Заголовок

Світ підліткових дистопій ніколи й не задумувався як утопічний. Він підкреслено стратифікований, він підкреслено паскудний, нам складно уявити людину, яка глянула б на Панем чи будь-який інший дистопічний світ і сказала “Знаєте, а це було б ідеальне суспільство, якби не Кітніс”. Натомість і в Орвелла, і в Замятіна, і в Гакслі, і в Ренд світи збудовані таким чином, що ми принаймні знаємо навколо себе людей, котрим такий підхід імпонує. Для людей, котрі населяють антиутопію, їхній світ досконалий. Для людей, котрі населяють дистопію – ні.
Бо, як нескладно помітити, дистопічні книжки описують не проєкти утопій, які пішли страхітливо не за планом. Вони описують соціальні страхи і тривоги підлітків, котрі бачать на обрії потребу знаходити своє місце у світі, сповненому власних правил. І мораль цих дистопій, як і повторювана унікальність головних героїв, як і підкреслена відразність світу, в якому вони живуть – це необов’язково авторські лінощі, та навіть не зовсім вимога жанру.
Це природний наслідок того, що антиутопія за своєю природою опирається на реалістичні прийоми. Це соціальна історія про соціальне життя випадкового суб’єкта. А от підліткова дистопія – це псевдосоціальна історія про психологічне становлення дорослого індивіда. “Обраність” у підліткових дистопіях – це не гріх жанру, а просто дзеркало для читача.