чудове пійло з канабіноїдами. Другий кухоль точно був зайвим, проте Сайто ніколи не давав слабини. Його очі жевріли зсередини, мов у пугача, та постійно сканували приміщення. Такі роблять лише на військове замовлення. Згасни зараз світло, він все одно бачитиме, мов удень.

Сайто ніколи не пив, не прогнавши спершу рідину крізь аналізатори. Я профі, хвалився він, я завжди начеку – хтозна що туди могли намішати? Дідько забирай всі ці ДНК-маркери, хімічні візи та штучні феромони – стільки різної погані вигадали конгломерати, аби відрізняти своїх від чужих.

Ми із Сайто – напарники вже багато років. Його сконструювали для розвідки у вулику Оедо разом із партією таких само клонів. Він ніколи не знав, що таке сім’я, друзі. Пам’ятав лише сотню близнюків, що разом із ним строєм бігли на тренування. Третина загинула на першому ж завданні. Сайто не любив про це згадувати. Через рік служби він зрозумів: для конгломерату вони – лише біоматеріал. Використають, викинуть і виготовлять нових. А з його навичками на чорному ринку заберуть з руками і ногами. І тоді він подався у рейдери.

Я марно намагаюсь уявити себе клоном. Як то воно – народиться з колби, не маючи батьків? Якось мені стало цікаво: чи не скучив Сайто по своєму виводку? Вік лише здивувався: чого б це? Будь-хто з них вб’є втікача, щойно побачить.

 

Нишпорки накрили нас просто у барі. Ми підробили ДНК-маркери та комбінезони касти трударів, проте спалилися на якійсь дрібниці. Лише потім ми взнали: конгломерат Борнео шукав мене цілеспрямовано. Лише тому, Орфею, що ми були з тобою знайомі.

Бій тривав недовго. Сайто зніс голови парі солдат-дикобразів, що перегородили нам шлях до виходу. Мій Кіготь відсік руку нишпорці з голкометом. Нічого надзвичайного – за роки поневірянь Палеарктикою ми бували й не в таких бувальцях. Вдираючись у вулики, ми викрадали біоматеріали, схожі на паразитів, що ідеально пристосовані мімікрувати та обходити тутешні імунні системи. Потім ми втікали, змінюючи зовнішності і тіла. Сайто встиг зносити вже п’ять тіл, я живу у третьому. Ми і того разу легко відірвалися б від оброслих щитками опецьків з пушками. І тоді нишпорка вимовив твоє ім’я, Орфею.

 

Скільки літ минуло, а я пам’ятаю, мов учора, як ми сиділи на тому пляжі, і тепле море хлюпало біля наших ніг. Пара голих підлітків під пальмами. Пара останніх самородків у дикому гнізді.

Подумай-но лишень! В це важко повірити, але якісь двісті років тому всі люди були самородками. Проте під час Четвертої Війни людство вивалило один одному на голови стільки ядерної та біологічної зброї, що живонародження стало рідкістю. Катастрофічна хвиля мутацій загрожувала стерти з лиця Землі залишки тих, хто вцілів. І тоді лідери корпорацій, що колись виробили ту саму зброю, що ледь не доконала людський рід, оголосили себе рятівниками людства. Лишалося тільки відмовитись від останньої перешкоди: нерозумних заборон на втручання у людський геном. Такий дріб’язок порівняно із загрозою вимирання!

У нейробібліотеці мені вдалося нашкребти крихти історії: людей почали модифікувати, а потом і клонувати, програмуючи ембріони із заданими якостями. За дві сотні років корпорації стали біоконгломератами – фабриками клонів. Міста тепер – це велетенські вулики, де люди вже не народжуються, а виробляються, немов деталі на конвеєрі. Живонародження – надто непрогнозований процес, аби залишити його, як є. Лише у диких гніздах – відсталих поселеннях – на світ все ще з’являються самородки – діти, народжені природним шляхом. І декотрі з них – генії на кшталт тебе, Орфею.

Сайто розповідав, що вони десь припустилися помилки. Конгломерати не врахували, що при клонуванні генам не вистачає різноманітності. Я погано на цьому знаюся, геноміка та метахімія – це  вотчина Сайто. Але пригадую, як він казав, що через цю помилку у вуликах зникли генії. Так, клоновані люди позбавилися хвороб, стали слухнянішими. Вони точно відповідали тому, чого від них очікували. Проте… В них щезло дещо важливе. Щось таке, що випадає одному на мільярд, але може змішати усі карти, докорінно перевернути науку, технології, історію людства. І тоді почалося полювання на самородків. Конгломерати почали відправляти у дикі гнізда хедхантерів – на пошуки нестандартних генів. І одного разу вони прийшли за тобою.

 

Нишпорка з Джакарти запропонував угоду. Звісно, то був не він: мозок агента завжди підключений до нейромережі конгломерату, і то очільники Борнео говорили його язиком. Вони розповіли мені, що з тобою сталося.

Декапітація – страшне слово. Ось чому за стільки літ у мене не вийшло знайти твоїх слідів. Бідолашний Орфей, від тебе залишився лише мозок у капсулі. Він плаває десь у розумовому баку вулика Ахерон – у цій ізольовані ємності, де десятки високочолих розумників, позбавлених тіла, працюють разом над проектами найвищої секретності. Ніяких загроз і витоків інформації, нульовий шанс утекти. Чорт забирай, у Ахероні знають- таки, як обходитися з цінними кадрами!

Угода була простою: витягти тебе з цієї в’язниці для мізків. Звісно, пірнути на саме дно басейну з піраньями – то справа для камікадзе. Але ж у Борнео пообіцяли надати тобі людське тіло й хорошу роботу. Як мені було не клюнути, Орфею? Сайто потом довго не міг втямити, навіщо було погоджуватись на це безнадійне завдання. Клони, як він, взагалі не надто розуміються на почуттях самородків. Хоча у дечому він мав рацію. Конгломерати досі полюють на мене, сподіваюсь дістатися до тебе. Адже вони не знають, що сталося насправді.

 

До Ахерону ми відлітали на гіпербалоні. Багатотонний пузир здійнявся над сяючими баштами Джакарти, зітхаючи, наче кит, навантажений тисячами пасажирів. Зазвичай низькокастові трударі у пошуках роботи кочують з вулика до вулика денними рейсами, щоби фотосинтети на даху балона максимально компенсували ціну квитків. Ми з Сайто з легкістю розчинились у цьому натовпі.

Я бачу, як сніжно білі споруди внизу поступаються місцем океану, і у пам’яті спливає наше зруйноване гніздо. Старі квартали Джакарти вже давно пішли під воду, але море все ще продовжує підійматися. Лише вузька смужка дамби відділяє нові будови від ненажерливого прибою. Але там, де ми росли з тобою, Орфею, такої дамби не було.

 

Із сяючої Джакарти до фавел Лімбо. У цьому передмісті Ахерона агенти Борнео підготували нам халупу з усім необхідним. Пірнаємо у натовп місцевих, що кишить на привокзальній площі. Мусонна злива періщить на непокриті голови ахеронців та конічні панами аборигенів із сусідніх гнізд. У носа б’є сморід стічної канави та модифікованих грибів, з яких тут роблять одяг. Я оглядаюсь на гіпервокзал, що велетенським пухирем випирає посеред халуп, і відчуває себе немов жук у мурашнику. Горласті рикші розвозять пасажирів лабіринтами вулиць. Я враз помічаю їхні неприродньо довгі ноги, їхні візки немов би вростають ззаду у м’язисті торси. Здається, якийсь злий геній з’єднав рикш та їхній транспорт у єдине ціле.

Ахерон. Мене ще й досі б’є пропасниця, коли я згадую цей страхітливий плід нової ери. Ери, частиною якої був і ти, Орфею. Тут вирощували новий вид істот, і мій язик відмовляється називати їх людьми. У тутешніх солдат не було голкометів, як на Борнео. Чотири руки закінчувалися гострими кістяними шаблями. Рогаті морди й здалеку не нагадували людей, а з кінця довгого, як у скорпіона, хвоста визирала термохімічна гармата. Орди модифікантів наповнювали Ахерон. Якби ж тоді зняття, хто вигадав все це… Але відступати було вже запізно. Сайто влучно примітив: я ніколи не здаюся. А особливо, коли це стосувалося тебе.

 

Розвідка одразу ж пішла шкереберть. Ми із Сайто притьмом розжилися хімічними візами та прокралися до Ахерона. Згадую свої найперші відчуття. Все навкруги тоне у багряному сутінку. Високо над головою, мов бичачий пузир, здіймається велетенське склепіння. Воно непрозоре, червонясте, світло ледь пробивається ззовні. А навкруги снують рої мовчазних трударів. Отупілі й без’язикі, вони, наче під гіпнозом, бігли кудись, волочачи вантажі вузькими проходами, що глибоко пронизали землю. Всередині Ахерон виявився циклопічним термітником геномодифікованих людей.

Цей вулик зміг би пережити ядерний удар і згасання Сонця. Все одно його жителі продовжували б ховатися під склепіннями, вирощувати плантації модифікованих грибів у тунелях, і отримувати енергію від автономного реактора. Мене б не здивувало, коли джерело кисню у них теж було своє.

У центрі вулика, просто над реактором, височіла піраміда. Агенти Борнео навіщось прозвали Храмом це смердюче капище. Саме тут правили свої ритуали менади – химерні почвари вищої касти – чи то жриці, чи то матки у вулику. Саме вони й опоїли нас трунком, який начисто відбиває мізки.

Нас врятував імплант у печінці Сайто: він швидко відфільтрував ту гидоту. Сайто прочухався і витяг мене звідти. А потім, прив’язавши до ліжка, кинувся мерщій синтезувати антидот. Він потім розповідав, що то був страхітливий коктейль із гормонів та психоделіків, якими підживлювали лояльність ахеронців. Лише на третій день до мене повернулась свідомість і згас непереборний потяг бігти назад до вулика, на поклик менад.

 

Я згадую нашу халупу в нетрях Лімбо. Метелики під стелею б’ються насмерть у скло ліхтаря, що ледь освітлює забиту дорогим обладнанням конурку.

Кокон-модифікатор, нейроконсоль, польовий набір міні-приладів для аналізу та біосинтезу, котрим позаздрила б і пристойна лабораторія. Мабуть, жоден мій рейд не готувався настільки ретельно. Агенти Борнео так хотіли здобути тебе, Орфею, що задовольнили усі наші забаганки. Згодом вони ще жалітимуть про це, але дотоді нас і слід уже простине.

Сайто вициганив у них плазмомет. І навіщо отакенна пушка на тихій вилазці? Хтозна, як усе обернеться, відповів він на мій подив, перевіряючи заряд водневих батарей. Мені варто було б довіряти інтуїції профі.

 

Вже не згадаю, коли мені сяйнула думка викрасти тебе у обох конгломератів. Мабуть, ще до того, як Сайто повідомив про подвійну гру Борнео – виявилося, вони теж планували створити власний розумовий бак. Нишпорка сказав лише те, що мені треба було чути. І до того нам не надто вірилося, що вони настільки палають бажанням повернути тобі людську подобу, Орфею, але тепер їхній інтерес став надто очевидним. Супермозок – ось що вони у тобі бачили! Агенти конгломерату жодного разу не називали тебе людиною. Цінний екземпляр, геній-самородок, монстр генопрограмування – такого не виростиш під замовлення у пробірці. Вони так жадали тебе. Немов гончаки, що аж повискують від нетерпіння вчепитися у дичину. Але якщо мозок – це все, що їм потрібно, навіщо повертати тобі решту? Лише для мене ти був єдиним другом. А навіть більше – останнім, що пов’язувало мене із рідним гніздом, що давно згинуло… Що мені було робити? Витягти тебе з одної в’язниці лише для того, щоб кинути до іншої? Це було б надто жорстоко.

Сайто був у гніві від цієї ідеї. Він чудово уявляв, чим це закінчиться. Ми не лише похоронимо наш бізнес – два наймогутніші конгломерати поповнять ряди наших смертельних ворогів. Він притьмом відмітав усі мої варіанти – тікати, сховатися, потроху продавати іншим конгломератам наукові секрети, сховані у твоєму мозку. Саме тоді Сайто сказав, що мені варто навчитися програвати. Чи думав він, що я все зроблю навпаки?

Конгломерат Борнео підстрахувався, підсадивши мене на біоякір. Сайто казав: той був майстерно зроблений. Наночастки розлетілися по всьому організмові. Ці маленькі поганці стежили за мною, і в потрібний момент могли перетворити на безголовий овоч, якщо конгломерату не сподобається моя поведінка. Знищити їх можна було, лише спаливши себе живцем чи опромінивши величезною дозою радіації, що, зрештою, те саме. Або ж виторгувавши деактиватор у Борнео. Але для цього мені довелось би віддати їм тебе, Орфею.

 

Двійко підлітків сидять, обійнявшись, на дикому пляжі. Перед ними хлюпає море, пальми над головою перебирають листям на вітру… Сотні таких зображень залишені мною у нейробібліотеці, звідки ти черпав знання для своїх досліджень.

Ми не можемо спілкуватися напряму. У розумовому баку надто багато секретної інформації, аби дозволити хоч краплі вийти назовні. Але запит – сам по собі інформація. Якщо пропонувати варіанти відповідей і відслідковувати запити, то вийде така собі подоба розмови. Так спілкуються з глухонімими паралітиками, коли лише поглядом можна передати думку.

Безліч годин я просиджую за нейроконсоллю. Хтось із розумового бака вже кілька разів скачував це зображення. А потім знову і знову запитував той самий блок тексту: хто ти?.. хто ти?.. хто ти?..

Мне досить кількох фраз, щоб зрозуміти: це ти, Орфею! Лише ти міг знати, що ми сказали один одному на тому пляжі.

Я обіцяю витягти тебе і прошу чекати повідомлень на цій самій сторінці. Потім переконуюсь, що мої слова прочитані, і витираю усі записи.

 

План твого порятунку дозрів швидко. Але для цього мені доведеться звести тебе з розуму. Мозок – це той самий нейрокомп’ютер, його теж можна зламати або розстроїти. Впорається навіть посередній нейрошаман, типу мене. Варто лише показати серію закодованих зображень, як у твоєму мозку рівні дофаміну та серотоніну злетять до неба. Справжній мозковий шторм – як при палкій закоханості або шизофренії.

Сайто розвідав, що бранцям з бака роблять профілактику у Храмі. Коли менади помітять, що з тобою щось негаразд, вони піднімуть твій мозок до святилища, намагаючись повернути до норми. У нас буде лише пара днів, аби забрати мозок звідти, доки його не повернули назад у бак.

– Ти маєш стати менадою, – сказав Сайто, коли ми планували операцію. – Це єдиний спосіб дістатися Храму. Їхній захист не пропускає ніщо неживе, тому всю зброю та одежу доведеться лишити тут. Але нічого, ми наростимо тобі щитки на тілі. Кісткова тканина, збагачена барієм, захистить мозок від радіації. А костюм, вирощений з їхнього слизу, зробить тебе менадою для хімічних і ДНК-аналізаторів. Зразки клітин я вже поцупив напередодні.

 

Два тижні я лежу у коконі-модифікаторі. Це зовсім не страшно, тепла рідина огортає тіло. Хотілося б так висіти й висіти у цій затишній невагомості. Але процес добігає кінця, і я виринаю з цієї подоби материнської утроби.

– Розкішно виглядаєш, Дік, – усміхається Сайто.

– Йди до дідька! – огризаюсь я.

Із люстерка на мене визирає чудовисько. Обличчя страхітливо змінилося, щоки вкриті щитками, на голові – кістяна корона. Руки теж модифіковані, проте до клешнів менад їм іще далеко.

Мене нудить від гормонів. Хочеться пірнути назад у модифікатор і поспати ще день-два. Боюся, цьому тілу вже не пережити наш рейд. Але це не завелика ціна, якщо так я стану ще на крок ближче до тебе, Орфею.

Саме тоді, мені чомусь захотілося довірити Сайто мою таємницю. Колись я зав’яжу з рейдами і зроблю собі тіло мрії. Я показую йому металеву капсулу зі зразками клітин. Нема бажання щось пояснювати. Може, бойовий клон, як він, і готовий провести останок днів, щоденно ризикуючи життям, але у мене геть інші плани на майбутнє. Сайто мовчить, а потім змінює тему.

 

Нишпорка з Борнео завітав несподівано. Той самий, досвідчений, що винюхав нас у барі Джакарти. Похвастав регенерованою рукою, яку колись відрубав мій Кіготь. Він сказав, що справи йдуть гірше, ніж очікувалось: Ахерон вирощує велетенську армію модифікантів, їхні почвари вже кілька разів проникали у інші вулики.

Тепер-то мені відомо: ти теж шукав мене всі ці роки, Орфею. Закладав непомітні помилки у гени своїх монстрів, і вони, втрачаючи контроль, атакували сусідів Ахерону. Ти чекав, доки хтось занепокоїться і витягне тебе звідти. А ще закодував у ДНК чудовиськ моє ім’я. Агенти Борнео прочитали його і знайшли мене, не знаючи, чим скінчиться наша зустріч.

А нишпорка все кричав, вимагав прискорити операцію і хотів особисто її контролювати. Він був відданий своєму конгломерату, мов терміт своєму термітнику. Загін дикобразів таємно прибув до Лімбо напередодні. Напевно вони пронюхали про мої плани викрасти тебе, Орфею. Нам із Сайто лишалося тільки коритися.

 

Бачу немов уві сні: мої босі ноги човгають у пітьмі по флуоресціюючій багнюці підземних стоків. Це смердючі, радіоактивні відходи Ахерону тунелями ллються назовні. Але я йду проти течії. Це огидно, проте коли ти вкритий товстим шаром слизу, бруд уже не лякає.

Найстрашніше – відчувати свою повну беззахисність у цьому лабіринті, що кишить чудовиськами. Зброї немає зовсім. Навіть мій Кіготь захований під костюмом зі слизу, аби не випустити назовні мій запах.

Цей костюм зараз – моя найголовніша зброя. Я завертаю за ріг і віч-на-віч стикаюся з парою солдат-скорпіонів. Спокійно. Головне не робити різких рухів… Вони довго обнюхують моє слизьке вбрання, а потім шанобливо відходять у бік. Менадам прохід відкритий усюди. Але хай-но вони б відчули мій справжній аромат – від мене і мокрого місця не лишилось би.

Немає часу відволікатися на дрібноту. Я копняками розкидаю під ногами велетенських п’явок, схожих на чорні шланги. Вони виглядають безпечними, але скоро з’ясується, що це зовсім не так.

Шлях мені заступають живі двері. Пружна органічна діафрагма схожа на сфінктер годзили. Час використати ще один мій секрет. Я розпускаю рукав, і зі слизу вигулькує голова електровугра. Не знаю, який навіжений геномайстер модифікував цю рибину для зламу нейробіологічних замків, але без нього мне було б скрутно. Вставляю руку з вугрем у центр сфінктера. Рибина ялозить там якийсь час, намагаючись заморочити нейросітку, що керує замком. Нарешті, смачно чвакнувши, діафрагма роз’їжджається і проковтує мене, наше паща кашалота.

Здібності нейрошамана прорізались у мені досить пізно. Колись у гнізді хедхантери, не знайшовши особливих талантів, відчепилися від мене. Але глянувши на тебе, Орфею, одразу можна було помітити, що мізки працюють ого-го! Батьки, ризикуючи життям, довго тебе ховали, але все ж не вберегли. Нас вистежили нишпорки з Палеарктики, і того разу мені не вдалося тебе захистити.

За останнім сфінктером відкривається святилище. Всередині Храм виглядає зовсім інопланетно. У примарному світлі вгору підносяться похмурі склепіння. Ні прикрас, ані орнаментів – ніщо тут не радує людське око. Гранична функціональність осиного гнізда. Лише опірний каркас випирає зі стін, мов ребра динозавра.

 

Я не пригадую, як напала менада. Беззвучною примарою вона заповзла до святилища. Мені ледве вдалося сховати капсулу з мозком у вирощену на животі сумку, коли голову враз пронизала блискавка. Що це? Я не можу поворухнутися! Світ навколо вигнувся кривим дзеркалом, а потом нахлинув льодяний жах: менада мене контролює!

Ось вона схиляється наді мною. Беззубий рот мовчки ворушиться, і від цього стає ще страшніше. Ще трохи і мій розум лусне, мов горіх під чоботом. Наші свідомості на мить зливаються. Голова менади порожня, мов стічна труба. Але я відчуваю, як крізь неї у мій розум вдивляються десятки чужих свідомостей – холодних і неймовірно потужних. Я знаю, хто вони: найкращі розумники, занурені у розумовий бак. Ніякі вони не бранці вулика, вони справжні стратеги – колективний розум Ахерона. Всі інші – менади, трударі, солдати – лише статисти у їхній грі. Ще мить – і правителі Ахерона дізнаються про мене все! Пляж, пальми, дитячі спогади стрімко засмоктує у цю трубу.

 

Мене рятує мій електровугор. Рибина злякалась і сама пригостила менаду високовольтним розрядом. Одразу відчуваю шок і полегкість: я можу рухатись! Оглушена тварюка валяється поряд.

За рогом чатують нові менади, але зненацька мене вже не заскочити! Захист від гіпноконтролю виставлений, я випускаю Кіготь і переводжу вугра у бойовий режим. Лапищі менад тягнуться до мене, але я глушу їх розрядами і рубаю так несамовито, що кров бризкає на стіни. А потом, залишивши позаду нерухомі тіла, біжу нагору – до вентиляційної горловини.

За спиною тупочуть незчислені ноги: у вулику здійнялась тривога. Я бачу, як знизу котиться суцільна валка солдат-скорпіонів. Задкую сходами, не зводячи очей з вируючого моря гострих лез, смертоносних хвостів, рогатих голів. Але вони чомусь не атакують. Що ж ви, комашки, такі боязкі? Я вимахую Кігтем перед їхніми мордами. Боїтеся зачепити дорогоцінного Орфея у мене в животі?

 

І ось я біля горловини. Зверху віє прохолодою небо. Знизу дихає з труби розжарений реактор. Небеса і пекло відкрили мені свої двері – йди куди забажаєш! Скорпіони відстали. Вдалині я бачу сірий силует гіпербалона: компактна військова модель везе дикобразів Борнео мені на допомогу. Вірніше, вони поспішають, щоб забрати тебе, Орфею. Цього разу назавжди.

Нескінчена мить, аби перевести дихання. Я враз відчуваю дивовижну свободу: ніхто не нападатиме, доки ти зі мною, Орфею. Відтоді, як на моїх очах тебе забрали хедхантери, мене мучило страшенне почуття провини. Це воно гнало мене на пошуки всі ці роки. І тепер я не маю права знову тебе втратити!.. Я роблю свій вибір. Вибач, Сайто, але тут наші шляхи розходяться. І перш, ніж почути твій здивований крик, я вимикаю нейролінк і стрибаю до реактора.

На щастя, то не був реактор у звичному сенсі. Розжарена активна зона гніздилася у структурі, що нагадувала кораловий риф. І все це дихало, наче живе, стрижні рухались, налаштовуючись на оптимальний режим. А навколо, у гарячій воді переливалися міріади вогників. Це звичні до страхітливої радіації бактерії напряму переробляли випромінення у енергію, що живила увесь вулик.

Останній кидок – і я знову у брудних стоках, де починався мій шлях до Ахерона. Раптом руку пронизує гострий біль. Я з подивом віддираю слизьку істоту, що вчепилася в мене. На кінці у неї – круглий, всіяний гострими зубами рот. Сумирні п’явки серед багнюки виявилися міногами – модифікованими рибами, що стережуть тунелі від непроханих гостей. Тепер мій хімічний захист пробитий, і вони відчули запах чужинця.

Коли тебе їдять живцем, це важко з чимось порівняти. Вже не пам’ятаю, як під зливою укусів, я перестаю відчувати руку с Кігтем. А потім бачу лише скривавлений шмат м’яса, що висіть на тонкій смужці шкіри.

Від втрати крові у голові пекельна круговерть. Поки тварюки доїдають мою кінцівку, я вивалююсь на перехрестя тунелів. Сил не залишилось зовсім. Вцілілою рукою притискаю сумку-живіт із мозковою капсулою. Не бійся, Орфею, це лише страшний сон. А коли ми прокинемося, навкруги знову буде теплий пісок, і пальми, і ласкаве море біля ніг…

Перед лицем невблаганної смерті я мимоволі замружуюсь, і це рятує мої очі. Сліпучий шнур плазми пронизує темряву і впивається у купу звивистих тіл. Тварюки миттєво закипають, лускають, мов попкорн на пательні. Вогняні спалахи висвітлюють темний силует у тунелі. Лише потім я бачу незворушне обличчя Сайто, що крокує стоками.

– Померти збираєшся? Не поспішай, Дік! Адже ми навіть не попрощалися по-людськи, – кидає він і йде далі тунелем, відтісняючи тварюк, а потім повертається до мене. – Так-так. Виглядаєш ти кепсько.

– Кігті тебе дери! Ти б іще пізніше прийшов! – хриплю я, майже втрачаючи свідомість, поки Сайто шпаклює мої рани гелевим пластиром.

 

Нишпорка зловив нас на виході. Ми щойно вибралися зі стоків, підірвавши за собою тунель, як почули до болю знайомий сміх. Знаю, Орфею, ти не чув цього, адже ти лежав тоді у капсулі у мене на животі. І псевдоплацента, присмоктавшись до тіла, качала у твій мозок кисень з моєї крові. Агент Борнео вимагав віддати тебе, але отримав відмову. Він ніяк не міг втямити, чому я не здаюсь. Адже все проти мене – загін дикобразів, незчислені рани, навіть плазмомет Сайто вже розрядився. Цим клонам так важко пояснити, що таке любов!

Біоякір не зміг мене зупинити. Нишпорки не знали, що наноботи у моїй крові зварилися від радіації у реакторі. Так кумедно було спостерігати їхні розгублені обличчя, мов у дітей, які зламали улюблену іграшку.

Позбутися агентів Борнео нам допоміг кошмар Ахерона. Стіна за нашими спинами враз із гуркотом розлетілась, і у пролом хлинули орди модифікантів. Побоювання були не марні: у тунелях на шляху до Храму стояли довгі ряди коконів – у них зріли нові армії Ахерона. Вибух розбудив їх і погнав геть із вулика. Зараз вони вже не боязкі: конгломерат радше знищить Орфея, ніж дозволить йому працювати на ворогів.

Із клубів пилюки вискакують мутанки: розміром зі слона, товсті панцирі, з лоба стирчить чи то таран, чи то хобот. Попри велетенську вагу, тварюки рухаються зі спритністю рисака. Дикобрази миттєво зводять стволи голкометів. Мутанк відповідає залпом – палючий струмінь виривається з хобота, змітаючи все на шляху. Скориставшись панікою, ми із Сайто щезаємо у лабіринті нетрів.

 

Я ніколи не забуду нашу втечу з Лімбо. Мутанки й скорпіони розтікаються селищем, мов вогняне цунамі. Їхні залпи гупають десь зовсім поряд, випалюючи цілі просіки посеред хистких халуп. Фонтани полум’я злітають над головами людей в панамах, що перелякано метушаться навколо. Ми збиваємо на бігу мотузки з лахміттям, а перелякані діти й ціпенята розбігаються з-під наших ніг. Сайто сердито гарчить: надіюсь, твій Орфей був вартий цього!

Зверху в клубах чорного диму кружляють гостроносі гіпербалони Борнео. З черев у них звисають довгі мацаки, по яким десантуються все нові дикобрази. Струмінь мутанка поціляє в один з балонів, і той валиться, охоплений полум’ям. Інші – басовито огризаються чимось важким і крупнокаліберним.

Сайто помічає, як над вокзалом злітають схожі на бабок апарати. Їхні напівпрозорі крила швидко тріпотять з гучним цвіркотінням. У кабіні цвіркольота немає важелів керування, лише голова біопілота стирчить з панелі. Як і місцеві рикші, він – єдине ціле зі своїм транспортом. Пілот намагається заперечувати, але Сайто тицяє у нього плазмометом, і ми здіймаємось у повітря. До порятунку, як тоді здавалось.

Це так дивно – помирати від променевої хвороби. Якби не нудота, могло б здатися, що я у повному порядку. Фаза ходячого мерця – оманливий стан. Вже завтра почнуть лопатися судини, і слизова кишківника, спалена радіацією, стане шматками виходити разом із  кривавим проносом. Але сьогодні… Ніхто не сказав би напевне: чи переживуть наші мізки таку дозу опромінення?

Відчуваючи, що от-от вирублюсь, я віддаю Сайто останні вказівки:

– Знадобляться два нових тіла, мені та Орфею.

– Яке зробити тобі? – запитує він.

– Тіло мрії… – я з останніх сил простягаю йому заповітну капсулу.

 

Мені сняться руїни біля моря. Ласкаві хвилі облизують нижні поверхи і розбиваються об безлюдний пляж. Колись цілі покоління будували тут будинки, саджали дерева, ростили дітей. А зараз – все це пішло за водою.

Двійко підлітків кохаються на пляжі – квапливо, невміло. Хлопчик і дівчинка. Засмаглі тіла виблискують на сонці. Раптово хлопчик підводить голову: під пальмами виразно проступають рогаті шоломи.

Хедхантери! Діти зриваються на ноги, але мисливці за головами давно готували цю засідку. Їх обступають постаті з голкометами. Хлопчика хватають за руки, дівчинка вищить не своїм голосом. Хедхантер б’є з розмаху прикладом, і вона відкочується у пісок. Хлопчика забирають. Він ще встигає озирнутися: сльози і кров течуть по обличчю дівчинки, але вона все одно піднімається. Вона не вміє програвати.

– Орфею! Я прийду по тебе навіть у пекло! – кричить вона, надриваючи зв’язки.

Прокидаючись, я згадую, що ця дівчинка – я.

 

Вилажу з кокона і солодко потягуюсь. Тіло слухається ідеально, за час мого сну мозок надійно приріс до нового вмістилища. Відчуття яскраві, мов у немовляти. Проводжу рукою по шкірі – все, як я й хотіла. Красиві груди, широкі стегна, тендітні плечі. Рука мимоволі слизає вниз живота. Замість набридлого чоловічого органу пальці торкаються пелюсток ніжного молюска. Все таке новесеньке, можна буде втратити цноту іще раз. Ну, звісно ж, тоді я думала про тебе, Орфею.

Прощай, незграбна чоловіча фігура, але жіночому тілу було надто важко у небезпечних рейдах. Проте віднині з ними покінчено. Більше ніяких штучно роздутих м’язів та модифікацій. Хоча…

Із зап’ястя несподівано вигулькує Кіготь – маленький, але острий як бритва. Це ж треба! Передбачливий Сайто подбав, аби я не залишилася беззбройною. Вирішую видалити його трохи пізніше. Краще б я зробила це одразу.

Я завжди мріяла бути звичайною жінкою, ростити дітей разом із коханим. Нажаль, мутація нейрошамана виявилася несумісною з материнством. Але зараз я за крок від своєї мрії. У сусідньому коконі, лежиш ти, Орфею. Пам’ятаю, як мені хотілося якнайшвидше побачити тебе у новому тілі, але незрозумілий острах мене стримав.

 

Просто голяка йду до нейроконсолі та вводжу своє попереднє ім’я: Евридіка-4. Лише змінився лічильник тіл. Дік-3 щез тепер назавжди.

Сайто відповідає не одразу. Зрештою, переді мною виникає його схожа на галюцинацію проекція у нейрозв’язку.

– Розкішно виглядаєш, Дік! – підморгує він мені мерехтливим, мов у пугача, оком.

– Дякую, що витяг! Вічно я створюю тобі проблеми, – зітхаю я. – Де ти зараз?

– Десь над Афротропікою, – він обводить рукою небокрай і дивиться обабіч, сидячи за кермом якогось транспорту.

Сайто залишив нас на острові Ломбок, а сам повів нишпорок далі за собою. Конгломерати не здогадалися шукати нас у себе під носом. Та й не до того їм зараз: Ахерон і Борнео зійшлися у запеклій війні один з одним.

Я розуміла: це остання наша розмова. Сайто сказав, що заляже на дно десь у тихому гнізді. Може, навіть заведе сім’ю. Звісно, якщо знайде ще жінку, придатну до живонародження. Нам він радив не розслаблятися: конгломерати так просто не відчепляться. Проте я й сама це знала.

– Шкода, що ми більше не побачимося, – зітхнув він, намагаючись не дивитися у очі. – Знаєш, я все намагався зрозуміти: що за почуття пов’язують вас із Орфеєм? Але тепер мені ясно: ти знайшла все, що шукала.

Слухаючи його, я дивувалася: як я раніше не помітила цих змін? Всередині розважливого, завжди холоднокровного клона поступово затеплилися людські почуття.

– З часом усі змінюються, Дік. Може, це я чимось заразився від тебе? – жартує він і поспіхом обриває зв’язок. Надто поспіхом для такого профі, як Сайто.

 

Не описати словами, як я рада знову бачити тебе людиною, Орфею. Ти з’являєшся з кокона, мов бог із морської піни. Дитя нової ери. Створене заново тіло виглядає років на двадцять п’ять. Оптимальний вік, коли вже не росте скелет, але ще немає ознак старіння. Ти неначе старший брат того хирлявого підлітка, що я колись знала.

Ми виходимо на пляж, так і не вдягнувшись. На мілководді височать руїни міста. Прибій ласкаво шепче біля ніг, здалеку долітають тамтами аборигенів. Це немов ожилі спогади. Тільки зараз я тебе нікуди не відпущу!

Ти приготував мені подарунок. Біодрон, схожий на синю птаху, приніс блискучу капсулу. Вона обпікає руки холодом. Я ошелешено витріщаюся на пару жовтих грудочок всередині запотілого скла. Яєчники! Дока я спала, ти взяв зразки моїх клітин і вичистив звідти усі дефекти. Здорові органи – така рідкість у наш час! Але тепер у мене будуть власні живонароджені діти. Я стільки про це мріяла!

 

Кривавий кокон сонця тоне в океані. Ти все прорахував, Орфею, навіть мої почуття. Від самого початку я була лише пішаком у твоїх планах, несуттєвою змінною у рівнянні. Ось тільки дарма ти заговорив про дітей. Ти забажав власний вулик. Сказав, що нам ніколи не захистити потомство від конгломератів, якщо не перейняти їхні підходи. Красиве виправдання твоїх амбіцій.

У глибинах розумового бака тебе захопили ідеї світового панування. Краса перетворення живої плоті у непереможну зброю, здається, так ти це назвав. Монстри, котрих ти створював у Ахероні, були лише першим етапом цих планів. І, звісно, вирвавшись на волю, ти не збирався від них відмовлятися. Ти навіть не бажав залишатися у людському тілі, а моє – назвав кволим тільцем, яке не порівняти з творіннями конгломератів.

Я лише оторопіло дивилася на тебе, немов бачила уперше. По правді кажучи, так воно й було. Я любила тебе з дитинства, але що я про тебе знала? Лише на міть я відчула таке ж безумство, коли через менаду доторкнулася до розумового бака. І тепер я бачу, як у твоїх очах горить та сама ненаситна й темна лють.

Ти сказав, що у баку збагнув найголовніший закон еволюції: будь-який вид поширюється безкінечно, доки хтось або щось його не зупинить. Конгломерати штампують на конвеєрі покращених солдат і затято борються за життєвий простір. Що це, як не природний відбір? Вижити – означає захопити цей світ раніше за інших!

А я все намагалася щось тобі пояснити, благала, кричала, що не хочу завойовувати світ і не дозволю перетворити моїх дітей на біомасу для дослідів! Але ти лише дивувався: а що тут такого? Будь-яка форма життя постійно вдосконалюється, щоб вижити і розселитися світом. Навіщо чекати сотнями поколінь, якщо те саме можна зробити за лічені місяці? Планета дозріла для появи нового виду – більш пристосованого до життя, ніж застаріле людство.

 

Сонце згасло. Жах затоплює свідомість. Всі ці роки я мріяла повернути свій рай, але ти приніс із собою лише пекло – безжальне і моторошне. Я повернула тобі людську подобу, але всередині ти вже перестав бути людиною. Навіть Сайто, клон із пробірки, був набагато людянішим. Як же шкода, що я втратила його через тебе!

Ти першим вдарив мене, Орфею. І це стало останньою краплею. Сказав, що впораєшся самотужки. Великі плани не повинні залежати від одного виконавця. Я витираю кров с розбитої губи. Боляче, як тоді, і тілу, і душі. Але тепер вже не лишилося надії, що все може скінчитися добре. Казка безповоротно обернулася на жахіття. І тепер кошмар Ахерона розповзатиметься планетою, проковтуючи континент за континентом… Поки хтось або щось його не зупинить – майнуло враз у голові.

Ти був значно сильніший за мене. Під білою шкірою переливались свіжовирощені м’язи. Серйозний супротивник для мого слабкого тіла. Але ти помилявся, вважаючи мене беззбройною. Кіготь – прощальний подарунок Сайто – миттєво вигулькнув із потайних піхов на зап’ястку. Відточений змах – і з розпоротої шиї фонтаном бризнула кров. Ще жодного разу я не робила цього у новому тілі, але мозок чудово пам’ятав усі завчені рухи.

 

Знаєш, що найдивніше, Орфею? Іноді мені здається, що все це був лише сон – наведена галюцинація. Таке часом трапляється, коли надто часто користуєшся нейрозв’язком.

Останні промені сонця помирають за небокраєм. Пальці мимоволі торкаються металічної капсули на шиї. Я поховала тебе, Орфею, на тому безлюдному пляжі, але взяла із собою зразки твоїх клітин. На той випадок, якщо мені знадобляться дуже розумні діти.

Я клацаю запобіжником голкомета і витираю сльози. Пілот озирається злякано, не розуміючи, що я навряд чи ще хоч когось зможу вбити.

– Чого витріщився? – кидаю йому роздратовано і намагаюсь опанувати емоції. – Не бійся, як перелетимо кордон, я тебе відпущу.

Бісить мене цей біопілот, як і все інше напередодні місячних. За роки життя у чоловічому тілі я геть від них відвикла.

А цвірколіт усе мчить над сяючим океаном, розвіюючи гіркоту спогадів. Ще трохи і ми дістанемось Афротропіки – місця, де загубився слід Сайто. Почекай-но, любий! Може, ти й здатен обкрутити на пальці найкращих нишпорок світу, але від мене тобі точно не втекти. Ти ж знаєш: я ніколи не здаюсь.