Заголовок

Потяг на повній швидкості прорізає темне повітря тунелю. Пасажири гойдаються в такт руху вагонів. Легенький вітерець з металевим присмаком торкається пітних щік, фарбованого та нефарбованого волосся, куштує на дотик синтетичні тканини. За вікнами вздовж чорних стін метро повзуть кабелі та дроти. На голови людей зверхньо поглядає реклама засобів для миття посуду зі знижкою 10 відсотків. 

– Шановні пасажири, електропоїзд проїжджає станцію “Спортивна” без зупинки. Вибачте за тимчасові незручності, – доброзичливо чеканить голос неіснуючої жінки та затихає.

У вагонах, якщо прислухатися, можна спіймати ледь вловимий машинно-ангельский гул. Зараз гул захлинається в тяжких подихах невдоволення, лайки та втоми. 

Червоний від зловживання сонячними ваннами чоловік відкриває бляшанку пива в першому вагоні. Маленький хлопчик в останньому крутиться на сидінні, повертається до вікна, притискається гарячим лобом до скляної холоднечі. Мати смикає хлопця за руку, щось шепотить йому на вухо. Дитина набурмосено всідається на місце та вже через хвилину знову прикипає поглядом до простору поза вагоном. Пасажири частіше підводять очі до вікон ніж зазвичай, та загалом не надто зацікавлено, адже до всього потроху звикаєш. 

Темінь світлішає. Потяг скидає швидкість. Небесний гул метро тихне. Станція здається порожньою. Мармурова підлога, висока біла стеля підкреслено самотні. В одному з горішніх кутків видніються сліди протікання старої підземки. 

Більшість дивиться на станцію. Більшість помічає низенькі постаті у білому та червоному, що вимальовуються у повітрі. Постатей небагато, деякі зовсім близько до вагонів. Ігноруючи наказ “Не притулятися”, вони кладуть маленькі прозорі руки на зачинені двері потягу, торкаються грудьми та животами скла, ворушать своїми знекровленими губами. Їхніх слів ніхто не чує. Більшість пасажирів перестають дивитися у вікна. Мати не дозволяє сину витріщатися на тих, хто зовні. Червоношкірий робить великі поспішні ковтки напою, закашлюється.

Люди у вагонах грають в “три в ряд”, подекуди клацають камери телефонів, що направлені на блідих постатей, хтось шукає новини за останній місяць про смертельні випадки у метро, інші обурюються через недбалість працівників станції, які, хай їм грець, не можуть вчасно вирішувати навіть такі дрібниці, повнотіла жінка згадує, ніби вже бачила щось подібне минулого місяця, а один чоловік зважує про себе, що потерчата на станції кращі, ніж перелесник у ліжку дружини чи водяник в гідропарку.

– Хто б вас, дітки, охрестив? – сама до себе каже стара бабця з набитими мотлохом клунками. Підліток навпроти чує її слова, роздратовано закочує очі, робить музику в навушниках голосніше. Бабця цілує потрісканими губами затертий хрестик. 

– А казали “без зупинки”! – сичить мати вкотре всаджуючи вкрай зацікавленого малого, побоюючись, що сьогодні вночі до її дитини прийде ще й мара. Наче козир з рукава, вона витягує телефон з сумочки і вкладає в долоні хлопця. Козир спрацьовує. Мати полегшено всміхається. Під натиском неочікуваної хвилі ніжності вона пригладжує біляве м’яке волосся сина.

В сусідньому вагоні одна жінка говорить іншій, що можна було б хоч на вікна завіски почепити для таких випадків. Її губи при цьому скочуються в тонку ледь викривлену багряну лінію, обличчя стає ще видовженішим, а шкіру на лобі прорізає глибока зморшка.  

Потерчата заглядають крізь скло великими мокрими очима викинутої на берег риби. У відповідь їм підморгують безліч клонів дебелого чоловіка, що вигулює добермана на рекламному постері собачої їжі. 

Тим часом на станцію кволо прямують спецприбиральники метрополітену в зелених захисних костюмах. Думка про відкладений на пізніше обід не додає їм наснаги у роботі. 

– Увага, двері зачиняються, – співає відразу з усіх динаміків голос без власниці. 
Вони і не відкривались, курво, – Відповідає їй чоловік з майже порожньою пляшкою пива. Стукає брудним пальцем по склу, з іншого боку на скло одразу лягає прозора рука.  

Потяг поволі рушає з місця, боки вагонів труться об сорочки довговолосих блідих дітей. Діти не поспішають зайти за обмежувальну лінії, бо від потрапляння на колії їм вже нічого не станеться. Породжений рухом потяга вітер гидує дитячим одягом та волоссям. Машинні янголи зачинають свою партію співу.

Через турнікети приходять люди в зеленому. Чорні коробки в їхніх руках наче поглинають світло. Прибиральники зупиняються, чекаючи коли потяг покине станцію. 

– Ма, а коли я помру? – буденно питає хлопчик не вимикаючи гри на телефоні. 

– Не скоро, – відказує мати. Їй здається, що відображення сина у вікні навпроти занадто прозоре для живої дитини, згадує, що час від часу в нього нестерпно болить голова і вирішує більше не купувати малому біло-червоні футболки. Її страшенно лякають чорні коробки в зелених руках. 

Покинуті потерчата повертають мертві голови в слід останньому вагону. В їхніх очах відбивається жовте, майже церковно-свічкове світло, що з кожною миттю тьмяніє, поринаючи в темні глибокі жили підземки. 

Спецприбиральники і діти у білому йдуть один одному на зустріч. Останні витягають вперед маленькі ручки, перші підносять до них згустки цілковитого мороку. Повітря трохи дрижить і тане.

Коли потяг на повній швидкості прорізає темне повітря тунелю у вагоні метро можна почути машинно-небесний гул. Та інколи гул занадто гучний і до нього краще не прислухатися.