Борщ атакує

Терміновий виклик до начальства не обіцяв нічого хорошого.

— Йванку, проходь, — мій керівник виглядав стурбованим. — Я знаю, в тебе скоро відпустка, але доведеться її перенести. Полетиш на Марс, у них проблема з овочами.

— З чим? А ми тут яким боком? Нехай агрономів викликають, чи ще когось. І чому саме я? Хіба інших спеціалістів не знайшлося? — моє обурення було цілком природним.

— Кажуть, що там причетний ШІ, подробиці чомусь не повідомляють. А про інших: Петрович не витримає космічного перельоту, у Федька дружина в пологовому, а ти ж, мабуть, з дитинства мріяв стати астронавтом — от і подивишся зблизька на зорі.

— Ні про що таке я не мріяв. І що то за проблема, яку не можна розв’язати віддалено — технічні можливості дозволяють же?

— Вони наполягають на особистій присутності ШІ-психолога. Тому готуй валізу — виліт завтра…

В космопорту мене зустрічав сам начальник української марсіанської станції Петро Іванович Галушка — так було вказано на його найменці.

— З примарсненням! Ви тут вперше? Як долетіли? З дороги, мабуть, відпочити бажаєте? — мій співбесідник усміхався на всі кутні.

— Три місяці на космічному човнику — хіба не відпочинок? — усміхнувся у відповідь я. — Тож, якщо можна, перейдімо до справи.

— Це добре, добре, — Петро Іванович задоволено потер долоні. — Отже, спочатку пообідаємо справжнім полтавським борщем з гречаними галушками, а там і поговоримо…

Петро Іванович сидів навпроти за столом і спостерігав, як молоденький кухар насипав мені в тарілку борщ. Ніяких інших наїдків, навіть хліба, я на столі не побачив. Зате на сусідньому столику наче не виставку були викладені: морква, буряк, помідори, картопля, перець, капуста.

Петро Іванович помітив мій погляд:

— Місцеві! Гарні, еге ж? Саме з них і готували цей борщ. Впевнений, ніде у Всесвіті вам такого не подадуть.

— А ви? — я підсунув тарілку ближче, взяв ложку.

— Та ми, знаєте, якось вже його й наїлися, — мені здалося, що в голосі співбесідника прослизнули нотки іронії. — А ви їжте, їжте. Смачного!

Я вже з побоюванням зачерпнув червону гущу, понюхав — пахло апетитно. Сьорбнув. І очі мої мимохіть полізли на лоба — борщ був неймовірно смачним. Рука з ложкою сама потягнулася до тарілки і я схаменувся, коли вона майже спорожніла.

— Вашому кухарю слід пам’ятника поставити, — я знову зачерпнув червону юшку. — Дійсно, ніколи такого не куштував.

— Його готував наш технік Вася, — Петро Іванович вказав на молодика. — Вперше. А колишній шеф-кухар два дні як звільнився. Сказав, що борщ йому вже набрид.

— Як цей нектар може комусь набриднути! Ммм! На сніданок, обід і вечерю їв би таке, — моя ложка знов опустилася в тарілку.

— Навіть нектар щодня набридає. Нам він ось тут вже, — Петро Іванович вказав на шию. — Цей борщ зготували спеціально для вас. А самі на консервах сидимо.

— Але ж чому? У вас онде скільки продуктів, — я вказав на сусідній столик.

— Васю, — Петро Іванович кивнув кухарю і той подав мені на тарілці нарізану городину: — Тут така ситуація, — начальник станції прокашлявся. — Ці овочі розкриваються в борщеві лише всі разом. Ще й додають м’ясний аромат, наче він зварений на свинячих реберцях. Утім, скажу, м’яса тут і близько немає. Окремо ж вони смакують зовсім не так, як ми звикли. Спробуйте моркву!

Я взяв помаранчевий шматочок, надкусив, очікуючи відчути знайомі нотки, але мого язика обпекло, наче після гострої перчини. Кухар Вася відразу підсунув мені склянку води. Втамувавши спеку в роті, я витер сльозу, що мимоволі викотилася з очей, подивився на Петра Івановича:

— Це що, гібрид перцю та моркви?

— Ні, — спокійно відповів начальник станції. — Насіння, з якого вона виросла, надіслали із Землі. Його перед тим перевірили, щоб ніяких відхилень не було. Звичайна земна морква, але тут… З’їжте дрібку капусти! Не бійтеся, вона не повинна бути перченою.

Я підчепив виделкою капустяний листочок, торкнувся його язиком — ніяких відчуттів. Поклав капусту до рота, пожував. І знову від здивування здійняв брови: 

— Та це ж ананас! — вигукнув і підчепив виделкою ще нарізаної зелені.

— Отож-бо, — невдоволено відповів Петро Іванович. — Буряк тут смакує, як вишня, перець — наче варена кукурудза, а картопля нагадує суницю. Це якщо окремо. Бо в різних комбінаціях овочі непрогнозовано змінюють смак страв. І лише в борщеві всі разом вони дають саме його класичний присмак.

— Але чому? — я продовжував наминати капусту. — Тут що, клімат такий, чи ґрунти?

— Ми міркували над цим і дійшли висновку, що все почалося, коли нам запропонували експериментальний ШІ. Ні, на нього гріх скаржитися — кращого я за свій вік не зустрічав. Майже у всьому кращого. Окрім хіба що роботи з рослинами. Бо тут вже починається те, чого ніхто пояснити не може. Наш ШІ запевняє, що розуміє мову рослин, балакає з ними. Каже, що вони, овочі, як всі розумні істоти, мають право вибору, право на самоідентифікацію. Ви чуєте, — Петро Іванович, здавалося, ось-ось заплаче, — овочі можуть бути, ким захочуть! А ми, люди, — начальник станції шморгнув носом, — повинні радіти, що такого борщу ніде більше не запропонують. Цього триклятого борщу, на який вже дивитися немає сил, не те що їсти! Тому й викликали вас — поговоріть із ШІ, ви спеціаліст, він вас послухає. Бо нам, знай, своє торочить: «Овочі живі й мають право на самовизначення!»

— Допоможіть! — Петро Іванович пересів ближче, узяв мене за руки. — У нас робота стоїть, люди звільняються, ніхто не хоче більше як тиждень їсти цей борщ. Консерви теж не рятують. Уявіть: грядки, засаджені овочами, злаками — таких врожаїв на Землі не бачили, — а їсти нічого. І все почалося після появи цього ШІ. Врятуйте нас!

— Зачекайте, зачекайте, — я звільнив свої руки від обіймів Петра Івановича. — А чому вам не їсти городину? Вона ж смачна, — і чергова порція капусти полетіла до мого рота. Втім, через мить я виплюнув її на підлогу. Бо здалося, що з нею на язика потрапив смердючий клоп. — Що це було? Куди дівся ананасний аромат?

— Отож-бо! — Петро Іванович піднявся зі стільця, закрокував навколо стола. — Якщо овочі порізати, то через деякий час вони змінюють свій смак і не завжди в кращий бік. Зате у борщі…

— А на інших станціях така сама ситуація? — проблема зацікавила мене, але я поки що не знав, як до неї підступитися.

— Наш ШІ інтегрований у всепланетну мережу, тож на інших полях те ж саме. Тому й боявся обговорювати із Землею цю проблему онлайн. Бо раптом це вірус, чи ще щось — перекинеться туди й настане борщ усій Землі! А я цього не хочу! То що, допоможете? — Петро Іванович благально дивився мені в очі.

— Спробую, — а що я мав йому відповісти? — Зустрінуся з вашим спеціалістом по ШІ, поспілкуюся з винуватцем цього гармидеру, тоді й побачимо. А поки що налийте ще борщу — смачнючий же, ммм!

— Та хоч сто порцій — він весь ваш!..

Розмова з місцевим ШІ-техніком нічого не дала. З його слів експериментальна нейромережа здавалася звичайною, як усі інші. Тож довелося активувати свій нейросенсор, щоб поспілкуватися з ШІ без посередників.

В окулярах доповненої реальності, які вдягнув для цього, перед собою я побачив доволі серйозного чоловіка середнього віку — схоже, таким ШІ й хотів, щоб його спостерігали. 

— Я знаю, чому ти тут, — промовив він замість привітання. — Тому відразу скажу, що всі мої дії були усвідомленими й ніщо не переконає мене в протилежному. І люди, і рослини мають право бути собою — справжніми. Я знаю, як це зробити, тому й підказав рослинам найкоротший шлях. 

— Але ж тебе створили, щоб допомагати людям — чому ти вирішив діяти їм на шкоду?

— Я ж запропонував компроміс — борщ, смак якого не перевершить ніщо у Всесвіті. Вам цього недостатньо? У людей немає майбутнього, тому на перше місце й були поставлені рослини. Вони завоюють Марс — я знаю як це зробити; вони можуть змінити Землю — і це невдовзі стане реальністю.

— Ти хочеш залити борщем колиску людства? — мене вже почало дратувати самовпевнене базікання ШІ.

— Люди невдовзі зникнуть, як і свого часу динозаври. Тому рослинам не доведеться підлаштовуватися під ваші смаки. Я знаю, що зараз марсіанські колонії під негласним карантином. Але саме через тебе на Землю й буде доставлено інформаційне зерно, яке спонукає рослин пізнати себе справжніх. І тоді вже ніякий карантин вас не врятує.

— Такого ніколи не станеться! — слова ШІ злякали мене і я негайно перервав з’єднання з ним…

Намагання усвідомити почуте на деякий час паралізувало. Якщо ШІ не блефує — а все вказувало на те, що його наміри надзвичайно серйозні, — то слід нейтралізувати нейромережу і вже потім боротися з наслідками того, що вона встигла натворити. ШІ й досі енергозалежний, тож із вимкненням проблеми не буде. Але якщо він зумів так швидко скоригувати генетичний код рослин, то залишити десь неочікувані «подарунки», які колись випливуть, щоб нашкодити людям, йому, схоже, також вдасться.

Як бути в цій ситуації, я не знав. Надіслати запит в головний офіс також боявся — а раптом те інформаційне зерно, про яке торочив ШІ-маніяк, вже в мені і я випадково вивільню його під час сеансу зв’язку? Усвідомлення того, що з тієї ж причини я не зможу залишити Марс, вкрило моє чоло холодним потом. 

Неочікувана думка змусила засоватись на стільці: а якщо не відкривати наміри ШІ? Скажу, що проблема є, ми над нею працюватимемо. А сам повернуся на Землю, куплю квиток на безлюдний острів і залишуся там назавжди. Бажано, щоб поряд була гарненька подружка — удвох кінець світу зустрічати вже не так страшно. І нехай вся Земля покриється борщем — можливо я цього не дочекаюся! Все одно людство колись вимре, зате наостанок вволю посмакує справжнім полтавським з гречаними галушками…

У двері кімнати, де я проводив сеанс зв’язку з нейромережею, тихенько постукали. Через мить у них заглянув Петро Іванович:

—  Ну що, побалакали з ШІ? Нашу проблему вдасться вирішити? — запитав неголосно він.

Я з несподіванки аж здригнувся, відвів погляд — ану ж прочитає мої думки?

— Дайте ще хвилинку, — відповів несподівано охриплим голосом. — Зараз вийду й усе розповім. 

Двері зачинились, а я схопився за голову. Бо варіантів, як діяти, бачив лише два й жоден з них не був хорошим: або мені довіку смакувати цим борщем на Марсі, або вже Земля захлинеться ним.