Заголовок
– Це квасоля!
– Та ну, це зовсім не квасоля! На спаржу схоже! Тільки велику.
– Квасоля теж велика буває! У моєї бабусі знаєш, яка квасоля росла? Та як палець!
– Дурбалець ! Не видумуй! Це може той, як його, біб! Ти боби бачив коли-небудь?
– Ну, бачив, мабуть. Просто не знав, що то біб.
– Та ну тебе, спеціаліст! Кажу, це квасоля! І крапка! У кого город є, у мене чи в тебе?
– Ну, в тебе.
– Ото й моє слово, як спеціаліста по городу, – це квасоля!
Отак ми сперечалися з Тарасом, розглядаючи три квасолини, які прислав мені мій друг з далекої Японії. Краще б прислав нові комікси про Наруто, чесне слово! Ми й познайомилися з ним на ґрунті нашого спільного захоплення цією манґою на якомусь форумі в інеті. У японця був нік Ітачі, а в мене – Саске*. Спілкувалися ми англійською, називали один одного «бро», і в один чудовий момент японець написав, що хотів би прислати мені подарунок. Просто так, на знак поваги до людини, яка любить «Наруто» так само, як і він. Я посміявся, подякував, але адресу, правда, не написав, обмежився номером відділення «Нової пошти» в Києві.
І сьогодні, забравши посилку у відділенні, попер до Тараса, який жив у приватному секторі на околиці міста й мав невеличкий городик, де його мама, ще коли жила в Україні, вирощувала зелень, якусь редиску і навіть огірки. Все виходило якесь миршаве, несмачне, але гордо іменувалося «екологічно чистим продуктом» і впихалося Тарасові і мені, як його найкращому другові, у великих кількостях і часто. Потім його мама вийшла заміж за німця і поїхала жити в Дойчландію, а Тарас не захотів. Був уже тоді студентом четвертого курсу, закінчував економічний університет, мав роботу й серйозно зустрічався з дівчиною.
Я припер йому ці три насінини, і ми почали читати інструкцію, яка була додана до посилки. Японець детально і за пунктами розписав, як саджати, поливати, підкормлювати і так далі ці незвичайні насінини. Він називав їх чудо-боби чи чудо-квасолини. Зазначив, що рослина має специфічні властивості та виростає за добу. Прочитавши це, ми з Тарасом погигикали, згадали Джека Бобове Зерно із казки, помріяли, як ми будемо боротися з людожером із неба, побігали біля будинку, махаючи палицями і б’ючись ними, як уявними мечами. «Хлопці, вам по двадцять років, а в голові вітер віє! – сказала б моя мама. – Ведете себе, як діти!»
Але ми з Тарасом завжди були з вітром в голові, тому й подружилися. Хоча, якщо доходило до чогось серйозного, – то ми ставали іншими: діловими, зосередженими, злими, як акули. Все залежало від ситуації і настрою.
– Так, так, так, – пробіг очима Тарас по списку. – Все зрозуміло аж до пункту номер тринадцять. Ось, дивись, у пункті тринадцять сказано: якщо квасоля буде стріляти, ні в якому випадку не відстрілюйтеся водою. Оце не зрозумів.
– Гм, – замислився я. – Взагалі, стручки можуть тріскатися та лускати, якщо квасоля перестигне і пересохне. Може, це при описі квасолі значить стріляти? Тоді зрозуміло, про що це – не поливай водою сухі стручки, бо стануть мокрі і згниють.
– От де тут написано слово “згниють”? Не фантазуй!
– Слово не написане, але це мається на увазі! – вперся я рогом.
– Добре, добре, – кивнув Тарас. – Ось іще незрозуміло. Пункт п’ятнадцять. Якщо потрапиш в обійми, розслабся, пагони не люблять різких рухів.
– Може, це про те, що не треба тісно підв’язувати стебла до тичок? Щоб вільно висіли, розслаблено? Квасолю ж наче до палок якихось підв’язують? У бабусі, я пам’ятаю…
– Тичок! Дурбичок! – почав нервувати Тарас. – Та що ти завів: у бабусі, у бабусі!.. Твоя бабуся – це позапозапозаминуле століття! Інтернет є, Гугл і навіть штучний інтелект – все в нашому розпорядженні!
Я заткнувся. А Тарас, як великий спеціаліст, що має город, пробігшись ще раз очима по списку, кивнув:
– Ну що ж, ходімо, посадимо ці японські боби!
– Квасолю! – виправив його я, і ми, перекидаючись «квасолями» та «бобами», пішли на його город.
Скопана нами місцина два на два метри приємно радувала око. Ми не заморочувалися – посеред добряче притоптаного городу (Тарас бігав по ньому до туалету, не утруднюючи себе обходом по вимощеній гравієм стежинці) скопали, заскородили, посадили, полили… Наштрикали палок, обгородивши місця буйного виростання майбутніх чудо-бобів, і пішли пити чай.
Зранку наступного дня Тарас розбудив мене о восьмій ранку, хоча була субота, і я мав намір добряче виспатися, відпочити після довгого і складного тижня.
– Воно росте! Сашку, воно росте, як на дріжджах! – зарепетувала Тарас, як тільки натиснув кнопку відповіді.
– Що росте? Де? Які дріжджі? – спросоння я не дуже розумів, про що він лепече.
– І чавкає! – зашепотів друг, неначе той, хто чавкає, міг почути й образитися на ці слова.
– Хто чавкає?
– І іноді хруськає! Та квасоля твоя, зараза! Квасоля хруськає і чавкає! – підвищив він роздратовано голос
– В смислі біб? Тобто боби? – докумекав я.
– Терміново приїжджай! Воно вимагає їжі! Захопи собачий корм! – і Тарас відключився.
Так до пуття і не зрозумівши, про що мені товкмачив друг, я швидко зібрався і, вже виходячи за поріг, згадав про собачий корм. У нас був собака Полкан, якого батьки, які поїхали на вихідні на дачу, забрали з собою. Йому завжди купували великий мішок із кормом під час акцій, щоб зекономити гривню-другу. Я знизав плечима, відгріб добрячий кілограм у пакет і поїхав до Тараса.
Вже підходячи до його приватного будинку, обгородженого високим дерев’яним парканом, я почув якийсь звук. Щось тріщало. Наче хтось ламав гілки. Може, Тарас узявся до прибирання території навколо хати? В нього страх, як було брудно. А зараз весна, всі і прибирають, і саджають. От і ми насадили… квасолі.
Останнє слово в моїй думці подумалося дуже повільно і пригальмовано. Бо я побачив… гм, квасолю.
На Тарасовому городі рухалася, вигиналася, викидала пагони і знову їх втягувала в зелений клубок якесь неймовірна рослина. Пардон, три рослини. А оскільки вони були посаджені недалеко одна від одної, то сплелися в один рухливий живий рослинний організм. Ну, тепер і до мене дійшло, що це, мабуть, все-таки не квасоля.
Тарас стояв віддалік біля порогу з сокирою в руках. Під ногами в нього лежала коса і чомусь молоток. Він, почувши скрип хвіртки, шаленими очима глянув на мене і скрикнув:
– Забирай свою квасолю! Якась вона теє-то, як його, не наша, не українська!
– Біб, – промовив я, не відриваючи очей від рослини. – Ти ж казав, це біб.
– Це твій японець написав, що біб. Бляха-муха, воно мене вкусило! – він показав мені палець, де була невеличка подряпина.
– Як воно могло тебе вкусити, коли в нього немає рота? – огризнувся я, обходячи рослину по периметру.
Вона була висотою десь із півметра, а величиною, як невеликий футбольний м’яч. З якого виростають довгі в’юнкі пагони, що повзали по землі, очевидно, в пошуках їжі.
– Бач, яке воно голодне! Ти корм приніс?
– Та приніс, – відповів я. – Воно що, корм їсть?
– Я вийшов з бутріком, бачу, – виросло! Я до нього, хотів його пальцем ткнути, воно як схопить, як вкусить!… І бутерброд вкрало, сволота! І зїло! Ще й плямкає!
І тут Тарас повернувся до мене і попросив:
– Сашку, давай його знищимо, га? Воно мені зовсім не подобається! Це не біб і не квасоля, це якийсь триффід**, чесне слово!
– Ти ще скажи – помідор-убивця***! – заіржав я. – Зараз перевіримо.
Я відкрив пакет і кинув кілька шматочків сухого корму на ґрунт біля «квасолі». Миттєво кілька вусиків рвонули до цього місця, корм прилип до них, і вони втягнулися в зелений клубок пагонів.
Тараса затрясло.
– Чорт, і воно ще росте! І зараз уже величиною з добрячого вовкодава! Воно ж нас теж ізжере!
– Якого вовкодава? – обурився я. – Хіба що пуделя. Тарасе, ну, цікаво ж, яке воно буде. Доба ж сьогодні закінчиться. Вчора о першій посадили – сьогодні о першій будуть плоди. Та ну, воно ж сидить корінням у землі. Та й, може, воно вже виросло, а тепер цвістиме. Уже ж багато часу пройшло. Де записки японця?
Ми з Тарасом зайшли в будинок. Він ретельно замкнув усі свої три замки ще й ланцюжок накинув на всяк випадок. Я нічого не сказав, але його нервування чомусь почало передаватися й мені.
У записках було чітко зазначено: квіти з’являються майже в кінці доби, на стовбурах.
– Яких ще стовбурах? – злякався Тарас. – Воно що, ще не виросло?!
– Мабуть, на таких, – вказав я за вікно, де з зеленого, майже круглого клубка, почали випинатися товсті пагони, що відрізнялися від тонких вусиків, які неначе мацальця, тягнулися до навколишньої трави і тягли її всередину зеленої кулі.
Ці пагони одразу ж пішли в ріст. Не так швидко, як це часто показують під час пришвидшених зйомок росту рослин, але й не повільно, принаймні видимо для людського ока.
Раптом мені сяйнула одна думка, і я швиденько почав в інтернеті зв’язуватися зі своїм японським другом. У нас було близько дев’ятої ранку, значить, у них десь шістнадцята, ще день. Мені пощастило, він якраз був на форумі, і я у приваті спитав його, чи це природно, що квасоля, яку він прислав, всеїдна і відрощує стовбури. До речі, стовбури вже сягали під два метри!
Японець відповів, що не розуміє, про що я його питаю, ніякого насіння не присилав, і взагалі, зайнятий, бо на роботі, але тихцем сачкує, заглядає на форум.
Я підвис. А хто ж тоді прислав квасолю?
Тарас зарепетував:
– Точно, я так і знав, що тут щось не те! Диверсія! Інопланетяни! Таємні розробки підпільних наукових лабораторій! Просто помилилися адресою – і ми тепер не жильці! Треба замітати сліди! Я знищу цю квасолю-убивцю! Ти зі мною?
Я схопив друга за руку, який так, до речі, і не випустивши сокиру з рук, рвався знищувати псевдоквасолю.
– Стій, треба розібратися спочатку. Я забрав посилку на «Новій пошті», прізвище, ім’я, по-батькові, номер телефону – мої! Значить, прислали точно мені. Й інструкція! Хтось був упевнений, що я посаджу цю капость в землю.
– Хтось хотів убити тебе, – прошепотів мені Тарас. – Ця квасоля зжере тебе, і кісточок не лишиться. Немає людини – немає злочину. І мене заодно з’їсть, як свідка.
– Ого, який дивний спосіб убивства, – захихотів я. – Дурниці. Все-таки більше схоже на помилку. Або…
Я повернувся до Тараса і підозріло спитав у нього:
– А ти, ну, просто чисто випадково, не посварився з Дариною?
Тарас відвів погляд.
– Ми розійшлися. Назавжди.
– Коли? – гарячково почав випитувати я. – Випадково не в середу чи четвер?
– А ти звідки знаєш? – підозріло глипнув на мене Тарас. – Ну, в середу.
– Я так і знав! – зарепетував я. – Це вона! Квасоля – це твоя Дарина!
– Де? Не зрозумів, – втупився на мене Тарас. – Оте-го на полі – це моя Дарина? Та ну! Ти здурів?
Я потягнув Тараса до виходу з дому, на ходу пояснюючи свою версію, звідки взялася, ця чудо-квасоля. Вони посварилися з Дариною в черговий раз і, як завжди, – назавжди. Вона добре знала мої та Тарасові зацікавлення, знала наші адреси, і, звичайно ж, вирахувала, що якщо ми й будемо саджати ці дурні боби, то тільки в Тараса на городі. От ми й посадили. А Дарина підробляла лаборанткою в закритому науково-дослідному інституті. І що вони там вивчали – було страшною державною таємницею. Швидше всього, ця квасоля – предмет її вивчення. Вона вирішила помститися Тарасові (і мені заодно, хоча, не знаю, чому) і прислала отакий «подаруночок».
– Терміново дзвони Дарині! Роби що хочеш, пообіцяй помиритися, заручитися, одружитися… Бо нам гаплик! – прокричав я Тарасові.
Він так само оторопіло, як і я, дивився на двометрову рослину, стовбур якої був уже в два обхвати і складався із трьох перекручених товстих стебел.
– Ого! Джеку Бобове Зерно, ти мій кумир! – прошепотів Тарас.
Він тицяв в екран смартфона, намагаючись видзвонити Дарину, а я вражено спостерігав за тим, як на квасоляному дереві починають формуватися перші пуп’янки, з яких, мабуть, виростуть якісь квіти.
– Дарусю, сонечко, питання життя та смерті! Воно поранило мене! Я спливаю кров’ю! – кричав у смартфон Тарас, махаючи перед своїми очима подряпаним пальцем. – Ми чекаємо тебе! А я цьомаю в вушко! – і, побачивши мою посмішку, визвірився. – Чого либишся, квасолячий агроном? Вона сказала, поки приїде, включити для нього музику, щоб заспокоїти.
– Що-о-о? Музику?
– Ну, так, типу якусь класику, те-се…
Тарас кинувся в дім, виніс на вулицю колонку і запустив через блютуз якусь тягучу інструменталку. Квасоля, яка до цього активно махала пагонами в надії дотягнутися до нас чи хоча б до сусіднього дерева, яке росло біля туалету, втягнула вусики кудись у своє верхів’я і почала дрібно трястися. Мабуть, танцювала. Ми з Тарасом сіли на поріг і почали спостерігати, як під музику на дереві розпускалися білі квіти, схожі на великі розкриті і роздвоєні собачі пащі, з яких стирчали червоні тичинки, схожі на язики.
Даруся приїхала через годину, зиркнула на нашу квасолю і спитала:
– Водою поливали?
– Ні! – синхронно в гукнули ми з Тарасом.
– Їсти давали?
– Воно з’їло мій бутерброд, – наябедничав Тарас.
– І, – промовив я стурбовано озираючись навколо, – по-моєму, сперло кілограм собачого корму.
Клапті від пакету, пожовані й, очевидно, виплюнуті, валялися на городі, певно, целофан не дуже сподобався квасолі-переростку. І як тільки встигло вкрасти пакет з кормом? І дотяглося ж!
– Значить так, – закомандувала Дарина. – Є два виходи. Або ми чекаємо до… О котрій годині вчора ви саджали її в землю?
– Десь о першій дня наче… – почав згадувати Тарас.
– Значить, дочекатися до першої години, коли вона виплюне насіння і сама почне в’янути. Тоді вона вже безпечна. Або – спробувати знищити зараз. Але не знаю, як вона зреагує. Це нова розробка для змодельованих місцевостей з агресивною фауною, – дівчина зітхнула. – Вибачте, погарячкувала!
– Та що вже тут говорити, – примирливо підступив до Дарини Тарас і обняв за плечі. – Справу зроблено. Почекаємо.
– Що-о-о? – обурився я, зиркаючи на годинник, було близько одинадцятої. – Чекати ще дві години?
– Та не бійся, Сашку, розберемося! – примирливо сказав Тарас.
Поряд з Дариною він якось заспокоївся й осмілів.
– Ага, – кивнула дівчина. – Мені теж цікаво, що буде, коли вона достигне. На останній стадії у нас увесь час рослина вилазила з землі й билася об стінки оранжереї, рвалася на волю. Доводилося її знищувати.
Тарас ковтнув слину, зацьковано глянув на мене і пішов у гараж. Викотив великий газовий балон, і ми мовчки почали прилаштовувати до нього шланг.
– Гей, хлопці, ви що? Все-таки вирішили знищити? – захвилювалася дівчина.
Ми мовчки працювали. З колонки долинало щось мелодійне. Дарина винувато тупцяла на місці.
А от квасоля щось запідозрила. Втягнула раптом усі свої пагони та довгі вусики, схожі на добрячі мотузки, всередину кулястого переплетіння стебел, яке зібралося переважно на верхівці масивного стовбура, й почала підозріло смикатися. З її білих квітів опадали пелюстки. Так смикалася б людина, якби хотіла витягти ногу, котру засмоктало болото.
– Швидше, швидше! – скрикнув Тарас.
Я вже все закінчив, залишалося увімкнути подачу газу, піднести вогонь і направити струмінь вогню на квасолю.
Перші квасолині стручки почали з’являтися на гнучких гілках. Мабуть, квасоля вирішила не чекати першої дня, а дати плоди зараз. Відчувала загрозу, сволота. Я направив розтруб нашої імпровізованої горілки на квасоляче дерево.
– Давай! – гукнув я Тарасові, й він крутонув вентиль.
Від сірника спалахнув газовий струмінь, з яким я поступово почав наближатися до квасолі. У цей же момент з колонки гримнула й добряче садонула по вухах нова музика, мабуть, програма автоматично переключилася на найближчий саундтрек. «Oh-oo-oh you’re in the army now!»**** – репетувало з динаміка, а я поливив монстрячу квасолю вогнем.
Вона все-таки висмикнула коріння з ґрунту і, хитнувшись у мою сторону, раптом почала повільно точиться назад, втікати від вогню.
– Справа, справа заходь! – репетував Тарас, бачачи, що рослина може просунутися до воріт і вислизнути за паркан на вулицю.
Її стовбур, листя та пагони вже палали. В клубку з переплетених пагонів, стебел та вусиків я побачив кілька стручків, які почали раптом розкриватися й стріляти. В мене полетіли квасолини розміром з добрий грецький горіх. Ого! Вони більші, ніж ті, які ми з Тарасом учора так ретельно саджали! Можливо, це були змінені боби спеціально для захисту й атак, бо я відчув добрячий удар цих «квасолячих куль» в лоб та плече. А потім монстр почав стріляти чергами! За моєю спиною скрикнула Дарина, і Тарас наказав їй іти в будинок.
«The sergeant calls: Stand up and fight!» – зарепетував співак, і я, натхненний цими словами, рвонув ближче і накрив вогнем верхівку та центр рослини. Очевидно, потрапив якраз у якесь найголовніше місце, бо квасоля здригнулася, завмерла, а потім повільно почала валитися набік.
Скоро догорали останні бадилини. Ми випалили все дотла. Але Тарас із Дариною ще довго збирали по городу квасолини, якою відстрілювалася чудо-рослина.
Сподіваюся, вони все зібрали. У понеділок я поїхав у відрядження, і вже кілька днів не можу додзвонитися ні до Тараса, ні до Дарини.
____________________________________________
*Саске Учіха (яп. うちは サスケ)— персонаж манґа- і аніме-серіалу «Naruto», створеного і намальованого манґакою Масаші Кішімото. Ітачі Учіха – його старший брат.
**Триффіди – хижі дерева-людожери з фантастичного роману Джона Віндема «День Триффідів».
***«Напад помідорів-убивць!» (англ. Attack of the Killer Tomatoes!) — американський комедійний фільм жахів 1978 року.
****«In the army now» – пісня групи «Status Quo».