Заголовок

Сергій увійшов під тимчасовий купол. Оперативники працювали на місці ДТП. Легкова автівка безнадійно розбила капот об вантажівку. Сергій цокнув язиком. Малоймовірно, щоб хтось вижив. У салоні вже нікого не було. На узбіччі безпорадно розпростерся жіночий силует. Біля розтрощеної автівки стояв похмурий вусатий слідчий і старанно щось нотував, тримаючи папку на лікті. Сергій рушив до нього:

–        Що, Васильовичу, труп ще не забрали? – хитнув головою в бік жінки.

Той сіпнувся, невидяче глипнув на Сергія, потім на жінку. Сховав ручку, протягнув руку Сергію і міцно потис:

–        Та ні. Тобто так, – вусань потрусив головою. – Коротше, це не труп.

–        Як? Жива? Чому «швидку» не викликав?

Слідчий зітхнув:

–        «Швидка» вже поїхала, водія повезла. А цю ніхто брати не хоче. Власне, тому я тебе й викликав.

Сергій підійшов ближче до потерпілої. Довга зелена сукня задерлася і відкрила бліді в темних синцях ноги.

–        Це що, русалка? – присвиснув Сергій.

–        Нє, мавка, – озвався з-за плеча Васильович.

–        Один чорт, – байдуже стенув плечима Сергій.

–        Я, цей… не знаю, що з нею робити.

Сергій здивовано підняв брову і мовчки вийняв із кишені телефон.

–        Та нє, я вже повідомив  кого треба, але всі спеціалісти зайняті. Пробував запхати її в «швидку». Але там одразу почали відбрикуватися. Навіть труповозка не їде, куди, каже, я її діну, ніякий морг не прийме.

–        Так, задачка, – задумливо протягнув Сергій, переводячи очі з мавки на машину, а потім на вантажівку. – Так водій вижив?

–        Вижив, – підтвердив Васильович. – Хоча й непритомний був, бо бозна скільки пролежав тут без купола. Це син Макарчука. Чув про нього?

–        Той, що має деревообробний комбінат у Калинівці?

–        Та який то комбінат, назва одна. Невелика фабрика.

–        Мало що, – вищирився Сергій. – Думаєш, конкуренти? Комусь дорогу перейшов?

Васильович почухав потилицю. Подивився на вантажівку, перевір похмурий погляд на мавку.

–        Це було б логічно. Якби ж не ця його пасажирка. Знаєш їхню славу? Де мавка, там смерть чигає.

Сергій скептично подивися на дівчину. Тендітна й беззахисна, але ж і тиха вода греблю рве…

–        Та може, її того… конкуренти підіслали?

–        Будемо розбиратися, – твердо відрізав слідчий. – Забереш її? Спробуй у відділку прилаштувати. Треба наглянути за нею, поки спеціальний відділ по неї не прийде.

–        Ну й заняття ти для мене придумав, – кисло посміхнувся  Сергій. – Ну, чому саме я?

–        Сергій, – стиснув його плече Васильович і уважно подивився в очі. – Ти точно не піддасися її чарам. Тільки за тебе я спокійний.

–        Ну, дякую за довіру, – скривився Сергій. – Добре, спробую в лікарню її прилаштувати. Хай там приведуть її до тями. Ти ж приставив охорону до Макарчука?

Слідчий ствердно кивнув.

–        Ну то хай і її поохороняють, – оптимістично вирішив Сергій.

Слідчий із сумнівом похитав головою.

*

– Це що за шмара? – скривився головний лікар.

Далі реєстратури Сергія не впустили. Він стояв посеред коридору з мавкою на руках і переступав з ноги на ногу. Якби не посвідчення, його би вже виштовхали звідси і замкнули двері. Невдоволений вигляд лікаря оптимізму не додавав.

–        Це мавка, – чемно поправив його Сергій.

–        Та бачу, що нечисть. Нащо ти її приніс?

–        Треба її до тями привести, – терпляче пояснив Сергій. – Вона свідок і потенційна підозрювана.

–        А я біля неї з бубнами маю танцювати? У мене лікарня для людей. Тут не вміють лікувати ні собак, ні чортів. Нащо ти її сюди припер?

–        А куди ж іще? – розгубився Сергій.

–        Про мене! В ліс віднеси і викинь! Або одразу до екзорцистів. Цікаво, вони її одразу спалять чи спочатку молитви над нею почитають.

Сергій подивився на бліде обличчя дівчини, що безпорадно похитувалась від його нервових рухів.

–        Ну й задачка, – зітхнув. –Віддам її назад Васильовичу, і хай що хоче те й робить із нею.

–        То це він тобі її підсунув? – хихотнув головний лікар.

–        Ага, попросив допомогти, – з досадою відповів Сергій.

–        Я завжди знав, що Васильович кмітливий, – поблажливо сказав лікар. – А ти тепер викручуйся.

Сергій гнівно стрельнув на нього очима, але той тільки захихотів:

–        Можеш у морзі спробувати щастя, але спершу попередь чергового. А то ще отямиться невчасно, і в психіатра на одного пацієнта стане більше.

*

Черговий у відділенні старанно робив вигляд, що пише щось дуже важливе. Сергій підійшов і роздратовано потряс перед ним безпорадним мавчиним тілом:

–        Куди її?

–        А що це за одна?

–        Та Васильович мені підкинув, типу свідок і потенційна підозрювана. В лікарню не взяли, бо мавка.

–        А! – аж потер руки черговий. – Неси її в камеру, там їй компанія підходяща.

–        Хто? – здивовано моргнув Сергій. – Невже лісовик?

–        Зараз побачиш, – таємниче притишив голос черговий. – Оце вистава буде!

Сергій зайшов до камери і поклав дівчину на вільний топчан. Рвучко пішов до виходу, але наостанок озирнувся на затриману в іншому кутку камери. Хворобливо худа жінка вже підіймалася, німо ворушачи губами, очі її прикипіли до нерухомого тіла мавки. Рука так сильно стискала чималенький хрест, що аж пальці побіліли. Сергій повернувся, згріб мавку в оберемок і пішов  із відділку, не пояснюючи нічого черговому.

*

Останній промінчик зупинився на бильці дивана, якраз над мавчиною головою. Сонце ще не скоро сховається за багатоповерхівками, але в кімнату вже не зазирне до наступного дня. Сергій подивився на годинник. А може, вона й до завтра не отямиться? Лежатиме тут, як мумія, до його скону? Сергій взяв телефон, відкрив пошуковик. Ввів «мавка невідкладна допомога». Пробіг очима результати пошуку. Статті про те, наскільки мавки небезпечні і як рятуватися від них. Роздратовано вимкнув екран і відкинув телефон. Той із глухим стукотом ударився об попільничку. Мавка здригнулася.

–        О, та ти прикидаєшся! – обурено жбурнув у неї диванною подушкою Сергій.

Мавка підскочила і розгублено заозиралася:

–        Де я?

Сергій недовірливо примружив око.

–        Ти всю дорогу прикидалася, щоб приспати пильність , а потім чкурнути?

Мавка опустила очі:

–        Вибач. Я злякалася. Не знала, що робити.

Сергію захотілося схопити її за плечі і сильно струснути. Він, стримуючись, повільно підійшов ближче і навис над нею:

–        Як ти опинилася в машині мажора? Якого чорта вийшла із заповідника? Ти хоч розумієш, що тут тебе можуть роздерти на шматочки?  Як не  зі зла, то з цікавості?

Мавка злякано витріщилась на нього своїми зеленющими очиськами.

–        Я про це не думала.

Сергій різко відсахнувся, відійшов до вікна і скуйовдив чуба. Подивився у вікно і оманливо спокійно запитав:

–        А про що ти думала?

Зелені очиська забігали по кімнаті:

–        Я… я хотіла… Він обіцяв показати мені ліс!

–        Який ліс? – так само оманливо спокійно запитав Сергій.

–        Молодняк… – ледь чутно прошепотіла мавка.

Сергій важко видихнув, підійшов до барної стійки й плеснув собі в склянку бурштинової рідини. Мавка зачудовано дивилася, як у ній втопився відблиск кволого промінчика. Сергій знову підійшов до вікна і втупився в дахи будинків на обрії.

–        З якого такого дива він взагалі став розмовляти з тобою? – запитав, не обертаючись до мавки, ніби розмовляв сам із собою. – І тим більше щось там обіцяти? Ти йому погрожувала?

Різко повернув голову і уважно подивився на мавку.

–        Ні… – розгублено пробелькотіла та.

Сергій не відводив колючого погляду, уважно вивчаючи її обличчя. Мавка швидко заторохкотіла:

–        Він сам мене знайшов. Хотів, щоб я перестала писати викривальні статті про його бізнес, бо в нього через це неприємності були.

Сергій ледь не поперхнувся:

–        Ти? Статті? Стоп! Ти ще й писати вмієш?

Мавка ображено засопіла. Сергій задумався, цмулячи коньяк.

–        І яка ж це редакція в мавки статті бере? – майже миролюбиво поцікавився. – Підпільна? Яку ніхто й не читає? Але як же Макарчук про тебе дізнався?

–        Вони не знають, що це я пишу, – не підіймаючи очей, пояснила мавка. – Статті їм приносить звичайна дівчина, вона отримує гонорар. Усіх все влаштовує.

–         І коли мажор відшукав її, щоб домовитися, вона й розповіла про тебе, – не запитуючи, ствердно хитнув головою Сергій.

Мавка спокійно стенула плечима.

–        Отримувати гроші за статті про  когось далекого і невідомого – це одне, а бачити невдоволеного й могутнього противника – зовсім інше. Не дивно, що вона йому все розповіла. Я впевнена, що вона ще й пообіцяла йому більше ніколи-ніколи і ні за що в світі не мати зі мною ніяких справ.

Сергій гмикнув, покрутив пустою склянкою і відклав її на стіл.

–        Отже, та дівчина привела його до тебе, – підштовхнув він мавку продовжувати розповідь.

–        Не зовсім, – заперечила вона. – Це ж я до неї приходила. Коли я принесла їй нову статтю, вона сказала прийти через пару днів знову, нібито редактор хоче узгоджувати виправлення. І тим часом зателефонувала йому, що я скоро буду. Так він мене у неї й підстеріг.

–        А за що ти його чмирила? Чим не догодив? Він що – рубав ліс?

–        Так, – сумно підтвердила мавка. – Уже багато років, а всі закривають на це очі.

–        Якби він домовився з редактором, ти понесла б статті в іншу газету, тож він вирішив домовитися з тобою, – подумав вголос Сергій.

–        Не знаю, як би вони відреагували, – опустила плечі мавка. – Може, і не брали б нові статті. А може, їм потрібні скандали і слава правдорубів.

Сергій задумався і забарабанив пальцями по столу.

–        А ти перестала б викривати його, якби побачила насадження молодняка?

–        Не знаю. Можливо. Все так несподівано відбулося.

Замість зеленющих очиськ на Сергія дивилися два чорні провалля. Він озирнувся на вікно. За склом було зовсім темно.

*

Вночі дзвінок особливо гучний і неприємний. Сергій вилаявся і поплівся до дверей, тримаючись за стіну. Гості виявилися двома монахами в довгих чорних рясах, з великими блискучими хрестами на грудях. Сергій не здивувався.

–        Інквізиція, – представився низенький і повний. Високий і худий стояв за його спиною та вивчав візерунок на підлозі.

Сергія почав душити недоречний сміх, він не стримався і пирхнув.

–        У вас відьма? – невдоволено глипнув на нього товстун.

–        Мавка, – здавленим голосом поправив його Сергій. – Вона й так цілий день у мене, це могло б і до ранку почекати.

–        Прийшли, щойно змогли, – повчально відповів монах. – Вам не можна з нею залишатися. Ви в небезпеці. Де вона?

–        Зараз приведу, – спохмурнів Сергій і почовгав у вітальню.

Монахи пішли слідом. На дивані мавки не було. Сергій нерішуче застиг на місці.

–        Онде вона, – показав рукою в куток високий монах і виставив перед собою хрест.

Товстун почав бурмотіти щось під ніс.

–        Та не лякайте її, вона й так боїться, – роздратовано гаркнув на них Сергій, підійшов до мавки і взяв її на руки. Вона дрібно тремтіла.

–        Юначе, не заважайте нам працювати, – повчально зупинив його товстун. – Відпустіть її і відійдіть. Ми свою справу знаємо і зробимо все, що належить.

Сергій відійшов і мовчки спостерігав, як монахи намотували кола навколо мавки, бурмочучи щось і розмахуючи хрестами. Вона стояла, нещасна і безпорадна, безсило опустивши голову. Нарешті монахи зупинились і повели її на вихід.

–        Куди ви її ведете? – відмер Сергій.

–        Куди треба, – відрізав товстун. – Ми надамо інформацію про неї лише слідчому.

Монахи звеліли мавці йти вперед. Вона слухняно рушила, але наостанок зацьковано глипнула на Сергія.

*

В кабінеті у Васильовича Сергію завжди було затишно. Світлі стіни і широкі вікна, за ними – гамірна вулиця, немов безперервний фільм. Хотілося спостерігати за перехожими і не думати ні про що. Та зараз він не звертав увагу на вікно і міський пейзаж за ним і неспокійно вдивлявся в обличчя Васильовича.

–        Ти уявляєш – вона вміє писати, і не просто букви і слова, а статті. Хіба таке може бути?

–        А чом би й ні, – ніскільки  не дивувався слідчий. – Якщо вона не дуже древня, то цілком може бути.

Сергій жадібно потягнувся вперед:

–        А скільки їй років?

Слідчий уважно подивився на нього:

–        Хлопче, я не помилився в тобі? Ти часом не зібрався гори звернути заради неї? Кинути все і піти за нею на край світу? Не забув, що вона не людина?

Сергій покрутив головою, скуйовдив чуба і відкинувся на спинку стільця:

–        Та ні, нічого такого. Просто… шкода її, чи що. І вона ж за правду бореться. Він злочинець, незаконно ліс рубає, коли нестача кисню уже гостро відчувається. При тому що їй особисто кисень і не потрібний…

–        Поки його провина не доведена, він не злочинець, – перебив його Васильович.

–        Її провина теж ще не доведена, – огризнувся Сергій.

Слідчий розсміявся.

–        Вірно. Ну добре. Їй двісті років. Уже не юна, але ще доволі молода, – допитливо подивися в очі Сергію. – Розчарований?

–        Та ні, – знітився юнак. – Чого б це? Двісті років назад писати вміли всі, та й журналістом міг стати хто завгодно.

–        Ні, журналісткою вона не була, – заперечив Васильович. – І взагалі не встигла отримати професію. Студенткою була, філологом.

–        А, ну тоді все сходиться, – Сергій раптом відчув, що й справді розчарувався. – А що з нею трапилося?

–        Ну, чого іще дівчата вирішують покінчити з життям – не інакше як нещасливе кохання. Яка вже різниця?

–        Ну так, – пригнічено погодився Сергій. – А як її звали?

Слідчий підвівся, перегнувся через стіл, пильно подивився в очі Сергію:

–        У неї немає імені, – чітко промовив, ніби забиваючи цвях кожним словом. – Тільки реєстраційний номер. Це не людина, не особистість, у неї немає історії. Це небезпечна істота, і ставитися до неї потрібно відповідно. Зрозумів?

*

Макарчук-старший справляв неприємне враження. Обрезклі відвислі щоки, а над ними – колючі уважні очі. На обличчі ніби застигла маска гидливості. Він не хотів впускати Сергія в будинок і явно жалкував, що відчинив двері.

–        Я вже все розповів слідчому, – роздратовано відмахувався він. – Про що ще говорити?

–        Треба з’ясувати деякі деталі, – наполягав Сергій. – Які проблеми у вас були через ту мавку з її статтями?

–        Проблем ніяких не було. У нас усе законно. Але заради репутації треба було заткнути її, щоб не чухатися потім, де не свербить, – відповів Макарчук і взявся за ручку, щоб зачинитися двері.

–        Заждіть, – гукнув Сергій, вчепившись у двері. – У вас є насадження молодняка? Він хотів їй показати його, щоб вона заспокоїлася?

Підприємець завмер, здивовано подивився на нього, як на недоумка.

–        Який ще молодняк? Що їй показувати? Спалити відьму, щоб не гавкала! – відрізав. – Ще всякий непотріб не вказував мені, що робити.

*

До Макарчука-молодшого Сергій потрапив не одразу. Довелось переконувати спочатку лікаря, а для цього телефонувати Васильовичу. Лікар неохоче дозволив, але попередив, що розмова має бути недовгою, щоб не втомлювати пацієнта. Потерпілий уже опритомнів, їв-пив і жартував із медсестрами. Вмовляв ще й охоронців грати з ним у шахи, але ті не піддавалися. Швидше за все, просто не вміли, вирішив Сергій. Щойно він ввійшов у палату, то відчув, ніби прийшов провідати найкращого друга. Бліді вуста пацієнта розтягнулися в приязній усмішці, а очі засвітилися непідробною радістю. Сергій і собі усміхнувся. Одразу ж визнав, що не зміг би відмовити і зіграв би з ним і в шахи, і в карти, і навіть у доміно. Що ж дивного, якщо навіть мавка без тіні сумніву поїхала з ним бозна-куди, хоч їй і не можна виходити за межі резервації без спеціального дозволу.

–        Що, потерпілий, ідеш на поправку? – протягнув він руку для привітання.

–        Та! Заживе, як на собаці, – проігнорував її Макарчук і махнув обрубком руки.

Сергій здивувався. Проморгався, придивився уважно. Не здалося.

–        Це що? – хитнув головою на покалічену руку. – Давня травма? Не знав.

–        А, це так, ворожа куля, – знітився юнак, сховав руку під ковдру і почав виправдовуватися. – Нічого кримінального, не подумай. Це ще з дитинства, гралися з хлопцями, нещасний випадок через необережність. Мені батько найсучасніші протези замовляв, я відтоді наловчився з ними вправлятися краще, ніж інші зі здоровою рукою. Хто на власні очі не бачив, той і не вірить. Навіть на дотик не розпізнаєш.

Сергій зачудовано хитав головою, а тим часом у ній роїлися думки, випереджаючи одна одну.

–        Хіба тобі можна керувати автомобілем?

–        Чому ж ні? Немає ніяких обмежень, – гордо розправив плечі Макарчук. – Я всі іспити здав. Хоча зазвичай усе одно вмикаю автопілот.

–        Ось-ось, автопілот, – аж подався вперед Сергій і завмер, ловлячи кожне слово. – Чому він перед зіткненням був відключений?

Юнак непевно знизав плечима.

–        Та глючив він, от і вимкнув. Якісь дивні маршрути підставляв, куди я ніколи не їздив і ніяк не міг би вводити. Хакери, мабуть. Їх хлібом не годуй, дай тільки похуліганити.

–        А протез не “глючив”?

–        Ні, – розсміявся Макарчук. – Що в мене ніколи не глючило, то це протез. Він розумів мої команди краще, ніж будь-хто з людей. І виконував бездоганно. Але пошкодився і вже не працює. Довелось новий замовляти. І розумію, що він буде ще крутіший, але старого все одно шкода. Надійний друг…

–        То він слухався безвідмовно навіть під час аварії? Не було нічого незвичного?

–        Безвідмовно до найменших рухів, – безапеляційно підтвердив Макарчук. – Це все мавка винна. Я точно знаю, що протез виконував команду, але та відьма його штовхнула в протилежний бік.

–        Чим? Рукою?

–        Не бачив, – зізнався юнак. – Не до того було. Вантажівка виїхала несподівано, я одразу крутнув кермо, протез не підвів, усе виходило. Але вона раптово штовхнула його назад. Рукою, ногою чи магією – яка різниця? Усі ж знають, що вони тільки й чатують, щоб невинну душу загубити.

Сергій помовчав.

–        А куди ти її віз? Що збирався показувати?

Макарчук підморгнув:

–        На фазенду. У нас там садівник невеликий парк забацав на пару гектарів. Чим їй не ліс? Ну, під куполом, подумаєш. Могла би й не помітити.

Сергій несхвально похитав головою:

–        А якби вона зрозуміла, що ти її дуриш?

–        Та щось придумав би, братан, ну що ти як маленький? Ну дивись: вона одна без дозволу далеко від резервації. Я міг би її здати поліцейським чи інквізиторам, а міг би відвезти назад, де взяв. За невелику ціну – обіцянку забути про мій бізнес. Думаєш, відмовилась би?

*

–        Зламати захист наших протезів неможливо, – пихато заперечив директор компанії «Біосмартпро». – Там стільки рівнів, що ваші хакери зуби собі зламають.

Сергій не зводив з нього очей. Шукав у ньому хоча б натяк на острах. Але той випромінював абсолютну впевненість.

–        А хтось із ваших розробників міг би за винагороду дати доступ?

–        Ні, – категорично заперечив директор. – У них я впевнений, як у собі.

Сергій ледь не завив. Це було вже третє коло, по якому Сергій намагався вивести директора на розмову.

–        Що ж… Я можу отримати список людей або компаній, які цікавилися вашою продукцією протягом, скажімо, року?

–        Звісно, – зверхньо кинув директор. – Секретар вам усе підготує і надасть.

Встав із-зі столу, провів Сергія до секретаря, дав розпорядження і швиденько прослизнув назад у кабінет. Секретар знічено посміхнувся:

–        Зараз усе зроблю.

*

У кабінеті Васильовича Сергію знову було затишно. Він зручно вмостився на стільці, розслаблено відкинувся на спинку, і поклав перед слідчим тонку папку. Той неквапом взяв її, зважив у руці і запитально примружився:

–        Що тут?

Сергій переможно усміхнувся:

–        Доказ непричетності мавки.

Васильович очікувально мовчав, і Сергію довелося пояснювати:

–        Я взяв список клієнтів, які цікавилися протезами протягом року. Він чималий, але найбільшу цікавість викликає такий собі Петро Кравченко з Тростянця. Не володіє фабриками й заводами, але займається… вгадай чим? Постачанням деревини! Ні він, ні будь-хто з його родини протезів не потребує, але півроку тому він придбав одного – і якраз робота-руку. Коли я поцікавився (неофіційно, звісно), для чого вона йому, почав мимрити щось там про благодійність, але не зміг чітко сказати, кому він допоміг і де зараз та рука. Я відстежив його контакти і трансакції. Так, от, недавно він перерахував кругленьку суму одному безробітному, у минулому – програмісту.

Сергій аж сяяв від гордості. Васильович похмуро слухав і стукав пальцями по столу.

–        Ти розумієш, як нашкодив слідству?

Сергій вражено замовк.

–        Навіть якщо цей Петро Кравченко і причетний до ДТП з Макарчуком, це не знімає підозр із мавки. Кравченко міг її підіслати.

Слідчий помовчав, запалив цигарку.

–        Що мені зробити, щоб ти припинив самодіяльність? – пильно подивився в очі Сергію. – Май на увазі, що відпустити мавку не можу, поки не завершиться слідство. Навіть якщо буду впевнений, що вона непричетна.

Сергій почухав потилицю. Несміливо запитав:

–        Я можу забрати її на вихідні і повезти за місто? Під мою відповідальність.

Васильович скрушно похитав головою:

–        Як же я помилився… Я не думав, що ти такий тупий.

*

Старенький Сергіїв пікап бадьоро мчав за місто. У кузові дзеленькала новенька лопата і шурхотіли саджанці.

–        У розсаднику були тільки дуб, клен і вільха, – виправдовувався перед мавкою Сергій. – І то пощастило. Попит на садові культури, ну ще трохи на декоративні, їх і розводять. Так що довелося брати, що є. Поки висадимо ці, а далі видно буде.

–        Висадимо, висадимо! – сміялася і плакала мавка. – Я їм співатиму, щоб краще росли! Я така щаслива!

–        Звісно, без твого співу нічого не вийде, – поблажливо погодився Сергій.

Що далі бігла дорога, то будинки ставали нижчими, а рослинність рідшою, аж поки траса не вивела їх за купол. Скільки сягало око, скрізь була чорна земля, і де-не-де виднілися поодинокі кущі та билини.

–        Усе є, – Сергій підбадьорював більше себе, ніж мавку. – Саджанці, добрива, ковпачки і вода. Але тільки одна киснева подушка. На ці саджанці має вистачити. До наступних вихідних спробую дістати більше. Може, дочекаємось, коли вони більше не знадобляться.

Хотів підморгнути, але передумав. Це було б жалюгідно. І так посмішка вийшла надто кисла. Мавка похмуро подивилася у вікно, рішуче хитнула головою:

–        Роботи багато. Почнімо!

Сергій застебнув захисний костюм, прикріпив кисневу подушку і вийшов із машини.