Заголовок
Кам’яна підлога розгойдувалася під ногами, мерехтіла наче озерне плесо в місячну ніч, потім заструменіла диким потоком і перетворилася на гірську річку. В бурхливій воді, на повен зріст, стояв ведмідь. Велет заревів і підняв догори лапи, потім вискочив на поверхню води і побіг, наче по льоду до чоловіка. Людина злякано відсахнулася і ведмідь зупинився. Перед велетом з’явилася ополонка, він занурив туди лапу і витягнув з води рибину. Чоловік хотів її взяти, але ведмідь розчинився в повітрі, а на його місці стояв чаклун і вістрям Білого Кігтя він вказував на іншого…
* * *
Бравлін зупинив коня біля підніжжя Сплячого Велета. Місце стоянки вже давно заросло молодими деревцями та кущами, а у високій траві подекуди виднілися невеликі чорні прогалини – залишки святкових вогнищ після обряду посвяти Милодара. Часу минуло багато, але матінка-природа ще не встигла затягнути рубці на своєму тілі.
Бравлін спішився і наказав розбити табір. Намісник хотів встигнути до приїзду Радомира і Уласа. Княжич вперше, після десяти років перебування на чужині, прибув в свої володіння, до Кіладії. Причина сумна, але по-іншому й бути не могло – рано чи пізно, а князь Милодар мав вирушити в Долину Тіней, на суд до Карни – най змилується вона над духом його і дарує переродження в світ людей. І цей час був дуже близьким…
Ясно світило полуденне сонце, але нізвідки почав накрапати мілкий дощик. Бравлін подивився на небо – ні хмари, ні хмаринки – ледь сіріло щось в вишині. Він би й уваги на ті краплинки не звернув в будь який інший день, але не сьогодні. Намісник швидко глянув на Вольха – той зосереджено дивився вгору і щось шепотів – хмари напевно розганяв. Та де ж він їх знайде в чистому небі!
Бравлін чвиркнув крізь зуби і, схрестивши руки на грудях, вирішив не втручатися в облаштування табору, а дочекатися прибуття Радомира та Уласа. Промайнула думка пожартувати над чаклуном, але молодому волхву тільки кепкування й бракувало в цьому поході. Он, навіть невидимі хмари розганяє, щоб все пройшло якнайкраще. Намісник посміхнувся і повів плечима, наче скидав з себе тягар – вже зовсім скоро всі турботи про Барлогу перейдуть іншому. Звісно, що Бравлін буде допомагати йому, ділитися знаннями та досвідом – як не як, а останні три роки він був намісником у Ведмежій долині. З тих самих пір як Милодар, його князь і його свояк, був важко поранений після полювання на вепра у Зозулячому лісі. Цілителі вилікували рани від кабанячих ікол, зростили зламану ногу, але не змогли врятувати правицю і ясність розуму мисливця. Після розмови з своїм вчителем Вольх пояснив, що дух правителя інколи повертається в тіло, але залишитись надовго не в змозі. Ніби у мотузки, що з’єднує тіло і свідомість, обриваються по одній нитці, і чим далі – тим менше їх лишається і тим слабішим стає зв’язок. Тому і був повернутий заручник мирного договору між Кіладою і Алідонською імперією – княжич Радомир.
Бравлін глибоко зітхнув – залишилось тільки отримати благословення Печерного Самітника. Намісник подивився на скелясту сіру гору і білу стежку-змію, яка звивалася між кривими низькорослими деревцями по її крутому схилу, і ховала голову в туманній шапці – десь там і знаходилася печера. Всі правителі повинні були пройти обряд посвячення, а за традицією саме Вістан – волхв Ведмежої долини, чаклун Кіладії – мав принести жертву і окропити кров’ю майбутнього правителя.
Першим прибув Улас – міцний, широкоплечий, білозубий – ну справжній кіладієць! От тільки… Бравлін змусив себе не згадувати про Уласового батька, а от його матір, красуню Власту, він інколи бачив у снах. Та про ті сни краще нікому не відати, особливо Ладі.
– Чого зажурився, дядьку? – весело вишкірився Улас. – Привіз я княжича. Зараз двері карети відчиняться і викотиться твій колобок.
– Ану прикрий рота, шибеник! – процідив крізь зуби Бравлін, але стримати криву посмішку не зміг. – Ти ж про княжича говориш, хоч би повагу мав!
Улас підійшов ближче до Бравліна і майже на вухо тихенько сказав:
– Але ж не князя, а ти вчив мене говорити правду…
– Мені говори правду, – швидко перебив молодика намісник, – але тільки мені!
– Я краще мовчати буду, – відрізав Улас і скопіював позу Бравліна.
Намісник пригладив вуса і рушив назустріч Радомиру.
* * *
Княжич важко дихав, ніби на ньому поле орали, повсякчас витирав мокре чоло мереживною хусточкою, лаявся, як бувалий вояка, аж слина з рота летіла, і вередував, наче мала дитина, коли Бравлін наказав перевдягтися в прості полотняні штани і сорочку, підперезатися мотузкою і залишити всю зброю в таборі.
– Чи ти традицій наших не пам’ятаєш, племіннику? – тихо запитав намісник
– Що це традиція така? Навіщо дертися вгору до смердючої печери, щоб в тебе тицьнули пальцем і дозволили бути князем? Це можна було у палаці зробити чи недостатньо того, що в моїх жилах кров Милодарова тече?
– Потрібне благословення Ведмежого чаклуна.
– Благословить, куди він дінеться. Гей, ти! – Радомир сів на стілець і помахом руки наказав Уласу одягнути йому чоботи.
Бравлін швидко розвернув молодика і виштовхнув того з шатра.
– В тебе слуг мало, Радомире? – гнівно запитав він.
– Най байстрюк знає своє місце!
Намісник стиснув кулаки, але змовчав. Зате прошипів з-за спини Радомира посланець імператора Алідонії темнолиций Ізвар:
– Уласу наказано повернутися до столиці.
– Він не раб, а вільна людина!- прохрипів Бравлін.
– Він син свого батька, – чорні очі втупилися в намісника. – Чи у вас батьківське слово нічого не варте?
Бравлін пам’ятав тонку шию Ізвара в своїй правиці. Тільки добра воля Милодара врятувало імперця від смерті. І ось тепер він сичить, наче та змія та плюється жовчу від ненависті.
– Твій батько також проходив посвячення, – Бравлін ігнорував Ізвара і звертався виключно до Радомира, – така традиція. Не пройдеш – кіладійці не визнають тебе за князя, бо вустами Ведмежого чаклуна боги з нами говорять.
– Мені в смердів дозволу питати? Чи вірити в святість божевільного самітника? – пухкі щоки Радомира почервоніли та затремтіли від обурення.
Бравлін не зміг знайти слів. Він стояв і дивився на княжича, плоть від плоті кіладійця, сина войовничого Милодара і милостивої Божени, і не міг повірити своїм очам. Як добре, що ні мати, ні батько не побачать яким він став..
– Тобі вирішувати, княжичу… – насупився Бравлін і вийшов з шатра.
– Ми не будемо змінювати звичай, – прошипів Ізвар у спину наміснику, – чекайте на нас…
* * *
Вже спустилася на землю вечірня прохолода і над долиною зійшов блідий місячний диск, а вони все ще плентались вгору і дорога до Печери Вістана здавалася нескінченною.
– Хоч би до ранку дійти, – зі злістю видихнув Улас. – Краще б ти дозволив йому їхати на віслюку.
Бравлін мовчав, бо сказати не було чого. Він лиш згадував прудконогого хлопчака, якого вчив тримати меча, їздити верхи, полювати звіра і ловити рибу; його веселий сміх, дитячі витівки… А потім його затьмарив образ опецькуватого юнака, розпещеної дитини, яка забула своє коріння. А чи може він звинувачувати Радомира? Чи не він сам відвіз хлопчака та обміняв його на мир? Він ще раз глянув на княжича, той якраз зупинився і спершись на дорожню патерицю жалівся Ізвару.
Бравлін пришвидшив крок. Він оминув алідонця – охоронця, якого Радомир нізащо не хотів відпускати від себе і наблизився до княжича та імперця. Розмова обірвалася на півслові.
– Я допоможу тобі, племіннику, – твердо сказав він. Підхопив товстуна під руку і не давши отямитись, потягнув його швидко вперед. Радомир тільки й встигав що переставляти ноги та лупати на Бравліна переляканими очима. – Поговоримо по-родинному. Згадаємо минуле.
Коли відстань між ними та Ізваром стала достатньою Бравлін спитав:
– До батька заходив?
– Не тягни мене, я не хлопчик! Я княжич…
Бравлін не відпустив Радомир, але вже й не тягнув за собою, бо той сам пішов швидше.
– Для мене ти завжди будеш малою дитиною, – по-доброму сказав намісник. – Скільки б не минуло часу, а я пам’ятатиму як ти крав зелені яблука з саду, бо батько наказав чекати поки вони достигнуть, як вирішив піймати диво-рибу і з рогатиною вирушив до озера. Добре що тітка тебе зупинила, а то б не дотяг здобич сам.
– Я вже не пам’ятаю.
– Авжеж. То до батька заходив?
– Заходив, але краще б не бачив його.
Бравлін відпустив руку Радомира і пішов повільніше, щоб княжич не відставав. Намісник швидко обернувся і жестом показав Ізвару не наближатися.
– Милодар був хорошим князем. Його поважають кіладійці, його поважають і друзі й вороги нашої держави…
– Мене він не захистив – віддав до чужинців, – Радомир втягнув шмарклі, він майже плакав. – Мені весь час вказували на походження і програну війну. Нас вважають…
– Синку… Не слухай, що говорять. Тим більше алідонці. – Бравлін поклав руку на плече Радомира. – Ми зберегли країну і вистояли у війні, ми…
– Ви кинули мене! – княжич скинув руку Бравліна і швидко пішов по стежині. Через біль, від образи, через гордість, перемагаючи себе… Можливо, в нього ще залишилось щось від кіладійця, але чи достатньо цього буде для Вістана.
Біля Бравліна прошмигнув Ізвар, пройшов алідонець, Вольх з вівцею на мотузці, Улас…
– Хай Вольх іде до Вістана, а нам потрібно зробити привал – Радомир може не дійти.
Улас пішов, а Бравлін затримався на хвильку милуючись Ведмежою долиною. Закрита з усіх сторін високими горами, долина мала місто Барлогу і розкидані навколо неї невеликі ферми; була ще ріка Шумка, яка гуркотіла між двома горами – їх називали Сини Ведмедиці – і ховалася в Зозулиному лісі, щоб напоїти водою глибоке Холодне Озеро. Між Синами Ведмедиці стояла застава Брама і пройти крізь неї не вдалося навіть Баргасу Завойовнику, володарю Алідонської імперії. Він кілька років стояв під стінами Брами так і не зумівши взяти її приступом, його розвідники вмирали в горах так і не довідавшись про таємні стежки, його чаклуни не могли здолати волхвів з Вістря – башти магів, що височіла поряд з княжим палацем у центрі Барлогу і сперечалася з ним в величі. Війна могла б тривати й досі – імперці гинули б під стінами Брами, кіладійці на стінах застави, але у Ведмежу долину не ступила б і нога ворога. Та знайшлися і ті, хто був ладен здатися на милість імператора, тільки б і далі торговий шлях з кіладійців у белтійці продовжував існувати. Вони зголосилися платити данину, лиш би Милодар підписав мирний договір з Баргасом і закінчилась війна. Князь згодився на це, але імператор зажадав гарантій того, що Кіладія буде залишатися нейтральною державою і не вступатиме ні в які альянси проти імперії. Він вимагав, як доказ вірності віддати в аманати сина Милодара – Радомир, а натомість, в знак глибокої поваги, віддасть свого сина Уласа.
Вже пізніше Бравлін довідався, що його зникла наречена Власта потрапила в полон до Баргаса і, давши життя Уласу, наклала на себе руки…
* * *
В світлі факелів Радомир лежав на спині і тримав в руках міх з вином. Він шумно дихав і час від часу голосно відригував.
Бравлін кивнув Уласу. Не встиг ніхто і оком кліпнути, як розбризкуючи навкруг себе дорогоцінне аргузське вино міх полетів у темряву. Радомир хотів було підхопитися на ноги, але зміг тільки на бік перекотитися. Зате підскочив мовчазний алідонець, хоча радник Ізвар залишився спокійним.
– Час вирушати в дорогу, Радомире, – мовив Бравлін, – Вино тобі лиш зашкодить.
Радомир пильно подивився на дядька, потім на свого радника – той відвів погляд, та на Уласа.
– Це тільки для твого добра, Радомире, тільки для твого добра, – намісник приклав руку до своїх грудей. – Велети можуть прийти на запах.
– Велети? – Радомир швидко зіп’явся на ноги.
– Ми так ведмедів називаємо, забув? – це вже Улас. Ох і кортить же йому покепкувати з товстуна, дарма, що той син Милодара.
Було чутно, як заскрипіли зуби Радомира.
– Вашим велетам місце на ярмарку або у звіринці, – він обтер рот рукавом. – Скоро так і буде.
Бравлін побачив, як алідонець перехопили посох зручніше, а тому піднявся і своєю патерицею стукнув по кам’яній стежині.
– Охолонь, княжич, і вибач Уласа – він гарячий та швидкий на слова, але я вважаю, що ви потоваришуєте, – всі по різному глянули на нього: здивовано, підозріло, презирливо. Він посміхнувся і продовжив: – Все можливо, – принаймні він на це ще сподівався.
* * *
– Все готово, – прошепотів Вольх, коли всі зібралися біля входу до печери. – Ви нагадали княжичу що відбувається на церемонії?
Радомир фиркнув що твій кінь від цього слова:
– Мені пояснили, що це буде лише формальність, – зверхньо сказав він.
– Отже не розповіли, – зітхнув Вольх, – прикро.
– Про що ти говориш, чаклун? – просипів Ізвар.
Вольх глянув на Бравліна – той знизав плечима ніби говорячи: дурні вони і є дурні – поясни.
– До печери зайдуть кілька претендентів на трон, – почав волхв і побачив, як брови Радомира поповзли на лоба, а губи ображено затремтіли. У Ізвара ж очі підозріло звузилися, а погляд блискавкою шугав по обличчях кіладійців вишукуючи прояви зради та змови. – Потім Вістан принесе жертву богам і Велет вкаже на наступного князя.
– Це що за церемонія така? – зашипів Ізвар. – По праву крові трон Кіладії належить Радомиру!
Важка рука лягла йому на плечі:
– Чи знаєш ти, чому князем став Милодар, а не я? – запитав його Бравлін, але відповіді він не чекав. – Тут тобі не Імперія, і Радомир, хоч перший в черзі, але не все так просто.
Улас обернувся до алідонця і недобре посміхнувся. Від цієї посмішки бувалий воїн почав задкувати і про те, щоб хапатися за посох і не подумав.
– Мій дід був князем, батько княжичем, а я… хм, намісником став по волі богів, так що…
– Я про це не знав! Це… це…
– Це тобі й непотрібно, бо ти не кіладієць! – відрізав Бравлін, – А зараз помовч і не шипи.
Вольх обвів поглядом всіх присутніх:
– До печери можуть зайти Радомир, Улас, Бралін та… гість Ізвар, – сказав він. Потім повернувся до Радомирового охоронця: – Ти чекаєш тут і не смикаєшся, бо це гора велетів… Голодних та лютих велетів.
Бравлін зайшов в печеру останнім. Про всяк випадок він затримався на хвилинку і обернувшись глянув на алідонця – той був занадто спокійним.
2
“Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою.”
Здавалося, ніби хтось з небожителів зняв з неба місяць, розбив його на друзки, перетер їх між жорновими каменями і посипав світною мукою шлях до Вістанового житла. А так як нічне світило зникло з небосхилу – навкруг панувала суцільна темрява.
Бравлін силувався побачити хоч щось: відблиск доріжки на каменю тунелю, розгледіти спину Радомира, який накульгував попереду, світло багаття біля жертовного каменю… Нічого. Тільки шум дихання, шурхіт одягу, тихенький посвист вітру… Він простягав руку в сторону, та намацати стіну не міг… Порожнеча… Волога та гаряча пітьма…
Бравлін згадав цей шлях і обряд посвячення. Дивно, але поки вони не ступили на місячну доріжку, намісник не пам’ятав нічогісінько з попередніх відвідин печери. Інколи, наче лисячий слід на скляному настові, щось ввижалося йому в снах, а потім пропадало від подиху холодного вітру. Він тільки знав, що Велет вказав не на нього і все…
* * *
Сивочолий Вістан сидів біля вогнища закутаний в оленячі хутра. На його чолі виблискували краплини поту, а тіло здригалося від дрижаків. Чаклун піднявся і привітав прибулих. Він запропонував їм випити води. Радомир та Ізвар спочатку відмовились, але побачивши, що всі вдовольняють спрагу без остраху, теж приклалися до дерев’яного ківша.
Вістан пройшов до жертовного каменю, Вольх поставив перед ним Радомира та Уласа, але чаклун широким жестом обвів усіх:
– Хто в печеру сьогодні зайшов – той має право на престол, а тому усі ставайте і Велета прикликайте, – засміявся Вістан.
Вольх гостро глянув на Бравліна, але той лиш знизав плечима – що поробиш. От тільки, якщо Вістан вибере Ізвара – хоча це й занадто неймовірно – наміснику доведеться зламати традицію і вбити князя ще до його сходження на трон. І нехай тоді прокинеться Сплячий Велет, і Холодне Озеро вийде з берегів та затопить всю долину, але Кіладією алідонець правити не буде. І хоч Бравлін був упевнений, що Вістан обере Радомира, він пригадував самовпевненого юнака, який колись йшов до печери на церемонію і мав за плечима діда-князя та батька-княжича, був дужим і вправним воїном, захисником Брами, але князем він так і не став.
Вольх підійшов до Бравліна і тихо прошепотів:
– Він божевільний – ставити поміж вами алідонця.
– То стань за ним і допоможи вказати правильно.
Вольх відсахнувся від намісника:
– Ти не тямиш що говориш… Коли дух Велета увійде в тіло Вістана йому ніхто не зможе бодай слово сказати.
– То до чого ця розмова?
– Коли Велет піде у нас буде час все виправити.
– Але ж традиція…
– Ти надто виразно дивився на алідонця, наміснику, щоб нагадувати мені про традицію. Кіладія – ось що головне, – Вольх опустив голову і перейшов до наступного претендента на княжу корону.
* * *
Вістан розхитувався разом з пломенем багаття, пританцьовував біля каменю, шкірив зуби і підспівував під мелодію, яку чув тільки він один. А співав він все голосніше і голосніше, аж поки відлуння від далеких стін не стало повторюватися знову і знову.
Вольх приніс зв’язану вівцю і поклав її на жертовник. Молодий чаклун тримав ноги, Вістан підняв голову тварини і швидко провів гострим лезом по шиї – фонтаном бризнула кров і від сили агонізуючого серця поштовхами продовжувала вириватися з тіла. Вістан замовк і підставив пусту чашу під струмінь.
Радомир впав навколішки і виблював випите напередодні вино з неперетравленою їжею. Ізвар тримав біля носа хусточку, але погляду від чаклуна не відвів.
Вольх взяв два смолоскипи, підпалив їх від вогню багаття і пройшов за жертовник. Світло від факелів вихопило кам’яну фігуру ведмедя, що сидів на задніх лапах і пильно дивився перед собою.
Чаклун поставив смолоскипи обабіч статуї.
Вістан знову почав наспівувати і пританцьовуючи наблизився до Велета та обмазав його морду жертвенною кров’ю. Потім залишив чашу біля підніжжя статуї і повернувся на своє місце за жертовником. Він витяг Білий Кіготь і змочив його в крові вівці.
Вольх дав усім напитися води і відійшов до жертовного каменю.
Вістан напився теж і пройшов до багаття. Він сів до вогню спиною і тепер всі присутні, окрім Вольха, опустилися на підлогу і утворили коло.
Бравлін закрив очі, а коли у нього заніміли вуста та заклякло тіло він згадав, що Вольх не випив ні краплі рідини, навіть вуст не змочив…
* * *
Полум’я багаття виросло втричі висвітивши все довкола. Бравлін не міг озирнутися, але якимсь чином бачив все навкруг. Він ніби птах парив під склепінням печери: бачив великий кам’яний майданчик, де сиділо шестеро чоловіків, стояв камінь з кривавою жертвою на ньому і статуя Велета. Від майданчика в усі боки, ніби промені сонця, відходили кам’яні стежки, а між ними шепотіла на тисячі голосів темна порожнеча.
Враз він опинився в своєму тілі і відкрив очі – замість Вістана перед ним сидів Сивий Велет. Він продовжував похитуватися в такт мелодії, але тепер її чув і Бравлін.
Музика затягувала, кружляла, проникала в думки, зв’язувала їх докупи, потім розбивала на друзки, розривала на клаптики; і знову складала в дивні образи і незрозумілі слова. Бравлін почав похитуватися в такт з Сивим Велетом.
Праворуч від Велета звивалася слизька змія, її луска виблискувала жовто-червоним від пломенів багаття; вона хиталася, мацала роздвоєним язиком повітря, розкривала і закривала свій капюшон.
Між змією і Бравліном сидів маленький ведмедик та облизував собі лапу.
По ліву руку від Сивого сидів Чорний Велет. Він не піддався чарам мелодії, а лиш уважно спостерігав за тим, що відбувалося. Він повернув свою велику голову до Бравліна і на мить намісник подивився на себе його очима і все відразу зрозумів – ось як чаклун обирає князя!
Сивий ведмідь заревів, Бравлін і Чорний Велет заревіли у відповідь.
В’язке повітря навкруг них заворушилося, заговорила на тисячі голосів порожнеча: перекривала музику і спотворювала мелодію. Видіння почали зникати, духи пропадати і замість них з’являлися люди. Залишився один сивочолий Велет. Він знову заревів і почав вибивати ритм кігтистими лапами. Маленьке ведмежа першим підхопило мелодію, за ним Чорний, а потім і Бравлін. Геп-гуп, тук-стук, геп-гуп, тук-стук…
Сивий підняв лапу і почав водити нею від ведмежатка до Чорного Велета, ніби вибираючи. Про те, що Бравлін сидів між ними намісник навіть не подумав…
* * *
Вони поверталися до виходу з печери і Бравлін знову відчув важкість на своїх плечах. Рано, занадто рано він вирішив скинути з себе відповідальність за країну. Зараз буде важко. Важче, ніж було. Ніби нічого й не змінилося — Милодар ще чіпляється за життя, хоча волхви й говорять про близький кінець його життя; Радомир повернувся до рідної домівки, але він швидше імперець по суті своїй ніж вільний кіладієць; він, Бравлін, так і залишається намісником, а ось Улас… Син кіладійки Власти та Баргаса Завойовника, напівкровка, то чому ж Бравлін видів у тому маренні справжнього Велета?
* * *
Першим з печери вискочив Ізвар, за ним прожогом кинувся Радомир, але Бравлін однією рукою згріб товстуна і відкинув назад. Перехопивши міцніше свою дорожну палицю Бравлін вийшов з печери під місячно-зоряне небо. Чогось такого Бравлін і чекав від алідонців, але до останньої миті сподівався залагодити все миром.
– Ти ж на власні очі бачив вибір богів, – спокійно сказав він.
– Я бачив, як божевільний шаман навмання зробив свій вибір, – прошипіла темна фігура, – але такий вибір не влаштовує Імператора.
– Так навіть простіше, – полегшено видихнув Бравлін.
Він зробив крок уперед, за ним вийшов Улас, Вольх притримував Радомира.
Алідонець крутнув руків’я в центральній частині посоху і з кінців палиці висунулися два ножі. Чоловік спіймав місячне сяйво блискучими лезами і зайняв бойову позицію. Бравлін також підняв свій посох.
Улас вийшов з-за спини намісника з наміром допомогти, але той вказав на Ізвара.
Алідонець зробив випад – Бравлін відбив, імперець наніс ще кілька ударів, які намісник легко блокував, встигнувши одним оком глянути на Улас та Ізвара – юнак притис радника до скелі.
Бравлін зупинився і почав уважно стежити за рухами противника, вирішуючи роззброїти його чи вбити, але раптом він почув крик Уласа і миттю обернувшись побачив дивну картину: молодий хлопець лежав на землі, а його худорлявий та низький супротивник сидів на ньому зімкнувши руки на шиї кіладійця. Далі Бравлін побачити не встиг, бо на нього посипалися сильні удари від яких він ледве встигав захищатися — алідонець виявився досвідченим та вмілим воїном. Намісник відступав, відбивав і пропускав випади; він уже отримав кілька порізів, але сподівався, що леза не були оброблені отрутою.
Бравлін контратакував і, після кількох спроб, влучив в алідонця, але не так сильно, як хотілося. Противник кружляв навколо нього наче пес біля ведмедя: гарчав, кусав, гриз, підстрибував і легко уникав розмашистих ударів велета. Намісник відбивався і чекав на допомогу від Вольха та сподівався, що Улас зв’яже верткого алідонця.
Бравлін почув шурхіт за спиною і швидким рухом провів посохом над землею змусивши імперця підстрибнути. Тієї ж миті насичений магією Вольхів посох, наче спис вмілого піхотинця поцілив у його груди, а Бравлін добив алідонця влучним ударом в голову, той впав і не ворушився.
Вольх кинувся до імперця з мотузкою в руках.
Бравлін обернувся щоб допомогти Уласу, але той вже коліном притискав Ізвара до землі і викручував руку з кинджалом аж поки не зламалася кістка.
– Де Радомир? – прохрипів намісник.
– Лежить недалечко, – відповів Вольх. – Хотів було тікати, то довелося зв’язати.
* * *
Над Брамою сходило сонце, вітер переганяв отару хмаринок на північ, співали пташки, одні звірі прокидалися і вирушали в пошуках поживи, а інші ситі після нічного полювання ховалися в нори та гущавину…
Бравлін сидів на невеликому камені і дивився на Ведмежу долина, на Кіладію.
Підійшов Улас:
– Чого зажурився, дядьку? – вишкірився він.
Бравлін сумно посміхнувся:
– Та ось думаю, що скажуть люди, коли дізнаються, що ними правити буде Баргасів син…
– Я син кіладійки Власти, дядьку, – тихо сказав Улас. – Я син Ведмежої долини…