9 Вересня, 2022

Заголовок

Від

Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій

Князь похмуро глядів на безмежний сонм хмар, котрі застелили небо від краю до краю. Родовий замок стояв серед високих скель, на піку всіх вітрів – неприступна фортеця, що велично стриміла над околицями. Жодній людині і жодній армії споконвіку не вдавалося взяти замок силою, чим тутешні мешканці заслужено гордилися. Ще прадід князя говорив, шо захопити фортецю може тільки те, що не під силу людям, а тільки природі і богам.

Тому того, що трапилося минулої весни, не очікував ніхто – ні пророцтва, ні жреці давно мертвих богів не віщували біду, тільки зграї птахів та дикий гін турів стурбували старожилів. Тоді нове сонце з’явилося за горизонтом – ген далеко на півдні, де великі ріки стікалися в одну і де могутні королі боролися з імператорами за владу над світом. Затим безкінечний сонм чорних хмар посунув звідти на північ, мало-помалу застеляючи небо непроглядною пеленою, ховаючи за собою сонце і його благодатні промені. Вслід за безкінечною ніччю прилетіли зграї круків – величезних, смолянисто чорних, котрі заполонили навколишні скелі і час від часу кружляли у повітрі навколо замку, вони насмішкувато каркали кожного разу, коли князь підіймався на вершину вежі. Втім, трикляті птахи були лишень вісниками тої чуми, котра прийшла вслід за ними з півдня.   

Судомний кашель звів груди князя, і він зігнувся, нависаючи над парапетом. З високої вежі замку якраз відкривався прекрасний вид на гори та полонини унизу, де раніше цвіла зелень і випасалися великі стада, тепер же в темряві внизу блискотіли тільки яскраві вогні численних багать, вогні смерті і розрухи, а в повітрі лунали брязкіт зброї і крики уривчастої говірки чужоземної армії.  

– Ну що, милий мій Олесь, ти подумав над нашою пропозицією?

Князь втомлено обернувся, дивлячись на фігуру позаду себе – високого, сутулого чоловіка у чорних одіжах, голос котрого був схожий на шелест вітру. Високий каптур ховав обличчя незваного гостя, і в слабкому світлі настінного смолоскипа воно скидалося лишень на блідий череп.

– Скільки раз тобі говорити, дияволе, колись під три чорти і ти, і твій хазяїн, і ваша оферта! Я не здам фортеці в жодному разі!

– Тоді, о гордий мій князю, вини тільки себе. Цього разу тобі було варто підкоритися – Той, що мандрує громовицями, таким учтивим уже не буде.

Прибулець опустив руку, хапаючись за руків’я свого меча – і Олесь, ні секунди не роздумуючи, ударив першим, з відчайдушним криком кинувшись вперед. Чужинець тільки тихо засміявся, коли клинок простромив його живіт наскрізь, і тут же його фігура вкрилася примарною димкою, розчиняючись у повітрі.

Князь вилаявся, ледь не полетівши сторчма на підлогу – прибулець розтанув у нього на очах, і тільки ледве видима тінь сковзнула до ляди позаду, за котрою ховався спуск із вежі. Олесь метнувся слідом, серцем відчуваючи, що біди уже не уникнути.

          Швидкі кроки луною роздавалися по всій башті, поки чоловік спішив донизу. Гомін ззовні тільки посилився, хоч і тепер товсті стіни відділяли князя від звуків надворі. З острахом Олесь зрозумів невідворотнє – до брязкоту обладунків і гучної лайки доєднався тріск дерева і лункий гупіт, що линув прямо від воріт фортеці.

            Нарешті, князь спустився до самого підніжжя вежі, опинившись на замковому мурі. Стіна, як це не дивно, пустувала – десь запропастилися сторожі, котрих Олесь особисто ставив на варту, і тільки самотня фігура тинялася оддалік, щось бурмочучи собі під носа під акомпанемент чорних круків.

– Отче, тобі не варто зараз знаходитися тут. – Борючись з черговим приступом кашля і намагаючись перевести дух, князь підійшов ближче, впізнавши по розтріпаній рясі свого духовника. – Та й куди подівалися ті вартові, що були тут?

Священник ніби не звернув уваги на запитання, і продовжував бурмотіти собі під носа, схилившись у три погибелі і перебираючи довге волосся.

– Невже навіть ти не витерпів сеї лихої долі, отче. – Олесь повільно підійшов до духівника, аби покласти руку на плече і обернути обличчям до себе. – Ти ж сам казав, тільки сильний може мати власну вол…

Крик жаху невільно вихопився з уст князя, коли він побачив обличчя свого старого наставника – бліде, зі зморщеною шкірою, яка деінде репнула і з-під неї виднілися кістки, воно походило на череп живого мерця. Страшну картину доповнювали очі, вірніше те, що від них залишилося, – старець неначе сам видряпав їх собі, аби не бачити нічого довкола.

– Марно ти й’го не слухав, ох, марно… – Священник тихо зашепотів, свистячи майже беззубим ротом. – А тепера він гей-би не стане, поки й’го не скінчиться мотузка, тік за тою мотузкою прийде сам псар, но той ше сгірша буде…

Нерозбірлива річ отця стала зовсім схожою на скавуління, і його рот розтягнула широка посмішка. У вуха князю впився пронизливий, мерзотний писк, схожий на глумливе каркання – і моторошна посмішка зійшла з лиця священника. Плоть і шкіра почали зсихатися, відпадаючи дрібними шматками, які відносив вітер, і в одну мить в руках у Олеся лишився тільки білявий череп, що продовжував сміятися.

– О так, князю, саме так, володар блискавок і грому не стане з тобою панькатися! Треба було тобі скоритися, коли мав нагоду!

Ряса духівника, котру до того вітер лише, тепер злетіла в повітря, коли тіло отця спорохнявіло на очах. Зловісна чорна тінь, не перестаючи насміхатись, метнулась униз, до фортечного двору, де уже метушилися люди і палали багаття. Гуркіт зі сторони воріт тільки посилився, і вже зовсім трохи лишалося до того, як браму проб’ють тарани чужоземців.

– Ніколи я не схиляв коліна, і тобі цього не побачити, триклятий ти виродку!

Олесь знову зайшовся кашлем, поки грізно махав у повітрі кулаками. Віддихавшись, чоловік взяв себе у руки, і швидко попрямував до сходів, що вели униз.

Замок пустував, залишаючись холодним і темним, – всі захисники мали бути внизу, на стінах, а шукати сліди своїх домочадців у тінях навколо князь не відважився. Тільки слабкі вихори темряви клубочилися в кутках кімнат, котрі пробігав Олесь, і лише міцно вхопившись за руків’я меча, князь трохи заспокоївся.

Перші ознаки життя Олесь запримітив уже тоді, коли добігав до виходу на двір фортеці – у головній залі маєтку метушилися воїни, і чоловік полегшено зітхнув, зачувши знайомі голоси. Вартові люб’язно привітали князя і провели його назовні. На площі уже кипіли останні приготування до атаки, люди носили на стіни казанки із киплячою водою та важке каміння, воїни перед воротами шикувалися щільними рядами, а більша частина дружини князя збиралася в центрі двору,  риштуючи до стрільби самостріли. Вартові над воротами оскаженіло крутили великий коловорот, який закінчувався дерев’яною балкою, – на ній висіли здоровенні гаки, якими уже встигли підчепити таран та підняти його в повітря. Олесь вдоволено кивнув, дозволивши собі на мить перевести дух, відчуваючи близькість вірних вояк.

І тільки ледь помітна тінь ковзнула між багаттями, попід ногами заклопотаних людей, звиваючись в струменях холодного повітря. Чорне марево, котре можна було уловити хіба краєм ока, ковзнуло по краю щита одного з воїнів, затім оповило голову другому, аби далі перекинутись на плечі наступному. І так один за одним, один за одним, одним за одним… поки тінь не опинилася на стіні, над самими воротами.

Олесь спробував гукнути на поміч, спазм здавив горло, і він лише підняв руку – вартові над воротами наче заметушилися, хапаючись за зброю. Раптом пролунав дзвінкий крик, і один із воїнів кинувся зі стіни додолу, глухо приземлившись на землю під стіною. Інші, судячи по звукам, стрибали вперед, за замкові ворота, і коловорот, який вони до того крутили, зачав із шаленою швидкістю розкручуватися.

Гуркіт впереміж з радісними криками долинув з-за воріт, коли таран вивільнився з гаків і гримнув на землю. За хвилю повернулося звичне уже бамкання, і ворота затрусилися від нових ударів осаджуючих.

          – Шикуйсь, дружино моя, шикуйсь! – Коване дерево брами уже прогиналося досередини, готове в любий момент розлетітися на шматки, і далі вже зволікати було нікуди. – Зараз ми їм покажемо, як б’ються справжні мужі!

          Князеві воїни дружно підтримали його клич, і Олесь сам став на чолі воїнів, що збиралися в центрі двору. Чоловік стиснув у руках поданий йому щит і власний меч, вмить викинувши з голови усі думки, зосередившись тільки на баранячій голові тарану, що уже пробив ворота.

          Страшенний тріск знаменував успіх осаджуючих, і стулки брами розійшлися в сторони, розтрощені наполегливими ударами. Ззовні одразу долинули войовничі крики та лайка команд, і всередину фортеці повалив натовп атакуючих.

          – Пускай! – Лава людських тіл, закутих у лати, хлинула суцільною стіною, і князь тут же віддав наказ стріляти.

          Зграя хижих болтів і стріл полетіла в атакуючих, і серед них впали перші убиті. Зверху, зі стіни, у ватагу штурмуючих полився окріп і полетіло каміння, множачи втрати чужоземців. У воротях почалася страшенна тіснява, коли задні ряди зачали топтати своїх же поранених, намагаючись пробитися усередину, і Олесь підійняв вгору меч, віддаючи наказ.

          – В атаку!

Дружина князя ринула вперед, єдиною стіною, врізаючись в ряди недруга. Чужоземці, стиснені у вузькому проході, мужньо прийняли свою смерть – дружинники вправно насаджували на списи ворогів, котрі не могли через тісняву належно боротися. Олесь вміло рубав і колов, згадуючи часи, коли ще ходив у походи і не був прикутим до рідної фортеці, і всі воїни довкола нього не відставали від свого князя.

Запекла січ розгорілася ще більше, коли до штурмуючих доєдналися свіжі загони, все нові і нові чужоземці лізли у пробиті ворота. Під ноги захисникам падало все більше і більше тіл, і навіть просто втриматися на ногах ставало непосильною задачею. Дружина князя почала повільно відступати, не в силах втримати перед собою таку масу ворогів.

Олесь на одну мить підняв голову, втираючи кров і піт з чола, – всіх довкола уже вкрив густий шар крові, своєї і чужої, заважаючи дихати і бачити. Князь підняв руку і, упевнившись, що вартові над воротами його зрозуміли, наказав відступати. Дружина, зберігаючи ряди, почала повільно відходити назад. Чужоземці, розпалені боєм, ринулися слідом, споєні примарою перемоги. Дві дюжини нападників вломилися у внутрішній двір фортеці, розмахуючи зброєю та викрикуючи команди в атаку, ще більший натовп стовпився перед проломом у воротях.

Ніхто з них не очікував потрапити в пастку. Вартові над воротами розпустили ланцюги, і залізна решітка, що ховалася у стіні, з гучним гуркотом опустилася на перед розтрощеними воротами. Важезна купа металу вдавила в землю усіх, кому не повезло опинитися під нею, і намертво перегородила прохід у фортецю.

Стогони потрощених і скалічених решіткою чужоземців заполонили внутрішній двір, але група тих, що прорвалися, лише з більшим оскалом кинулися в атаку. Дружина князя кинулася на них, не даючись прийти до тями, зі стіни в нападників полетіло каміння та стріли. Олесь, борючись з черговим приступом ядухи, опустився на коліно і забарився позаду своїх вояк, і тепер спостерігав за сутичкою із задніх рядів.

Чужоземці билися відчайдушно, знаючи, що не слід очікувати милості. Один з них ніс із собою штандарт, велику металеву ікону, схожу на восьмипромінну зірку – нападники збилися біля нього колом, постійно наспівуючи свої бойові пісні. Олесь слабо знав чужинську мову, і зі всіх фраз зміг розібрати тільки одну – «прийди, владико».

Втім, списи і мечі дружинників зовсім безмовно взялися за криваву роботу, і кількість чужоземців різко скоротилася. Декілька хвилин здавлених криків та лязкоту зброї, і в живих залишився тільки той самий прапороносець, він встав на коліна і впер свій штандарт у землю, наспівуючи молитву. Один з дружинників уже схопив чужинця за горлянку, витягуючи з-за поясу ніж, і Олесь втомлено здихнув, використовуючи коротку передишку.

– Мій князю, ми відбили цей штурм. – Олеся під руку вхопив один з воїнів, допомагаючи встати на ноги. Дійсно, прапороносець уже заливався власною кров’ю, і тепер всередині фортеці не було жодного живого чужинця. Ті ж, що залишилися за воротами, тепер поспішно відступали, не в силах пробити залізні грати. – Але то все дарма. Владика вже йде.

Князь здивовано обернувся, дивлячись на обличчя воїна, котрий тримав його під лікоть. Риси обличчя дружинника загострилися, наче у мерця, а повністю чорні очі наче були готові тріснути і витекти на лице. А саме гірше був голос, схожий на шелест вітру, голос, що належав чорному посланцю чужоземців.

Запропащений дружинник відштовхнув князя від себе, заходячись у судомах каркання і сміху, і Олесь впав на запилюжену землю. Він одразу підхопився на ноги, виймаючи меча, але воїн з чорними очима уже пропав, а усі решта, хто був у фортеці, невідривно витріщилися в один бік. Князь обернувся в сторону воріт, туди, де щойно загинули останні нападники – серед купи тіл стриміла тільки металева ікона у формі восьмиконечної зірки.

Залізний штандарт зачав легко вібрувати, і на його поверхні з’явилися дрібні блискавиці, вони раз по раз збігали зверху донизу по металевому держаку. У повітрі одразу запахнуло дощем, і Олесь підійняв голову, вдивляючись у темне небо. Серед чорних хмар забігали громовиці, розлякуючи зграї ворон, і раптовий спалах сліпучого світла розітнув ніч.

Страшний грім прокотився землею, наче розверзнулися тверді небесні, коли нестерпно біла блискавиця вдарила у землю перед штандартом чужоземців. Спалах небесного сяйва майже осліпив князя, а рвучка хвиля гарячого повітря відкинула назад. Вуха заклало, і пронизливий дзвін змішався з насмішкуватим хихотінням, що роздалось незнамо звідки.

Олесь зайшовся кашлем, намагаючись вдихнути хоч трохи обпалюючого повітря. Руки тремтіли і не слухалися, і чоловік ледве зумів перевернутися і стати на коліна, аби підняти голову. Князь з розпачом підвів очі і побачив те, що прибуло у фортецю.

Удар блискавки прийшовся прямо на подвіря перед воротами, і тепер земля навколо пашіла, а у небо підіймався густий сірий дим. Жар небесної громовиці випарував все у радіусі декількох метрів, і тепер тільки неясна фігура вимальовувалася у клубах диму. Прибулець, розвівши руками і слухаючи стогони поранених, неначе насолоджувалася руйнуваннями довкола, і не спішив покидати свого місця.

Нарешті, за спиною у князя почулися кроки і лязкіт обладунків – це вартові, залишені у резерві, тепер спішили на підмогу своїм товаришам. Олесь на хвильку зрадів, посміхаючись розбитими губами, – хай яке там чудовисько не прилетіло з блискавицями, проти тридцяти молодиків йому наодинці не встояти.

Дружинники уже зачали обходити схиленого князя з обох боків, наставивши списи вперед, як тут чужинець нарешті зарухався, все ще схований від твердого погляду клубами диму. Прибулець підійняв руку, і на його долоні народилося мініатюрне сонце. Блакитна куля злетіла з пальців чужинця і різко полетіла уперед. Удруге за сьогодні князь відсахнувся убік, наляканий, і чаклунський вогонь пролетів неподалік. Розпечене марево врізалося у князевих воїнів, і люди навіть не встигнули скрикнути – прокляте блакитне сонце вмить пожерло чоловіків, на місці випаровуючи і метал, і плоть.

Вуха знову заклало, на цей раз від низького гудіння, та Олесь спромігся лише  слабо відсахнутися вбік. Триклятий чужинець не спинився на досягнутому, і другий спалах чаклунського полум’я випалив решту воїнів, зліва від князя, а третя вогненна куля полетіла у ворота, розплавляючи опущену решітку. Видно, вдовольнившись досягнутим, прибулець нарешті зволив покинути димну завісу.

Те, що показалось на божий світ, ошелешило князя – про схоже він чув від бабок у селі та свого старого духівника, але ще ніколи у житті не бачив на очі безсмертного. Перед ним стояв, – ні, точніше, маячів, як скеля – гігант у сталевих обладунках, в два людських рости.  Своїми латами він походив на лицаря у багато прикрашеній броні, а мала голова, широченні плечі і тулуб робили фігуру схожою на циркового силача.  Залізні крила за спиною все ще пломеніли після мандрівки з громами, в одній сталевій руці колос стискав величезний молот, по якому бігали туди-сюди маленькі блискавки, а інша ще парувала чаклунським вогнем.

Посеред двору маленької фортеці, загубленої далеко на півночі континенту, серед високих скель, на піку всіх вітрів, стояв сам владика південних чужоземців, потомок небесного творця і новий пророк старих королівств. Слабо зблиснули маленькі червоні очі, і гігант покрутив залізною головою, з цікавістю розглядуючи двір.

– Моя тобі похвала, князю – ти гарно тримався. – Володар чужинців заговорив, і його низький, бездушний голос нагадував гуркіт грому. 

– Але тепер це все марно. Я ж казав тобі, що той, що мандрує блискавицями, таким добрим не буде.

З-за спини велета показався чорний демон-спокусник, у своєму незмінному довгому плащі і глибокому каптурі, і Олесь ледве вчув його шелестливий голос.

–  Замовкни, Лапласе, ти мені тут більше не потрібен. – Велетень смикнув рукою, і князю здалося, що між владикою і демоном на одну мить промайнула тоненька світна лінія. – Забирайся звідси, і круків своїх забирай.

Той лише легенько кивнув головою, і, коротко всміхнувшись, ступив у затінок під стіною. Ще момент – і чорний силует зник, на його місці тепер лишень курився маленький вихор темряви, а вслід за ним зачали розлітатися і зграї круків.

          – Так і знав, що він твій ланцюговий пес. – Олесь зайшовся судомним сміхом вперемішку з  кашлем.

          – А ти мені подобаєшся. Переможений, але не скорений. – Війська чужинців уже почали заповнювати собою внутрішній двір фортеці, і тепер закуті в лати воїни з шанобою обходили свого володаря. – Жаль, що ми зустрілися при таких обставинах.

          Олесь тільки мовчки всміхнувся, підіймаючи голову догори. Залізний гігант підійшов до переможеного князя, і кожний його крок трусив землею. Обладунки велета пашіли жаром, а молот в руці виблискував крихітними зорями.

          – Чого ти хочеш? – Громовий голос владики бехав по вухам, наче кувалдою. – Ти заслужив право на останнє бажання.

          – Просто закінчи це чим скоріш. – Олесь ледве зарухав обпеченими губами, але гігант уважно його слухав. – Я втомився. Тільки спати хочеться.

          – Не терзай себе, князю, ти боровся з куди гіршим ворогом, чим любий звір чи людина.  Повір мені, я знаю, як це, коли ти втомлений настільки, що спати хочеш більше, чим жити. – Залізний гігант повільно обійшов колінопреклоненого чоловіка, підносячи вгору зоряний молот.  – Схиляюся перед силою твого духу, Олесе. Надіюсь, зустрінемось в небесному саду.

          Князь тільки здихнув з полегшенням, примружуючи очі – низький гул і світло далеких зірок заполонили увесь простір навколо, перехоплюючи дух. Ти молодець, Олесе, хто бореться до кінця, той ніколи не програє, так казав твій старий духівн…

          Владика чужоземців випрямився, струшуючи зі свого молота краплі багряні краплі. Поставивши зброю на землю, колос відсторонено погледів на двір перед собою – його воїни метушливими мурахами заполонили нутрощі фортеці, подавляючи любий спротив, а на замковому мурі уже рясніли прапори далеких земель і давніх королівств.

          – І для чого ти йому набрехав про небесний сад, владико. – Поруч, в найближчих тінях, заклубочився чорний вихор, і тільки шелестливий голос демона видав його присутність. – Я ж сам тобі показував, що там нічого немає.

          – Бо в мені ще лишилось хоч щось людське, на відміну від тебе. Навіть не дивлячись на те, що ти зі мною зробив. – Залізний володар чужоземців лише розвів руками, ніби показуючи на свої металеві обладунки. – Чого ти повернувся, Лапласе, я ж наказав тобі йти геть.

          – Хтось же має робити за тебе брудну роботу, друже.

          У відповідь гігант тільки мовчки закрокував уперед, направляючись до восьмиконечної зірки, котра все ще випромінювала жар.

          – Раз ти завів розмову про брудну роботу, то збери усіх мешканців фортеці, хто вижив. Молодих і сильних чоловіків та жінок відправ до міста, решту приведи до мене. – Владика підняв одну руку, і на його долоні затанцювали блакитні вогники чаклунського полум’я. – Поки буде триматися темрява, ми не зможемо усіх прокормити.

          Нарешті, чорний вихор виринув із навколишніх тіней, і Лаплас, закутаний у свій довгий плащ з глибоким каптуром, зупинився перед сталевим гігантом.

          –  Думаю, варто віддати належне князеві. – Вперше за довгий час у шелестливому голосі демона вчулися нові нотки, нотки… сорому? – Поховаємо його з усіма почестями в родовому склепі?

          Той, що мандрує блискавицями, на мить завмер на місці, перш ніж знову заговорити:

          – Так, Лапласе, слушна думка. З усіма почестями, друже, з усіма почестями.