Чужеземиця

Ворожнеча, яка тривала поколіннями, повинна була от-от завершитися. Але ніхто цьому, здається, не радів.

Її проводжали погляди, повні скорботи і жалю, а зустрічали – повні ненависті і ворожості. Вона ж опускала погляд в землю, щоб приховати ті ж самісінькі емоції у власних очах і міцніше стискала зуби і кулаки.

Це був політичний шлюб, який начебто давно практикують на інших землях – одружити між собою представників з обох сторін, щоб спільні нащадки розставили усі крапки над «і» та припинили кровопролиття. Це була ідея вождя з морського народу – надивився на інших у своїх вилазках за море. А староста землеробів був лише радий розслабитися і перейти від війни до торгівлі. Одне зруйноване життя, нехай навіть рідної доньки, і власна дружина у печалі варті того, щоб забезпечити усіх інших спокійними часами, чи не так?

Молодий чоловік, тепер уже її чоловік, також піджимав губи і дивився на неї зверхньо. Вона ж очей не відводила. Перший час він точно не буде спати з нею разом – ніхто з них не погодиться розділити ліжко. Він міг би взяти її проти волі, але сила в її погляді насторожувала навіть такого, як він.

Ночами вона не могла заснути – шум моря тривожив її. Вона намагалася переконати себе, що це шум листя, але розум знав правду про солену воду. Вдень прибережні пташки лякали своїми криками. А сморід від риби і водоростей не давав дихати цілодобово. Їй було погано від цієї ненормальної кількості води, від цього образу життя, від риби і солі, які оточували її. Жінка ненавиділа абсолютно все і всіх навколо, хоч глибоко в душі і розуміла свого батька – одне життя дійсно вартувало того, щоб полегшити існування інших. Але нести цю долю на своїх плечах було нестерпно.

Нехай цей шлюб і був покликаний принести мир у життя двох народів, та одного цього було недостатньо. Відкриті сутички припинилися, але люди продовжували приходити з новою здобиччю. Жінка вперше дивилась на все з іншого табору, і її серце стискалося щоразу, як вона впізнавала родинні прикраси і ножі, котрі «з нізвідки» з’являлися у місцевих.

Та хто повинна була принести мир, з кожним днем наповнювалася ненавистю все більше і більше, не в силах зберегти тих, кого знала з дитинства.

І місцеві боги відповідали взаємністю на її почуття.

Можна було спробувати все виправдати тим, що жінка просто не звикла до місцевих звичаїв і способу життя. Але вона відчувала щось більше. Відчувала, як саме море і його сутність ненавидять її. Хвилі підкидали їй у ноги жахливих медуз, навіть якщо їх не було до того видно. Каміння і розбиті мушлі різали їй шкіру при першій же нагоді. Риба псувалася ще до вечора. Птахи кидалися на неї, намагаючись стягнути будь-що, що вона несла в руках. Її волосся і шкіра почали псуватися від морського повітря, і жодна місцева жінка не поспішала допомогти чи дати пораду.

Вождь спостерігав за усім. Він розумів свого сина, розумів свій народ, але також він розумів, яку вигоду принесе міцний, стабільний союз між ними і землеробами. Зима щороку ставала дедалі важчою, і їм потрібно було якнайшвидше закріпити нові зв’язки.

До того ж він був впевнений, що якщо божества справді розлютяться – він завжди зможе піти і виправити все силою, як завжди робив до того. Просто тут і зараз вони випробовують нову жінку, і якщо вона не витримає цього власними силами – тоді вона не заслуговує на життя взагалі. Але раніше, вона повинна дозволити укоренитися зв’язку двох народів.

Слово вождя – закон. Усі навколо робили вигляд, наче не помітили жодних криків тієї ночі. Затягнуте небо гриміло, неначе сміючись над зломленою жінкою, яка до ранку у сльозах молилася своїм власним богам. Вони були далеко, нездатні її захистити фізично, але здатні допомогти морально: тоді ж у жінки було видіння щодо її сина. Могучого чоловіка, який захистить увесь її рідний народ, який не дасть його образити і перетвориться на справжнього героя.

Зрештою, не лише морський народ отримував щось хороше від цього союзу.

Послухавшись наказу старости, чоловік ще довго не з’являвся на очах у власного народу. Усі вважали, що він нарешті насолоджується тим, що повинно належати йому. Насправді ж, йому потрібен був час, щоб отримані рани загоїлися. Та ніч була важкою для обох.

А їй почали приділяти рівно стільки уваги, скільки потрібно було, щоб хлопчик народився здоровим. Жінка знайшла для себе зірку, що вказувала б шлях. Цією крихітною, але яскравою зірочкою була маленька душа, яка вперше зробила тріщину у холодному кам’яному серці чоловіка, який став його батьком.

Йому належало гордитися первістком, нащадком їхнього роду, тим, хто об’єднає два ворогуючих народи і зміцнить їх як ніколи раніше. Це було б абсолютно нормально. Але окрім того, його заворожувало, як ця крихітна жінка була готова вбити за своє дитя. За їх дитя. Це було навіть страшніше, ніж ніч, коли вони його зачали.

Вона не погоджувалася більше ділити ложе. Але дозволила створити повну сім’ю і дати хлопчику все, на що він заслуговував. Вона йшла на все, щоб дати йому найкраще, не помітивши, як і сама почала вигравати від цього союзу. Нарешті, її не прийняли, але почали поважати. Не як одну з них, а як жінку і матір.

Здавалося, морські боги лише сильніше розлютилися через це. Вони насилали на жінку морських тварюк щоразу, як вона наближалася до води. І не якихось там медуз, а істот, яким вона навіть не знала назв. Вони намагалися дістати її сина, викрасти його до морських глибин, нанести удар у найслабше місце тієї, кого вони не запрошували у свої володіння і хто продовжував зневажати їх. Але жінка лише голосно сміялась, топтала босими ногами тих, хто наближався до неї на мілководді чи суші, кидалась камінням у тих, хто тримався подалі, співала свої молитви і пісні на березні, топтала світлий пісок своїми чобітьми, створеними для роботи у полі. Вона відповідала морським властителям тим же, що і вони їй – щирою, неприхованою ненавистю, навіть якщо знаходилась у самому серці тих, хто їм поклонявся.

Покорений її незламністю і рішучістю, в душі чоловіка остаточно щось зламалося. Поступово він втрачав той стержень, який був властивий його народу. Він слухав історії про землеробів і їхніх божеств, і… йому подобалося. Майже так само, як йому почала подобатися ця жінка.

Все має свої межі, і терпіння всемогутніх і безсмертних створінь – у першу чергу. Допоки вони були володарями  над своїми землями – вони були готові терпіти одну-єдину бунтарку, прийдешню, але яка не могла насправді нашкодити, і виглядала лише забавкою. Та коли вона вмовила чоловіка зробити їй маленький, кривий дерев’яний тотем із зображенням одного з її богів – їх терпіння луснуло.

Першим пішов той, хто заварив усю цю кашу з об’єднанням народів: вождь загинув безславно – під час риболовлі. Це було ударом для його народу, але усі казали про те, що він прожив занадто довго і втратив свою можливість покинути цей світ з честю.

Коли його місце зайняв єдиний син, усі готувалися до чогось нового, неймовірного. З репутацією сильнішого серед них, він повинен був почати новий період у їхньому житті, повести у нові набіги, повністю взяти гору над землеробами.

Та він загинув через два дні від удару блискавки.

Ні в кого не залишалося сумнівів, що морські володарі розсерджені. І було абсолютно зрозуміло, що потрібно було робити далі – кого потрібно було принести в жертву наступним.

В ту ніч гроза була неймовірно сильною. Хвилі були настільки високими, що досягали навіть маленького будиночка, де вдова переховувалась зі своїм малолітнім сином, поступово наповнюючи його водою, яка нікуди не дівалась. На вулиці їх чекали розлючені люди, які не страждали ні від дощу, ні від вітру, ні від хвиль.

— Щоб ви усі згоріли! Ви – вбивці, нелюди, які здатні жити лише за рахунок інших! Вам ніколи не здолати мене і не нашкодити моєму сину!

Її голос, неначе рик розлюченої вовчиці, розносився навколо, незважаючи на грім і людські голоси. Але у відповідь вода лише швидше заповнювала дім, вже досягнувши її грудей.

Тримаючи свого сина високо над головою, вона кинулась до того маленького дерев’яного ідола, який для неї зробив загиблий чоловік. Нехай вони і не змогли покохати один одного, але вона була вдячна йому за міцного і здорового сина та цього маленького дерев’яного птаха, так знайомого їй з дитинства.

Кинувшись до нього, вона почала читати молитву. Її голос був рівним, повним сили від гніву, що її переповнював, і материнського кохання. Його було достатньо, щоб докричатися до рідних богів через усю злість моря. Очі птаха засяяли смарагдовим світлом. Він змахнув дерев’яними крилами.

Та його сили були обмежені в цьому місці. Жінка змогла його розбудити, але врятувати її він не міг. Однак він міг врятувати декого іншого.

Коли птах вилетів у розбите камінням вікно, матір і вдова кинула останній погляд на своє дитя. Вона знала, що з ним все буде добре. Її божества обіцяли їй це, і вона їм вірила так само, як і вірила до того усе своє життя.

Разом з ідолом будинок покинуло останнє світло і тепло. Холодна солена вода була готова накрити жінку з головою, змити її і усі її сліди зі свого берега, позбавитися тієї, хто порушив місцеві традиції і спосіб життя. Та жінка боролася до останнього.

Кажуть, що море ледве змогло забрати життя тієї, хто знущався з нього до останнього свого подиху. Мовляв, вона танцювала у його водах так, неначе була посеред поля з квітами, і на її губах грала усмішка, яку жоден морський володар не зміг стерти.

Її тіло ніхто не знайшов. Одні подейкують, що море нарешті забрало прокляту жінку, яка принесла нещастя у ці землі. Інші ж пошепки розповідають, що вона знайшла спосіб не віддавати навіть своє мертве тіло місцевим богам, розлютивши їх навічно.

З тих пір у прісних річках почали помічати діву. Вона завжди голосно сміялася і танцювала, оберігала малих дітей, котрі самі залазили у воду, стримувала повені і допомагала при засухах. А там, де річки впадають у море, вона так танцювала, що вода завжди була особливо бурхливою. Морські тварюки боялися підходити до цих місць і не могли потрапити у прісні води у страху перед річною красунею, котра співала разом з птахами.

Та найголовніше: морське плем’я майже повністю зникло після тієї катастрофи. Втративши своїх кращих людей, збожеволівши і впустивши причину ненависті богів, вони були покарані. Навіть після того, як останній будинок був змитий водою, море ще довго не вщухало, нагадуючи людям, хто тут справжній господар.