Заголовок

Перейти до контенту
ЛІТавиця

Творче об\’єднання
0 0,00 ₴

12 Березня, 2023Гілляста рятівницяРедагувати
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Публікація очікує затвердження!
Вона бачила його крізь шибку вікна. Він нерухомо сидів на підвіконні. Вона мовчки стояла у дворі. Стомлена роками, трохи згорблена, поранена уламком від снаряда стара абрикоса. Ії стовбур був схожий на зморшкувату висохлу шкіру, а гілки — на чорні руки, що хапалися за повітря, як за життя. Вона ще не вмерла. Трималася з останніх сил. Її серце билося, а очі все бачили: відчинений під’їзд, потріскані або зовсім вибиті шибки вікон, а головне, його — єдиного, хто залишився в будинку і дивився з вікна кудись незрозуміло далеко.
Вона не бачила, що відбувалося з ним в зачиненій квартирі, але відчувала, що шансів у нього вже зовсім мало. З’їдений туалетний папір, погризені зошити й іграшкова мишка та трохи води в тазу дійсно не давали йому перспектив вижити.
Раптом він подивився на стару абрикосу. Їх погляди зустрілись. Він її зрозумів і відійшов від вікна. Стара абрикоса заскрипіла і впала на будинок, пробивши своїми чорними руками вікно його квартири. Він зібрав усі сили, повільно спустився по її стовбуру та, опинившись на свободі, через деякий час зник за рогом будинку.
Вона більше його не бачила. Не бачила, як він зустрів двох жінок, що ходили та збирали покинутих на вулиці наляканих і поранених тварин. І як одна з цих жінок узяла його на руки. І як він зрадів від її теплих обіймів, і тихенько замурчав.
— Аби йому пощастило, — думала стара абрикоса. Вона пригадала своє минуле. Діток, які бігали біля неї й раділи жовтеньким солодким абрикоскам. Від цих приємних спогадів стара абрикоса посміхнулася. Бути корисною і дарувати іншим радість завжди приємно.
Сьогодні теж, хоч і в останнє, вона була корисною. Подарувала шанс на життя. На душі у неї стало спокійно та затишно. І в цю мить в будинок прилетів снаряд. Будівля спалахнула. Язики полум’я жадібно смакували квартиру за квартирою. Вони знищили тіло старої абрикоси, перетворивши його на попіл. Але вона не померла. Відродилася, мов Фенікс. Та була вже зовсім іншою. Схожою на якусь голограму. Її стовбур і гілки виглядали гладенькими й світилися, як північне сяйво. Вона знову стояла у дворі.
Була вже ніч. Поруч продовжувала тліти зруйнована п’ятиповерхівка. Зоряне небо час від часу спалахувало від поодиноких вибухів, але вони були вже далеко від будинків, десь в районі старої шахти.
Абрикоса дивилася на своє тіло, і дивувалася.
— Як це? Невже це я? — уголос промовила вона.
— Так. Це ти, — відповів їй хтось.
Абрикоса почала придивлятися. Нікого.
— Хто тут? — сказала вона в пустоту.
Пустота здригнулася. Повітря почало рухатися. Абрикоса почула, як тріпочуться чиїсь крила. Потім вона побачила красивого білого янгола, який опустився на землю перед нею.
— Я твій янгол, — сказав він.
— А хіба у дерев бувають янголи? — спитала абрикоса.
— У всіх є янголи, — відповів крилатий незнайомець.
— Ти прийшов мене забрати?
— Ні. Не забрати. Ти залишишся тут. На Землі. Ти маєш дещо зробити. І тобі це під силу.
— Що зробити? — здивувалася абрикоса.
Янгол нічого більш не сказав. Він просто зник, розчинившись у повітрі.
Абрикоса стояла розгублена. Пройшло трохи часу, і вона відчула у своєму серці якийсь дивний біль. Потім нею заволодів смуток. Їй навіть захотілося плакати. І в цю мить вона перетворилася на абрикосову кісточку. Але незвичайну, легку, як пір’їнка. Вітер підняв її та поніс кудись далеко.
Кісточка впала біля якоїсь шістнадцятиповерхівки й знову перетворилася на дивну абрикосу. Гілляста роззирнулася. У своєму серці вона знову відчула біль. Абрикоса підняла очі на будинок і почала рости. Її стовбур світився. Вона ставала все вищою та вищою, поки не дісталася до останнього поверху.
Навпроти одного з вікон гілляста відчула ще сильніший біль. Інтуїтивно зрозумівши, що вона має робити, абрикоса протягнула свої руки-гілки до цього вікна і торкнулася скла. Воно почало плавитися, а потім зовсім зникло. Гілляста зазирнула у кімнату. Там, на ліжечку, був маленький клубочок. Він не рухався. Багато днів без їжі зробили його геть слабким.
— Бідне, ще одне покинуте кошеня, — промовила абрикоса. Її гілки-руки потягнулися до малого. Вона обережно взяла його і притулила до себе. Біль у її серці зник. Потім абрикоса потихеньку почала рости вниз. Як тільки вона прибрала свої руки-гілки від вікна, на ньому знову з’явилася шибка, начебто її ніхто й не торкався.
— Що мені тепер робити? — думала абрикоса, — кошеня ледве дихає.
На вулиці почало розвиднюватися. Абрикоса вже опустилася до четвертого поверху і тут раптом почула:
— А це що за монстр такий?
У відчиненому вікні гілляста побачила юнака та дівчину.
— Штовхни мене, — сказав хлопець дівчині, — я не сплю? Та ні, я точно сплю! І ти спиш. Тільки, що ти робиш у моєму сні? Чи що я роблю у твоєму? Так не буває! Один сон на двох.
— Доброго раночку вам! Тільки лиш сонце сходить, а ви вже на ногах! Та й ранок тихий. Майже без стрілянини. Подрімали б ще трохи, — сказала абрикоса, не знаючи як поводитися в цій ситуації.
— А тобі, монстре, яке діло до нас? Ми молоді. Коли хочемо гуляємо, коли хочемо співаємо. Ти, монстрик, злякався, що ми зловили тебе на гарячому? Що ти там тягнеш із чужої квартири?
— Я не монстр. Я дерево. Може й дивне, але я не злодій. Колись я була звичайною абрикосою. Довго пояснювати, що зі мною сталося. Тепер я стала ось такою.
— Така, не така. Дайте дядьку п’ятака! Знаємо ми вас, злодюжок. Навколо горе, війна, а крадії вже нагодилися. Квартири чистять. А тут ще й монстри-крадії на додачу! Що ти там поцупила і ховаєш? Кажи!
Абрикоса піднесла свої руки-гілки до вікна й показала кошеня.
— Котів крадеш! Ти що їх їси?
— Ігорю, я боюся, — подала голос дівчина, — може вона ще й людожерка! Навіщо ти її чіпаєш? Зачини вікно!
— Та не бійся ти! Рушницю я навіщо купив? Не тільки від ворога, а й від мародерів відбиватися! Гей ти, потворо, рушниця тут. Біля мене. Смикнешся в наш бік — пристрелю! І кошеня поверни туди, де взяла! У кого ти його вкрала?
— Я не крала його! Воно вмирає! Його покинули у зачиненій квартирі на останньому поверсі! — крикнула абрикоса.
— Ігорю, Ігорю, — дівчина почала смикати за рукав свого хлопця, який не зводив сердитих очей з гіллястої, — а на шістнадцятому справді зараз ніхто не живе. Усі виїхали. І давненько вже.
Хлопець трохи заспокоївся.
— Кошеня покинули, кажеш. Що за люди! А як ти його дістала? Вікна виставила?
— Та ні. Я інші прийоми вже знаю. Навіть не пошкодила нічого. А от кошеня рятувати треба. Воно кволе вже таке.
— Слухай, Ірко, подзвони своїй подрузі. Навіженій отій. Що завжди кричить у слухавку. Вона волонтер у тебе чи зоозахисник, здається.
— Сам ти навіжений, — розсердилася дівчина.
— Та заспокойся ти. Пожартував я.
— Куди дзвонити? Рано ще! — обурилася дівчина.
— Подзвони, подзвони зараз. Тут такий випадок. Терміново треба. Сподіваюся, твоя подруга не ляклива. Хоча навіжена. Це точно.
— Ігорю!
— Усе. Мовчу. Телефонуй.
…..
Абрикоса почала звикати до свого дивного вигляду і до перевтілення, яке з нею весь час відбувалося. А ще вона зрозуміла, що біль у її серці, який з’являвся час від часу, — це біль покинутих на напризволяще тварин. Вона відчувала його разом з ними. Він був сигналом SOS, який ішов через її тіло.
Після знайомства з Маєю, і її друзями, що рятували тварин, гілляста стала ланкою їхньої команди.
Абрикоса вже не тільки відчувала біль у своєму серці, вона почала бачити на великі відстані. Уже знала, з якою тваринкою і де сталася біда. Гілляста з точністю до будинку могла показати це на мапі своїм друзям-рятівникам. Потім вона перетворювалася на абрикосову кісточку і першою з’являлася біля того будинку, де якась тваринка була у пастці. А тим часом друзі-рятівники мчали їй на допомогу. Коли вони вже були на місці, абрикоса передавала їм врятоване нею пухнасте життя, а друзі-рятівники  вирішували, що робити далі. Чи в якусь ветлікарню їхати, чи просто відправляти тваринку в безпечне місце. Це були котики, собачки, хом’ячки, папуги. І одного разу навіть акваріумні рибки. Гіллястій довелося попотіти, щоб не розбити той акваріум.
Абрикоса жила у Маїній орендованій квартирі, яка знаходилася в більш безпечному місці, подалі від бойових дій. Абрикоса розправляла свої гілки на всю кімнату і тихенько дрімала. А якщо приходив хтось незнайомий — одразу перетворювалася на кісточку. А своїх у квартирі було троє: гілляста, Мая і те врятоване кошеня з шістнадцятиповерхівки. Мая довго боролася за його життя, що вже не змогла нікому віддати.
Мая працювала бухгалтером. Останнім часом вдома. Хоча сама була така бойова та голосиста, що нагадувала якогось командира, ніж на бухгалтера.
Батьки Маї жили в іншому місті. Телефонували часто. Дівчина бойко їх заспокоювала:
— Ніякої паніки! Обстановка нормальна. У мене все добре!
……
У той день у машині були Мая, Паша та Ліда. Вони їхали у бік старої шахти. За териконом час від часу з’являлися спалахи, які супроводжувалися потужними вибухами. Друзі-рятівники мчали до приватних будинків невеликого селища, куди вже відправилася абрикоса.
— Як же нам проскочити, — сказав Паша, — погано, що наша гілляста не може переноситися на відстань разом з врятованими тваринами.
— Маємо те, що маємо! — сказала знамениту фразу Мая, — крути кермо та тисни на газ!

……..
Тим часом абрикоса була вже біля приватного будинку. Людей не видно. Теж покинута оселя. Будинок не зруйнований, але посічений металевими уламками. У паркані світилося багато дірок. Він нагадував велике сито. Біля будинку був невеличкий сарай і лежали якісь дошки. За ними ховався собачка. Гілляста наблизилася до нього. Песик був на ланцюгу.
Абрикоса почула біля дому гуркіт машини.
— Це, мабуть, вже вони, — подумала гілляста. Абрикоса простягнула свої руки-гілки до ланцюга. Він розплавився та зник, не завдавши песику шкоди.
— Гарна робота, гілляста! — почула абрикоса.
Друзі-рятівники вже були у дворі.
Ліда швидко оглянула песика. Вона студентка, майбутній ветеринар. З песиком усе було добре. На диво, жодний уламок його не поранив.
— Ну що, кудлатенький, поїдеш з нами? — сказала Мая.
І тут десь удалині роздався гучний вибух.
……
Паша — водій зі стажем. Він гнав, управно об’їжджаючи вирви на дорозі.
Рятівники майже дісталися мосту, і тут Мая скрикнула:
— Пашо, міст!
Мосту вже не було. З води стирчали лише уламки.
— Та бачу я, бачу! Не репетуй!
— Що нам тепер робити? —перелякано спитала Ліда.
Хвостатий врятованець теж занервувався.
— Тихо, песику, тихо. Нам усім треба заспокоїтися, — сказала Ліда.
Навколо не було жодної іншої машини, окрім автівки рятівників.
Мая дістала з кишені абрикосову кісточку, вийшла з машини й поклала її на землю. Гілляста витягнулася увесь ріст. Вона все зрозуміла. Ії руки-гілки ставали все довшими й довшими, поки не зачепилися за інший бік берега. Потім її стовбур став ще більшим та ширшим і вкрив те місце, де був міст. Гілляста сама стала мостом. Рятівники промчали по цьому мосту й увірвалися на околицю міста. Гілляста ж знову перетворилася на кісточку і вже лежала у Маїній кишені.
По місту почалися прильоти.
— Треба знайти укриття, — сказав Паша.
Він зупинив машину біля найближчої двоповерхівки. Зазирнув у під’їзд. Підвал був відчинений.
— Сюди, — сказав він дівчатам.
Дівчата вийшли з машини.
Врятований песик був наляканий. Ліда взяла його на руки.
— Добре, що ти невеликий, — сказала вона йому.
Друзі-рятівники підбігли до підвалу. У дверях з’явився чоловік. Він подивився на песика та сказав:
— З собакою сюди не можна. Не пущу.
— Як це не пущу! Усі мають право на життя! — почала кричати Мая, — песик нікому не несе загрози, ми будемо тримати його на руках і не займемо багато місця!
Вона так гучно репетувала, що з підвалу вийшла якась жінка і сказала:
— Впусти. Нехай.
Друзі-рятівники опустилися в підвал. Там було з десяток людей. Жінки, чоловіки, діти.
Щоб нікому не заважати, Ліда сіла в кутку і ще міцніше притулила до себе песика.
Нагорі усе гучніше чулися прильоти. Дім аж підскакував. Потім роздався дуже сильний вибух. Здалося, що стіни впали. Діти та жінки закричали. Приміщення наповнився пилом. Усі почали кашляти.
Двері підвалу завалило сходами, що були зруйновані від вибуху. Це була кам’яна пастка.
Мая намацала у кишені абрикосову кісточку і дістала її. Кісточка знову перетворилася на абрикосу. Вона осяяла собою підвал. Люди дивилася на неї, як зачаровані. Пил від її сяйва зник. Люди почали нормально дихати. Гілляста простягнула свої руки-гілки до стелі підвалу. Стеля почала плавитися і в ній утворилася велика діра, яка вела в незруйновану квартиру на першому поверсі. Це давало можливість врятуватися з кам’яної пастки.
Коли прильоти припинились і люди вибралися на вулицю, до друзів-рятівників підійшов чоловік, що не хотів їх пускати й сказав:
— Вибачте мені. Як би не ви, не знаю, щоб було. Таке становище. МНСники невідомо коли б приїхали. Вони самі під обстрілами.
— Та все добре. Головне, що всі живі. Треба їхати звідси, — сказав Паша.
— Так, — погодився чоловік.
….
Про гіллясту рятівницю ширилися легенди. Хто вірив у них, а хто і ні.
Минув час. Країна вистояла. Війна закінчилася.
У той світлий день, День Перемоги, коли вже не треба було нікого рятувати від війни, абрикоса та її друзі були у Маїній квартирі. Вони святкували. Гілляста дивилася у відчинене вікно, за яким панувала ще незвична для неї тиша мирного життя. Потім абрикоса раптом почула, як тріпочуться крила. До неї знов прийшов її янгол і сказав:
— Тобі вже час…
Гілляста подивилася на своїх друзів, що жваво про щось розмовляли, потім посміхнулася і піднялася високо-високо, аж за хмари. У свій далекий абрикосовий рай…

Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Пишний цвіт
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як vitaman. Вийти?

Надіслати цей коментар без приховування авторства.

Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!

Коментар

Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Пишний цвіт
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Січень
Лютий
Березень
ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
ПРИЙОМ РОБІТ
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОЧАТОК ШЛЯХУ – Фантастичні повісті у віковій категорії янг-едалт
ПІДГОТОВКА
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Левченко Тетяна до Парадички
Оро Хассе до Русалчин танок
Автор твору до Мільйони відтінків полину
Автор твору до Мільйони відтінків полину
Автор твору до Нерозкриті квіти
Автор твору до Нерозкриті квіти
Автор твору до Нерозкриті квіти
Марія Великанова до СТАСЬКА і ЗЕЛЕНА ПАНІ
Автор твору до Аромат сезону
Автор твору до Поле жита
Автор твору до Поле жита
Наші друзі:
Попередній
Далі
(c) ЛІТавиця – 2020-2023

Контакти

Форум

Політика конфіденційності

Умови публікації

Правила форуму

Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:

. . .