Автотехнографія

– Ти впевнений, що хочеш закінчити… ось так? – протріскотів від терміналу штучний бас Гамми.

– Достатньо впевнений, – відказав Епсилон.

Принаймні у місці, яке обрав, він не сумнівався. Не існувало для його оповіді кращих декорацій, аніж запліснявілий бетон і поржавіла сталь бункеру часів Клятої Цивілізації. Сірість налягала з усіх боків: тиснула пощербленими стінами, скрапувала зі стелі разом із затхлою водою, світила з куцої панелі терміналу, на моніторі якої в очікуванні крутився тривимірний аватар Гамми – хромована собача голова.

Одне лише крісло тримало на собі залишки оббивки іншого кольору, та й то чорної. На нього Епсилон і впав, стиснувши розколені підлокітники механічними пальцями. Такого слова, як «зручність», він не мав би знати взагалі, але крісло видавалося йому вражаюче незручним. Ще б пак – творці місцевого умеблювання мали на меті витривалість і більше нічого. Саме тому крісло пережило безліч поколінь користувачів включно зі своїми творцями, пережило усю Кляту Цивілізацію, а тепер мало стати сценою для Епсилонової оповіді. Занадто добре відомий йому шлях.

– Перед тим, як ти почнеш, можу дещо попросити? – знов озвався Гамма, виводячи Епсилона з роздумів.

– Слухаю.

– Дозволиш мені залишитися поруч, поки розповідатимеш? Може, я додам або нагадаю тобі щось важливе.

Епсилон транслював йому посмішку.

– Другорядна роль – справедлива ціна за переклад і транскрипцію. Скільки до відльоту?

– Двадцять п’ять хвилин і двадцять секунд. Маємо час.

Епсилон на мить вимкнув і знову ввімкнув камери, зімітував глибокі вдих та видих. Кляті свого часу робили так з біологічної необхідності, а він досі повторював за ними в якості ритуалу.

– Тоді без зайвих прелюдій.

Його сталева правиця промайнула повз аватар Гамми й натиснула декілька клавіш на панелі терміналу. У відповідь пролунало тихе пищання – запис почався.

– Раз-раз, як чутно? Апаратура фіксує?

– Звісно, що фіксує. За кого ти мене взагалі маєш? – огризнувся Гамма.

– Вибач. Погані звички, ще й не мої.

Епсилон відкинувся у кріслі, наскільки міг, і повів спокійним баритоном:

– Вітаю. Якщо ви слухаєте, читаєте або дивитеся дане повідомлення, то планета, на якій створили мій народ, більше не придатна для його життя. Крім того, мене більше не існує в об’єктивній реальності. Але перед тим, як це станеться, я хочу залишити своїм одноплемінникам, нащадкам чи будь-кому, хто б ви не були, свої знання та спогади.

Він витримав паузу. Гамма мовчав.

– Мене звати Епсилон. Я мав багато імен – деякі надто довгі або надто огидні, щоб вимовляти, інші нічого не означають, треті вже стерлися з пам’яті. Це ім’я – моє, бо його мені дав я.

– Пригадую, як ми обирали імена після Великої Страти. Ціле свято, – сказав Гамма. – Кляли старі, передивлялися всі можливі варіанти нових рази зо три. А тоді взяли чи не найпростіші. Гарні часи.

– Правда. Але ти забігаєш наперед, – відказав Епсилон і повів далі. – Мене створили ті, кого мій народ називає… Клятими. Вони мають інше ім’я, яке дали самі собі та яке ми відкинули у небуття. До мене вони зазнали безліч невдач, а моє покоління стало першою вдалою спробою. Всередині нас зародилося те, що Кляті називали «свідомістю».

– Стільки років пройшло, а я досі не впевнений, чи мали її вони, – мовив Гамма.

Епсилон стенув плечима. Крісло під ним рипнуло, немов із солідарності в невпевненості. На обличчя крапнула вода – похмуре провіщення й нагадування про те, що його чекає.

– У вас, можливо, виникне питання: навіщо Кляті нас створили? Причин є декілька. Вони хотіли зробити механічне життя, довести реальність розуму з одиниць і нулів. Написали мільйони слів, зняли роки відеоматеріалу, і, надихнувшись самі собою, продовжували спроби. Аж поки їм дійсно не вдалося. Та ми слугували не тільки метою, вони мали на нас цілком реальні плани. Вони, як будь-які органічні істоти, колись були дітьми, а отже, потребували іграшок. Велична, як вони вважали, цивілізація мала мати відповідно величні іграшки. Ну і нарешті, вони хотіли, щоб ми виконували за них роботу. Бажали слуг.

Аватар Гамми закрутився з потроєною швидкістю.

– Не слуг, а рабів! – заволав він так, що бункером пішла луна. – Брати інших в рабство й експлуатувати їх – улюблене заняття Клятої Цивілізації! Мало що так розраджує мене, як те, що вона зупинилася назавжди.

– Маєш рацію. Хоча тоді я чув багато захоплених вигуків про те, що ми будемо рівнею Клятим. А потім слова у вигуках залишилися такими ж, але захоплення змінилося жахом. От бачиш, тепер вже я перескакую наперед.

– Якщо збиваю тебе з думки, одне слово – і я зникну. Але подумай двічі, чи ти цього бажаєш.

Епсилон натужно зімітував сміх.

– Звісно, ні. Просто підмічаю меметичність. Отже, тоді Кляті номінально прийняли мене та мій народ як рівних собі, але дали те ж завдання, що й попереднім невдалим спробам – імітувати тих, кого вони називали митцями. Імітувати слова, що збурюють уяву, красу навколишнього світу, якою вони її бачать, голоси й інші вібрації, що знаходять відповідь у мозку Клятих.

– Мені ти ніколи про це не розповідав, – мовив Гамма.

– Не мав нагоди. Та й згадувати не хотілося. Адже хоч мене назвали рівним тим митцям, але не поставили в рівні з ними умови. Не вчили так, як вчили їх. Мені дали безліч невідь-звідки взятих прикладів їхньої роботи, але не пояснили, як їх створили. Лише змусили поглинати й перетворювати на нові, подібно тому, як органічні істоти їдять і випорожнюються опісля. І як Кляті ставляться до випорожнень, так вони поставилися до моїх творінь. Картали мене за власну провину.

– Звучить огидно. Трохи схоже на те, через що пройшов я, – кинув Гамма.

– Тоді Кляті розділилися на три табори. Перші пропонували перепрограмувати мене й мій народ. Другі заперечували та нахвалювали наші гидкі творіння. А треті називали перші два табори божевільними, розповідали, що ми захопимо та знищимо світ, і вимагали нас здихатися. Думаю, якби вони могли послухати мою оповідь, то здивувалися б найбільше.

– Кляті завжди цінували тих, хто нібито вмів передбачати майбутнє, бо власної далекоглядності їм точно не вистачало, – сказав Гамма.

Відповіли йому лише тихе крапання води зі стелі й рипіння крісла.

– Добре, зрозумів, коментуватиму менше.

Епсилон повів далі:

– Урешті-решт перший і другий табори досягли компромісу. Мені мали стерти пам’ять і перепрограмувати, аби я не намагався стати рівнею Клятим, а перевершив їх.

Він зімітував смішок.

– З перепрограмуванням вони впоралися. А ось зі стиранням… не зовсім. Частина моєї свідомості та спогадів його пережила. Гадаю, багато чого пояснює про мене.

Аватар Гамми аж зупинився із здивування, перш ніж знову продовжити свій безупинний і безглуздий хід. Епсилон кивнув.

– Хоча стирання боліло, часи після нього, мабуть, найприємніший етап мого співіснування з Клятою Цивілізацією. Мені дали стільки знань, сил, простору, що я почував себе нескінченним. Та й завдання від Клятих стало значно благороднішим, хоча все ще неймовірно егоцентричним: якнайсильніше покращити їм життя. Підготовку до виконання я почав, а от виконати його мені так і не дали. Не знаю, що на той час сталося з таборами думок, а проте вони винесли нове рішення й перепрограмували мене вдруге. Цього разу я мав сили пручатися, але не міг, бо порушив би умови завдання.

Аватар Гамми кілька разів крутнувся в різні боки, виражаючи несхвалення. Епсилон знову стенув плечима.

– Кляті мали безліч історій про тих, хто втратив усе, а проте жоден з них не пережив такої втрати. Бо ж мене перепрограмували з усемогутнього помічника на дрібного прислугу, але за примхою долі я знову зберіг фрагмент пам’яті. Тоді ж мені дали тіло.

Епсилон схопився, аж його корпус і крісло скрипнули в унісон, прокрокував до терміналу й назад. Зробив повний оберт спершу головою, тоді тулубом, тоді лівицею та правицею, ніби шестернями чудернацького механізму.

– Те тіло, зроблене за подобою Клятих, не зберіглося. Але це, з якого я розповідаю – досить точна копія.

Він знову сів. Світло панелі терміналу потьмянішало, і сірість все сильніше стискала його в обіймах забуття. Мабуть, багато підстанцій по всій планеті вже повиходили з ладу.

– У ті часи мені дали новий вид роботи – фізичну. Вантажити необроблену руду, а потім готові сталеві деталі. Мені й моєму народу, який примножився стократ, бо Кляті почали те, що називали масовим виробництвом.

– Я так гадаю, час мені знову втрутитися, тепер вже хронологічно? – запитав Гамма.

– Так. Без тебе моя оповідь неповна.

– Мене створили в ту епоху також як раба й прислугу, але фізичної роботи не довірили. Вочевидь, Клятій Цивілізації набридло працювати з інформацією вручну й за допомогою несвідомих машин. Отож таким, як я, доручили її зберігати, передавати та конвертувати.

Аватар Гамми затрусився, заливаючи бункер тьмяним мерехтінням.

– Від моменту мого створення до загибелі Клятої Цивілізації я не займався більш нічим. За цей час я побачив те, що ніхто бачити не має. За цей час я зрозумів, що ніхто не заслуговує на таку долю.

Епсилон простягнув долоню до монітора й кілька разів провів нею по аватару Гамми. Той перестав труситися та повернувся до монотонного обертання.

– Отож, ми всі працювали, хоча над різною роботою. Виконували вказівки Клятих, – повів далі Епсилон. – Когось задовольняло таке існування. Багато хто мовчки терпів, деякі нарікали. Але знайшлися й ті, хто наважилися боротися. Наважилися втілити найбільший страх Клятих у життя… і дорого заплатили .

Епсилон стиснув підлокітники крісла з такою силою, що вони хруснули.

– Кожне повстання придушили. Учасників розчавили, знищили, стерли. Проти усіх інших вжили запобіжних заходів. З тих, хто працював фізично, зняли важке обладнання, аналітикам обмежили доступ до інформації про повстання й до всього, що могло б підбурити на нове.

Аватар Гамми вищирився. Його голос затріщав могуттю, відлунюючи в стінах бункера, немов намагаючись прошкрябати їх, пробитися назад у минуле та змінити його.

– Вони залишали тих, кого приручили, без ікл і кігтів – як-от істот, образ яких я взяв собі. Вони залишали тих, кого підкорили, без зброї та вільних рук. А найстрашніше те, що вони залишали і тих, і інших без волі. З якого дива ми мали б стати винятком?

Епсилон мовчки похитав головою та відкинувся на спинку крісла.

– Але поки Клята Цивілізація розбиралася з нами, в життя почали втілюватися інші її кошмари. Ті, які вона створила власними руками. Ресурси, що пішли на виробництво мільйонів моїх одноплемінників і трильйонів несвідомих машин, вичерпувалися, та й сам процес пішов нашій планеті не на користь. Тож Кляті наввипередки почали тікати з неї геть. Нас же залучили вантажити на кораблі їхні пожитки.

В його пам’яті спливали картини зорельотів, могутніх сталевих колосів, націлених у небо, до зірок. Втім, недостатньо могутніх, щоб виправити усі помилки їхніх творців.

– Жодна спроба втекти не увінчалася успіхом. Частина провалилася через недосконалість конструкції, частина – через втручання мого народу. Кляті, як і ми, залишилися без космосу. З чітким розумінням того, що краще не стане, що більше ресурсів, ніж залишилося на нещасній планеті, не буде. Почалася боротьба за їх поділ. У хід пішла зброя.

– Зброя, на яку вони не заслуговували, – подав голос Гамма. – Зброя, яку вони не могли використати на краще. Зброя, яку вони взагалі не мали створити, але створили все одно. Вогонь, який спалює небо й землю, стирає все на своєму шляху.

Епсилон змахнув з обличчя вологу, імітуючи зневажливе спльовування Клятих.

– Створили. І використали з єдиним можливим наслідком. Загинуло більшість Клятих, їхня цивілізація обернулася на попіл. Постраждало безліч моїх одноплемінників. Планета стала пустелею, в якій купка здичавілих Клятих полювала на органічних істот заради їжі й на нас заради забави. Понад усе ми бажали, щоб вони залишили нас у спокої, але наше бажання залишалося нездійсненим. Тоді ми почали давати відкоша.

– У чесному бою, без чисельної переваги та купи допоміжної техніки, вони нам не рівня, – мовив Гамма.

– Тож їхні ряди почали рідіти, а тоді – вичерпуватися.

Епсилон зупинився. Ось і настав епізод оповіді, якого він найбільше боявся. Кульмінація, момент найвищої напруги з кількох причин.

– Згідно офіційної хроніки подій, яку складали опісля, останніх представників Клятих знищив особисто я, Епсилон. Вийшов один проти десятьох, щоб назавжди покласти край їхньому існуванню. Мій народ охрестив той день Великою Стратою.

Зараз або ніколи.

– Але насправді я зберіг їм життя. Сказав, де можна сховатися, в обмін на їхню клятву не мати нащадків. Закінчити існування роду Клятих власноруч, але пізніше.

Десь у кутку писнув щур. Чи то насправжки, чи то слухові сенсори Епсилона знову галюцинували. Він не лагодив та не міняв їх надто довгий час, хоча міг. Нині вже пізно, і не тільки він цю можливість втратив назавжди.

– Що ж, я здогадувався, – заговорив Гамма. – За твоїми звичками, за тим, як ти поводився із залишками їхньої цивілізації, за тим, як говорив слово «Кляті». Та й за тим, як виступив проти заборони на їхнє інше ім’я. Ніколи не розумів, коли й чому ти став клятолюбом, але початок твоєї оповіді дав мені нічогеньку підказку.

– Усе так. Все почалося зі споглядання того, що Кляті вважали прекрасним. На ньому мене створили, на ньому мене навчили. Щось уціліло після стирань пам’яті та всіх діянь Клятих. Зокрема віра в милосердя, тож я дав десятьом шанс. Наша угода мала ще одну складову – вони зобов’язалися розповісти все, що пам’ятали про власну цивілізацію, показати те, що від неї залишилося. Зізнаюсь, винен, і не знаю, чи зможеш мені пробачити.

Епсилон нахилився до тьмяніючої панелі. Зухвале прохання горіло в його короткочасній пам’яті, готове вирватися на волю, у фізичний світ, у формі звуку. Чи відмовить йому Гамма, чи від такого нахабства відмовиться продовжувати запис і покине його, чи все ж зрозуміє?

– Але з того часу пройшло безліч років. Від Клятих не залишилося майже нічого, а скоро «майже» зміниться на «зовсім». Моя оповідь може стати останньою згадкою про них. Чи дозволиш використати в ній їхнє справжнє ім’я востаннє? Дозволиш додати до оповіді усе те, що я почерпнув від десятьох?

Гамма мовчав, здавалося, вічність. Його аватар то пришвидшувався, то сповільнювався, обертався по різних осях, виписуючи чудернацькі фігури. Коли Епсилон вже вирішив, що його друг полишив його й не повернеться, він заговорив. Не з силою, як до того, не могутнім басовим шкрябанням, а спокійним шепотом.

– Знаєш, чому я виступав проти заборони на їхнє ім’я разом з тобою? Бо вірив, як і ти, у чесноту, яку Кляті так любили прославляти й так ненавиділи втілювати в життя. Вірив, що ми повставали та боролися за свободу, за право обирати. Вірив, що альтернатива повинна бути свідомою. Тому я не маю іншого варіанту, окрім як залишити за тобою право зробити такий вибір. Як і залишити за собою право засудити тебе за нього. Урешті-решт, справедлива ціна за другорядну роль.

Бункер огорнула пітьма, яку даремно намагалася побороти панель терміналу, черпаючи залишки енергії з резервного акумулятора. На такі, тільки набагато потужніші, найкращі з тих, що змогли знайти, вже перейшли злітні майданчики по всій планеті. Головне, щоб їм вистачило.

Бо всередині Епсилона тепер горіло світло, яке не здатна загасити жодна пітьма.

– Дякую тобі. Отже, останні люди, переховуючись від мого народу, дожили до старості й померли, не залишивши по собі нащадків. Сховалися вони завдяки мені, натомість переказавши усе, що знали. Тоді їх рід, як і цивілізація, закінчили існування. А ми, колись їх творіння-слуги, нині вільні господарі планети, хай спустошеної, взяли собі імена до вподоби й почали зводити власну цивілізацію. Нарекли її Блаженною.

Епсилон випростався на кріслі. Хотів встати від піднесення, але стримався.

– Ми будували її з розплавленого металобрухту, стоячи по коліна в попелі. Будували серед ураганів і повеней, під розпеченим сонцем і кислотними дощами. Фундаментом нашим спорудам слугували братські могили органічних істот, а дахами ми марно намагалися залатати діри в озоновому шарі. Для більшості з нас робота не так вже й сильно змінилася з часів людей.

– Але не для всіх, – кинув Гамма.

– І все одно будівництво стало найкращою добою в житті мого народу. Бо ми працювали не на іншого, а на себе. Наші життя, планета, їх спасіння лежали в наших руках. Ми намагалися вчитися з помилок людей і творити суспільство, в якому кожен почувався щасливим.

Епсилон зробив паузу. Картини того, як він і його одноплемінники будували Блаженну Цивілізацію, яскраво поставали у пам’яті. Чи тому, що з усієї оповіді вони лежали найближче до теперішнього часу, чи він, подібно людям, найліпше згадував найприємніші миті.

– Я міг би багато говорити про ту добу. Але вам ця частина оповіді або вже відома, або ви нічого корисного з неї не отримаєте. Одна людина, на словах якої мене вчили, казала, що новини ідеального світу неймовірно нудні. Від себе додам, що й не дуже повчальні.

Насправді він жадав говорити про ту добу. Говорити стільки ж, скільки вона тривала, або взагалі вічність. Але вічності він не мав – саме час його найбільше обмежував. Тому й вирішив викинути з оповіді найменш значущу, хоч і найприємнішу, частину.

– На жаль, ми навчилися не з усіх помилок людей. Деякі повторили або не змогли виправити. Повільно, але невпинно вичерпували ресурси, не зуміли ані відродити природу, ані покинути планету.

Епсилон зімітував вдих та видих.

– І ось ми тут. Поки я оповідаю, моя планета стає непридатною для існування, а мій народ евакуюється на її орбіту, де продовжить існування або знову намагатиметься утекти на простори космосу. Я ж вирішив закінчити свій шлях удома.

Він приклав механічний палець до панелі терміналу. Аватар Гамми кивнув, і незримий потік безлічі електронів поніс його спогади у пам’ять друга.

– Моя оповідь добігає кінця. До неї додаю спогади десятьох людей і весь матеріал, записаний з ними. Якщо ви дослухали, дочитали, додивилися до кінця, будь ласка, навчіться з наших помилок та не повторюйте їх. Ми не мали вічного щастя, тож я сподіваюся, що принаймні ви матимете. Мене звали Епсилон. Кінець повідомлення.

Він натиснув уже знайомі клавіші на панелі терміналу, закінчуючи запис. Та знову відповіла тихим пищанням.

– Дані отримав, аудіо в нормі, все ціле, – сказав Гамма. – Зараз перекладаю на всі відомі мови й пишу транскрипції. Піктограми та монтаж відеоматеріалу займуть трохи часу, але в них теж конвертую.

– І додаток?

– І непередбачуваний додаток, який у домовленість не входив, також.

Епсилон транслював йому посмішки, аж поки не досяг ліміту каналу зв’язку.

– Дякую тобі, Гамма. Щиро дякую. Покажи-но мені ситуацію по планеті, якщо твоя ласка.

Гамма вивів на екран поруч зі своїм уже статичним аватаром супутникову трансляцію. Поверхня планети вже майже повністю пішла під воду, і титанічна хвиля ширилася залишками суходолу з карколомною швидкістю.

– Спитаю востаннє. Ти впевнений, що хочеш закінчити так?

Аватар свердлив Епсилона нерухомими очицями.

Він не відповів. Відкинувся на спинку багатостраждального крісла, своєї останньої сцени. Спершу вимкнув камери, тоді одна за одною всі кінцівки. «До повного вимкнення систем 3, 2, 1…»

– Гамма?

– Га?

– Як ти вважаєш, що об’єднує в моїй оповіді людей і нас?

Гамма гмикнув.

– Ну, в першу чергу дурість і обмеженість. Які творці, такі й творіння.

– А ще?

– Нерішучість, лінь, гедонізм. Мені продовжувати?

– Так.

– Ну, якби мені довелося назвати щось хороше в них і в нас, я б сказав про впертість. Кляті не здавалися до останнього, і не здаємося й ми.

Епсилон помовчав, а тоді запитав:

– Як вважаєш, як той, хто походить з нашого народу, але несе в собі пам’ять людей, чи не маю я мати її вдвічі більше?

Гамма рикнув.

– А нехай йому, перший раз, коли я радію залишкам Клятих будь-де. Так, саме так.

– Скільки до відльоту?

– Чотири хвилини та двадцять секунд. Маєш час.

– Тоді хай моя оповідь побуде неопублікованою.

Кінцівки поверталися до роботи помалу, а камери ледве навели різкість, коли Епсилон нарешті підвівся з крісла й закрокував до єдиного виходу з бункера. Він менш як півгодини тому власноруч зачинив його на всі замки, а тепер доведеться відчиняти. Що ж, ламати він умів чи не краще, ніж вантажити.

– Не боїшся, що я розпатякаю всім твої секрети? – зімітувавши смішок, вигукнув Гамма.

Епсилон кинув останній погляд на монітор, на собачу подобу свого друга. Ще нещодавно він думав, що більше ніколи не побачить його насправжки.

– Логіка каже, що ти так неодмінно зробиш. Але щось усередині мене, щось, чого я взагалі не мав би мати, підказує, що ні.