666

У Глевасі є доктори, академіки, імператори і, кажуть, навіть, є Бог. Це одкровення почув од двох пророків, котрих Він послав на цю грішну Землю нести Його Слово.

Дивно, адже Я точно пам’ятаю, що нікого з них не посилав. І живу не в Глевасі, а поряд. А в Глеваху їжджу на роботу.

Та то таке. Богами в цьому світі нікого не здивуєш. А ось гарного сантехніка спробуй знайти. Але все одно здивувався, коли замість уже знайомого сантехніка, на виклик приїхала чорнява жіночка років сорока п’яти.

– А де сантехнік Андрій?

– Чоловіка мобілізували, тому я замість нього, – рішуче заходилася ремонтувати Мій стояк жінка за викликом.

Видно було, що їй не палало теревенити, бо зиркала на Мене, мовляв, чого Я, здоровий лоб, теж не на війні. Якби вона дізналася, що Я – Бог, то взагалі б прокляла Мене, за те, що допустив чергову вакханалію на цій страдницькій землі.

Тож Я змінив тему, ляпнувши перше, що спало на думку:

– Ви знаєте, що сан-техніки – це святі техніки?

Жінка не оцінила відомий каламбур. Тільки глипнула з підозрою, чи несповна Я розуму.

– Ви вважаєте, що Я несповна розуму? – запитав напряму.

Запанувала тиша.

Я продовжив:

– Що ви, у Мене навіть довідка є!

– А-а, тоді добре, – заспокоїлася жіночка, певно, вирішивши, що маю довідку про дієздатність.

Але ж ні. У нас, у богів, ніхто не вірить. Тому й не можемо навіть елементарного дива сотворити, і доводиться викликати сан-техніків. А так лайно перетворювали б на вино. Бо чомусь виробники алкоголю все роблять навпаки. Та ну їх! Є купа кращих речей! Наприклад, секс.

Цим одкровенням Я поспішив поділитися із жіночкою, яка закінчила ремонт, але ту, чомусь, як вітром одразу здуло. Невже гидує сексом? Але ж це природньо, як сонце, зорі. До речі, треба буде обов’язково запалити на нічному небі кілька нових, коли в Мене бодай хтось повірить.

Надвечір Я самотужки пробував запалити якусь нову зірку, але вірянин із мене такий Собі. Як Я можу вірити в Себе, коли й так точно знаю, що Я є? З другої спроби і третьої теж нічого не вийшло. Так за всю ніч і не заснув. А вранці почав збиратися на роботу. Ну, нічого, на роботі відісплюсь.

Спатиму за гроші. Отакий каламбур. Просто тимчасово працюю в лабораторії снів піддослідним. Кажуть, у Мене занадто часто підвищується активність мозку під час сну. Звісно, а як інакше Я спілкувався б подумки зі Своїми пророками? Але хто Я такий, щоб переконувати цих учених в очевидному? Навіть Бог має знати Власне місце.

Зранку звично збивали дрони. Але не зблизька. Відтак можна не поспішати в коридор для дотримання правила «двох стін». Бо взагалі нікуди не хотілося поспішати. Тим паче на роботу. Мені вона завжди важко давалася.

Це на початку творення світу Мене все цікавило. Відокремити світло від темряви. Створити небо. Гарне таке, блакитне. Із хмаринками, що уяву розбурхували. Одна наче превеликим грибом зі сніжною шляпкою на білій ніжці пливла. Інша пухнасту ялинку нагадувала, бо краї цієї тонесенької хмаринки вітер настільки розкуйовдив, що вона тепер наче голочками колола блакить навкруги.

Відтак ледве відірвався від споглядання такої краси, щоб зробити сушу з морями. І знову замилувався. Тепер уже створеним прибоєм. Хвилі мірно накочували на берег, гучно зітхали про щось своє, розбивалися піною об пісок.

Потім рослин висадив незліченно, що хмаринки навіяли. А квіти взагалі пречудово вдалися. Гарні-прегарні. Наче скляна веселка впала додолу й розбилася мільярдами кольорових друзків. А пахнули-то як!

Цю дивовиж обов’язково треба було чимось підсвітити. Так додумався до сонця й зір. Відтоді світанки стали Моєю улюбленою порою доби, а як втомлювався від їх споглядання, то запалював нового світляка на нічному небі. Зрештою їх стало так багацько, що довелося перестати, інакше ніч від безлічі світляків-зір теж перетворилася б на день. Інколи тільки запалював нову зірку, як був пречудовий настрій. Або навпаки надто кепський.

Щоправда тоді зорі Я ще не називав світляками. Бо теж до світляків не встиг здогадатися. Взагалі порожньо було посеред цієї мальовничої місцевості. Я аж пів дня ходив, не міг второпати, що не так. Аж допоки не зметикував запустити риб до морів, птахів у небеса, плазунів випустити на суходіл, і комашні всякої наплодити, щоб якось веселіше стало!

Але знову залишився невдоволеним. Наче й голубів чудово кормити, вони такі «кру-кру-кру», як маленькі журавлі, на колінах і плечах сидять теплі, гарні. І черепашки забавні, але холодні. Тож звірів ще наробив приємних на дотик. І так захотілося з кимось про це все поділитися, що не втримався й створив людину за Своєю подобою.

Ще й ім’я придумав людині влучне:

– А дам тобі ім’я…

Проте людина Мене перебила:

– О, чудове ім’я! Дякую, мені подобається! Адам – звучить!

Ну, подумав, хай буде так.

І всього на сьомий день творення світу Я так утомився, що влаштував Собі вихідний. А потім ще один. І ще одненький. І ще.

Тож Моє найграндіозніше творіння так і лежало в куточку недоробленим. А Свою лінь виправдав тим, що набираюсь сил, що хочу відповідально підійти до справи всього Мого життя. Адже це вам не якийсь світ за шість днів сотворити.

Аж допоки Адам не приперся відволікати:

– Хочу жінку! – заявив він із порогу.

Я усміхнувся:

– Я наче на жінку не схожий.

– Та ні, хочу, щоб Ви мені її створили! У кожної тварі є по парі, один я самотній, як Бог. Ой, вибачте! – схаменувся Адам.

– Та нічого, що правда, то правда.

Ось тільки задумався, для чого тримати в раю людину, що Мене на кпини бере? Але Адам мав рацію, може, справді, ще кілька богів зробити, окрім Себе?

А до Адама кажу:

– Та почекай, Я ще щастя не доробив у світі. Як дороблю, як ти його побачиш, так тобі й жінку вже не треба буде.

– Це ось те, що в куточку валяється?

– Не валяється, а чекає на доробку.

– Щось воно не дуже схоже на щастя, – із сумнівом замітив Адам.

– Звісно, адже воно ще не дороблене! – розбурхався Я.

– Ні, мені такого щастя не треба, мені жінку треба.

– А ти її питав, чи вона хоче, щоб Я її тобі створив?

Адам аж призадумався. Покатав на язиці мою фразу, а потім обережненько запитав:

– А як я її запитаю, якщо її ще не існує?

– Так, отож! – тріумфально підняв Я вказівного пальця.

Але переконати Адама все таки не вдалося. Навіть утрата ребра його не нажахала.

«Окрім ребра потрібно буде віддати ще й», – хотів Я продовжити, але тут вчасно схаменувся.

Адже без цього органу Адаму жінка точно не буде потрібна. А без жінки він ще якось почне казитися.

Відтак залишки Своєї Божественної сили, накопиченої для дороблення щастя, Я потратив на створення Єви. Тому жінка вийшла пречудовою, але не стовідсотковим щастям.

Відтоді й донедавна Я більше не працював.

Відволік Мене від спогадів новий вибух дрона. Цей був уже ближчим. Та й виходити вже треба – пів на сьому. Ніхто роботу не відміняв.

Проте як вийшов, то так гучно вибухнуло поряд, що Я аж присів. А за Моїм домом у повітрі потягнувся слід од збитого дрона. Не думаю, що антихрист цілив у Мене. Хоча Мені завжди не подобався цей термін. Назвіть когось антипутіним, і він образиться. Бо найперше зверне увагу на матюк «путін».

Якби не маршрутка, що мала невдовзі приїхати, напевно, Я дозрів би до укриття. У сенсі, сховався би в найближчому на час тривоги.

А так дійшов уже до зупинки. Нової, стильної, красивої. І зі скляним дахом.

На зупинці майже нікого не зустрів. Таких божевільних, що пруть на роботу під дронами катма знайдеш. Тільки Мене, і ще якогось чоловіка із жінкою. А ні, тільки Мене. Бо чоловік, поглядаючи в смартфон, зронив до жінки:

– Лесю, пишуть, що укриття знаходиться десь тут недалеко. Шановний пане, не підкажете, як до нього пройти?

Я тільки почав показувати їм напрямок, як Мої вуха заклало, а скляна зупинка розлетілася на друзки. І чому люди, що кладуть плитку й будують скляні зупинки у війну називають божевільним Мене?

Друзки, начебто, нас із жінкою оминули, а ось чоловіка оглушило й заділо артерію на нозі. Скляними друзками чи якимсь осколком дрона, що валялись неподалік.

Мої руки машинально набрали швидку:

– Алло?  Поранений на зупинці біля супермаркету.

– Виїжджаємо! – роздалося бадьоре в слухавці.

Жіночка намагалася руками стиснути ногу чоловікові, але кров продовжувала забарвлювати в червоне її лице, руки, одяг.

– Масова кровотеча, тільки диво врятує його, – якось відсторонено замітив Я. – Бо швидка приїде тільки за кілька хвилин.

– Прошу вас, допоможіть чим-небудь, не стійте!

– Ви вірите в Мене? – стрепенувся Я.

– Бодай ти Бог, диявол, допоможи, будь ласка! Благаю!!!

Нарешті! Нарешті, хоч одна заблудла вівця увірувала в Мене. Я відчув у Собі шалену силу, що завирувала Мною, як правічна енергія. Я відчував, що можу запалити все небо. Тож на якесь елементарне диво і поготів спроможусь.

Я став навколішки, наклав руки на рану й голосно прорік:

– Вилікуйся, сину Мій!

Пройшло кілька секунд, кров продовжувала фонтаном покидати грішне тіло. Перемазана кров’ю жіночка дивилася прямо в обличчя божевільними очима.

Я потягнувся до кишені:

– Вибачте, я забув, що в мене є турнікет.

За хвилину кровотеча була зупинена. А то, адже я закрутив затискач наскільки зміг обертів. Оригінальна «Січ» не підвела. І це не реклама, а нагальна необхідність. Якщо турнікет цієї фірми визнають інструктори з такмеду, що готували мене на заняттях, то я їм ноги повисмикаю, як оригінальний турнікет не спрацює. І повисмикаю без всякої божественної сили.

Швидка приїхала, гм, швидко. Пробачте за тавтологію.

Жінку вже трохи відпустило й перед тим, як сісти з медиками до чоловіка в швидку, навіть поцікавилася:

– А чому ви чоловікові на лобі написали синім маркером 666?

Я задумався як це пояснити.

– Це ваш шістсот шістдесят шостий урятований? – припустила жіночка.

Трясця! Та за кого вона мене приймає?! Я від сотворіння світу не спромігся врятувати стільки душ!

Тому просто відповів:

– Так треба.

– Добре, щиро дякую вам!

Не стану ж пояснювати, що через хвилювання просто переплутав цифру й замість часу накладання турнікету: шоста п’ятдесят шість, записав цифрами шоста година шістдесят шість хвилин.

Хоча, звісно, це може бути й помилка за Брейдом. Треба буде знову провідати психіатра й оновити довідку. Добре, що у нас у Глевасі завжди під боком є ціла психіатрично-наркологічна лікарня. А то раптом я вже одужав.