Білосніжка та сім дронів

***
— Schn-ee-witt-che-n… Фух! Ледве прочитав! Ще й літери не наші, хай їм грець! — Принц сидів на слизькому від ранкової роси камені. У руках тримав потерту, заляпану брудом книгу.

— Ви нічого не розумієте, бо уроки латинського письма прогулювали, — промовив індивідуальний дрон ІД-2, заходячи на друге коло, аби впевнитись, що хлопцю нічого не загрожує.

— Ти нудний, як старий дідуган, Вовчику! Звісно, я їх прогулював! От скажи мені: нащо людині та латина, якщо він, тобто я, хоче бути дослідником та шукачем пригод? — Принц підняв очі та мрійливо втупився у сіре з жовтими відблисками небо.

— Для загального розвитку. Для спілкування із дружніми нам бункерами. Для написання повідомлень. Для прочитання повідомлень. Для…

— Припини, благаю! В тебе батарея зараз перегріється та розрядиться. Хто мене тоді охоронятиме?! І з кого я кепкуватиму?!

— Пане Іване, нам час повертатись. Скоро обід.

— Мільйон разів тобі говорив: називай мене Принцом! — хлопець підвівся, кинув книжку у сірий від пилу наплічник та затягнув мотузку. Передумав, витягнув книгу, розкрив на першій сторінці й так приготувався йти.

— Як вам завгодно, Ваша Високосте! — дрон підморгнув синім оком-індикатором відлетів назад та зобразив такий низький уклін, що мало не копнув носом сіру потріскану землю.

***
Прізвисько Принц прилипло до хлопця від самого народження. Таких білявих красунчиків у бункері не народжувалося з часів Великої Трагедії, яка зненацька спіткала людство сто двадцять років тому.

Потужний радіаційний викид перетворив тоді поверхню планети на пустелю. Залишки життя сховались у підземних містах-бункерах та у вільний від нескінченної роботи час тужили за тим, що самі ж і знищили. Хоча часу для скорботи у них майже не було. Їх життя тепер передбачало багатогодинну робочу добу та не мало жодних трудових пільг, ані пенсії.

Через підступні вибрики генетики руді та русяві майже зникли, а блондинів у напівтемному брудному світі не лишилося взагалі. Спогади про них поросли легендами. Легенди з часом перетворились на казки, а вірити у казки люди не мали часу.

Та одного дня з материнського черева з’явився маленький янгол. Він мав білі та пухнасті, наче пліснява на вогких кам’яних стінах, кучері та зелені, наче зарості моху, очі. Серйозно. Таких кольорів у знедоленому світі не було більше ніде. Старенька медсестричка сплеснула долонями та зойкнула: “Справжній принц!” Хоча звідки їй було відомо, як мають виглядати справжні принци, ніхто з’ясовувати не став.

Принц ріс, як усі діти того дивного світу, спершу в компанії няньки, на чиїх сильних плечах, доки батьки працювали, сиділо ще дев’ятнадцятеро вічно мокрих та голодних малюків. У п’ять років він, як і всі решта з його групи, отримав особистого вихователя — індивідуального дрона, якого тут же охрестив Вовчиком. У десять років обрав собі професію та з тринадцяти, як і всі його однолітки, працював майже на рівні з дорослими. А у вісімнадцять — формальний вік повноліття — нарешті отримав свою власну кімнату на кілька метрів із ліжком та вішаком для одягу.

Вовчик охороняв Принца, скрізь супроводжував та давав поради, але змусити навчатись до завершення школи так і не зміг. Не подужала стара модель сталевої людської волі. Попри це, дрон став для хлопчика найліпшим другом та останнім часом “прикривав” його незаконні витівки. Найстрашнішою з таких була традиція щотижневих прогулянок земною поверхнею.

***
— Вовчику, ти тільки-но подивись! У неї чисті нігті! І її волосся! Воно у неї довге та звисає донизу! Вона його не підстригає?! І що це на ній за лахміття? Розширене донизу…схоже на мішок… Як вона в ньому рухається? Мабуть, усю пилюку дорогою загрібає! Йо-ой! — Принц мало не перелетів через чималу каменюку.

— Вам варто було б дивитись під ноги, а не гортати книжку… Принце, — дрон кружляв навколо, вимірював рівень радіації та час від часу штурхав хлопця, аби той, засліплений дівочою красою, випадково не перечепився через якусь із численних перепон. Одну пропустив.

— А ці семеро — вони хто? Її друзі? Якісь вони підозрілі, особливо цей, у шапці!

— Вони всі у шапках, Ваша Високосте.

— Ну цей, без бороди. Ще вуха у нього великі…

Та дрон перебив його:

— Увага! Ми наближаємось до першого таємного проходу в бункер!

З-за сірої кам’яної навали вигулькнула розчищена галявина, посеред якої на землі лежав кривий лист металу. Принц відсунув його ногою та відкрив прохід під землю. До низу вели залізні сходи без поручнів. Деякі сходинки проіржавіли наскрізь, та хлопець, схоже, знав їх напам’ять. Він сховав книгу, зістрибнув наосліп, затяг металевий лист на місце та за хвилину стояв у вузькому напівтемному коридорі.

Спершу рушив до своєї кімнати, аби швидше сховати небезпечну знахідку, а далі став, почухав потилицю та свиснув. На той свист миттю підлетів його дрон, який уже встиг сховатися за рогом.

— Вовчику! А хтось у нашому бункері знає чужі мови?

— Тільки старий Петро, але він сліпий, якщо Ваша Високість хотіли дати йому почитати книжку.

— Чудово! Ходімо швидше! Тобто, ти можеш летіти, звісно. Завітаємо до діда в гості.

Принц та дрон спустились на потрібний поверх та скоро хлопець уже стукав у двері.

— Кого там радіаційні щури принесли?! — привітався з-за дверей старечий голос.

— Це я, діду! Принц! Маю для вас дещо цікаве!

— А-а-а! Івасику! Заходь-заходь. — клацнув замок, та двері самі прочинились.

Дід Петро напівлежав у прадавньому кріслі, а поруч, на низькому столику стояла миска з ароматними пиріжками.

— Швидше зачиняй двері, поки ніхто не унюхав! Сідай, хлопче, й пригощайся. Вони з капустою!

— З чим? Із капустою? Де ви таку шмакоту діштали? — Принц ухопив в обидві руки одразу два пиріжки та останні слова говорив із набитим ротом.

— Не знаю, — просто відповів дід. — Це мені баба Галя принесла. Поцупила десь, швабра стара.

Бабою Галею звався дрон діда Петра. Він був дідовими очима та часом руками, а ще приємною співрозмовницею і взагалі найліпшою нянькою.

Старий Петро терпляче чекав, доки стихнуть звуки жування, чавкання та вдоволеного прицмокування, а далі запитав:

— То що, хлопче? Які новини у світі?

Принц розкрив рюкзак, дістав книжку та мовчки вклав її у дідові руки.

***
Сліпий Петро був останнім у бункері, хто пам’ятав того, хто жив нагорі. Петра ще малим хлопчиком виняньчив його дід, а дід той саме був підлітком, коли стався вибух. Дід навчив онука всього, що встиг опанувати сам: вони разом читали все, що їм траплялось, не тільки своєю мовою, а й кількома іноземними. Аж доки не оголосили, що книжки, особливо знайдені на поверхні, переносять радіацію, та не пустили все на розпалку.

Дід Петро намацав книжку, та його обличчя засвітилося посмішкою. Далі він напружено звів разом брови, відкрив рота та повільно провів пальцями по обкладинці.

— Невже Білосніжка? Ще й німецькою, в оригіналі! Цікаво, як вона збереглась?! — старий по-дитячому розсміявся.

— Білосніжка? Це що за одна? І як ви дізнались, діду? Ви ж лише обкладинку помацали. На дотик?

— На дотик, синку, на дотик. Бачив оці видавлені крапочки? Це спеціальні літери, для сліпих. Їх мене теж дід навчив. Розумна була людина, тепер таких не роблять… Тьху! Тепер так багато не знають, хотів сказати.

Старий раптом замовк і опустив голову на груди. Принц дивився на нього та терпляче чекав, аж доки той не хропнув.

— Діду! — тихо гукнув хлопець та злегка торкнувся його руки.

— Га?! Я заснув?! — Петро аж підскочив, а далі відкинувся у кріслі та продовжив, — Про що ми із тобою балакали? Про казки. То слухай, як тобі цікаво. Розкажу тобі так, як читав разом із дідом.

Старий взявся розповідати, а Принц гортав книжку та роздивлявся картинки. І така та казка була цікава, а дівчина така гарна, що хлопець був би ладен слухати до ранку.

— Діду, то ті семеро працювали під землею, як і ми?

— Виходить, що так.

— Діду, а що таке яблуко?

— Я й сам не знаю… Так от, принц відкрив труну, нахилився та поцілував Білосніжку. Здається, так…

— Що? Так таки й поцілував? У губи? Вона ж померла! І йому не смерділо? От наші трупаки так смердять, що…

Голова діда Петра впала на груди, і почулось хропіння. Принц підскочив та штуркнув його у плече.

— Діду! То що було далі?

— Га?! Де?!

— Ну, коли принц її поцілував, Білосніжку ту.

— А-а-а, ти про це… Прокинулась вона. І вийшла заміж за принца. Все.

— А гноми?

— Що гноми?

— Ну, гноми! Що з ними потім стало?

Очі-індикатори Вовчика зненацька засвітились червоним.

— Принце, Ваша Високосте, надійшов сигнал, вас розшукують. Треба терміново іти до кімнати… Уже дуже терміново.

— Ваша Високосте? — дід Петро широко посміхнувся. — Ідіть уже, Ваша Високосте, і брошуру свою не забудьте!

Принц почервонів та зиркнув з-під лоба на Вовчика, та той уже полетів уперед. Коли вони піднялись на свій поверх, дрон зник за рогом, а незабаром квапливим гінцем мчав назад. Якби він був живим, то довго відхекувався б, захлинаючись повітрям та бурмочучи непевні звуки та склади замість слів. Але він став, як укопаний, та поважно вимовив:

— Вони уже там, біля ваших дверей, Ваша Високосте!

— Дурний! Не називай мене цим чванливим прізвиськом! Так я наче якийсь миршавий хлюпик! Інша справа — Принц. Коротко і влучно.

— Слухаюсь, Ваша Високосте! І не забудьте про книгу. Вони про неї поки не знають.

— Цього мені тільки не вистачало! — Принц поспіхом запхав книгу в штани за спиною та прикрив зверху сорочкою.

***
Біля дверей Принцевої кімнати стояв старий Шериф та чухав щиколотку надірваним носаком черевика. Його усі так і називали — Шериф, а щодо його справжнього імені час від часу влаштовували суперечки з чималими ставками, як то учорашній бекон чи шмат мила. Та, не дізнавшись правди, на певний час забували про нього.

Поруч із ним, склавши руки на грудях, стояла Уляна, його молода помічниця, та дивилась на Принца зі змішаним виразом співчуття та лихої невідворотності. Колись вони вчились в одному класі. Уля робила за двох домашку з рослинництва, а Принц — із ручної пайки. Їх ідилія скінчилась у ту мить, коли дівчині закортіло стати на бік закону. Хлопець пішов у слюсарі-замочники — його завжди вабили зачинені двері, та, знаючи свою неспокійну натуру, тримався далі від органів правопорядку.

Шериф саме прикладав свій жетон до круглого плаского замка на дверях та одночасно пихав їх від себе. А коли ті не піддались, гірко сплюнув собі під ноги. Побачивши Принца, старий запхав жетон до кишені та вигукнув:

— А ошь і порушничок! Хе—хе! Думав, не побачимо тебе? Думав, не діжнаємошь ні про що? — Шериф помахав кривим пальцем перед самим носом у Принца. — А ну відчиняй кімнату! Поговоримо…

Принц глянув на Улю, сподіваючись розгледіти хоч якийсь натяк, але та опустила очі та уважно вивчала сірі у слабкому світлі ліхтаря нігті.

Говорили вони недовго. Тобто, говорив здебільшого Шериф. Уля кивала. Принц відкривав було рота і тут же його закривав, адже його і так ніхто не слухав. Вовчик нерухомо висів попід стелею.

— Наші розвідувальні дрони бачили тебе на поверхні. Як таке могло штатишя? Ти наш ушіх наражаєш на шалену небежпеку! А якщо радіачія потрапить у бункер? Ти про че думав? Череж тебе поштраждає кілька тисяч людей! Двері у піджемелля мушять бути жачинені жавжди! Жодної щілини, щоб і пачюк не прошкочив!

Принц хотів сказати про перший таємний прохід, який прикривав кривий металевий лист, але вчасно зупинився.

— Жамішть штрафу тиждень прачюватимеш у переробчі відходів. Починаєш завтра. Перевірю шам! Жрожумів?! — у старого з рота летіли краплі слини. — І щоб я тебе більше там не бачив!

Шериф вискочив з кімнати, хотів за звичкою грюкнути дверима, та ледве не поцілив в Уляну. Коли двері зачинились, Принц впав на ліжко та закинув взуті ноги на бильце.

— Жрожумів, жрожумів! Як же не жрожуміти! Линяти звідси треба ще сьогодні.

Далі витяг з-за спини прим’яту книжку та покрутив у руках.

— Добре, хоч це не знайшли. А то так і до в’язниці можна загриміти… Гаразд, Вовчику, час вечеряти та спати, завтра виходимо вдосвіта.

У їдальні Принц поцупив пів хлібини та чималий шмат свинини — шалена здобич. Сховав під сорочку, та коли підходив до кімнати, на пузі наливалась жирним широка пляма. Це трохи засмутило Принца, та ненадовго. Брудний одяг — то дрібниці, коли на тебе чекають серйозні подвиги.

***
Коли Принц підняв однією рукою кривий металевий лист, сонце тільки визирнуло з-за небокраю. По землі простяглися довгі сірі тіні від кам’яних уламків, та хлопцеві у кожній з них ввижалися привиди.

— Вовчику! Ти де? Перевір периметр! Щось мені неспокійно…

— Усе тихо, Ваша Високосте! Рівень радіації в межах норми. До речі: куди ми прямуємо?

— Тобто як це — куди? Ну ти даєш, Вовчику! — хлопець із докором поглянув на дрона.

— Звісно, шукати її!

— Кого — її?

— Білосніжку, дурна ти залізна голова! Я хто? Я — Принц. А у кожного принца має бути своя принцеса. Чув, що дід Петро вчора сказав? Дівчина спить, її треба поцілувати, і вона прокинеться.

— Точно! Тільки гномів не злякайтеся.

— А ти мені навіщо? Побачив гнома — і-і-і… Ну ти щось придумаєш, я певен!

— Але ж історія про сплячу принцесу — це казка.

— А що таке казка?

— Казка — коротка повчальна оповідь, яку зазвичай розповідають дітям.

— Мені от у дитинстві розповідали про будову парового двигуна, але там усе правда, я перевіряв. То чому про принцесу має бути не так?

— А тому. Якщо принцесу покласти у труну на кількасот років, то вона перетвориться на засохлі кістки. І за сценарієм вам доведеться їх цілувати, Ваша Високосте. Щоправда, не певен, що вона після цього оживе.

Принц зупинився і почухав потилицю. Потім махнув рукою, пробубонів: “Та якось воно буде”, і рушив далі.

Коли сонце ледь переповзло на другу половину неба, подорожні без жодного слова попрямували до найближчої кам’яної навали та облаштувались із тіньової сторони. Принц витяг із рюкзака хлібину та м’ясо, відкусив від кожного потроху. Поки жував, решту поклав збоку, на теплий камінь та розгорнув книжку. А коли підняв голову — не побачив ані їжі, ані дрона.

Здалека долинав механічний голос Вовчика:

— Не турбуйтеся, Ваша Високосте! Все добре! Я її упіймав!

Принц підскочив на ноги та роззирнувся. За кілька десятків метрів, на гладенькій галявині, стояла Уляна. В одній руці вона тримала хліб та м’ясо, а іншою вчепилась у руку-маніпулятор Вовчика.

***
— Обережно! Не зламай мені руку! Вона дуже ніжна!

— То хто кого зловив?! Га? У кого тут усе під контролем? Чуєш, Ваша Високосте?! Маю до вас низький уклін та пропозицію.

— Кажи!

— Я відпускаю твого ніжного дрона, а ви берете мене із собою! Їжу ділимо навпіл.

— Ну ні-і-і! Я у важливих справах іду. А ти що тут забула?

— А я хочу знати правду! Тут не так багато радіації, як нам про це кажуть, вірно? Хочу знати, чому нам не дозволяють жити під сонцем.

— Гаразд. Тобі треба — ти йди.

— Згода, тільки от спершу зайду до бункера та передам Шерифові, куди ти пішов. А краще Тосю відправлю, — поблизу кружляв Улін дрон, перев’язаний тонкою рожевою стрічкою.

— Шерифові не треба. Гаразд, ходімо, — Принц похмуро зітхнув та махнув рукою. — Але їжа не навпіл, а тобі третина. І ти у мої справи носа не пхаєш!

Далі йшли мовчки, відкидали ногами однакові сірі камінці та дивились, як сідає за нещільними хмарами червоне сонце. Ішли аж до самого Уліного зойку:

— Іване, ти це бачиш?! Це ж…

Дівчина кинулась убік, припала до невисокої скелі та завмерла.

— Уляно? Ти не захворіла? Що з тобою?

— Щось тонке і з листочками, але колір інший, зелений. Наче двері у нашу їдальню. Як гадаєш, це рослина?

— Н-і-і, Улю, ти точно не здорова. Не буває зелених рослин, вони завжди жовті, майже коричневі. Ти ж сама на нашому городі працювала, й не раз.

— Так то воно так, але дід Петро колись розповідав, як воно було до Трагедії… Тільки наказував не говорити Шерифу. Так от: уся городина була колись із зеленим листям! А ще були трави, які люди не їли!

— Чудернацький твій дід Петро. Старий уже, несповна розуму… — сказав те Принц і згадав про книжку, яку саме ніс захованою під сорочкою та притискав до живота. Опустив очі та обійняв іще дужче.

— А що це ти заховав?

— А будеш багато знати…

Уля з наскоку пихнула хлопця у плече. Принц не встиг оговтатись, як Білосніжка потрапила у ворожі руки.

— А хто тут у нас? У-у-хти-и-и! Заборонений предмет! — Уля видерлась на скелю й демонстративно гортала сторінки.

— Поверни!

— А от і ні! Хіба що… Їжа та уся здобич навпіл. І ти мені допомагаєш! — Уля надірвала листок.

— Згода! — процідив крізь зуби червоний, наче вогнегасник, Принц та пообіцяв сам собі, що помститься за першої ліпшої можливості.

Уля розвернулась, аби спуститися зі скелі на землю. Раптом завмерла та приклала вказівний палець до губ. Сповзла мовчки, вхопила Принца за рукав та потягла за собою.

— Що там?

— Та мовчи ти!

Вони одночасно визирнули з-за скелястого рогу і побачили: посеред безлюдної кам’яної пустелі сиділа навпочіпки маленька дівчинка, мугикала собі під ніс якусь пісеньку та малювала камінцем по піску.

— Отакої! Що будемо робити? — зашепотів ошелешений Принц.

Та на його щастя проблема розв’язалась сама собою — на його потилицю опустилось щось важке, а далі він нічого не пам’ятав.

***
Принц відкрив очі та побачив кам’яну печеру й Улін зад. Нічого такого, просто вони лежали на підлозі зі зв’язаними за спиною руками, а ще нестерпно боліла потилиця. Обидва їхні дрони — Вовчик та Тося — зависли, прикуті до стіни металевими ланцюгами. А ще у живіт врізалась книга, від того шлунок заліз під ребра, і це був гарний знак: вони її не знайшли.

Вони стояли нерівним колом, наставивши на полонених металеві списи, але не гострі, а як довгі труби. Принц раніше таких не бачив. Усі гиготіли та перемовлялися, а коли хлопець заворушився, враз затихли. Вперед вийшов дрібний у високих черевиках, тицьнув у Принца палицею та крикнув:

— А ну кажи! Ви хто та звідки прийшли?

— А ти сам хто, пігмей у чоботях? Невже гном? — відповів Принц та одразу ж отримав тим самим носаком у живіт.

Усі навколо зареготали, Уля дивилась широко розкритими очима. Низький підняв вказівний палець, і всі замовкли.

— То що, красунчику? Говоритимеш? Чи запитаємо твою подружку?

— Вона мені не подружка, робіть із нею, що хочете, — Принц сам здивувався своїй зухвалості.

Уля зиркнула з-під лоба так, наче збиралась тим поглядом відтяти хлопцю голову.

— Він зве себе Принц!

— Принц?! — тепер усі гиготіли на чолі зі своїм низькорослим ватажком. — То ви звідки, Ваша Високосте? — ледве вичавив із себе крізь сміх.

— Із бункера, ми йшли зі сходу, — червоний, наче тривожна кнопка, Принц похмуро кивнув у бік виходу з печери, хоча в який бік дивився той вихід, не мав гадки.

— Із бункера, — низький повільно опустив палицю та задумливо почухав бороду. — То ви не з тих, не варвари.

Принц та Уля замотали головами так сильно, що ті мало не відвалились.

— Бункерні, значить… Дивлюсь я, бліді ви дуже. Особливо ти. — низький тицьнув у Принца. — Ми думали, хана вам. Бачили заварений прохід до вашої печери. Думали, то вже братська могила.

— Чекайте! Ви живете на поверхні? — Уля забула про пути, підхопилась та одразу впала додолу, боляче вдарившись скронею.

— Так, дитинко. А ти як думала?

— Нам кажуть, що тут небезпечно, повно радіації та не лишилось поживи.

— Вам брешуть. Розв’яжіть їх!

***
— Червоні помідори! Принце, ти це бачиш?!

— Звісно бачу, Улю, я ж не сліпий.

— А салат — він зелений та не смердить щурячою отрутою! І ці чарівні круглі та соковиті плоди!

— Це яблука, — до кімнати увійшов низькорослий.

Це була його кімната, і сусідня із кімнатою кухня була його власною. Він міг навіть сам готувати собі їжу. Хлопець із дівчиною були тепер його гостями, бо не становили загрози, та ще й могли дещо розповісти.

Усі звали того чоловіка Капітан, або Кеп, і він був головним. Дрібний та сухий, наче коник, він примудрявся керувати селищем з двох сотень хат і восьми сотень людей. Дорогою вільно обговорював із жителями, скільки та якого врожаю зібрали сьогодні з якого поля та як себе почували тварини.

Принц та Уля побачили на власні очі прості правильні коробки будинків, що тулились одна до одної кам’яними стінами, наче рятувались від холоду. Вони утворювали центр, за яким у всі боки розходилось господарство: зелені щільно засаджені городи, з-поміж яких за сітчастою огорожею купчились незвичайні звірі. Точно як їх домашні щури, тільки вони ходили на задніх тонких та міцних лапах, передні у них нагадували крила кажанів. Замість хутра були вкриті тонкими довгими лусками. Ці щури смішно квохкали та увесь час їли, виколупуючи із землі поживу довгими та твердими ротами.

— От дивні! — Уля навіть спинилась біля однієї з тих великих кліток.

— Дивні, але напевне смачні, — підняв догори вказівний палець здогадливий Принц.

Гості щедро ділилися враженнями до самого Капітанового будинку, і стихли лише, коли жували овочі. Кеп відповідав коротко, а часом, коли вдавалося, мовчав та слухав. Або підкидав питання у відповідь.

— На дві чи три дитини у вас аж двоє дорослих! — зачудовано говорила Уляна.

— Так, це ж їх батьки. Хіба у вас немає батьків?

— А у вас немає дронів! А що це за чудовиська з двома рогами та великими губами? — вигукнув Принц.

— То корови. Хіба ви не їсте м’яса?

— Звісно, їмо! У нас є щури, кажани, ще риба, комахи різні… Але усі вони значно дрібніші.

Врешті Уля наважилась на страшне:

— А у вас є… книги?

Кеп промовчав із хвилину, але швидше не від власних думок та сумнівів, а вагаючись у розшифруванні Уліного виразу обличчя:

— У нас їх дуже мало, менше, ніж у деяких інших поселеннях. Коли рівень радіації знизився, та ми вийшли на поверхню, то довго не звертали на них уваги, зосередились на більш нагальних потребах. Але зараз маємо свою чудову колекцію — все, що знаходять наші розвідники, ми ретельно відчищаємо і ставимо на полиці. Будь-хто може прийти до бібліотеки та почитати. У нас навіть охорони немає — усі поводяться з книгами обережно та з повагою.

— Почитати?! Може будь-хто, отак просто?! — Уліні очі стали завбільшки з яблуко, яке вона тримала у руці.

— Звичайно, а ви що ж….

— І ви, певно, знаєте казку про Білосніжку? — втрутився Принц.

— Звичайно, її всі знають…

— То де її шукати? — Принц витягнув з-за пазухи зім’яту книжку, кинув на стіл та поставив вказівний палець Білосніжці точно між брови.

Тепер настала черга Капітана дивуватися.

— Але ж це казка, хлопче.

— Та що ви всі завели: казка та й казка?! Невже так важко знайти принцесу, що спить у труні?!

— Не жвертайте на нього, він трохи той… блондин. Кажуть, генетична аномалія, — видала Уля, відкушуючи від яблука.

Кеп посміхнувся, а далі враз став серйозним:
— Я дещо згадав! Ходімо до бібліотеки.

Вони вийшли разом: Принц із книжкою, Уля з недогризком яблука, за ними йшов Кеп. Посеред двору сидів, чи то лежав Вовчик, над ним схилився великий, як гігантський пацюк, монстр на чотирьох високих лапах, вкритий довгою шерстю. З його напіввідкритої пащі зкапувала слина та змочувала пропелери, а ззаду теліпався із боку в бік волохатий хвіст. Навколо кружляла Тося та непевно бурмотіла:

— Звір, відпусти Вовчика. Будь ласка, не їж його. Він не смачний. Це стара модель. Благаю. Він заіржавіє від твоєї слини. Відпусти цього нещасного…

***
Капітан дістав з широкої полиці товстелезну, разів у десять товщу за Принцеву, книжку та поклав на стіл. Кілька хвилин копирсався у безмежжі тонких сторінок, аж доки вдовольнився, розігнувся та вимовив:

— Ось!

— Це ж вона! Принцеса у труні! А ви казали — казки… — вигукнув щасливий Принц.

— Чекай, це не труна, це кріокамера. Майже те саме, але людина там гола та жива. Лише заморожена. Їх стали робити перед самою Трагедією, коли вже було відомо, що виживуть лише сильні та кмітливі. Людей присипляли, аби збудити, коли все скінчиться.

— Гола… — Принц дивився нерухомим поглядом у точку на стіні.

— Ти тільки це почув? — Уля штурхонула хлопця кулаком. Далі обернулась до Кепа та сказала: — Ідея — вогонь, якщо, звичайно, їх розбудять.

— В тому то й справа. Змінилось кілька поколінь, рівень радіації у багатьох регіонах знизився до умовно припустимого, а я не чув ані про жодну людину з минулого.

— Камера може бути запрограмована на певний строк та відключиться згодом сама, — Принц нарешті оговтався та повернувся до товариства.

— Не маю жодної гадки. От якби ти, Принце, потрапив туди та розгадав таємницю, це було б доволі цікаво, — Кеп всівся верхи на стільці та почухав бороду. — Єдина заковика: найближча камера, про яку я знаю, розташована далеченько — пішки дійдеш місяці за півтора-два.

— І не можна швидше? — брови Принца поповзли вгору та до середини, від чого лоб зробився горбистим, та у ньому могла би загубитись дрібна комашня.

— Ми могли б дати вам корову. Вибач, усі коні зайняті, — схоже, ситуація розвеселила Кепа.

— Корова — це така неповоротка та з рогами? Ні, дякую. А… — Принц щось придумав, — У вас часом немає якогось транспорту?

Капітан навпаки зробився серйозним.

— Аеробайк є. Майже цілий, лише трохи полагодити — і буде як звір. Я казав своїм хлопцям, та у них ніяк руки не дійдуть. І шоломи на вас є, це вже точно. То що, подивитесь? Відремонтуєш — віддам за так. Але на зворотному шляху повернете.

Принц радісно закивав головою, та якби він тоді знав, що йому пропонує Кеп, то радше схопився б за ту голову руками.

***
У низькій коморі напівлежала чи не найбільша Капітанова гордість — аеробайк. Хоча направду то був не аеробайк, а самі залишки, наче його скинули зі скелі, а потім по ньому стрибало стадо дебелих корів із великими губами.

— Ми його знайшли колись у такому стані, — відповів Кеп на розчарований Улін зойк, — Деяким поселенням щастить більше, а нам дісталось ось це. Лежав під каменюкою — ледве витягли…

Та Принц уже не слухав Кепові скарги на долю. Він присів над машиною та обмацував її сантиметр за сантиметром, наче досвідчений лікар. Якоїсь миті зупинився та приклав вухо до брудного порепаного боку. Спробував потягти та підняти — аеробайк слухняно став на пузо.

— Легкий.

Натиснув на кнопку запуску двигуна, та йому відповіла тиша.

— Мені потрібні викрутка, кліщі та тестер. Ще б добре паяльник і-і-і…. бутерброд із тим смачним м’ясом.

— Курятоною… Гаразд, ходімо.

Кеп відвів хлопця у дальній закуток. На хлипких дверях, збитих нашвидкуруч із дощок, висів замок завбільшки з половину самих дверей. А за ними були безладною горою навалені інструменти, від іржавого молотка до розбитого перфоратора.

— Усе, що знаходимо, надійно ховаємо. Ніяк не маю часу перебрати.

Принц накинувся на Кепа, хотів його обійняти, та раптом передумав. Лише попросив залишити його наодинці зі скарбом до ранку.

— Дивись, тільки не зламай нічого, — зиркнув з-під лоба господар.

— Та я… та ви що?! Як можна?! — за такий багатий набір хлопець був ладен віддати свого дрона. — А де, до речі, Вовчик? Чи хто мені буде тут допомагати?

Вовчик цього вечора був зайнятий — вони із Тосею грали в кості з місцевими. Коли Уля слідом за Кепом увірвалась до чиєїсь хатини, Тося була без рожевої стрічки, а від Вовчика умілі руки хитрого афериста відкручували правий маніпулятор.

— Припинити! — крикнув Капітан так, що від звукової хвилі захитались меблі, — Дрони — на вихід, запчастини всі повернути! Це наші гості, ми ставимося до них із повагою! А то поводите себе, як варвари. Соромно за вас.

Хто ж такі варвари, Принц та Уля цього вечора так і не дізнались. Зате трохи пізніше хлопець помітив, що аеробайк був одномісним.

***
Сонце тільки підіймалось небокраєм, а Принц летів крізь селище верхи на аеробайку. Машина чхала та захлиналась так, що ті звуки далеко розносились одинокою пустелею й лякали до розриву серця місцевих варанів. Ще здавалося, що від неї дорогою відлітають деталі. У вузьких вікнах будинків почали з’являтися сонні злі обличчя, та побачивши причину їх завчасного підйому, враз осяювались щирими посмішками.

На ґанок вийшов Капітан без сорочки й босоніж та зааплодував. Принц став навпроти й махнув рукою.

— Ми готові їхати!

— Стривай хлопче. Спершу сніданок.

За якісь хвилини вони з Улею наминали бутерброди із курятиною та овочі. Дрони кружляли кімнатою та обговорювали дорогу.

— Полетимо через гори, там зріжемо, — міркував Вовчик.

— Не будемо ми нікого різати. А у горах холодно, у мене пропелери змерзнуть.

— Ти металева, нічого у тебе не змерзне. Прив’язала рожеву стрічку та думаєш, що можеш вередувати?

— Звідки ти набрався свого нахабства? У твоїй програмі немає слова “ввічливість”?

— А звідки ти взялась така примхлива? Що ти робитимеш, якщо потрапимо у справжню халепу? Впадеш на спинку та теліпатимеш пропелерами, як підбитий кажан?

Двері відчинилися, та до кімнати увійшов Кеп. Його худе похмуре обличчя було сповнене рішучості.

— Уляно, ти маєш лишитися тут, із нами, — з наскоку випалив він.

 Принц вдавився помідором, що його доїдав. Уля зблідла та стиха проциділа:

 — Чому це раптом так?

— Ой, дівчинко, зізнайся, навіщо тобі ті пошуки принцеси? А у мене багато книжок. Уся бібліотека твоя, аж доки Принц не повернеться! Все одно байк одномісний, а шлях неблизький, вдвох вам буде затісно.

 — То вона молитиметься, аби я десь загубився! — вигукнув Принц удавано весело.

 — Не турбуйся, як не повернешся за тиждень — стане до брудної роботи. Аби у тебе, хлопче, було бажання віддати мені мій байк, — Кеп кинув перед хлопцем невелику торбину, — Бери їжу та йди вже! Потім розкажеш про все, що бачив. Чекатиму із нетерпінням.

Принц вхопив торбу та попрямував до виходу. Біля дверей розвернувся і рушив назад до столу. Взяв із тарілки недоїдений бутерброд із курятиною та квапливо запхав до рота. Розвернувся до Кепа:

— Шмакота!

Кинув Улі:

— Не журишя! Я шкоро!

— Тільки обережно, там кордон із варварами. Наші туди не ходять, хе-хе. Але ти людина вмотивована — розберешся.

Та Принц наче й не почув. Його відпускали, ще й верхи, а це вже було досягненням. За хвилину дурний гуркіт уже віддалявся від селища, на радість усім його жителям.

***
— То що, Вовчику, ми з тобою знову двоє. Як і тоді, на початку. Не сумуєш за Тосею?

— Вовчик і Тося — друзі назавжди. Вона мені винна одне побачення, у кості програла тоді, — озвався дрон.

Принц сидів на землі, спершись на каменюку, та дожовував помідор. Байк лежав поруч, на ньому сидів Вовчик та розминав пропелери, підлаштовуючи швидкість обертання під різні звуки. Виходила навіть пристойна мелодія.

— Ось, я їй пісню склав. Послухайте!

Принц ввічливо зачекав, доки дрон закінчить, та з найбільшим співчуттям, на яке був здатен, зазначив:

— Ти молоток, Вовчику! Тільки не сумуй, ми недовго. От, лишень, принцесу знайду…

Хлопець опустив очі до книжки та одразу ж їх і підняв — повз його вухо просвистіла сокира й відскочила від байку. Майже одразу з-за навислого каменя вигулькнули бриті голови, до самих очей замотані у лахміття.

— Варвари! — видихнув Принц.

— Grenze! Grenze! — закричав один із чужинців.

— Що він каже, Вовчику? — вичавив Принц фальцетом.

— Не знаю, та щось грізне. Наче хочуть гризти нас.

Чужинці випростались, замахали руками, складали їх перед собою хрестом.

— Кеп щось казав про кордон. Може, це він і є?

Вовчик піднявся вище та одразу повернувся і шмигнув за байк — за ним летів іржавий гайковий ключ.

— Там паркан із колючим дротом, — повідомив глухо. — Але ж і зброя у них професійна!

— О! Вовчику! Ти нарешті засвоїв тонку науку сарказму! Не дарма тебе вчив.

Раптом той один, що кричав найбільше, переліз через камінь, підбіг до хлопця майже впритул та вказав пальцем на книжку. Принц із болем в очах простягнув її варвару, але з рук не випускав. Про всяк випадок.

— Schnee-wittchen, — майже бігло прочитав той, розвернувся до товаришів та вигукнув: — Deutsches Buch!

Усі чомусь зраділи, хтось зааплодував. Покидали викрутки та лопати й оточили хлопця. Знаками пропонували взяти байк та рухатись у бік кордону. Дружньо посміхались та хлопали Принца по плечах. Дехто навіть ліз обійматись, та хлопець вчасно виставив руки. Той, хто виявив у хлопця книжку, першим підійшов до огорожі, зняв сітчасту секцію та зробив жест, запрошуючи перейти на той бік.

— Вони нас пропускають. Вовчику, ти щось розумієш?

Та не встиг Принц оговтатись, як усе той же прикордонник міцно схопив його книжку й майже видер із рук.

— Вони пропонують нам обмін. І на вашому місці, Ваша Високосте, я б їм не відмовляв. Занадто у них аргументи тверді та важкі.

Хлопець із болем в очах відпустив найдорожче, вивернув байк та вже збирався його завести. Аж раптом розвернувся до ватажка та жестами вмовив розгорнути на передостанній сторінці. Тицьнув пальцем на труну й питально кивнув у бік гір, що саме височіли на його шляху. Він, звичайно, розраховував на кмітливість співрозмовника, та такої реакції не чекав. Спершу ватажок, а далі й усі його друзі присіли навпочіпки, закривши голови руками, та закричали:

— Sieben Monster!

Далі розвернулись та пірнули за огорожу. За хвилину знята секція паркану була вже на місці, а Принц із дроном дивились у спини, що підбирали знаряддя та тікали, хто куди.

— Чуєш, Вовчику? А що це вони про монстра казали?

— Можливо, там живе монстр. А може, ваша принцеса і є монстр. А може, її з’їв монстр. А ще…

— Досить, Вовчику! Ти часом глючиш. Погнали, у нас багато справ!

Принц скочив верхи на аеробайк, завів його, та найближчі гори затрусились від незнаного досі гуркоту.

***
Вони зустріли їх на під’їзді до гір. Сімка дронів, трохи більших за Принцевого, летіла клином рівно їм назустріч. Передній блимав червоними індикаторами, а коли вони наблизились, то з-під пуза кожного висвітилось по довгому червоному променю. Усі сходились в одній точці — на рулі байка.

— Щось вони мені не подобаються, Вовчику, — прошепотів Принц, — треба було позичити у Кепа одну з його палиць.

— А ви помітили, Ваша Високосте? Їх рівно сім, як і гномів у книжці, — почув за спиною.

Принц порахував, тицяючи пальцем у кожного, та чомусь дуже зрадів.

— Знаєш, що це означає, Вовчику? Що ми на вірному шляху! Агов! Ми тут! Ми прийшли до вас із миром! Чуєте?! — Принц підвівся на ноги та замахав руками.

Дрони чули. Передній вистрілив у руль, та той тепер теліпався, на одному дроті. Принца відкинуло назад. Вовчик врізався хлопцеві у плече та проговорив йому на вухо:

— Не робіть нічого, Ваша Високосте. Сядьте на землю та сховайтесь за аеробайк. Я сам із ними домовлюсь.

Принц уже і без того летів униз. Вдарився потилицею об землю, і світ навколо розчинився в білій імлі.

Перед очима у нього пливли труни, їх чомусь було вісім. Із семи з них вилетіли великі, як два чи три Вовчика, дрони, а з четвертого раптом виліз Капітан. Він підійшов до Принца майже впритул, глянув знизу вгору прямо в очі та сказав механічним голосом: “Червова сімка!”

Принц підскочив, далі озирнувся навколо — він сидів прямо на дерев’яному ґанку невеликого будинку. Навколо височіли порослі зеленим гори. Перед будинком, прямо по зеленій галявині біг дрібний сірий звір.

— Хто це?!

— А-а-а, це-е… зайць. Не звертайте. Їх тут бага-а-ато. Гип! — нетверезо відповів голос Вовчика, — Б’ю черво-вим ва-а-але-том!

Вісім дронів грали в підкидного тут же, здуваючи карти пропелерами один до одного. По черзі підмикались до брудного в олії акумулятора старого зразка з іржавими виводами. Після цього їх індикатори блимали та пропелери обертались повільніше.

— Прокинувся! То як тебе звати? — заговорив один із червонооких, — Невже дійсно Принц?

Хлопець випростався та поклав правицю на груди.

— Так і є!

— А той, слабий — твій друг, значить?

— Це мій дрон, Вовчик. Що ви із ним зробили, кляті ворожі дрони!

— Н-не тур-буйтесь, Принце, це н-наші друзі! Пр-р-авда ж, Пілоте?

Той, кого звали Пілотом, відсьорбнув трохи заряду з акумулятора, вдоволено крякнув та прокрутив пропелери в різні боки.

— У-у-х! Гаряче!.. Хлопче, ми з товаришами перли тебе на своїх спинах на саму гору не просто так. Твій друг за тебе поручився, сказав, що ти класний парубок, і тобі потрібна допомога.

— Так, звичайно! Я шукаю принцесу, яка спить у труні. Я її поцілую і…

— Взагалі-то вона не принцеса, але якщо Вашій Високості буде приємно, звіть її хоч відром, — відповів Пілот.

— І формально це не труна, — озвався збоку Пілотів друг, — Ще мушу вас розчарувати, Ваша Високосте. Простим поцілунком там не обійтись.

Принц підскочив до картярів, перечепився дорогою через напівзгнилу дошку так, що простягнувся на підлозі та до імпровізованого столу під’їхав уже на пузі. Підняв голову і заволав:

— То ведіть мене до неї!

***
Труна стояла посеред вітальні. Це була металева циліндрична капсула з прозорою кришкою, щільно вкритою зсередини крижаною плівкою. Принц вдивлявся у нечіткі обриси фігури, та міг бачити крізь вузькі шпарини у кризі лише ніс та рот.

— Вона ще дихала, перед тим, як змерзла, — важко зітхнув хлопець.

— От бачите, Ваша Високосте! Принаймні, ви можете бути певні, що у неї є губи! — бадьоро вигукнув Вовчик.

Принц пройшов навколо капсули, почухав підборіддя. Приклався вухом до скла.

— Гудить, — врешті промовив поважно.

Дрони, які скупчились, було, біля входу тепер знудились та літали довкола із противним дзижчанням, як мухи навколо корови.

— То що? Вимикати будемо? — врешті не витримав Пілот.

— Вимикати? — Принц від несподіванки підстрибнув та вдарився лобом об холодний метал.

— Та-ак, Ваша Високосте! Вимикати! Ви ж за цим прийшли? Чи то пак ми за цим сюди донесли вашу вельможну дупу — ледве пропелери не спалили, — схоже, у програму Пілота було закладено суто людські реакції обурення та нетерплячості.

— Е-е-е… так! Зараз-зараз, усе вимкнемо…

Принц іще раз обійшов навколо труни, помацав з усіх боків. Не придумавши іншого, взяв до рук стілець і широко замахнувся.

— Стій! — Пілот завис прямо перед очима хлопця, — Ти що робиш, дурнику?! Вбити її хочеш? Кнопка примусового вимкнення он там, знизу. Шкода мені господиню, такий телепень…

Принц нахилився та натиснув тугий перемикач. Спершу нічого не сталося. За кілька хвилин капсула загула, спершу тихо й тужливо, далі голосніше, а наприкінці завібрувала, пропищала кілька разів та замовкла. У кімнаті панувала глуха тиша. Принц застиг, переляканий, та так би й стояв з відкритим ротом, якби Пілот не підлетів та не штурхонув його у плече.

— Агов! Герою! Твоя принцеса саме розмерзається. Дивись, у штанці не напудь, а то буде незручно.

Принц покрутив головою, приходячи до тями, а далі кинувся до капсули. Крига танула, відкриваючи хлопцеві чарівне видовище.

— Яка гарна, не те що… — очі Принца раптом зробилися круглими, — Ого! Та вона той… І справді гола!

Дрони скупчились посередині кімнати та про щось сперечались. Раптом один із них відділився від групи, підлетів до Принца зі спини та на повній швидкості врізався носом прямо в біляву маківку. Так хлопець вдруге за день втратив свідомість.

***
— Якого біса?! Навіщо ви мене розбудили?! — за дверима хтось верещав так, що у спальні, де зараз був Принц, дрижали вікна.

Хлопець відкрив очі й побачив пропелер Вовчика на тлі білої стелі. Підвів голову та намацав іззаду чималу шишку. Він лежав на підлозі біля ліжка, а його дрон був як раз над ним, на тумбочці.

— Пробачте, Ваша Високосте, але нас із вами вигнали. Сказали, про всяк випадок.

Наче у відповідь, об стіну поруч із їх дверима щось розбилось.

— Ваша Високосте, думаю, найближчим часом краще не виходити.

Та Принц уже піднявся, тримаючись за маківку, та рушив до дверей. За стіною щось знову розбилось.

— Господине, це ж ваш улюблений сервіз, — пролунав голос Пілота, — Принаймні, ці уламки були вашим улюбленим сервізом. Донедавна.

Принц засяяв:

— Чув, Вовчику? Сервіз був, тобто, він закінчився. Можемо виходити!

Хлопець розчахнув двері та завмер: посеред кімнати стояла вона, його мрія, його натхнення та мета. Її світле хвилясте волосся майже закривало вузькі плечі. Сині очі кригою пронизали Принца так, що він зіщулився від холоду. З одягу на ній була лише скатертина, яку вона притискала однією рукою до білих із синім відтінком грудей, а в другій руці вона тримала рожеву в квіточки чашку.

— От дідько! Остання! — Принц ледве ухилився, коли чашка пролетіла повз його скроню та підбила Вовчика. Дрон похитнувся, гикнув та впав, гучно вдарившись об підлогу. У кімнаті на мить запанувала тиша.

— Якого біса?! — тепер закричав Принц.

Він схилився над дроном та перебирав пальцями нерухомі лопаті. Тиснув на перемикачі, але машина не відповідала. Принц підняв очі й зиркнув на дівчину, наче хотів поглядом розпиляти її надвоє.

— Ти вбила мого найкращого друга, дурепа!

— А ти сам хто такий? — перелякано запитала дівчина. — Ти не схожий на моїх дронів-охоронців!

Принц підвівся та поклав долоню на груди:
— Я — Принц. Мене дійсно так звати. Я прийшов, аби поцілунком кохання врятувати тебе від смертельного сну у труні!

— Принц? А чого у тебе на пузі пляма, Принц?

— Та то від свини… Слухай! Справжній герой має бути брудним та нечесаним! Чула про таке?

— Звідки ти набрався цієї дурні? Чи у ваш час усі такі пришелепкуваті? Принц! Не треба мене цілувати, я і так уже не сплю!

— Не переживай, я майже передумав! Адже ти поцілила у мого вірного друга Вовчика!

Дівчина почервоніла.

— Я накажу своїм лакеям його поремонтувати. Гей, Пілоте, Спарку!

Двоє дронів підлетіли до підбитого Вовчика, один із них ніс на пузі набір інструментів. За кілька хвилин від їх скупчення почулося ще слабке, але добре знайоме тонке дзижчання. Принц помітно повеселішав та розвернувся до дівчини.

— Гаразд. Із нами ти вже знайома. А як звати тебе?

Очі дівчини зробились нерухомими та скляними, як у ляльки. Вона стояла так, застигла, аж доки не зрозуміла щось дуже важливе:

— Я… не пам’ятаю.

— Ох же ж, суцільні з тобою неприємності! Гаразд, зватиму тебе Білосніжкою. Хоча, направду, ти на неї зовсім не схожа. Бліда якась та худа, як та швабра.

***
“І жили вони довго та щасливо. І народили восьмеро… ні, дев’ятеро дітей,” — Принц наслинив графітовий олівець, поставив жирну крапку та перегорнув рукопис.

— Гей, Білосніжко! Я дописав, люба! — гукнув у відчинене вікно. — Іди-но перечитай, помилки повиправляй.

На подвір’ї Уля вчила Білосніжку доїти корову. Фрося, себто, корова тягнулась мордою до Уліного крислатого капелюха та жувала губами.

— Спокі-і-ійно, дівчинко, спокі-і-ійно… — Уля обійняла Фросю за шию. — Білосніжко, роби їй масаж, як я вчила.

Фрося масажу не хотіла, вона метеляла головою, раз боднула Улю та рушила прямо на огорожу, наступивши заднім копитом у пусте відро. Поки йшла подвір’ям, довкола розносилось металеве брязкання.

У хвіртку постукали. Уля відчинила — на порозі стояв Кеп зі своєю палицею.

— Я до Принца!

Зайшов у кімнату та попрямував одразу до столу.

— Стривай! Чоботи знімай! Дружина тільки вранці підлогу протерла.

— Ох ці вже ваші старомодні примхи! А ми от у чоботях і спимо…

— Так то воно так, Кепе… З одного боку… А ти просто так? Чи у справі?

— У справі. Диви, ружжо тобі приніс. Старе, але ще гатить нівроку. Я собі краще знайшов, саме біля вашого бункера.

— А нащо воно мені?

— Та підемо на варварів. Популяємо їх там: бах-бах, — Кеп навів дуло на Принца. — Не смикайся він незаряджений. О! Той… І дрони Білосніжчині полетять, я вже домовився.

— Ні, Капітане, дякую. Я людина мирна. Мені город, корову та восьмеро дітей. Чи скільки я там записав? — Принц горнув на останню сторінку, — Дев’ятеро.

— Як хочеш, — Кеп прихилив зброю до столу, розвернувся та побрів до дверей. Кинув через плече: — Відіб’ю в них твою книженцію.

Принц схопився на ноги:
— Ти що?! Не треба! Раптом Білосніжка побачить, що вона… ну той… зовсім не схожа на принцесу! Хай краще не знає. А то цим жінкам самі скандали…

Двері зачинились за Капітаном, і в ту ж мить у відкрите вікно влетів Вовчик. На ньому чомусь була Тосіна рожева стрічка, та він вдало імітував, що захекався.

— Ваша Високосте, тут такі новини! На підходах до селища спіймали Шерифа! Каже, Уляну шукає.

— А, ну цей жамішть штрафу драятиме швинарник. Певен, Кеп йому це влаштує… А Тося де?

— Від Шерифа сховалась, ось, навіть стрічку свою загубила. Я й сам тепер не знаю, де вона. Що тепер Улі казати? Вона ж мене вб’є! Принце, Ваша Високосте, скажіть їй самі, а я полетів.

Не встиг Принц і оком кліпнути, як дрон розвернувся та понісся назад у вікно.

— Ох же ж ці жінки… Самі стреси. Гей! Вовчику! — крикнув навздогін та зачекав, доки той спинився на мить і озирнувся, — Будь ласкавий, не клич мене більше Принцом. Називай мене Іваном.