Заголовок

Омолодження
Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Двічі на рік пишні квіти
Та не процвітають;
В житті літа найкращії
Двічі не бувають.

Леся Українка

Результат був те, що треба. Ілона замилувалася відображенням у дзеркалі. Зробила кілька селфі — чудово! Гладенька шкіра, блискуче волосся, чарівні очі, струнка, підтягнута фігура. Із задоволенням потягнулася: від колишньої скутості в суглобах не залишилося й сліду. До щему захотілося шоколаду. Останнім часом не дозволяла собі солодке через цукровий діабет, і от процедура омолодження позбавила навіть цієї проблеми. Шкода лише, що довелося чекати довгих десять років, бо надто багато охочих. Та воно того варте: їй сімдесят, а із люстра на неї дивиться двадцятирічна дівчина. Нарешті старість подолана! Професору Вейґелю не дарма присудили Нобелівську премію: відкриття дійсно революційне. Він виявив, що організм новонароджених продукує певну речовину, й при вливанні її доросла людина повністю омолоджується: покращується зовнішність, зникає більшість хвороб внутрішніх органів. Щоправда, «донори» при цьому гинуть, але таке життя, що поробиш. Так само колись носили шуби з каракульчі, не надто переймаючись тим, що це шкіра ненароджених ягнят: ягниць або били так, що провокували викидень, або вбивали вагітних і витягували плоди з утроби. Каракуль не надто відрізнявся від каракульчі, але принаймні для його отримання ягнята гинули у віці кількох днів, отже встигали побачити сонце. Тобто її нинішній стан був схожий на носіння шуби: для її краси хтось мав загинути. Мам-овечок відповідно їли. Зараз такого не роблять, давно ніхто не вбиває тварин для їжі: все м’ясо штучно вирощується, так само, як риба, яйця та молоко. На смак абсолютно не відрізниш, це вона знала точно, бо Ілона ще пам’ятала смак «справжніх» продуктів.
Так, немовлят вбивали, але ж подовжували життя дійсно видатним людям, що вже щось зробили, досягли. До того ж вбивали потенційних злочинців (ще одна Нобелівська премія — за виявлення особливої генної мутації), хворих, схильних до хвороб і взагалі генетичне сміття. Ілона презирливо скривила гарні вуста. Вона перекладачка, працює в дипломатичному корпусі, дійсно цінний фахівець і чи їй перейматися долею майбутнього злочинця чи якогось калічки? Хіба смертна кара, аборти, що існували в минулому, кращі за вбивство ось таких новонароджених? Адже вони в майбутньому стануть тягарем та загрозою для суспільства. Зараз ні смертної кари, ні абортів: немає необхідності в них. Якщо все-таки, попри ретельний генетичний аналіз кожної дитини, що народилася, люди скоювали злочин, то їх відправляли на важкі та небезпечні роботи, крім того їм не давали шансу на омолодження і це ставало найбільшою покарою. Аборти теж не робили: у випадку небажаної вагітності або виявлення хвороби в плода жінці пропонували велику суму за її майбутню дитину, і згодом немовля ставало донором, якщо мало дефективні гени чи хвороби, або підлягало всиновленню. Багато жінок так заробляли, постійно народжуючи. Дехто навіть спеціально сходився з чоловіками, що мали підозрілу поведінку: був шанс, що їхні гени не надто ідеальні і народиться потенційний злочинець. Деякі жінки переховували в себе тих, хто щось накоїв. Але куди там! Практично нереально сховатися від правосуддя: на місці злочину завжди залишається запах злочинця. Колись використовували собак, тепер існував точний прилад, що вловлював найменші сліди присутності людини, відстежував за кілька годин, а то і хвилин. Та інколи встигали зачати дитинку, і хоч жінку все одно заарештовували за протидію правосуддю, але відпускали, якщо вагітність підтверджувалася. Ілона зневажала таких: наче інкубатор. Їх не будуть омолоджувати, бо окрім, як народжувати, вони нічого більше не вміють. Кіберзлочини виявити складніше, але і з ними справлялися за кілька діб. Останнім часом такі правопорушення за допомогою комп’ютера стали скоювати в основному не задля наживи, а радше як протест, свідомий саботаж системи. Ілона не розуміла, як можна бути не задоволеним прекрасним життям у чудовій країні?
Вона теж свого часу взяла до себе дитину, дівчинку. Пройшла спеціальні курси, отримала велику грошову допомогу та безкоштовну, точніше, оплачувану державою, помічницю. Сама ж зазвичай приходила пізно ввечері додому, робила пальцями «Іде коза рогатая», Юська голосно реготала і обіймала прийомну маму за шию. «Обережно, не зачепи протиінсультні датчики». Дитя не розуміло, що то таке, але ж Ілона знала. Ці датчики встановлювали абсолютно всім, старшим за тридцять років, і вони передавали сигнал тривоги на комп’ютер сімейного лікаря, якщо підвищувався тиск чи рівень холестерину. В ту ж мить лікар з’ясовував причину і надсилав рекомендації. Якщо потрібні були ліки — аптека передавала пневматичними каналами просто в квартиру. До речі, так, як і продукти, попутно аналізуючи перелік замовленого: у випадку систематичного вживання некорисної їжі, комп’ютер в квартирі самостійно коригував замовлення і замість улюбленого тістечка приходив шпинат з рекомендаціями, як його готувати, точніше, яку програму увімкнути в мультиварці. Для всіляких свят і, відповідно, послаблень здорового харчування існувала неділя, і будь-що святкувати в інші дні суворо заборонялося. Ілона відчувала вдячність керівництву країни за те, що воно піклувалося про її здоров’я таким чином: навіть неомолоджена, сімдесятирічна, досить добре почувалася. А діабет? То гени. «А чи є схильність до захворювання діабетом показанням для того, щоб новонароджений став донором? І чи не стала б таким донором я свого часу?» — раптом подумала жінка і неприємний холодок пробіг поза спиною. Навіщо про це думати? Тоді, коли вона народилася, ще не винайшли подібну процедуру омолодження і їй нічого не загрожувало. Все сталося так, як мало статися: вона жива, юна і вродлива, а хтось помер. Донька Юська давно вже доросла, тепер її звуть Юстина, інколи присилає повідомлення. «На великі свята», — промайнула сумна думка, але Ілона й її прогнала: вдруге омолоджувати не дозволено, а від негативних емоцій на обличчі з’являються передчасні зморшки.
Натиснула кнопку пульта і відчинила шлюз: машина під’їхала просто під вихід з квартири, окремий для кожного. Вулицями вже давно не ходили люди — це небезпечно для здоров’я та життя через надмірну кількість транспорту й забруднене повітря. Дорожньо-транспортні пригоди майже не траплялися: машини їздили по навігаторах, керування ними здійснювалося через комп’ютер в салоні, без участі водія, пішоходи не виходили на дороги, траси будували в кілька поверхів. «ДТП майже не траплялися, — знову закралася сумна думка, — Крім Майї, еге ж?» Подруга Ілони загинула через збій навігатора: автомобіль в’їхав на шаленій швидкості просто в зачинений шлюз. Що ж, буває… Але ж нечасто! А щодо забрудненого повітря, то виявилося, що простіше спорудити хмарочоси з клімат-контролем і закриті пішохідні зони, де можна прогулятися, побігати, помилуватися небом крізь пластиковий купол, ніж очистити повітря. В районах, де холодна зима, будинки та промислові об’єкти будували не вгору, а вглиб: це дозволяло економити на їхньому опаленні. На дахах хмарочосів і навіть зверху донизу розташовувалися зимові сади. От і зараз Ілона піднімалася ліфтом, який спеціально, для споглядання краєвиду, влаштували зовні будівлі і милувалася містом крізь прозорі стінки. Поруч з ліфтовою шахтою росла гігантська секвоя, закрита в пластиковий чохол. Ілона навіть побачила кілька білок, що бігали по її гілках. З птахами було складніше: вони не розуміли навіщо це скло і билися об нього, розбиваючись на смерть. Тоді кілька їхніх видів помістили в гігантську клітку, після цього обнесли її склом. Але це все одно не допомагало, крім того хижі птахи знищували дрібних, а коли люди штучно почали регулювати кількість хижих — дрібні почали масово розмножуватися і гинути від нестачі їжі. Тоді генетичний матеріал всіх, навіть мертвих, птахів помістили в кріокамери в очікуванні генія, який придумає, що з ними робити після клонування. Так, дещо сумно без цвірінькання горобців чи солов’їних трелів, але ж є записи їхнього співу. Ілоні того вистачало. Сьогодні в неї був вихідний. Пенсійний вік підвищили до семидесяти п’яти, а за те, що її омолодили, Ілона тепер мала працювати ще десять років: віддячувати державі за таку ласку. Це її не бентежило: вона любила свою роботу, офіс, колектив, родини в неї не було і ввечері нікуди було поспішати. Все чудово. Піднялася на дах хмарочоса, щоб прогулятися і побігати в парку на даху. З динаміків лунав спів пташок, повітря ідеально збалансоване за складом. Коли в парку не було людей — його спеціально насичували вуглекислим газом, що йшов від житлових районів та офісів. Сьогодні мала бути перша пробіжка Ілони після омолодження. Вона вже й забула, яке то щастя: в легких кросівках, стрункою і юною, бігти по біговій доріжці. Звісно, можна бігати в спортзалі: тренажери зараз оснащувалися закритою камерою знову ж таки з клімат-контролем і під час бігу не просто лунала музика в плеєрі, а з усіх трьох сторін (крім задньої) працювали екрани від підлоги до стелі і складалося враження, що біжиш вулицею. Ба, більше, картинки так швидко змінювалися, що за годину вона «пробігала» з одного кінця своєї величезної країни в інший. Але їй хотілося пробігтися по-справжньому. Майже так, як вона бігала п’ятдесят років тому, коли була справді юною дівчиною, а не штучно омолодженою. Тоді ще не було цих куполів і дихати можна було вільно, хоч і відчувалися викиди великого міста. Пробігаючи повз лавочку, вона помітила чоловіка у немодному зараз плащі. На вигляд йому було сімдесят років, тобто він був її однолітком, справжнім однолітком. Когось до болю нагадував їй… І тут Ілона згадала, хто це. Нік. Саме так звали найбільше кохання її життя. В неї аж в грудях защеміло. В школі, як й інші старшокласники, відвідувала тренінги, вивчала, як треба вступати у стосунки, всю цю хімію, фізику, математику почуттів, оце «Кохання живе три роки, кохання — це хвороба». І попри все вона закохалася. Це почуття було справжнім, як спів солов’я не з динаміку, як смак запеченої на вогні риби, якщо кохання можна порівнювати зі звуками чи їжею. А потім Нік сказав, що кохає іншу і одружується з нею. Кілька років психологічної реабілітації — важко вона тоді відходила від цього потрясіння! Ілона зупинилася і підійшла до Ніка. Він не дивився ні на кого, а потім повільно підійняв очі, повні сліз. Ілона застигла, вражена.
— Дівчино, хто ви? — «Не впізнав,» — сумно подумала Ілона.                                                                
— Я Ілона. Пам’ятаєш, студентське містечко, літні канікули і… вечірку, коли я розбила келих, а ти виймав скалки з моєї ноги? Треба ж так по-дурному поранитися. Ніку, що сталося? — Ілона присіла на лавочку і взяла Ніка за руку. Саме так на тренінгу вчили виявляти співчуття.
В очах чоловіка промайнув спогад. «Господи, який же він старий! — подумала Ілона . — Невже ще кілька днів тому я була така ж сама?! Слава професору Вейґелю!»
— Моя донька сьогодні наклала на себе руки. Її дитину вбили заради омолодження. Вона билася, як пташка об бісове пластикове скло, ходила всіма можливими й неможливими інстанціями. Врешті-решт вона добилася того, що їй дали відповідь. Цілу партію (вони так і сказали «партію», наче йшлося про прострочені консерви або інший крам) немовлят через збій в комп’ютері зарахували до категорії потенційних злочинців і діти загинули, ставши донорами. «Розумієте, бувають помилки. В чому проблема? Народите собі іншу дитину». Зарі було сорок років, не маргіналка, вагітність бажана. Ще до народження дитини, з її чоловіком стався нещасний випадок — в приміщення офісу проник чадний газ від генератора. За збігом обставин саме тоді зламався датчик забруднення повітря, всі заснули і не прокинулися. Зара так мріяла стати мамою і от…
Ілона слухала й просто фізично відчувала ненависть Ніка, бо цілком можливо, що саме його онук своєю смертю й омолодив її. Не знала, як зарадити горю старого. Наче стояла в каракулевій шубі серед натовпу зоозахисників, от тільки шубу можна зняти, а власну шкіру ні.
— Ніку, скажи, а твоя дружина…
— Дружини давно немає. Вона з тих останніх онкохворих, яким не встигли допомогти.
— А, до винайдення ліків від раку?
— Саме так. Зараз не вмирають від онкології, тоді ще вмирали. От за винайдення ліків від раку дійсно заслужено дали премію, не те, що цьому вбивці Вейґелю. До речі, а ти знаєш, що винахідник ліків від раку, Петерсон, відмовився від омолодження й помер п’ять років тому?
Ілона цього не знала. Чула, що новини, які можуть заронити сумнів в мудрій політиці керівництва держави, просто не допускають до населення. Бо як? Впровадили таку корисну процедуру омолодження, а відомий вчений добровільно відмовився? Значить, щось не так з цим омолодженням. Ілона бачила тепер, що саме не так. Повз пробігали двоє хлопців і задивилися на ніжки Ілони. «Вони дійсно молоді чи омолоджені? — подумала. — Як я могла піти на це? Ще й раділа результату. Примарна надія повернути юність, зустріти нове кохання, уникнути помилок тієї, двадцятирічної, маючи мудрість старості. От тільки яка ж це мудрість — скористатися зі смерті невинної дитини?»
— Ніку, послухай, мені дуже шкода.
— Не вірю. Саме через вас, мисливців за молодістю, загинув мій онук. Якби не ваше небажання змиритися із віком, то він був би живий, чуєш?!
Слухала штучний спів з динаміків, дивилася на сонячне світло, що пробивалося крізь пластикове скло парку, на яскраві квіти і все здавалося їй чорним.
— Ніку, пробач. Я… Я колись дуже тебе кохала. Повір, якби повернути час, то б ніколи не погодилася б на омолодження. Краще б вчені навчилися виправляти дефективні гени. Не можна ж так, Ніку, я зрозуміла це. Пробач, а?
Він похитав головою й відкинув її руку. Дістав цигарки. Ілона востаннє їх бачила років з десять тому, тепер це раритет. Колись студенткою трішки палила, саме тоді, коли Нік одружився. Від нікотинової залежності її вилікували разом із залежністю від кохання. Простягнула руку до цигарки.
— Ти знаєш, що за це буде? — ошелешено подивився на неї Нік.
Мовчки кивнула. Парадокс: повітря отруєне заводами так, що люди не можуть ним дихати, а от тютюн поза законом. Вона почала трішки розуміти кіберзлочинців-саботажників. Підпалила від його цигарки. Натужно завили сирени, сповіщаючи про забруднення. До них бігли поліцейські, попереду суд та в’язниця. Ілона та Нік сиділи поруч після довгої розлуки й перед черговим розставанням. Цього разу, напевне, розлучаються назавжди, бо одному з них, а то й обом, не пережити ув’язнення. Та на мить стали одним цілим і до судом ненавиділи систему, що крала життя.