Заголовок

На науково-дослідній станції мене за очі називали Сніговою Королевою – дуже оригінальне прізвисько, якщо пишеш дисертацію про молекулярну будову снігу та його властивості.

Сніг захоплював мене завжди; і в жодній науковій літературі я не знаходила головної відповіді – чому кожна сніжинка має унікальний візерунок? Невже це випадковість?

За ці роки через мій мікроскоп пройшли мільйони сніжинок. Я знайшла багато закономірностей, які потроху склались в теорію снігового шифру: не лишалось сумнівів, що в кожній сніжинці зашифроване якесь слово. Для перевірки теорії коллеги робили зворотній експеримент, говорили над склянками з водою різні слова; ставши кригою, молекули води мали так само різну форму. Так я стала вирізняти деякі слова, що прилітали з неба.

Воно все життя пише нам листи, які ми ніяк не прочитаємо…

Проте на конференції мою роботу визнали недостатньо науковою. Спільнота вирішила, що я намагаюсь перетворити на реальність якусь казку.

Я стояла на порозі конференц-зали, а вітер тріпав мене за плечі, мов старий товариш. Невже справа мого життя зведена нанівець?

Почався снігопад. Кілька сніжинок врядок впали мені на рукав, ніби склали речення. Якщо моя теорія – не абсурд, напис казав: “реальність і є казка”, далі я розібрала лише слова “дім” та “учень”.

На серці посвітлішало. Дійсно, моїй справі потрібна молода кров, а мені – відпочинок. Скільки я не була вдома? Десять років? Дванадцять? Тоді на станцію мене проводжав лише брат (його дружина лишилась вдома з немовлям), може, вони вже й забули мене – що ж , звалюсь їм як сніг на голову.

Брат часто жартував, що наше рідне містечко схоже на снігову кулю, яку подарували байдужій дитині – того нас ані разу не трясло, життя з покоління в покоління текло тонким струмком під кригою.

Сніг втер сивину в скроні брата. Зате як виріс Кай! Не по роках серйозний, він захоплено слухав про роботу на станції. Почувши, що сніжинки – це нерозшифровані слова, він так мудро та тріумфально посміхнувся, ніби й сам завжди це знав, і тепер його казка ставала нашою спільною реальністю.

Я навіть дала Каю поносити мій наномікроскоп – розміром з контактну лінзу, він давав аж вісімсоткратне збільшення. Хлопець одразу ж побіг на двір, “читати” сніг та хизуватись пристроєм сусідській дівчинці.

В селищі біля дослідної станції також є школа. Я вмовлю брата. Зі мною в хлопця буде велике майбутнє. Він допоможе землі почути небо.

Гердо, дурне розумне відчайдушне дівчисько, що ти наробила?