Заголовок

Маленький Марко кліпнув очима, але продовжив уважно слухати, намагаючись не заснути. Дмитро підгорнув синові ковдру і повів розповідь далі:
– …і тінь величезного дракона накрила село, затуливши сонце…
– Тату, а дракони насправді існують? – перебив малий. – Ти їх бачив?
– Не бачив. Але певен, що існують. Просто не кожен здатний їх побачити.
– Чому? – Маркові майже перехотілося спати. – Ти ж розповідав, що раніше дракони допомагали людям. У твоїх казках нікого не дивує, що дракони живуть поруч з нами, у горах. Але мама говорить, що це неправда.
Гримнули вхідні двері. За хвилину до кімнати зазирнула дружина.
– Ще не спите?
Оля легким дотиком торкнулася щоки чоловіка. А потім нахилилася до сина.
– Знову мариш драконами?
Батько притиснув палець до губ і відповів замість Марка:
– Це наша таємниця.
– Навіщо ти забиваєш синові голову цими байками? Ще жахіття насниться, – дружина важко зітхнула.
– Це не байки! – заперечив Дмитро. – Мені розповідали…
– Так, я пам’ятаю: дракони з’являються, коли дуже потрібні. І тільки тим, хто на це заслуговує. І де ж твої дракони? Зараз би вони нам всім не завадили… – сумно сказала Оля.
І вийшла з кімнати, тихо зачинивши двері.
– Тату, а звідки дракони беруться? Народжуються з яйця, як у мультику? – не вгамовувався Марко.
– Не знаю, синку. Я ніколи не бачив драконячих яєць. Драконів, правда, також. Але моя бабуся бачила і стверджувала, що зустріти їх може лише той, хто здатний пересилити свій страх і віддати життя за те, у що вірить.
– А ти б хотів побачити дракона? – захоплено запитав Марко.
Дмитро мовчав. Через двері почувся голос дружини:
– Вечеря на столі!
Чоловік підвівся:
– Спи, синку. Світло лишити?
– Ні, я вже не боюся темряви. Ти ж сам сказав, що потрібно подолати страх, щоб побачити драконів. Темрява мене не лякає. – І вже вкладаючись, запитав: – А ти ще не поїдеш, коли я прокинуся? – з надією спитав Марко.
– Поїду, але обіцяю повернутися. Дбай про маму.
Малий серйозно кивнув у відповідь і загадав, щоб йому наснилися дракони.
Оля чекала на кухні. Дивилася кудись вбік, у чорне провалля вікна. А коли повернулася, Дмитро побачив, що вона плаче.
Міцно обійняв і притиснув до себе.
– Усе буде добре. Остання ротація, і я повернуся додому. Поїдемо кататися на лижах в гори, як я обіцяв.
– До драконів? – посміхнулася Оля крізь сльози.
– До драконів, – впевнено відповів Дмитро без натяку на посмішку.
***
Другу ніч «ополченці» гатили з «Градів». Під ранок все стихло, але Дмитро відчував, що насувається лихо. За останні місяці він навчився покладатися на інтуїцію. Тиша напружувала навіть більше за стрілянину: вона обіцяла не відпочинок, а підготовку до чергової атаки.
– «Драконе», курити є? – запитав неголосно сержант, якого за сиве волосся кликали «Дідом».
Свій позитивний Дмитро отримав одного з перших днів, коли показав хлопцям малюнок Марка з великим драконом на весь аркуш. Цей аркуш, вчетверо складений, і зараз лежав у нагрудній кишені.
– Тримай. – Дмитро витяг цигарки і завмер. Прислухався. – Чуєш?
Земля передавала рух і вібрувала, але звуки ще не встигли дістатися першої лінії оборони. Сержант обережно визирнув з укриття.
– Трясця! Ось до чого йшло!
Він вилаявся і зіжмакав у кулаці так і не запалену цигарку.
Гуркіт накрив чоловіків тривожною хвилею. Цей звук ні з чим не можна було переплутати: до наших позицій наближалися чужинецькі танки.
Накази лунали чітко і голосно. Брязкіт металу і стогін землі дратували, але не заважали концентруватися. Дмитро знав, що всі вже на позиціях і чекають лише команди. Потрібно трохи зачекати, щоб вдарити влучно.
– Вогонь!
З обох боків почали майже одночасно. Перший постріл ворожого танку розтрощив дерево, а другим рознесло укриття. З відповіддю не забарилися. Дмитро встиг подумати, що атака не схожа на гру мʼязами, як траплялося раніше. Занадто потужні сили вороги перекинули на цю ділянку, ще й лупили прицільно, наче знали, куди саме бити. А далі стало не до міркувань. Перший танк підбили швидко, і він нарешті зупинився, палаючи недалеко від наших позицій. Але це не вплинуло на рух інших. Зараз «Дракон» бачив, як наближаються два… три… п’ять залізних монстрів. Кожний плював вогнем то ближче, то далі від Дмитра. Незважаючи на активний спротив наших бійців, танки повільно просувалися вперед.
Командир кричав у рацію:
– Це не провокація! Це справжня атака! Шість танків! Шість! Ми не втримаємо позиції!
Дмитро, як і всі його побратими, це добре розумів. Занадто нерівні сили: хтось явно знав слабкі місця в нашій обороні, тому й обрав для атаки цю точку. Від вибухів закладало вуха, очі горіли від диму, земля скрипіла на зубах. На позиціях ставало тихіше: Дмитро вже не чув пострілів праворуч. Лише зліва сержант майже зрісся з автоматом, іноді супроводжуючи свої дії відбірною лайкою.
Черговий снаряд розірвався поруч з Дмитром, ліворуч. Вибухова хвиля відкинула чоловіка вбік. Потрусив головою, помацав голову, відчувши щось липке на щоці і шиї. Кров. Підповз до сержанта. Покликав, не чуючи власного голосу:
– «Діду»! Ти живий?
Той лише застогнав, але очі не розплющив.
Вуха потроху відпускало, і раптом повернулися звуки. Майже одразу Дмитро побачив і два танки за кілька метрів від переритих снарядами окопів. З нашого боку вже ніхто не стріляв.
Танки зупинилися. Башта одного з них відкрилася, і хтось визирнув на зовні. Заскреготав і люк іншого. Дрібні фігури вилізли на броню. Чувся гомін і сміх. Дмитро погано бачив, його обличчя заливало кров’ю. Один з «ополченців» стрибнув униз і почав наближатися, викрикуючи:
– Здавайтєсь! Вихадітє с поднятимі рукамі!
У голові паморочилося, чорний дим висів над нашими позиціями. Усе ще нашими. Дмитро не збирався здаватися.
– Авжеж! Розбіжався!
«Дракон» перезарядив автомат і почав стріляти, повільно піднімаючись над окопами. Він чув крики з того боку і знав, що влучив.
– Тваю мать! Стрєляйтє, ідіоти!
Але ця команда пролунала надто пізно, Дмитро встиг покласти більше половини ворогів. Щиро посміхнувся, ледь тримаючись на прострілених ногах і зчепивши пальці на автоматі, що продовжував видавати останні черги. Наступний ворожий постріл збив чоловіка з ніг.
Болю не відчувалося. Точніше, Дмитро став суцільним болем, тому вже не розрізняв, де саме болить. Але якщо відчуває, то він ще живий! Згадав дружину, Марка і потягнувся до кишені з малюнком сина. Сили танули разом із життям.
– Да он уже сдох! Чіво боітєсь? Ідітє сюда, – почулося майже поруч.
Дмитро впився руками в землю і почав підводитися. Раптом пальці занурилися глибше, а з них почали рости величезні пазурі. Фігурки людей опинилися далеко внизу, а долоні вкрилися лускою.
– А-а-а-а! Што ета такоє?
Дмитро встав на повний зріст, зіщулив очі з вертикальними зіницями і відповів гарячим червоним полум’ям.
…На полі бою догорали залишки танків. Великий чорний дракон ще покружляв трохи і піднявся в небо, обережно тримаючи в руках тіло пораненого сержанта.
***
Бліда Ольга відчинила двері.
– Мамо, це тато? – Марко питав це щоразу, коли хтось дзвонив у двері.
Жінка так і не наважилася сказати синові, що батько загинув. Дмитро ж обіцяв повернутися! Як це може бути? Він завжди дотримувався свого слова…
На подвір’ї на неї чекав досить молодий, але сивий чоловік. У руках він тримав згорнутий аркуш паперу.
– Ви хто? – хлопець вибір надвір за мамою і став перед нею, затуляючи від незнайомця. – Відійдіть від моєї мами! Поки батька немає вдома, я її охоронець! Це наша хата!
– Ти Марко? – усміхнувся незнайомець. – Справжній син Дракона! А я «Дід», тобто… дядько Андрій. Ми служили разом з твоїм батьком.
Марко недовірливо подивився на чоловіка, але запитав:
– А коли повернеться батько?
Ольга заперечно похитала головою. Марко це зауважив.
– Що, мамо? Щось не так?
У відповідь «Дід» розгорнув аркуш і протягнув його Маркові.
– Це твій дракон?
– Це я малював, але подарував батькові…
– Заходьте до хати! – перебила сина Ольга. – Час вже забути ці байки про драконів!
Марк лишився стояти з малюнком у руці. Раптом будинок і ганок накрила чорна тінь, і на подвір’я повільно опустився чорний дракон. Хлопець завмер від несподіванки, але не злякався. Дивний гість нахилив голову у привітанні.
– Ти справжній! Дракони існують! Батько був правий!
Марко підійшов ближче і торкнувся лускатої лапи.
Ольга з’явилася у дверях.
– Марку, з ким ти розмовляєш? Мерщій до столу. Ти забув, що потрібно бути ввічливим?
– Мамо, дивись, це справжній дракон! – хлопець захоплено показував на чорного велетня.
– Не вигадуй! Заходь у дім! – Очі Ольги наповнилися сльозами. Тихо додала, щоб син не почув: – Бідна дитина… Після втрати батька почав марити…
Дракон зробив один крок в її бік. Але жінка не зважала і, втираючи сльози, зникла в хаті.
«Дід» теж вийшов на подвірʼя. Дракон спочатку напружився, але, нібито впізнавши чоловіка, заспокоївся.
– Ти його теж бачиш, хлопче? – чоловік підійшов до Марка.
– Так, звісно.
– І тобі не страшно? – дядько Андрій поклав руку хлопцю на плече.
– Аніскільки! – малий захоплено розглядав дракона. – Батько казав, що лише сміливці здатні побачити дракона!
– А я вже думав, що збожеволів. – «Дід» протягнув дракону руку. – Це він мене врятував. Лікарі вважали, що то моя хвора уява, коли розповідав, як я летів під хмарами…
Чорний велетень пихнув білим димом і показав два ряди білих міцних зубів. Марку здалося, що він посміхається. До болю знайомою посмішкою…
Дракон раптом озирнувся, наче його хтось покликав, легко відірвався від землі і, зробивши коло над будинком, полетів. Але не в гори, а на Схід. Туди, де був зараз найбільше потрібен.