Заголовок

На Тиху Долину сірою вуаллю спустились сутінки. Ласкаві звірі пішли на спочинок, поступившись місцем хижим любителям крові. Свіже повітря барабанним гулом розривало ухання нічного птаха. По траві повзло погрозливе сичання. Де-не-де чувся підозрілий шурхіт.

Швидкою безвучною тінню Гнат мчав по висушеній за день траві. Завдяки сірому одіянню з капюшоном та манері спритно й легко пересуватись чоловік майже повністю зливався з довколишнім середовищем.

Скориставшись накладними кігтями зі сталі, нічний шукач пригод хутко вздерся на старезний дуб. Добре вмостившись на найбільш міцній гілці, Гнат оголив руку: на ній була вибита таємна мапа Тихої Долини, яка в світлі холодних зір переливалась блискучим сяйвом срібної фарби. На ній були вказані всі відомі й засекречені місця перебування темних сил і тартарських створінь.

“Чверть кілометра на північ, потім ще два кілометра на південь… Щуркін казав, що через Воронячу ущелину буде швидше. Та чи можна довіряти старому контрабандисту, який тричі намагався мене вбити? Ставлю сто до одного, що там на мене вже чекає пастка. Та нічого, Ганусю: залишилось ще зовсім трохи до нашої з тобою зустрічі.”

Десь внизу залунали звуки боротьби: шурхіт, шипляче  виття, людське хекання в поєднанні зі словами, які вигукувались голосно й нерозбірливо.

“Це ж кому ще не спиться в такий пізній час? Чорт, як невчасно! — чоловік дістав з кишені старовинний годинник: пів на одинадцяту ночі. — Ще півтори години в запасі. Повинен встигнути. Ні, жодних “повинен”: встигну і все.”

Зістрибнувши з чималої висоти на землю, чоловік чимдуж побіг з тою швидкістю, на яку лише здатна небайдужа до чужих проблем людина.

Навчений з часів важкого дитинства слух привів Гната на широку галявину, на якій розігралась нерівна битва. По всій її квітчастій території повзали три  вомії — величезні, близько десятка метрів у довжину, вкриті товстим чорним хутром змії з чималими вовчими головами. Повільно і впевнено вони звивалися в кільця довкола своєї слабкої і нерозумної жертви: низенького товстенького юнака, одягненого в стилі середньовічного лицаря.

— Підходьте ближче, шакали повзучі! — кричав той у все горло, важко розмахуючи широким бойовим мечем. Та всі ці рухи були марними, бо влучав “лицар” лише у власний щит, який, подібно панциру черепахи, був прикріплений до його спини. — Дізнайтесь справжню силу Олега Відважного! Давайте, підповзайте!…

— От дурень, — сам до себе промовив Гнат, перемкнув режим тяжіння на взутті, і без жодних роздумів застрибнув у самісіньке зміїне кубло.

Декілька хвилин він стрибав між гнучкими тілами вомій, швидко і влучно розмахуючи руками, в яких поблискували малесенькі кінджали, леза яких одним тільки своїм виглядом різали око. Вже наступної миті на галявині лежало два обезголовлених гігантських тіла, які в агонії ще продовжували битися в конвульсіях. Третій, тяжкопораненій, але живій вомії вдалося втекти.

— Як ти, незнайомцю, насмілився втрутитися в чужу битву? — невдоволено відреагував на порятунок невдячний юнак, важко вкладаючи меч у піхви. — Як би не ти, я б вже цієї ночі став би легендарним лицарем!

— Якби не я, ти б, Олеже, зараз давав монологи не на твердій землі, а в м’якому шлунку однієї з вомій.

— Не смій мене так нахабно принижувати перекручуванням мого величного імені: я — Олег Відважний!

— Послухай, хлопче, важливий закон життя: якщо не хочеш стати Олегом Віддубашеним — не лізь куди не слід, — Гнат знову поглянув на годинник. — Так, в мене більше немає зайвого часу. Пішли за мною, тільки мовчки.

— Я нікуди не піду з таким негідником, як ти, — чоловік в обладунках зайняв самовпевнену позу, всім своїм виглядом показуючи, що за жодних обставин не зійде з місця.

— Та як хочеш… А, ледве не забув: третя вомія поповзла кликати родичів на підмогу. Через чверть години тут вже повзатиме півсотні цих хвостоголових створінь. Тож бувай, балакуча вечеря, — ні на мить не затримуючись, Гнат швидким кроком попрямував по своїх справах. Лише відійшовши подалі від місця битви, він прошепотів сам до себе: — Що ж, вже можна рахувати. Три… Два… Один…

— Зачекайте мене, буль ласка, — захекано пробелькотів Олег Відважний, ледве дихаючи під вагою захисного одягу та зброї. — Я все-таки вирішив супроводити Вас: скоріше за все Вам знадобиться допомога справжнього лицаря. Доречі, куди ми прямуємо?

На це питання чоловік так і не відповів. Лише хитро посміхнувся.

Наступні півгодини минули у цілковитій тиші і без жодних пригод: Гнат злодійкувато мчав до бажаної мети, а Олег все намагався його наздогнати. Нарешті вони дісталися чималої печери, вхід до якої був у вигляді роззявленої пащі навіки скам’янілого звіра.

— Тепер, Олеже, нам доведеться розлучитися: далі я піду сам.

— Як це? Я не можу залишити Вас сам на сам з небезпекою, — в словах лицаря  відчувалось щире почуття мужньої відваги й твердої впевненості в собі.

— Для Вас, о хоробрий Олег Відважний, є особливе завдання, — аби марно не втрачати час, якого й так було вже обмаль, чоловік вирішив підіграти своєму супутнику. — Ви будете стерегти вхід до цієї печери, таким чином охороняючи мене від ворогів. Цим самим Ви відплатите мені за порятунок.

— Що ж, це зовсім інша справа. Буду радий вірою та правдою служити Вам.

“Фух, однією проблемою менше: хоча б цей самовпевнений бовдур буде в безпеці. Кажуть, що вже років п’ять жодна жива істота і близько до цієї місцевості не підходила. Хоча ще кажуть, що і з цієї печери востаннє хтось виходив лише тисячу років тому. І цей “хтось” зовсім не людина. Що ж, сьогодні ніч знищення старих і створення нових легенд. Головне — самому випадково не стати легендою.”

Мало знайомий, але відчайдушний і до божевілля хоробрий чоловік в обладунках міцною скелею постав перед земною порожниною. Здавалось, що навіть розлючена зграя диких мінотаврів не здатна і на дюйм зрушити його з місця. Вдячно, але надто награно, Гнат вклонився молодому лицарю й скромно зайшов до печери. Печери, яку довговічні старці нарекли Дзьобом восьми смертей.

За перші декілька хвилин швидкокрокової подорожі чоловік не помітив нічого особливого, а тим паче — лякаючого: звичайний темний тунель з холодними гладкими стінами. Та щойно Гнат звернув за ріг, перед ним постала нова картина, яку до сьогоднішнього дня не доводилося бачити жодній живій людині.

По стінам величезного приміщення безупинно рухалися пурпурові тіні, живучи своїм власним життям. Довкола стрибали, бігали і літали вже давно мертві істоти: безголові  олені, безокі білки, пронизані десятками стріл кабани, наполовину згорілі летючі миши. Всі вони по одному тягнулися до чоловіка, намагаючись його вкусити чи вхопити за одяг. Та Гнат з легкістю оминав їхні надто повільні атаки, впевненим твердим кроком прямуючи до центру печери. Там знаходилось чимале озеро, повністю заповнене блакитною лавою, від якої йшло світло холодного полум’я.

“Нічого не розумію: згідно з моїм годинником все повинно було вже розпочатись. Невже Щуркін знову збрехав? — чоловік поглянув на стелю печери: в ній, точнісінько над отруйним озером, знаходився чималий круглий отвір. — Чи, може, хмари стали на заваді? От чорт: через якісь туманні водні маси доведеться чекати ще цілий місяць. Цілий місяць!”

Та довго чекати не довелося. Вже незабаром сріблястий й круглий, мов старовинний медальйон, місяць з’явився на небесному полотні і своїм блідним сяйвом зазирнув через той отвір до проклятої печери. Щойно його снігоподібне проміння торкнулося поверхні озера, лава запінилася і з неї з’явилося величезне створіння: чимала голова чорного ворона, всіяна незліченною кількістю скляних очей, з якою були з’єднані вісім міцних і гнучких кінцівок восьминога.

“Так ось ти який, Вормінг — Восьме диво потойбічного світу. Що ж, подивимось, чи справді ти такий могутній, чи то лише побрехеньки старих боягузів. Все заради тебе, Ганусю!”

Підготувавши взуття й оголивши кінджали, Гнат застрибнув на одну з кінцівок чудовиська і попрямував до його голови. Та як би чоловік не поспішав, Вормінг першим розпочав атаку: його довжелезні щупальця з отруйними мациками постійно звивалися довкола смертного, все ближче і ближче наближаючись до Гната. Але тому, хоч і не без труднощів, та все ж вдалося дістатися голови уродженця самої Темряви і вирвати одне сяюче око.

Позбавившись сліпого органу, чудовисько люто здригнулося і швидко пішло на глибину, затягуючи за собою і винуватця страшного болю. ” Так, а ситуація вже починає ставати серйозною,” — подумав чоловік, коли сталева підошва на чоботах майже повністю розтанула під могутньою силою синьої лави. Здавалось, що подібно тій підошві розтанули  і всі шанси на порятунок, якби не одна випадкова обставина: одна з кінцівок переляканого чудовиська зачепила борця за щастя, закинувши його на чималу відстань від клятого озера.

Ледве відчувши під собою тверду землю, Гнат в один момент зіскочив на рівні ноги і скинув з себе верхнє одіяння, яке одразу загорілося: подіяла отрута Вормінгових щупальців. Нахабно посміхнувшись озеру, чоловік загорнув скляне сяюче око у товстий шматок тканини, заховав його за пазуху і зі спокійною впевненістю пішов до виходу.

«Теж мені, Восьме диво потойбічного світу. Пташка з щупальцями — ось і весь славетний Вормінг. “Одне лише його сліпе око насилає страшну смерть.” Хоча, може це правда і на виході з печери на мене чекає небезпека? Та ні, цього не може бути: адже цей пришелепкуватий лицар все так само стоїть на місці. Ти диви: за весь цей час так і не поворухнувся. Мабуть, з нього все-таки щось путнє і вийде. Ай, візьму його собі в учні! А що, хлопець він нічогенький, тільки надто самовпевнений? Та хто в його віці таким не був?»

— Ну що, Олеже? Спасибі тобі за службу, — Гнат дружелюбно хлопнув молодика по плечу. Від легкого дотику Олег Відважний похитнувся і напевно впав би на землю, мов велика лялька, якби чоловік не підхопив його. — Чого ти, хлопче? Втомився?

— Вомія… Вкусила… — важко прошепотіло сіре, мов попіл від цигарки, обличчя юнака.

— Що?! Чому ж ти нічого не сказав? Тут неподалік розташоване селище, в ньому напевно є антидот.

— Ви б тоді не встигли… Я не хотів Вам зашкодити… Прощавайте…

— Та зачекай прощатись! Я зараз швидко побіжу й принесу антидот. Ти ж знаєш, який я швидкий…

— Я був радий зустріти Вас… Прощавайте…

Очі молодого лицаря закрив вічний сон. Рука Гната мимоволі потягнулась до ока потойбічного чудовиська, але згадка про Ганусю змусила його відмовитися від цього. Чоловіку не залишалося нічого, як мовчки сидіти і дивитися на те, як тіло молодого хлопця перетворюється на попіл і розлітається по вітру.

Засмучений неочікуваною втратою малознайомого, але вже рідного для душі лицаря, Гнат не почув непомітного, тихішого за шелест трави, цокотіння коня. Вже наступної миті він відчув на шиї міцний зашморг. Після цього зза спини вийшов товстенький чоловік, що сидів на чорному коні-примарі. В руці він тримав кінець зашморгу.

— І хто тут в мої тенета потрапив? — кровожерливо посміхнувся нахабний вершник. — Ой, та це ж Гнат — непереможний борець зі злочинністю.

— А, це ти, Хитру-Ван. Що, Щуркін здав?

— Звичайно. А ти що, мав сумніви? Він все мені розповів: і як померла твоя швачка, і як ти ледве самогубство не вчинив, і як вирішив свою діваху до життя повернути. Та не хвилюйся: я його вже представив перед Всевишнім судом. Ну що, борець, я тобі пропоную вигідну угоду: ти добровільно віддаси око Вормінга і зі сльозами благатимеш мене про помилування, і тоді твоя смерть буде швидка і легка.

— Ти ж знаєш, що я не погоджусь на це.

— Знаю. Що ж, тоді прощавай, Гнате, — Хитру-Ван натиснув кнопку на зашморзі, після чого по тілу розчарованого в житті чоловіка побігли потужні струмені електрики. Гнат не закричав від болю, лише здригнувся всім тілом і бездушною ганчіркою впав на землю. — От і все! Нарешті, тепер око Вормінга моє. Око, що дарує мертвим життя, а живим — безсмертя. Нехай тепер хтось спробує стати на моєму шляху!

Та безпринциповий вершник помилявся: щойно з тіла Гната вийшла душа, одночасно з нею вилетіла і сила з чудодійного ока. Бо, як згодом здогадався Хитру-Ван, чарівним артефактом може скористатися лише той, хто дістав це око. Та декілька людських життів на той момент вже були погублені.