Заголовок

Обрати письменство своєю професією і розглядати цю діяльність як основне джерело доходу в нашій країні можуть дозволити собі одиниці. Хто з нас не чув у дитинстві чи в підлітковому віці від близьких і знайомих: «Прекрасні вірші / оповідки / пісні. Але цим на життя не заробиш»? І обирали талановиті й геніальні письменники інші професії – вчителювали, лікували, редагували, будували. Хтось намагався наблизити свій професійний вибір до мрії і зупинявся на філології, забуваючи про те, що вивчати літературу і створювати її – геть різні речі. Найлегшим шляхом було переконати себе, що Стівеном Кінгом чи Джоан Роулінг не стати, то навіщо й намагатися.

Проте вигадані світи не відпускали. І поміж кресленнями, учнями, пацієнтами і чужими текстами нарешті знаходили час на кілька сторінок власних історій. І тут починалося найстрашніше: сумніви і невпевненість. Навіть численні літературні конкурси (хвала Інтернету!) та анонімність (ніхто ж не дізнається на серйозній роботі про несерйозне захоплення) не додали впевненості в собі. То як подолати внутрішнього цензора / критика / редактора і не кинути писати? Навіть більше – як наважитися виставляти аудиторії свої твори? Оповідки ж як діти – кожен образити може.

Можливо, проблема в тих стереотипах, що употужнені в нашому суспільстві щодо письменства.