Заголовок
Пролог.
– Мамо, чому ти плачеш, нічого ж такого не сталося? – здивований дитячий голос.
– Мені сумно, синку, не роби так більше – голос жіночий та приречений, – та я вже не плачу… Почитати тобі казочку?
«Ліс чорнів у долині. Нині, у тумані осінньої ночі, він здавався занадто похмурим та ворожим. Вершник перевів погляд на гори. Гострі піки височіли над деревами, долиною і нависали над стіною замка. Вершини покривав сніг, навіть вночі його було добре видно. Добре було видно і чорну хмару, що наступала з півдня та виблискувала спалахами. Чоловік поспішав до сторожки, щоб встигнути до бурану і не потрапити у пастку чисельних злодіїв. Похмурий замок, що попереду витріщався темними вікнами, здавався нежилим. Праворуч вдарила перша блискавка. Кінь сіпнувся з переляку і став дибки…» Яка страшна казка! Давай іншу.
– Ні-ні! Хочу цю! – голос злий, безапеляційний і наполегливий.
– Ми читали її безліч разів! – зляканий і розпачливий, – Господарі, рибалки, графи… Сонечко, я краще заспіваю.
«Ой там Вааасиль сіііно косить, ой там Ваааасиииль сіно коосииить.
Як накосиить, коням брооосиить, Як накосиить, коням брооосиить.
Кинув кооосу нааа травоньку, кинув кооосу на травоооонькууу…»
Спалахнуло яскраве світло, заливши присмерк, заповнивши собою простір, закутавши і поглинувши фігуру в білому. Вона майже зникла, лише відчувалась, пульсуючи у кожному поштовсі кожного серця.
– Ти – слуга мій, що вимолює прощення. Чи готовий ти до випробування?
Руда голова не сміла підвестись, лише більше схилилась і завмерла у беззвучному «Так!»
Поряд впало загострене пташине перо.
***
Невелике містечко центральної України жило, як звичайно. Зранку просиналось омите кумедними зеленими машинами, ввечері пізно засинало в електричному сяйві та під запальні ритми нічних клубів. Опівдні відпочивало. Тоді ставало зовсім тихо і пусто. Хіба яка бабуся на лавці та відгодовані, не потривожені перехожими, бродячі коти грілися на сонці. Лише базар недалеко від вокзалу вирував лайливими голосами, розмаїттям фарб та, подекуди неприємних, запахів. Баби з навколишніх сіл у цвітастих хустинках намагались допродати рештки, поспішаючи кормити та поїти худобу. Їхні худі та виснажені роботою чоловіки з брудними руками мовчки палили поодаль, зібравшись у тісну купку. Ще пара годин і все буде навпаки. Базар спустіє, лишивши після себе смердючі калюжі якоїсь білувато-жовтої жижі, а на вулиці висипе люд – галасливі хлопці, розмальовані дівчата, статечні і не дуже родини, сивочолі бабусі та дідусі, метушливі діти.
Центральний бульвар прошивав місто навпіл, тягнучись від залізничних колій, до площі з церквою, магазинами, зонами відпочинку і далі до лікарні на околиці. Саме ним неспішно прогулювався чоловік середнього зросту, середнього віку та непримітної зовнішності. Він би взагалі не привертав до себе уваги, якби не яскраво руде волосся акуратно зачесане назад. Обличчя закривали великі чорні окуляри, хоча сонце сховалось ще до обіду.
Незнайомець затримався біля церкви. Храм тьмяно виблискував куполами та хрестами, сусідячи з великим гіпермаркетом, що цілодобово світився рекламами, плакатами та і просто різнокольоровими вогнями. Прихожани виходили з підвалу та центрального входу, хто одухотворений, а хто з виразом виконаного обов’язку. Це хіба що не єдине місце у лавах віри, яке ділили два патріархати – Московський нагорі, а Київський у підвалі. Як вони вживались один Бог Святий знає: чи то проповідували по парних і не парних, чи то по певних датах, чи по гучності. Володаря мікрофону чули люди у будинках навколо площі, не хотячи приєднуючись до богослужіння. Далі чоловік посидів на лавці у невеличкому парку з озером, підслухавши розмову двох заклопотаних жіночок:
– А ти чула, Марію чоловік кинув? – почала блондинка з перепаленим волоссям, змовницьки зиркаючи хитрими очима на всі боки.
– Ти що?! – друга, худа у зморшках, одягнена чомусь у яскраво рожевий домашній халат швидше зобразила, ніж відчула подив.
– Так, так. Як бідна з малим впорається! – голова співчутливо закивала.
– Ага, ага, – автоматично погодилась співбесідниця.
– Одвела б краще його до отче Григорія, а то все по лікарям тягає.
– Ага, ага, – вона думала про що завгодно: недоварений борщ, неслухняного онука, відсутність грошей – але, аж ніяк не про Марію.
– Хоча, що цей банькатий йому зробить! От горе, горе… – блондинка злякалась, що ляпнула зайвого, похапцем перехрестила рот і стиснула і без того тонкі губи.
Вона знову обвела поглядом пустий двір і недовірливо покосилась на знайому. Та приклала руку з тонкими вузлуватими пальцями до щоки, і не слухаючи, знову повторила:
– Ага, ага.. Ой-ой, так-так!
І дійшов до сірої будівлі з табличкою над входом: «Науково-випробувальна лабораторія харчової промисловості та продуктової сировини». Під дахом птахи навили гнізд, де копирсались з веселим щебетом, забруднюючи підлогу в послід та пір’я. Чоловік зупинився, вирівнявся та повів носом, як старий сторожовий пес. На відміну від безпечного населення він відчував гріх, на який так довго штовхав, спокусу, яку так довго викликав, відчував зло, якому так довго прислужував.
***
– Одягни сіре пальто і чорні чоботи. Вийди з будинку, поверни праворуч і рухайся по доріжці до самого перехрестя з головною вулицею. Далі йди у напрямку мосту, не швидко, але і не повільно, обери середній темп. Ти не побачиш та не почуєш нічого навколо. Не відповідай на запитання, на погляди. Посміхайся. Дійди до мосту, пройди на його середину, вилізь на перила, взявшись руками за крайні опори. Ти не будеш стояти та зволікати, ти стрибнеш у воду.
Стареча рука поклала слухавку. Вдома затишно, монотонно цокає годинник. Світло ліхтарів за вікнами вимальовує дивні візерунки на стінах. Вона пройшла в коридор, одягла сіре пальто на нічну сорочку, чоботи насилу натяглись на босі ноги та вийшла в темноту ночі. Мілкий чи то сніг, чи дощ падав на непокриту голову. На душі стало легко та світло, посмішка торкнулася її уст. Думок не було. Жодної.
Вона йшла досить швидко по тротуару. Ноги не боліли, суглоби не нили, тростина лишилась одиноко стояти у вітальні. Вона не звертала увагу на перехожих, машин, головною дорогою дійшла до мосту. Досить вправно вилізла на перила, взявшись руками за опори. Не стояла, не думала, не чула, як зупинився автобус, як кричали люди. Стрибнула в темноту. І тільки річка побачила проблиск жаху в її очах перед тим, як зімкнути свої води над сивою головою…
***
– Ти будеш гарним хлопчиком і ляжеш у ліжечко вчасно. Але не спи, чекай, допоки всі заснуть, і в будинку стане тихо-тихо. Ти обережно підеш на кухню. Не вмикай світло, вистачить вуличних ліхтарів! Там, у шухляді зліва, візьмеш сірники, підійдеш до плити і повернеш ручки вліво. Ти тихо стоятимеш там, поки по радіо гратимуть пісні. Потім ти запалиш сірник.
Він довго лежав у ліжечку. З першого поверху чулися голоси рідних, звук телевізора. Чимось смачно пахло – мама готувала вечерю. Потім сестра розмовляла по телефону, її дурнуватий сміх вібрував за стінкою. Але поволі все стихло, завмерло і потонуло в дрімоті. Він сів на ліжку, взув капці і, крадучись, пішов на кухню. Дістав з шухляди сірники, відкрив на плиті камфорки, газ вивільнявся зі зміїним шипінням, і завмер. Думок не було. Жодної. Десь у сусідів по радіо грала музика. Коли музика припинилась, він запалив сірник.
1.
Кабінет здивував Георгія Івановича найбільше. Він очікував побачити великий просторий офіс, зручний диван, стіл з масивного дерева, вишукану шафу і неодмінно книги з гарними обкладинками, підписаними латиною. А насправді, кімната виявилась маленькою, шафа – обшарпаною і заваленою папками та просто листами формату А4, зручний диван – звичайною лікарняною кушеткою, застеленою, можливо, і не брудним, але сірим від часу простирадлом. Лікар також був якимось бляклим – з сірим втомленим обличчям, у сірому халаті та з байдужим індиферентним «сірим поглядом». У голові Георгія Івановича промайнула думка встати і вийти. Без слів, без пояснень. Раптом з’явився страх, що двері кабінету замкнені, і він ніколи не зможе потрапити на повітря з цієї тісної клітки. Його кругла, майже лиса голова вкрилась потом, комірець сорочки сильніше стиснув шию, і він відчув, як піт потік по спині та грудях, із-за чого чоловік засоромився, і невиразне, вічно бліде обличчя з маленькими очками стало яскраво-червоним.
– Ну, що ви, що ви, шановний?! – лікар склав руки на столі, – ви ж самі шукали зі мною зустрічі! Чи я неправильно зрозумів вашу дружину?
– Так, так, все правильно… я хотів розповісти… мені ніхто не вірить! А вона сказала, що вас знає, що ви, е…, ну, нормальний – Георгій Іванович відчував, що червоніє ще більше. Він витяг велику білу хусточку і почав витирати спітніле чоло.
– Ми давні друзі з вашою дружиною, тому не хвилюйтесь. Ви можете мені все розповісти. Даруйте, я не представився – Олександр Миколайович, лікар-психіатр. – Він посміхнувся у вуса і зручніше вмостився в кріслі, – Слухайте, ви можете прийти іншого разу, коли налаштуєтесь, будете спокійніший.
– Ні-ні, ви не розумієте, не можна іншого разу, іншого разу може просто не бути, – чоловік почав хвилюватися ще більше, а від того говорив швидко і плутано, – ніяк не можна, вони будуть телефонувати, я відчуваю… і я не знаю, що станеться… чи я зможу опиратися…
– Давайте по порядку, спочатку. Вам хтось телефонує? Як це відбувається?
– Ну, як це може відбуватися?! Ну, що ви насправді?! По телефону, домашньому! – Георгій Іванович обурився.
– Не сердьтесь, я ж не знаю….
– Вони телефонують мені постійно…
– Вони? Їх декілька? Це чоловіки, чи жінки?
– Я.., я не знаю, не пам’ятаю, це не чоловік і не жінка, це вони…
– Добре, а чому ви просто не візьмете слухавку, подзвонять і припинять…
– Ні, я не можу, так не можна, не можна не взяти і не можна не зробити того, що вони кажуть.
– А що вони кажуть?
– Погане, вони кажуть погане…
– А що саме? – вперше за бесіду в очах лікаря з’явилась цікавість.
– Щоб я заподіяв шкоди собі і рідним…
– Але ж ви цього не робите?
– Не роблю… – Георгій Іванович говорив геть тихо. Він вже не червонів і не пітнів, спина його згорбилась, і чоловік безсило опустив руки на коліна.
– Чому?
– Я не знаю… Але я зроблю, так всі роблять… я прийшов, щоб ви мене зупинили.
Холоденко Георгій Іванович, провідний хімік підприємства «Науково-випробувальна лабораторія харчової промисловості та продуктової сировини», поспішав. Розмова з лікарем на принесла очікуваних результатів. Чоловік стискав у кулаці упаковку пігулок, які купив у аптеці по рецепту психіатра. Він вже встиг похапцем проковтнути одну в суху, без води. Тривога, неспокій, відчуття безсилого жаху та приреченості останні тижні стали його вірними супутниками. Проте зараз у мозку гула лише одна думка: «потрібно встигнути на роботу»! Напевно, швидше, із-за виробленої роками звички не запізнюватись, не прогулювати, і ходити до лабораторії і втомленим, і хворим, і ледь живим.
Після останніх подій Георгій Іванович забув хвилюватися за нового лаборанта. Хлопець, Петро Якимов, його лякав. Мовчкуватий, замкнений, з дивним поглядом з-під лоба карих, майже чорних очей, він неочікувано з’являвся позаду, стояв мовчки і спостерігав. За короткий період чоловік почав не повертатись спиною до відкритих просторів, забиватися в кутки приміщень і давати багато завдань Петрові, щоб рідше з ним зустрічатись. А потім розпочались дзвінки…
Спочатку він прийняв їх за жарт. В кабінеті задзвонив телефон. Тоді вперше виник неспокій, але легкий, майже непомітний. Голос незрозумілої статі наказав йому піти додому, вбити дружину, а також рідних, які саме гостювали у місті, і себе. На секунду в голові у Георгія Івановича промайнула думка: «Так, авжеж, неодмінно, саме так і потрібно!», і тіло охопило приємне збудження, як перед стрибком у прохолоду моря. Але практично одразу ніби щось клацнуло і він проговорив:
«Ви що збожеволіли? Як вам не соромно телефонувати в державні установи і говорити такі бридкі речі?»
Трубка хвилину помовчала, і пролунали гудки. Наступного дня зателефонували знову, а далі ще, і ще – на роботу, додому, на мобільний… Коли чоловік десь заходив, чи проходив повз і чув дзвінок, йому здавалось, що це вони. Так він охрестив вкрадливий демонічний голос.
Хімік худнув, пітнів, не спав, бліднув і марнів і, нарешті, зізнався дружині. Десь в глибинах свідомості він відчував, що слабка межа відділяє його від жахливого неминучого вчинку. Та терапевт з двадцятирічним стажем подивилась на нього поверх старомодних окулярів і домовилась про зустріч з психіатром. Георгій Іванович погодився, адже думка про те, що вони вигадані та існують лише в уяві, відвідувала його вже неодноразово. Ну, ось і відбулось. Напевно, лікар вважає його хворим. Це читалось в очах, в рухах, у позі. Сьогодні психіатр зателефонує дружині і запропонує госпіталізацію. Можливо, на краще, там вони його не потурбують! І неодмінно, щоб була одиночна кімната, оббита чимось білим і м’яким, де можна, нарешті, забутись і виспатись.
Чоловік переступив поріг лабораторії. Похапцем скинув піджак та почав натягати світло-блакитний халат. Рука зачепилась за щось позаду.
– Ппетре! Скільки тобі казати – не ппідкрадайся так! – Георгій Іванович аж почав затинатись від несподіванки, лаборант нечутно стояв за спиною.
– Вам телефонували. – Петро, як звичайно, дивився з-під лоба.
– Хто? – ноги підкосились, і піт знову потік по спині. Майже мокрою хустинкою він витер чоло.
– Сказала – дружина. Просила перетелефонувати.
– От, дурень! Навіщо ж так лякати! – чоловік втомлено сів на ближчого стільця та одразу розкаявся за необдумано сказану образу, але хлопець не змінив виразу обличчя. – Вибач… Ти колби помив?
– Так.
– Пробірки поставив в автоклав?
Петро кивнув.
– Все поприбирав? Звіт наш заніс? – той мугикнув. – Ну, піди ще щось зроби!
– Та що ж зробити? – Петро широко розставив незграбні руки.
– Не знаю я! Сам вигадай, ти ж розумний хлопець! – Георгій Іванович випхав помічника з кабінету і, поки той не оговтався, зачинив двері на ключ.
2.
Погляд ковзнув по кімнаті: халати на вішалках, полки, шафки з пробірками, канюлями, піпетками та усіляким мотлохом, столики, різноманітне хімічне устаткування, пальники, великі холодильники. На дверцятах магнітні наліпки, які працівники привозили з коротких відпусток, а всередині можна знайти не лише робоче знаряддя, а й обіди у пластикових контейнерах. Тут хімік провів чверть століття. В пам’яті яскраво і чітко постав перший робочий день.
Тоді ще Жорік, а не Георгій Іванович, запізнювався. Час він розрахував вірно, потяг прибув вчасно, йти недалеко. І все по прямій, повз базар, церкву, магазин і до сірої будівлі, його теперішнього місця роботи – харчової лабораторії. Якби не цей пацан!
Проходячи повз акуратний шкільний дворик, він спочатку почув галас, а потім і побачив натовп. Малі діти, напевно первачки, покидавши на землю шкільне знаряддя, зібрались у коло, де відбувалось щось цікаве та непересічне, та що йому зовсім не було видно. Чорненька дівчинка у білому фартушку, заплетена у тугі косички чомусь з чорними бантиками, сиділа поодаль і голосно плакала. Поряд неї валявся червоний портфель з намальованою спортивною машиною на кишені. З боку будівлі школи важко біг двірник, маленький сивий дідок, схожий на кульбабку. Він розмахував над головою мітлою, немов войовничий індіанець і викрикував:
– От, бешкетники! От я вам зараз покажу! Припиніть, я кому кажу!
Жорік спочатку хотів пройти повз, але оцінивши, що старий може не добігти, а що там відбувається і чим може закінчитися невідомо. Раптом комусь погано? Хлопець завернув у двір і почав протискатись поміж дітей. Досить швидко йому відкрилась картина, як малий хуліган щосили гамселив іншого, заваливши на землю та сівши на нього верхи. Не по дитячому точні та виважені шалені удари сипались на голову та обличчя, яке перетворилось на червоне місиво та нагадувало сире м’ясо щойно зарізаної свині. Жорік спіймав нападника за комір і щосили потяг до гори, відриваючи від зібганого у грудочку тільця на землі. Малий виявився напруженим і підскочив у його руці, як гумовий. Він зиркнув на молодого чоловіка холодним жорстоким поглядом без тіні співчуття, що у того затремтіли ноги і він ледь не розтиснув пальці. Хіміку здалось, що це не людина, а якесь чортеня. На щастя, нарешті добіг сивий двірник і задихаючись забрав хлопчика з його рук:
– Дякую, юначе! Дякую! Ти що накоїв? – він повернув винуватця до себе і здається не побачив нічого дивного в його очах, – от я зараз відведу тебе до директора і будеш знати, як друзів бити! Ще раз дякую! – додав він знову.
Від будівлі вже спішили вчительки тримаючись за серце і повна пані у білому халаті та стоптаних коричневих туфлях. Невисокий чорнявий густоволосий чоловік, напевно директор, зупинився на сходах, розцінивши, що не гоже людині його положення бігти на бійку.
Сцена неприємно вразила лаборанта-хіміка. Цілу дорогу до нової роботи йому ввижався той дивний погляд. Він дійшов до сірої будівлі і відкрив важкі двері, розбурхавши пташок, що з гаміром розлетілись, лишивши на його светрі маленькі сірі пір’їнки. А далі знайомства, нові зустрічі, кабінет, світло-блакитний халат та час стерли з пам’яті неприємну подію.
Життя Георгія Івановича бігло у роботі та щоденних турботах. Нічого не відкрив, не дослідив, не зупинив жодної епідемії і не написав жодної наукової статті, як мріяв на початку кар’єри. Однак, саме в цьому кабінеті зустрівся з майбутньою дружиною. Молода і недосвідчена лікарка принесла пігулки на аналіз, запідозривши підробку і одразу причарувала лаборанта-біохіміка. Жорік, як продовжували дражнились колеги, відчув себе потрібним, сильним, мужнім і розумним. Вони побрались, а ліки, звісно, виявились справжніми. Дітей у них не було, але якби чоловіка запитали, що б він хотів змінити у своїй долі, якщо б трапилася нагода, той відповів би – нічого, адже любив своє неідеальне життя.
Пульс вирівнявся, і Георгій Іванович полегшено зітхнув. Ситуація не відпустила, та здавалось, події відбуваються не з ним, з кимось іншим, а він лише спостерігач.
«А справді гарні ліки! – чоловік покрутив у пальцях блістер, роздумуючи, чи прийняти ще, – ні, вистачить, потрібно зберегти хоча б рештки здорового глузду.»
Він вперше більш-менш спокійно замислився. Що власне відбувається? І що робити? Якщо це хвороба, то що її спровокувало? Життя йшло як звичайно, нічого екстраординарного не ставалось, навкруги – просіяне роками оточення. Хіба що Петро, але його голос він би впізнав. Ні, це взагалі не людський голос! Це може бути тільки одне. По страху, навіть жаху, безвиході, тривозі і готовності виконати інструкцію. Зло. Вони.
Георгій Іванович не вірив в бога, та йому раптом захотілось піти до церкви, накупити свічок, ікон, хрестів, обвішати стіни в спальні вдома, посипати сіллю поріг (як у кіно), вимкнути електрику, викинути телефон, приймати заспокійливі і сидіти там, ні з ким не розмовляючи. Тоді дружина точно госпіталізує!
А, може, піти до ворожки? Чи краще екстрасенса. По дорозі на роботу він бачив плакат з об’явою: спадкова відьма обіцяла повернути втрачене кохання, зняти порчу, привернути удачу та добробут. Та як знати, хто з них справжній? Ні-ні, не годиться!
І чому саме він?! Не безвинний, звичайно, але не такий уже і грішник. Є вбивці, ґвалтівники, злодії, шахраї…
За стіною у сусідньому кабінеті задзвонив телефон, у Георгія Івановича затремтіли руки, і чоло вкрив піт. «Ні, так не можна більше, потрібно хоч щось робити!». Він поїде кудись якнайдалі, нікому не скаже. Десь в ліс, в гори, де навіть не чули про зв’язок, усамітниться. Головне – там він нікому не заподіє шкоди! Чоловік порився по кишенях халатів, сумках, гаманцях колег і забрав всі гроші, що знайшов. Раніше він ніколи не крав, але зараз йому було байдуже. Не думаючи, куди їхати і що коштів обмаль, Георгій Іванович стягнув халат, написав коротку записку «Не шукайте мене, я поїхав назавжди. Жорік» і вибіг коридорами на вулицю. На вокзал, купити всі чотири квитки, щоб їхати самому у купе! До Карпат! А далі в гори, хащі, кудись далеко!
Петро ледь встигав за чоловіком. Хлопець тримався на відстані, щоб той його не запримітив, але хімік, здається, не бачив взагалі нічого. Він майже біг, залишивши записку та телефон на столі в лабораторії. Так міг підганяти тільки страх.
Фантом 1.
Ліс чорнів у долині. Нині, у тумані осінньої ночі, він здавався занадто похмурим та ворожим. Данія перевела погляд на гори. Гострі піки височіли над деревами, долиною і нависали над стіною замку. Вершини покривав сніг і навіть вночі його було добре видно. Добре видно і чорну хмару, що наступала з півдня і виблискувала спалахами. Слід очікувати буран, чи дощ, чи, можливо, навіть град, чи все разом – в цю пору року складно передбачити погоду. Ясно одне – йти лісом занадто небезпечно. Окрім примар, що населяли його після заходу сонця, вода розмиє дорогу, коні не пройдуть, не кажучи про вітер, звірів, отруйні рослини, злодіїв та омани. Авжеж, омани… Там ввижалось всіляке в темноті, і рідко хто повертався вцілілим фізично чи духовно. Лише вона…