Заголовок

Кругле засмагле обличчя, срібні кучері довкола. Сивина їй личила, проте шкіра була настільки темною, що створювала разючий контраст з волоссям. Немов перед ним сидів негатив знімки пательні з млинцем – смагляве коло млинця-обличчя обрамлялося яскраво-світлою сковорідкою-зачіскою.

Пані чемно чекала, поки господар дому складе про неї враження. Трохи смикнула рожеву кофтинку, застебнула ґудзик на грудях, бо через відкриті вікна почувалася зимно, човником склала бронзові зморшкуваті руки на спідниці… Хто вона? Вправна маніпуляторка? Пенсіонерка в пошуках додаткового заробітку? Дослідник родоводів замислився…

– Кави? – чоловік поклав край застиглій, як мошка в бурштині, паузі.

– Залюбки, – погодилася гостя. Третя філіжанка за ранок? Най буде. Це тільки працювати не варто більше одного разу на день, а кави можна багато. Спала вона погано, снилося щось важке, немов Ктулху всю ніч копирсався в її свідомості. В потилиці досі вібрувало неприємне відчуття, немов ступила на мурашник, тільки головою.

– Дякую, що отак швидко, недільного ранку, погодилися приїхати до мене, – чоловік відкинувся на спинку дивана і заклав ногу за ногу. В літах, з попелястим «їжачком» на голові, гладко поголений, він був трохи молодшим за свою відвідувачку. Спортивний сірий костюм надавав йому домашнього невимушеного вигляду, як і кремовий сфінкс, що посапував на декоративній подушці поруч. Проте погляд лишався діловим, чіпким.

Гостя знизала плечима, усміхнулася, мовляв, як не завітати до такого поважного пана. Генеалогічні дослідження, які провадив Іван Маркóвич, зробили його високооплачуваним фахівцем, відомим не тільки серед бажаючих вивчити власні коріння.

– В мене викрали цього кота.

Візитерка підняла брови. Її мовчазність починала імпонувати.

– Фелікс живе зі мною п’ять років. Його викрали вночі. Вчора це був мій Фелікс, а зранку, – чоловік огидливо спрямував вказівний палець на лису кішку, – оце. Чужий не знайомий мені кіт.

Дослідник встав і почав роздратовано походжати з одного кутка вітальні в протилежний. Хатня робітниця принесла тацю з мармеладом, солоним крекером, фініками, круасанами та кавою. Ганна вдячно кивнула й взяла філіжанку.

Хазяїн оселі закашлявся і теж сьорбнув кави: – Ніяк не відійду від ковіда, – пояснив він, стукаючи себе по грудях. – Кашель часом нападає. Пан Фелікс відчуває, приходить гріти слабке місце. Та мене так просто не візьмеш! Головне що? Режим дня! О шостій вже на ногах, контрастний душ, вправи…

Відчувалося, що пан Маркович пишається власними усталеними звичками. Пилихата чемно слухала. Слух – її робочий інструмент.

– Піші прогулянки, плавання в басейні, сон із відчиненими вікнами й чиста совість – от рецепт довголіття. Я й молодому поколінню намагався прищепити корисні звички, особливо Пилипу, чоловік мусить бути чоловіком… Та де там! От Фелікс подібний до мене, загартований, не квола кімнатна рослинка. Не дивіться на його одяг, я лише зараз комбінезончик став йому вдягати, а так влітку голяком бігав. Ця одежина, здебільшого, мені потрібна, не йому. Бачите, кишенька на спині? Я там флешки робочі зберігаю. Зручно, де я б не працював – Фелікс завжди під рукою. Все робить, як я, моя друга тінь. Зранку цілу годину зі мною у вбиральні, чекає, поки поголюся, душ прийму… Канадські сфінкси дуже компанійські.

Іван Маркович вперше усміхнувся, але лише для того, аби за мить спохмурніти:

– А сьогодні! Мого кота підмінили! Нявкав у вбиральні, просився вийти, я його на руки взяв – й ось подряпини! В житті такого не було.

Поки дослідник тер лоба, Пилихата оцінювала велику свіжу подряпину. Потім потягнулася за крекером.

– Ось, – Маркович роздратовано змахнув рукою, – Фелікс, приміром, обожнює крекер. Зачувши його хрускіт, миттю заглядає до рота, пильнує крихти. А це чудовисько, лжеФелікс, лише гляньте, ані вухом не веде! – «чудовисько» на його викриття відреагувало солодким позіханням.

«Хто ж його викрав, – міркувала собі Ганна. – Такого марсіанина хіба що марсіанці й викрадуть».

– Не реагує на своє ім’я, – Маркович почав загинати пальці, – не прийшов зранку будити мене. Мій – енергійний живчик, а цей ходить задохликом, спати влігся. І пахне по-іншому. Розумієте, мій Фелікс пахнув Феліксом. Хтось вбив його і підсунув замість нього дешевого котозамінника!

– Вбив? – спохмурніла засмагла пані. Біль в зашийку не минав, тепер відчувався, наче капосний будівельник забивав сотню маленьких цвяшків одночасно.

– Авжеж! Що таке вбивство кота, коли справа стосується мільйонних статків!

Маркович рукою почухав підборіддя, зібрався з думками. Простіше цілими днями копатися в архівних документах, ніж спілкуватися з живими людьми.

– Вчора я справляв народини в сімейному колі. Моє родове дерево, власне, не вельми гіллясте. Я та сестрові діти, Злата й Пилип. Батьки їхні загубилися в Карпатах, так і не знайшли… Відверто кажучи, разом нам краще не збиратися, різні ми, хоча і родичі по крові. Посварилися за вечерею. Нагримав я на них, пообіцяв, що перепишу заповіт на Фелікса вже в понеділок. Запальний буваю, – дослідник ніяково кахикнув. – Статок не мільйонний, це я загнув, але, повірте, пристойний.

Ганна вірила. Будиночок Івана Марковича за високим парканом виглядав більш ніж пристойно. Локація оселі – парк Знесіння й Шевченківський Гай під боком – також свідчила про достаток хазяїна. Це й не дивно. Після Перемоги багато іноземців зацікавилися родоводом, вишукуючи серед далеких пращурів українське коріння.

Гостя допила каву, осмикнула кофтинку на пишних грудях і підсумувала:

– Отже, пане Іване, за вашими словами, вночі відбулася підміна вашого кота Фелікса. Ви впевнені, що зі справжнім Феліксом відбулося щось жахливе. Кота ветеринару показували? Його поведінка і запах могли змінитися й не через кримінальні причини.

– Зранку фахівець приїздив, аналізи зібрав, результати миттєво зробив. Тварина здорова.

– Чи не вживали ви, перепрошую, нові парфуми? Чи пінку для гоління змінили? Кіт міг відреагувати на різку зміну…

– Жодних змін, – твердо відповів Маркович. – Все точнісінько так, як було тиждень, місяць, а то й рік тому.

– Гм… добре, банальні причини виключені. Подивимося, де зараз ваш Фелікс…

Жінка спритно посунула тацю з журнального столика і звільнила місце для пасьянсу. Карточки легко, як опале листя над озером в Погулянці, закружляли скляною поверхнею стола. Сфінкс відкрив одне око, потім друге. Погорда зморшкувата мордочка, викапаний англійський лорд. Бежева велюрова кофтинка з рукавами і кишенькою пасувала до золотистого кольору шкіри. Чотирилапик граціозно потягнувся, стрибнув з дивана на стіл, усівся, обернувся щурячим хвостом. Наглядає.

Дивись-дивись, любчику. Справжня магія не в карточках. Блідо-жовті й зелені символи пасьянсу на агатовому фоні нагадували заставку з «Матриці». Розгорнута книжка… вогнище… мечі… Благенькі карточки з потертими краями, старенька надійна колода. Трактування розкладу вводило її в певний транс. Карти слугували димовою завісою, котру бачили клієнти. А насправді являли браму, котра причиняла Ганні шлях до невідомого. Ретельно прихована правда, через яку її могли вважати божевільною, полягала в тому, що Ганна Пилихата чула голоси.

Бувало, приходили окремі слова, траплялися й цілі речення. Зміст їх завжди містив відповідь на поставлене питання: то пересторогу, то заспокоєння, то пораду. Тембрів голосів вона не розрізняла, какофонія звуків зливалася в єдиний глас, то ледь чутне шепотіння, то цілковите ясне повідомлення. Звідки бралися передбачення, гадки зеленої не мала. Здебільшого уявляла звукову мішанину океаном, з якого виуджувала потрібну рибу. Вважала себе скоріше рибалкою, а не ворожкою.

Незрозумілу їй здібність («даром» її, Боже борони, не називала) отримала під час війни, коли дожидалася допомогу з-під завалу. Тоді, серед годин німого чекання, й почали ввижатися голоси. Тоді вони віщали «терпіння, порятунок, скоро допомога». Гадала, це власний мозок навіює заспокійливі афірмації. Вже потім докумекала, що до чого. Про свою здатність «чути голоси» не поширювалася. Навіщо їй клеймо «пришелепуватої»?

На цей раз мурмотіння принесло одну добру, а одну погану звістку. «Фелікс вдома… Злочин… Срібний слід… Квиток…». Пилихата насупилася. Прямо телеграма якась, могли б і детальніше. Час від часу їй підсовували подібні «ребуси». Передбачення траплялися вельми завуальовані, а натяки – надто витончені, невловимі.

З котусем все добре, це ясно. Наступна підказка теж не викликала сумнівів – мав місце якийсь злочин. «Срібний слід» навіював приємні асоціації; заманював за обрій, за хмари, спокушав далекими шляхами, немов назви фірмових поїздів «Вечірні зорі», «Лісова пісня», «Голубі озера»… Далі пригадався магазинчик мережі «Срібний вік»… «Квиток»? Що за квиток? На експрес «Срібний слід»? Ворожка позіхнула.

– Кіт ваш Фелікс удома, – почала з хорошого. – Либонь, з’їв щось не те, тому й вередує… А от, даруйте, загальна, так би мовити, картина викликає занепокоєння…

– Виключено, – іронічно гмикнув Іван Маркович. – Наплутали ви щось.

Господар посилено чухав носа, міркуючи, як спровадити гостю. Це ж треба, щоби цю шарлатанку рекомендував йому сам професор Тапчинський!

– Пане Іване, – ще одна спроба. Викликав же її, отже, вірить у матерії, які не «помацаєш»? – Прошу уважно поставитися до моїх слів. Інформація неприємна, доказово не підкріплена, але дозвольте мені розібратися…

Дослідник родових дерев потер лоба, вирішив. Підняв долоні в заперечувальному жесті:

– Маю багато справ на сьогодні, – сказав, як відрізав, впертюх сіроокий! – На все добре.

Де ж тут добре, коли її до виходу спроваджують?

Подвір’я, де припаркувала «реношку», всіяли шипасті коробочки каштанів. Брунатні плоди, визираючи із зелених хатинок, нагадували розкриті мушлі з перлинами. Пилихата обходила їх, тягнучи час. Тут явно замислюється злочин. Як його попередити? Завела автівку, прогріла двигун на бензині, й невдовзі той перемкнувся в режим роботи на газу. Затримало це її не надовго. Зиркнула в дзеркало заднього виду. На другому поверсі щось промайнуло, немов білка хвостом махнула. Маркович стежив, як її сірий гетчбек залишає його володіння.

Неохоче віддаляючись від будинку дослідника, Ганна оглядала житлову забудову хвилястої Ніжинської. Перші поверхи то тут, то там помережувалися салонами краси, перукарнями й фітнес-клубами. Висновки були на поверхні. Як салони весільних суконь та ювелірні бутіки купчилися довкола міських РАГСів, як аптеки з діагностичними лабораторіями тулилися до лікарень, а ломбарди і пункти продажів лотереї тяжіли до ринків, так і характер малого бізнесу вузької львівської вулички свідчив про добробут її мешканців. А чи не в цьому причина злочину? «Срібний слід», срібло, гроші… Заможний власник будинку… Стоп!

– Знову ви, – Маркович виглядав не дуже, наче пані Ганна викликала в нього одночасно зубний і головний біль. – Щось забули?

– Автівка зламалася, – знизала плечима «рибалка». Час, коли пані поверталися під приводом «забули рукавички», канув у минуле. – Застрягла акурат на спуску на Личаківську. Викликала евакуатор, але ж коли він буде… Дозвольте у вас перечекати. Кожен, хто мою машину оминає, норовить розповісти мені, яка я «вправна водійка».

Пан Іван невизначено бухикнув, проте зробив запрошувальний жест.

– Я намагаюся працювати над важливим проєктом, поки приватний детектив не прийшов, – господар подумки ворушив сторінки архівних документів. – Письмова робота заспокоює. Попрошу тихенько перечекати на кухні. Нічого не чіпайте, не люблю, коли речі не на своїх місцях. І вбиральнею користуйтеся гостьовою, на другому поверсі.

– Та-та, – суперечити педанту Пилихата не намірювалася.

За його плечима замаячила хатня робітниця, котра подавала каву.

– Ясю, – озвався до неї чоловік. – Пригости пані Пилихату чаєм, і нікого, крім сищика, до мене не пускай!

Ветеринар, ворожбитка, детектив – нестандартне виходило в Івана Марковича «похмілля» після народин. Головне, аби до наступного дожив. Тому шлях до кухні у Пилихатої проходив не по прямій. Ясі сказала, що треба «попудрити носик», а сама тихенько попрямувала на другий поверх. Коридором дріботів «лжеФелікс»: похнюпив, бідолаха, голову, адже власник його цурається.

Нагорі на неї чекали – не встигла як слід оглянути світлини на сходовому майданчику (родинні портрети? щасливі замовники?), як відчинилися перші двері по коридору.

– Пані шпіонить? – усміхнулася струнка висока рудоволоса жінка, чиє обличчя важко було роздивитися через освітлене вікно за спиною.

– Дорогенька, перепрошую, шукаю вбиральню, – Ганна прибрала вигляд метушливої старенької і сором’язливо поправила попелясті кучері.

– Прямо і ліворуч, – двері зачинилися. Пані з волоссям кольору вивірок у Стрийському парку виявилася такою недопитливою! Чом би не спитати, хто вона, що робить, слова-полова, так би й вийшла розмова.

За мить Пилихата постукала у двері «лисички».

– Даруйте, треба ваша допомога. Я впустила срібну булавку у ватерклозет, – на ідею «срібний слід» напоумив! Чим не причина?

Золотоволоска мовчки вийшла в коридор і затарабанила в сусідні двері. За мить з-за них визирнула розпатлана голова. Вона належала заспаному худому брюнету в чорному худі, чорних спортивках і різнокольорових шкарпетках.

– Що ще трапилося? – змученим голосом поцікавився молодик і сфокусував погляд.

– Це Пилип, вічно сонний студент і мій брат, – відрекомендувала руденька. – Я, до речі, Злата, племінниця Івана Миколайовича.

– Подивився б я на тебе, якби ти і навчалася, і працювала, – буркнув юнак.

– Наша гостя пані Ганна Пилихата вронила в унітаз булавку, – вела далі Злата. – А ти у нас по технічній частині.

– Срібну булавку, – отже, її вже знали, тим краще.

– А ти у нас по ювелірній частині, – відказав сестрі хлопець, проте вийшов з кімнати. – Якщо ми роззнайомилися, перейдемо до брудної справи, – і почалапав до вбиральні.

Він явно жартував. У будинку пана Марковича не було нічого брудного, ані смітинки. Біла сантехніка чистотою нагадувала фарфоровий посуд, кахель сяяв, як новенький, дзеркало теж блищало. Лише над умивальником бракувало однієї продовгуватої люмінесцентної лампи, вертикально припасованої ліворуч дзеркала симетричної до іншої. І хіба що смітник не стояв геть порожнім. З його вмістом допитлива Пилихата вже ознайомилася, і знайшла тест на вагітність. Докази – ось що переконає пана Родовода в справжності її застерержень. І поки їх назбиралося недостатньо.

Пилип гнучко нахилився й миттю дістав з шафки під рукомийником гумові рукавички.

– Ось, – доволі неввічливо тицьнув їх гості. – Допоможуть вам виловити булавку.

– Любчику, – старенька театрально позіхнула. – Справа в тому, що я її вже змила.

– Ааа, так би одразу й сказали, – ліниво позіхнув Пилип. – Срібна? Не вартує пошуків. Тільки не кажіть, що «дорога, як пам’ять». На ті грошенята, що вам сплатив вуйко, накупите дюжину таких прикрас.

– Прямо нещаслива вбиральня, – заторохкотіла Злата, бажаючи згладити нетактовність брата. – То ввечері Пилип лампу розбив, то я загубила пензлик для пудри, то ви булавку вронили. Добре, хоч привидів нема.

Гм, цікаво.

Пилихата відповіла Пилипу: – Так, ваш дядя вельми щедрий. Кіт Фелікс йому дуже дорогий. Хвилюється за нього, як за дитинку, – закинула поплавець – ану, хтось клюне?

Кола по воді пішли швидко. Злата взялася смикати краєчок білосніжного рушника, Пилип набурмосився.

– Кіт – це кіт, а не дитина, тут і рівняти нема чого, – висловилася племінниця Марковича про потенціального претендента на спадщину. В яскраво освітленій вбиральні її можна було роздивитися. Всесвіт нагородив Злату тендітним дівочим станом, проте зморшки довкола очей і на шиї свідчили про вік, який виробники доглядової косметики акуратно визначали як «елегантний». «40+» – хіба то вік? Життя лише починається.

Пилип визначився кардинальніше: – Шкіряний мішок. Страшний, як ядерка. Місячні кішки всі так виглядають. Його пичкою дітей на Геловін лякати.

– Обставини, певно, змушують вас дещо недолюблювати Фелікса… –підтакнула Ганна.

– Ой, – імітуючи легковажність, махнула рукою Злата. – Вуйкові не завірять заповіт, де за спадкоємця кіт зазначений.

– Були прецеденти, – заперечив сестрі Пилип.

– Це в Італії, а в нас юридично не можливо.

Ач, за ніч ґрунтовно вивчили тему, не барилися. Пилихата родичів дослідника розуміла. Зраділа, що тема розмови обернулася на потрібну. – А чим ви дядька так розізлили, що він вирішив Феліксу майно відписати?

Промовистість Пилипа вичерпалася, відповіла Злата:

– Вчора, коли подарунки дарували, я вибачилася, що презент не вельми коштовний. А дядько візьми і спитай: то, може, ви грошей потребуєте? Чесно кажучи, ми не часто допомоги просимо, а тут подумалося – в нього народини, іменинник у гарному гуморі, цікавиться нашими справами. Подумала, що щиро… І відповіла, що таки так, потрібні гроші на… одну важливу справу.

– А вуйко, виявляється, жартував, – встряв Пилип. – Типу, перевіряв нас. Розсердився, насварився, буцімто ми його навідуємо лише, коли потребуємо коштів. Кричав, що свою родинну місію вже виконав. Лайно.

За булавку всі забули. Пані Злата запропонувала: – Перейдемо до кухні, ми тут ледь поміщаємося. Вчорашній бенкет, ой леле, не задався, хоча б сьогодні посидимо по-домашньому, раз ви в курсі вже наших родинних справ.

Під сходами їх перестрів славнозвісний лисий кіт. Ганна підібрала його, бо малюк виглядав геть покинутим і беззахисним.

Перед кухнею Злата зупинилася.

– Ярина, – постукала рудоволоска у двері. Яка вихована, стукає на власну кухню. – До тебе можна?

По той бік завовтузилися, за хвильку прочинилися двері.

– Вітаю веселу компанію!

Компанія, втім, веселощами не переповнювалася. Яся, жвава молодиця з русявим хвостиком на маківці заметушилася: – Саме картопля по-селянські от-от зготується. Пан Іван просив не турбувати, обідатимемо без нього. Весь у клопотах і, каже, апетиту нема, шлунок турбує. Це він за Фелікса перехвилювався.

– Ой, – додала вона й пирснула, – даруйте, але ви, пані Ганно, така засмагла, як шоколадні мафіни.

– Я сонце люблю, – примружилася Пилихата. – Особливо після війни. Яскраве тепле сонце. Тепер жодних панамок чи сонцезахисних кремів. Навіть за бабине літо примудрилася засмагнути, на лавці в парку.

Пилип хитнув чубом і закомандував, хоча Ярина була лише трохи старшою за нього: – Ясю, зроби мені спеціальної кави, без неї не прокинуся.

Ярина посварила йому вказівним пальцем: – А хто в мене вночі яйця стягнув? Була дюжина, а лишився десяток. Не ти, бешкетнику? Ач, каву він захотів.

Злата попросила вишневу настоянку, ворожка з радістю приєдналася до її замовлення. Користуючись нагодою побалакати з ще одним свідком подій, Пилихата, потягуючи вишнівку, запросила рецепт кави.

– Назву запишіть, – Ярина схилилася над смартфоном Пилихатої, диктуючи: – «Кавуся для Пусі».

Ганна здивовано підняла брови, а парубок пояснив:

– Вуйко так нас кличе. Пилип – значить, Пуся, а Злата – Туся. Наче котячі клички. Ярині повезло – вона Яся. А пана Фелікса не скорочує, жодних Фусей від нього не чув.

Кіт явно тягнув на приз глядацьких антипатій в цьому будинку.

Ярина вправно чарувала з мідною джезвою. – Дві ложки добірної кави, – обертаючись, наговорювала Пилихатій, – дрібка чорного перцю, дещиця тертого імбиру, подати з краплею лимону. Кава з медом йому не сподобалася, – щебетала далі. – Від рецепту з морською сіллю плювався так, що довелося сказати, буцімто я цукор із сіллю поплутала, а не спеціально експериментувала.

– Ще одна дослідниця в домі! – Пилип жартома пригрозив їй кулаком.

– А що? Може, колись, і відкрию заклад з авторськими експериментальними стравами! А каву з сіллю, між іншим, подають у тайванському прибережному кафе.

– Бідні студенти у Тайвані не відпочивають, – буркнув Пилип.

– Хоч на Пусі душу відведу, а то пан Іван консервативний, нових смаків не любить, – пояснила Яся. – Тримається за старовину, і не тільки в документах, а й у всьому. Така вже вдача.

Видно було, що дівчина любила готувати. Та й порядок підтримувала взірцевий, кухня милувала око чистотою. Пилихата потішилася, побачивши коробку для макулатури. Вона теж ретельно сортувала сміття: вторсировина, органіка, скло… Проте Яся припустилася поширеної помилки – поклала до чернеток чеки, які, насправді, не перероблялися, бо містили мало целюлози. Пилихата взяла горішні квитанції з пошти та АТБ й тактовно викинула їх у сміттєвий кошик. Львів наполегливо намагався стати містом без відходів.

– То ви на всіх готуєте, прибираєте, справляєтеся з великим будинком? – поцікавилася Пилихата.

– Ми тут не живемо, – замість Ясі відказав студент. – Це ми з дня народження лишилися на вихідні, до понеділка. А так в котеджі лише вуйко з котом, та Ярина з фартухом. Злата під Високим замком знімає, а я винаймаю цоколь біля універу. У своєму пліснявому підземеллі геть зачахнув би і схуд, якби не Яся. Ця кухня, без жартів, позначена на гастрономічній карті міста Лева як визначна пам’ятка.

– Вуйко звик жити і працювати сам, все життя холостякує, – вступилася за дядька Злата. – Ми дорослі, чом не жити окремо. Я працюю в приватній школі, мій нечемний братик у кет-кафе підробляє офіціантом. Кімнату в гуртожитку здаємо, котра від батьків дісталася. Не бідуємо, одним словом. Між іншим, вуйко оплачує Пилипу денне навчання у «Франка».

– Спробувала би ти шкарпетки в цокольному приміщенні сушити, – промимрив Пуся. – І клієнти не всі щедрі на чайові. Трапляються і на вуйка схожі.

Ганна Пилихата оживилася.

– О! В мене в універі Франка навчається онук колєжанки, на економічному факультеті.

– Я на географічному, готельно-ресторанна справа, третій курс, – хвалькувато хитнув розпатланим волоссям Пилип. – Заліковий тиждень капець який складний видався. Сесія не за горами, –він пнув ніжку столу ногою. – Заздрю я Феліксу, спить на оксамитових подушках в діамантовому ошийнику. Вуйко геть клепку втратив, ледь не в дупу його цілує. Наш родовід його менше цікавить за котячий. Не дядько, а дідько якийсь! Ми дісталися йому вже дорослими, з нами не побавишся. Може, в цьому причина? Якби онуків поняньчив, за Фелікса й забув би. Але ти, Злата, не виправдала надій…

Студент недобре глянув на кота. Той їжею не цікавився, наполегливо шкрябав двері до комори і нявкав. Злата насупилася, жовчна братова промова засмутила її.

– Пилипе, годі, – докірливо кинула брату рудоволоска. – Зміни платівку. Що ти все за гроші та гроші. Головне, їсти нам є за що, жити теж. Аби наше небо мирним лишалося, і щоби пам’ятали, якою ціною нам перемога дісталася.

– Перша Перемога, хотіла сказати? – огризнувся брат. – Всім відомо, що «орки» знову готуються, ніяк не заспокояться, бісове поріддя.

Ярина щойно витягнула з духовки ароматну страву, спритно накрила на стіл, поставила таріль з картоплею, притрусила її кропом, подала соуси на будь-який смак – аджика, кетчуп, майонез, ткемалі – коли дзенькнув її телефон.

– Слухаю, Іване Миколайовичу. Зрозуміла, зараз.

Дівчина дістала з шафки коробку з домашньою аптечкою. Медикаменти відповідали характеру господаря оселі. На кухонну поверхню викладалися старомодні, перевірені часом, ліки: цитрамон, парацетамол, валідол, йод, перекис водню, нестерильний бинт, глюконат кальцію, вітамін С, активоване вугілля… Божечки, навіть «марганцівка» збереглася, певно, ще з часів «бабці Австрії». Нарешті під футляром ртутного термометра хатня робітниця знайшла те, що шукала.

– Лейкопластир, – пояснила вона. – Подряпина заважає, котру йому Фелікс залишив, – і швиденько шмигнула з кухні.

Розмова до кінця обіду не клеїлася, та й картопля не смакувала так, як могла б. Хто ж з них замислив злочин і є загрозою для дядька? Яся мотиву не має… Зухвалий Пилип? Чи тактовна Злата? Ох, Іван Миколайович, котолюб ви наш.

Спорожнівши тарілку, Пилип підхопив Фелікса та зі словами «весело у вас, як на похоронах», увімкнув телевізор і вийшов з кухні, грюкнувши дверима. Злата і Ганна лишилися наодинці. Пилихата схопила смартфон, дістала окуляри (зір вже не той, як раніше, на відміну від загостреного слуху) і розпочала інтернет-серфінг. Вимальовувалася одна теорія… Після новин про осінній призив та підрахунок ведучими вартості продуктів на борщовий набір, Злата порушила паузу:

– Брат мій, хоча і задирака, в душі добрий і чутливий. На нього сильно вплинула загибель батьків, вони в горах загубилися… Певний час сподівалися, що знайдуться. Брат, як дитина надіявся, а вже підлітком був… Потім війна. Пилип ледь не плакав, коли новини гортав, то про ракетні обстріли, то про поводження з нашими полоненими. Та й Львову дісталося, що я вам розказую. Діти втрачали батьків, батьки – дітей. Жах!

Пилихата порушила паузу, сповнену спогадів і смутку: – Війна так чи інакше, торкнулася кожного, і лишила шрами, видимі чи невидимі… Але навіщо ви, Злата, підмінили вуйкового кота?

Жінка стрепенулася, очі занепокоєно забігали.

– Я? Підмінила?

– Краще не відпиратися. Ось, кіт як доказ.

Ганна Пилихата підійшла до комори і відчинила двері. Звідти вийшов двійник сфінкса, з котрим вона вже познайомилася, тільки без комбінезончика. Лише господар міг би відрізнити цих братів-близнюків.

– Виходь, бранцю, тепер ти вільний, – ворожка погладила гаряче тендітне тільце, лагідний чоторилапик вдячно замуркотів.

– Прав був твій господар, Феліксе, підмінили тебе. Невже ви сподівалися, що котолюб цього не помітить?

– Дурна була, – стомлено мовила Злата. – Як на мене, всі сфінкси на одне обличчя, тільки характерами різняться. Міркувала, коли кіт з іншими повадками буде, то вуйко охолоне в почуттях. Головне, аби передумав зі своєю ідеєю про заповіт, а то вже й на понеділок й з нотаріусом домовився. Міркувала пізніше котів навспак поміняти, а його вмовити з часом… Спочатку наче спрацювало, котисько дядька подряпав, той розсердився. Та не думала, що через котяру вуйко підніме стільки шуму… Ветеринар, ви, детектив на підході…

– Тимчасова підміна, кажете… щось не складається, – похитала головою Пилихата. – Новоприбулець ваш вусатий якийсь млявий, слабенький, цілий день спостерігаю. Хворого обирали? Планували, аби претендент на спадок швидко помер на вуйкових руках? Смерть сфінкса вам вигідна… А справжнього Фелікса планували згодом тихенько позбутися? Нема кота – нема суперника?

– Що ви! – Злата приклала долоню до груди. – І на думці не було! Та й кота купляла міцного… принаймні, платила, як за здорового. А як ви взагалі здогадалися, що їх пара?

– Брат ваш кота з кухні забрав, аби в комору не рвався, телевізор увімкнув, щоби нявчання Фелікса заглушити, але слух в мене пречудовий. Я продовжувала чути нявчання з комори. Тріо змовників ви, ось що я скажу. Це ж Яся Феліксу сховок тут облаштувала? Чия була ідея, ваша чи братова?

– Моя… А брат двійника дістав.

– За Пилипа не питаю, а Ясю як вмовили?

– Ярина мене розуміє, знає про мою заповітну мрію. Я вчора у вуйка грошей попросила на… дитину. Самій за сорок, досі не завагітніла, либонь, і не зможу. Були сподівання, наша мати брата теж пізно народила… Та все марно, а безплідні сподівання так виснажують.

Ганна Пилихата пригадала знайдений тест на вагітність. Негативний.

– Дядько так розсердився, розкричався. Де це бачено, аби рід Марковичів штучну дитину з пробірки мав. Так і висловився, «штучну». Нема дітей – значить, доля така. Все мусить бути природно. Я розплакалася, Пилип вступився, коротше, вечеря видалася «святковою».

Тихо увійшла Ярина, мовчки стала у дверному отворі. Фелікс вишмигнув у коридор.

– Все в нього мусить бути, як у позаминулому столітті, а зараз інші часи, – додала вона. – Я Златочку розумію. Дітки – то радість в хаті.

– Ви нас не видавайте, – Злата зам’ялася. – Прошу! Глупа витівка, нічого більше.

– А де Пилип серед ночі кота взяв?

– Так зі свого кафе і взяв, ключі має. Сказав, домовиться з власником на пару днів, що поверне.

Кет-кафе вона відвідувала. Але що в цій фразі шкрябнуло її?

– Забрав з кафе, кажете? В цьому райському куточку кицьколюбів гостей зустрічають виключно кішки. Чемні, гарні, стерилізовані кішки. А лжеФелікс явно кіт.

– Але яка різниця, звідки, врешті-решт, кіт. Це не суттєво.

– Чому ж? Дуже суттєво. Невинний обман з одного боку, а з іншого це означає, що Пилип не планував за пару днів повертати кота.

Пилихата згадала про нездорового чоторилапика. Як би поступив Іван Маркович, якщо би його кіт помер? Ситуація збереже статус-кво? Чи повернеться на гірше для родичів? Не на кота, а, приміром, Домівці врятованих тварин, відпише свій спадок дослідник, і знову родичі з порожніми кишенями лишаться… Вірніше не муркотуна ліквідувати, а дядька. Гарантоване отримання капіталу. Але як?

Ганні Пилихатій привиділася картина, як коту змазують кігті отрутою кураре, а хвостатий потім дряпає дослідника… Ні, котики, як запах чужорідний розпізнають, одразу вилизуватися починають. Навіть краплі від бліх їм крапають виключно на холку, куди вони дотягнутися не в змозі.

Не бігав би лжеФелікс, якби його кігті чимось вимастили… Думай, думай! І слухай! Телевізор бубонить про можливий напад «сусідів», Фелікс муркоче, Іван Маркович натужно кашляє в кабінеті… «Фелікс вдома… Злочин… Срібний слід… Квиток…». Ось воно!

Пилихата схопилася, розшукала аптечку, відкрила футляр з-під градусника. Порожньо!

– До евакуатора телефонуєте? – поцікавилася Злата, але заклякла, вгледівши дивний вираз обличчя ворожки.

– Яке там, у швидку!

***
Після того, як Івана Марковича з гострим отруєнням парів ртуті забрала швидка, а лжеФелікса ветеринар відвіз до клініки, на кухні зібралися всі, хто лишився вдома.

– Граєтеся тут в детектива, – звинуватив ворожку Пилип. – Дівчатам без мене очі замилювали. Яся, завари мені ще кави.

Ярина слухняно закрутилася коло плити. А Пилихата звернулася до студента:

– Ідея про ртуть, ймовірно, прийшла до вас, коли ви розбили у вбиральні люмінесцентну лампу. Я все міркувала, що треба зробити, аби той світильник розшматувати. Вдаритися лобом? Так раковина заважає так близько нахилитися… Хіба що з силою гецнути по дзеркалу. Зі злобою, в пориві люті. Що вас так роз’ярило? Дядькова відмова оплатити сестрі ЕКЗ? Навряд чи… Можливо, ви теж хотіли попросити в нього грошей? Тепліше.

Бачите, любчику, ваша спритність у пошуку гумових рукавичок одразу вразила мене. По-перше, ви тут не живете, а лише час від часу гостюєте, по-друге, впевнена, що прибиранням в оселі займається виключно Яся. От і подумала, що ви вже одного разу шукали для чогось рукавички. Для якоїсь іншої справи.

Підміну котів вигадала Злата, але саме ви вирішили цим скористатися. Рукавички знадобилися при прибиранні друзків від лампи. В ній міститься ртуть, про всяк випадок, щоби убезпечити себе, ви поцікавилися, наскільки це шкідливо. З інтернетом під рукою це неважко з’ясувати.

Це наштовхнуло вас на думку. В лампі концентрація речовини маленька, а в термометрі в 10 разів більша. Такий консерватор, як ваш вуйко, безсумнівно, неодмінно зберігає старий добрий градусник.

Отже, рукавички, ганчірка, сестрин пензлик для пудри, скотч – інструменти для збору ртуті в домашніх умовах легко дістати. І яйця з холодильника ви таки поцупили. Адже сирий білок є  антидотом при отруєнні солями ртуті.

Кавова пінка збігла на плиту.

– І як я змусив дядька проковтнути ртуть? – іронічно підняв брови Пилип.

– О ні, не ковтати. Найбільш небезпечно, коли пари ртуті потрапляють через дихальні шляхи. У вашого вуйка легені після ковіду – слабке місце.

– Такого не може бути, – вступилася за брата Злата. – Якби кожен помирав лише від ртуті у градуснику, смертей була би купа. Невже в дитинстві у вас не розбивався термометр?

– Так, але ми це бачили, й вживали заходів. До того ж вирішальну роль грає концентрація. У вашого вуйка вже за пів дня очевидні симптоми гострого отруєння: головний біль, свербіж, слабкість, сухий кашель, відсутність апетиту… Напади кашлю й біль у грудях можна було списати на ковід. Дядько не звик жалітися, вважає себе таким собі спартанцем. Таким і був розрахунок – що вчасно не хватиться. Маркович коту швидше лікаря викличе, аніж собі. Ви сподівалися, – Пилихата дивилася Пилипу прямо в очі, – що вуйко до понеділка не доживе. Кіт-на-заміну, до речі, теж. А під рукою ви мали здорового Фелікса. Його і показували ветеринару, щоби аналізи в нормі були.

– Але чому в нас нема жодних ознак отруєння? – Яся замислено смикала хвостик.

– Тому що ртуті на кухні не було. Концентрація, ви ж пригадуєте? Де зробити її високою? У коридорі? Що там дядькові робити? Спальня і вітальня, як і кабінет, завеликі площею. Тим паче, господар полюбляє вікна навстіж, навіть вночі. Залишається вбиральня.

– Нісенітниці! – Пилип пирснув і склав руки на грудях.

– Математичний розрахунок. Якщо вбиральня пана Марковича не відрізняється від гостьової горішньої – а, певно, за планом, вони мають однакову площу – то розрахувати об’єм приміщення просто. Площа десь метрів 5, висота 2,7, хай вже 3, не будемо дріб’язковими. Об’єм кімнати, отже, 15 кубометрів. Градусник містить 500 мг ртуті. Концентрація парів виходить, 33 мг на 1 кубометр. А вже 0,25 мг на кубометр викликає гостре отруєння. Вбиральня – ідеальне місце, маленьке, і вуйко щодня зранку проводить цілу годину. А кіт, напарник в усьому, ідеальний вбивця.

– Ви стверджуєте, що Пилип підсипав ртуть у санвузол? – занепокоїлася Злата.

– Ні, він підклав її в кишеньку комбінезончика кота.

– Щось дуже складно, – глянула на брата сестра. – Чому він, по-вашому, просто не лишив ртуть у вбиральні?

– Тому що дядько не любить, коли заходять на його територію, навіть мене спрямував до вбиральні нагорі, бо власна біля його кабінету. Не можна було допустити, аби він щось почув чи помітив. Інша справа кіт, це справжній хазяїн будинку, де хоче, там і бродить цілодобово… Миле дружелюбне створіння. Варто покликати «киць-киць», і він сам дається в руки. Підклав йому отруту, а потім у слушний момент витягнув.

– Теорія ваша з дірками, бабуся, – відказав Пуся. – Я що, теж, як Златка, дитину хотів прикупити?

– Ти, любчику, свою поважну причину мав. Менше би розмовляв, може, і не полізла би в інтернет перевіряти. Похвалився, що заліки всі склав. Але я точно знаю, що онук моєї колежанки – той ще лоботряс – курсових ще не торкався. Сесія в нього пізніше, на початку грудня, а заліки в кінці листопада. Я і замислилася… Відомо, що сесії у «очників» і «заочників» зміщені у часі, аби уникнути скупчення. На сайті університету всі розклади викладені, дорогенький.

Дядько тобі сплачує навчання. Ти тихенько перевівся на заочне, яке коштує рази в 2-3 дешевше, вуйкові нічого не сказав. Зайві гроші – не зайві, так? Але ця афера тобі боком почала вилазити. Заочники не мають право звільнення від осіннього призиву. Часи зараз нестабільні, а воювати ти не хочеш.

Ти побачив, що дядько навіть Златі відмовив у грошах, і зрозумів, що на відкуп від армії точно не дасть. А призивна кампанія ось-ось розпочнеться. Легального відкупу від військової служби в нас не існує, хоча на практику Грузії та Турції багато хто посилається, бо люди, які не хочуть воювати, на передовій не потрібні. Але в нас досі працює механізм незаконного звільнення від армії шляхом хабара, так? То ти вбив дядька за 5 тисяч доларів?

– Не 5, а 8. І не став би я бруднитися вбивством, кульбабка ти пересмажена, – огризнувся Пилип під пильними поглядами. – Рукавички я в Ясі спитав, де знаходяться, вона визвалася допомогти друзки поприбирати, за пензлик і знати не знаю. Все інше ще довести треба. Навіть якщо подивитися записи зовнішніх камер, я вночі лише суші приношу. Захотілося опівночі поїсти, нічого кримінального. Я цілодобово їсти хочу. А всі ці заміни-підміни – дурна витівка і жарт.

– Чи знайдеться фірма, котра підтвердить тобі вночі продаж суші? Можливо, чек зберігся? Жорстоко замислити вбивство і тваринки, і дядька, – суворо звела брови Пилихата.

– Ой, – Злата закрила обличчя долонями.

– Не ойкай, дурепа, – рикнув на сестру парубок.

– Чому сказав, що кіт з твого кафе?

– Кота я від подружки приніс, безплатно. А тобі сказав, що з кет-кафе, і за гроші. Каюся, поклав готівку всю собі в кишеню. А в інше – ти що, повірила? Сестра називається. Ці  розказні – лише вигадки незнайомої нам старої шкапи. Всі живі, як бачиш. Вуйко відмовив тобі в грошах на штучне запліднення, нічого людського в ньому нема… А ти ойкаєш. Годинничок того, цок-цок.

Злата заліпила брату ляпас. Той смикнувся, і неквапом погордо вийшов з кухні.

Пилихата попросила в Ясі вишневої наливки.

– Не буде у Пилипа квитанції за суші, – похитала головою та, подаючи чарку. – Це ж він порожню упаковку з-під суші у мене з коробки для макулатури витяг… Щоби кота пронести.

«Злочин… Срібний слід… Квиток». От він і проявився, срібний слід. Через властивий блиск ртуть називають «живим сріблом». А квиток? Що їй це нагадує? Квитанція… Коробка з-під макулатури… Ганна Пилихата пригадала, як раніше схопила чеки й кинула в контейнер для сміття.

Прожогом, дивуючи дівчат, кинулася до сміттєвого кошика. Є! Нарешті все склалося!

– Не буде в нього квитанції, – погодилася ворожка. – А от у вас, Яся, вона є. Квитанція з пошти, – і помахала зіжмаканим в руці чеком.

– Не розумію, – уважно подивилася на Пилихату Злата.

– У мене в руках квитанція про відправку листа. Одержувачем Петро Плющ вказаний, відомий львівський нотаріус. Датована вчорашнім числом. Певно, правник вже й отримав новий заповіт Івана Миколайовича. І що в ньому, Ясю?

– Звідки мені знати, – насторожилася хатня робітниця. – Моя справа – бігати туди-сюди за його дорученнями, не більше.

– А я вам сама розкажу. Вуйко ваш звик до паперового листування. В суботу, після невдалої вечері, вирішив не чекати понеділка й склав новий заповіт. Письмова робота його заспокоює, він мені сам казав. Лист, адресований нотарю, доручив відправити вам, Ясю. А ви попередньо поцікавились його змістом. Вказано там було приблизно наступне. Оскільки в нашій країні, дійсно, переписати майно на кота не можливо, Іван Маркович призначив спадкоємцем котячого опікуна, свою хатню робітницю, приємну дівчину, яка гарно ладнає і з котом, і з хазяїном.

Яся сполотніла.

– Тільки ви і знали, що новий заповіт вже складений. Тому Іван Миколайович мусив загинути, поки не передумав. І вигадка з ртуттю – виключно ваша. На що ви розраховували, Ясю? Списати смерть дослідника на післяковідне ускладнення? У післявоєнний час лікарні й так вщент набиті, спеціалісти зайняті, розбиратися не будуть… Чи облаштувати все, як нещасний випадок, якщо знайдуть у крові ртуть? Мовляв, розбився градусник, а я й знати не знала?

Хатня робітниця прошипіла: – Не збираюся слухати ваші наклепи! Стара дурна перечниця!

І теж грюкнула дверима.

– Можна вигадати і щось цікавіше, – позіхнула Пилихата. – Молодь заладила: «стара шкапа», «стара перечниця». Ясно, що не юна. Проте дієва!

– Любов до кота його ледь не згубила, – задумливо проказала Злата.

– Якби кота так свого не любив, то і не врятувався. А так – зчинив галас через Фелікса – і тому ще дослідить сотню-другу родоводів, – відказала Пилихата.

– Який холодний злочин, обміркований, – зіщулилася Злата. – Осінній. Влітку-то наш Фелікс гасає без кофтинок.

– Час змотувати вудочки, дорогенька, – Пилихата погладила Злату по плечу і попрямувала до виходу.

От тобі і «квиток». Застаріле значення цього слова – «квитанція»… З позаминулого століття з нею балакали, чи що? Ох ці голоси, і не таке нашепчуть.

В дверях зіштовхнулася із бадьорим чолов’ягою. Детектив, котрого не дочекався хазяїн.

– Перепрошую, пані, – чемно посунувся він і звільнив прохід.

Пані… Оце вже краще за «шкапу».

– Як же я люблю сонце, – проказала Ганна Пилихата і підставила обличчя дощовим холодним струменям.