Дереволюд

– Гляньте, у нього зовсім немає коренів…

З-за спини вітер доніс неприязний підозріливий шепіт, який хвилями перекочувався у натовпі з вуст у вуста і обігнав подорожнього.

– Як так можна?

– Безкорінний…

 

Почуте анітрохи не збило його виважену неквапливу ходу, не рухнуло жодного мускула в його довготелесому вузлуватому тілі, не викликало жодного поруху кущистої брови, не зачепило навіть найчутливіші струни у душі… Лише трохи припіднявся в усміху кутик губ, захований у довгих, вже трохи сивуватих вусах.

– Як же він живе? Без коріння?

Ш-ш-х простував далі уперед, не зважаючи на шушукання місцевих. Що йому до їхніх пліток? Завтра він уже буде далеко. А пам’ять про нього, безкорінного, ще довго пожвавлюватиме їхнє довге та одноманітне життя.

Безкорінний…

Колись це слово пекуче жалило, немов стьобало вогненним батогом, та з часом він навчився ігнорувати кпини і осудливі погляди. Він уже не був таким чутливим і зляканим осиротілим хлопчиком, як раніше; його шкіра і душа вкрилися корою, стали грубшими. Це всього лиш слова, і вони ранять лише тоді, коли ти сам дозволяєш їм себе ранити.

 

Куди б він не прийшов – скрізь щоразу одне і теж.

Всі жителі селища, від розлогих багатолітніх старожилів, які вже майже повністю вкрилися корою та сплелися у одне ціле кронами й коренями, до немовлят, що недавно саме проклюнулися з пуп’янків і ще кріпилися до матерів довгими тонкими пагінцями, витріщалися на дивака.

 

Вони були схожі на тисячі інших дереволюдів, яких він зустрічав на своєму шляху. Над усіма вивищувався велетенський стовбур старійшини. Його тіло було майже повністю вплетене в землю товстими вузлуватими коренями, які виходили з його рук та ніг, нутрощів і, навіть, голови. Все менше залишалося в ньому від люду і все більше від дерева. Зовсім скоро він приєднається до гаю здеревнілих старожилів, що ген росли за селищем. Навіть повністю здерев’янівши, вони залишалися частиною своєї спільноти, поєднаної з нею міцно переплетеними коріенями.

Довкола старійшини зрілі особини різного ступеня здерев’янілості. Хтось припнутий до землі лиш ногами, хтось крижами, а хтось пустив корені із самого серця. Вони ще зберегли рухливість і загрозливо хитали віттям та докоряли легковажній молоді, яка надто близько підходила до безкорінного чужинця.

Молодиці на виданні, з тонкими ще коренями, стріляли очима, а спіймавши суворі погляди старших, ховали за віттям зніяковілі та хтиві посмішки.

У кількох хлопчаків постарше очі палали заздрісним юнацьким азартом.

Малюки сторожко наближалися, наскільки їм дозволяли материнські пагони, відверто тицяли пальцями, бігли поруч, аж поки стривожені кругловиді мамки не відсмикували їх назад, до своїх пишних спідниць.

 

Ш-ш-х зітхнув. Колись і його з матусею з’єднував такий пагін, який довелося обітнути…

 

Селище, з його нав’язливими жителями, залишилося позаду.

Вибравшись на пагорб, Ш-ш-х присів перепочити під одиноким старожилом. Притулився спиною до шерхатого стовбура, міркуючи скільки століть тому він здерев’янів? Чи був він таким же самотнім безкорінним скитальцем як Ш-ш-х, чи залишився останнім зі свого роду, кого пощадив час?

 

Вітер доніс лоскітливий задушливий запах, який занурив дереволюда у вир спогадів.

Дим…

Дереволюди не боялися нічого, крім одного – вогню.

 

Мов наяву перед Ш-ш-хом спалахнули язики полум’я, закорчилися від болю постаті дереволюдів, мов кайданами прикутих до землі коренями. Охоплені вогнем старожили, чоловіки і жінки, прив’язані до них пагонами діти… У вухах залунали відчайдушні зойки та стогони палаючих заживо.

І його мати, обличчя якої вже давно стерлося з пам’яті, міцно вкорінена в землю рідного селища з серпцем у руках…

– Рятуйся, синку! Біжи геть звідси!

І сильний пекучий біль та раптове відчуття глибокої самотності…

– Ти житимеш. Це все чого я хочу! – її останні слова.

 

Ш-ш-х зціпив зуби від пекельного фантомного болю у обітнутих першокоренях та батьківських пагонах, на місці яких зосталися лише загрубілі цурпалки.

 

З тих пір, він ніде не зупинявся настільки довго, щоб прорости. Став вічним скитальцем, перекотиполем, безкорінним… Блукав від одного місця до іншого, ніколи не знаходячи спокою та притулку.

Часом зустрічав інших, таких же як він. Обмінювався з ними поважними кивками та розуміючими поглядами, іноді кількома словами. Та ніхто з них ніколи не розповідав про те, як став безрідним перекотиполем. У кожного свій біль і своя історія…

 

Ш-ш-х роззирнувся. Ген за пагорбом палахкотіла заграва пожежі. Предвічний ворог дереволюдів, від якого нема порятунку. Хіба…

Він глянув на свої обрубки.

Ні, нема!

 

Озирнувся на селище, яке залишилося позаду. Вітер гнав пожежу просто на них. Зовсім скоро ті, хто презирливо кривився йому вслід, заздритимуть його недолі. Чи, може, то він позаздрить їм..? Якби все обернулося інакше і мати не відтяла б його від себе, чи не було б його життя кращим? Так, коротшим, але позбавленим того болю, і фізичного, і душевного, який йому довелося і ще доведеться не раз пережити. Чи хотів би він згоріти тоді з усіма своїми рідними? Як часто він проклинав матір, яка не дозволила йому тоді загинути разом із ними?

Та завдяки цьому він бачив світ – високі-височенні пагорби вкриті холодною білою крихкою або твердою й ковзкою вологою, чи простори заповнені нею рідкою та гіркою до самого краю землі, чи місця де вологу можна було зловити лише глибоко-глибоко під землею. Він бачив дивовижних істот: великих і малих, вкритих хутром і безволосих, безпечних, які харчувалися іншими істотами та хижаків, які так і прагнули вгризтися у соковиту дереволюдську плоть.

Якби хто в нього запитав, йому багато було що розповісти про світ, у якому вони живуть. Та ніхто ніколи не питав його…

 

Ш-ш-х знову глипнув у бік селища. Що йому до них? До брезгливих стариганів з підтиснутими вустами, зрілих жінок і чоловіків, що кидали погляди з під насуплених брів, дітви, що осипала його насмішками?

 

Зовсім скоро від них залишиться лиш попіл. І він ніяк не може цьому зарадити. Хіба, дати їм час попрощатися? Та ніхто не знає що краще: щасливе незвідання чи страхітливе очікування невідворотного.

 

Якби тоді вони з мамою знали, що їх чекає, то мали б значно більше часу для того, щоб сказати і зробити те, що не встигли. Те, що було чи не найважливішим…

Дереволюд ще раз зітхнув і швидко попрямував до селища. Він просто попередить їх. Вони мають знати.

 

– Знову він?

Ш-ш-х одразу почав шкодувати, що повернувся.

– Послухайте, – звернувся він до них, перекрикуючи обурливий гомін, – зовсім скоро сюди прийде вогонь…

Поселенням прокотився зляканий зойк, мамки скрутили пагони підтягуючи дітей до себе ближче.

– Не вірте йому, – проскрипів старійшина. Вуста його ледь ворушилися, але голос був звучний.

– Я сказав, а вірити чи ні то ваша справа, – сказав Ш-ш-х і пішов геть у цілковитій тиші, що загусла від поглядів – переляканих, зневажливих, недовірливих і сердитих.

В цій тиші особливо голосно пролунав розпачливий гвалт від крайніх у поселенні дереволюдів.

– Горить! Вогонь! Безкорінний сказав правду!

Всі загомоніли одночасно, захитали вітами, заскрипіли стовбурами тіл.

Ш-ш-х глянув у бік пожежі – заграва наближалася, причому дуже швидко. Вже чутно було наростаючий рев із яким рухалося полум’я, а вітер доніс обпікаючий жар.

 

Безкорінний дереволюд пішов геть. Він міг це зробити, на відміну від тих, хто дорікав йому цим ще зовсім нещодавно.

 

– Благаю, – долинув до нього слабкий поклик.

На Ш-ш-ха з надією дивилися очі дереволюдки, до якої міцно тулилося маля, ще без жодної тріщинки на тонесенькій шкірці.

– Відітни мого сина, – попрохала вона.

Ш-ш-х розізлився.

– Поглянь на мене! – закричав він. – Вигнанець! Безкорінний! Чужинець! Ніхто ніколи мені доброго слова не сказав!!! Ти хочеш приректи його на таке життя?

Ш-ш-х відчув як з очей стекла волога. Дивно, здавалося що йому вже давно не може бути боляче.

– Він – житиме! – приречено сказала мати. – Я хочу лише цього…

 

Дереволюд закляк, охоплений спогадами, і волога заструменіла з його очей сильніше.

«Це все чого я хочу…», – сказала тоді його мати.

Раптом усе його єство охопила хвиля глибокої вдячності їй за те, що вона тоді відітнула його…

 

Він зняв із пояса зазубрений і нагострений серпець.

– Рубай, – сказала дереволюдка, зціпивши зуби. На очах зблиснула волога і вона відвернула голову. – Рубай, прошу тебе!

Ш-ш-х полоснув лезом по пагону що з’єднував маля із матір’ю.

Її вдячну посмішку крізь сльози він ніколи не зможе забути.

– Ходімо, – простягнув малому руку. – Виведу тебе звідси.

 

Полум’я ревіло, тріщало, вгризалося в плоть старожилів та дереволюдів. Тут і там натхненні Ш-ш-хом батьки відтинали своїх дітей і рятували їх від усепожираючого вогню. Осиротіла малеча потягнулася ланцюжком геть від величезного, вище неба багаття, що охопило майже все поселення.

– Дурні, – лайнувся Ш-ш-х. – Потрібно не за рухом вогню тікати, а вбік. Гей! Усі сюди!

І побіг їм навперейми, підхоплюючи по дорозі найменших та скалічених.

З пагорба біля одинокого старожила вони спостерігали, як догорає селище. Дітва, хлопці і дівчата, замурзані сажею, обпечені вогнем, з обрубками батьківських пагонів, що скрапували соком, оточили його тісним колом. Вони тулилися до нього, тягнулися повітряними першокоренями до його стовбура. Хтось витирав очну вологу, хтось колихав пошкоджені обрубки пагонів. Та всі вони не зводили зі свого рятівника обнадійливих поглядів.

– Тепер ви безкорінні, – грубо відштовхув він їх. – І кожен сам по собі.

– Але ми не знаємо, як бути безкорінними… – розгублено сказав трохи старший за інших хлопчик. Його кора саме нещодавно почала репатися, утворивши перші тріщинки.

– Нічого. Навчитеся! Я зміг. І ви зможете! – Ш-ш-х почувався ніяково. Він звик бути самотнім, відкинутим, чужим для всіх. Його цілком це влаштовувало. Може саме тому він так ніде і не вкорінився.

– Ти вмієш жити без коріння і навчиш нас. Розкажи, як це бути безкорінним?

Дереволюд застиг. Ніхто ніколи не питав його про таке. Навіть сам він про це ніколи не задумувався. Подумав хвилю, ніби збоку оглядаючи своє безкорінне життя. Як же це все таки воно – бути “безкорінним”?

Ш-ш-х гордо розправив плечі:

– Якщо подумати, то бути безкорінним не так вже й погано. Це бути вільним!