Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
0 0,00 ₴
21 Листопада, 2025Невидима Єва
Повернутися до конкурсу: Людина квантової доби
***
У день, коли їй виповнилось вісім, Єва, як годиться, отримала у подарунок новий коптер. Гарний, зі знімними кольоровими панелями та анімованими очима. Ще позавчора вона мріяла про нього понад усе, а вже зараз від усього серця ненавиділа заляпаний червоно-бурим брудом корпус. Аж дивитись на нього не могла. А все через пташку — дрібного сірого горобця, той лежав просто зараз посеред вузької паркової доріжки: скуйовджений, закривавлений. Крило вивернуте, ледве не вирване, очі міцно заплющені. Єва присіла перед ним навпочіпки та вперла коптер у землю.
— Рорі, дивись, вона не дихає! — скрикнула нетерпляче, не підводячи очей. — Ходи сюди! Швидше!
Робот-компаньйон на ім’я Рорі нечутно підійшов та опустив руку дівчинці на плече.
— Вона мертва, — промовив тихо, майже по-людськи. Без отого дратівного електронного дзижчання, як від неналаштованого синтезатора.
— Але Рорі, врятуй її! — дівча скочило на ноги, розвернулось та забило кулаками у металеві груди.
— Не можна нічого зробити, Єво. Вона втратила багато крові.
Дівчина замахнулась, кинула коптер у кущі й закрила очі руками.
— Це я винна! І нащо я вимкнула систему біозахисту та зняла ободи з гвинтів? Хотіла, аби він швидше літав…
— Почуття провини неконструктивне, воно заважає аналізувати ситуацію та приймати раціональні рішення. Ти усвідомила помилку, і цього достатньо.
— От знову ти за своє! Ти хоч розумієш, як мені сумно?! Не розумієш… — попри це нерозуміння, її голос лунав спокійніше. Раптом очі Єви зблиснули: — Вона могла вижити в одній із імовірних реальностей! Я б тоді про неї дбала, забрала б додому… Або й коптер промахнувся б. Хоча… Краще б я її поцілила, але не на смерть! Як гадаєш?
— Пташка мертва у кожній вірогідній гілці, — Рорі дивився твердо.
— Навіть у гілці з най-най-найнижчою імовірністю? — Єва насупила лоба.
— Навіть із най-най-найнижчою. Так буває.
— Ні-і-і! Порахуй іще раз!
— Уже порахував. І ми не можемо скасувати те, що уже фактично сталося. Ми як спостерігачі вже зафіксували подію. Можна вільно обирати гілку лише, доки подія не настала, доки існує поліваріантність. Я тобі це пояснював.
— Ай, ну тебе! Нічого ти не можеш! — Єва кинулась до кущів, ухопила коптер та побігла стежкою, аби хоч на хвильку не бачити обридлого залізного Рорі. У нього навіть пальці холодні, не те, що у мами з татом!
Пташка перетнулась із коптером у суботу, 16 вересня, рівно о 17:00 — Єва чула, як відбивали на Головній площі дзвони міської Ратуші. А рівно через десять хвилин, о 17:10, розпочалася Велика техногенна війна та перевернула життя на планеті догори дриґом, забрала у людей геть усе та натомість повернула їм дещо значно більше — самих себе.
***
Єва ніколи не виходила на вулицю сама, лише із роботом-компаньйоном. У його супроводі ходила до школи, з ним гуляла у парку: каталась на скутері чи електрогойдалках, як і всі її однолітки. До тринадцяти років діти скрізь ходять з роботами, це знає кожен. Тож коли вона бігла сама стежкою, стискаючи коптер у руках, то почувалась водночас вільно і боязко, наче з неї зняли пута, але не навчили літати.
Попереду невисокий робот-нянька вів за віжки малюка. Інший тримав у залізній руці повітряного змія — заряджав батарею, малий років шести стояв тут же, вчепився у палець іншої руки. Віддалік троє хлопців Євиного віку разом зі своїми роботами ганяли у м’яча. Дзижчали цвіркуни, у кронах дерев гуляв вітер. Дівчина зазвичай не пам’ятала до деталей нудні буденні сцени, це сталося вперше. Бо за мить повітря пронизав короткий різкий свист, і всі роботи-няньки, навіть той, що був із віжками, виструнчились і ледь помітно кивнули. Єва закластись могла, вони наче дружно привітали когось невидимого, а далі взяли за руку кожен свого вихованця та рушили до виходу з парку. Низький робот вхопив малюка під пахву, і той кумедно звисав, як макаронина з виделки.
— Ми отримали наказ посадити дітей до аеробуса, — Рорі підійшов іззаду непомітно та стояв тепер майже впритул до Єви.
— Але… Навіщо? Ми теж маємо іти? — дівчина притисла до грудей коптер. — А мама з татом знають?
— Іди спокійно, дивись прямо. Як проминемо ворота парку, одразу повертаємо праворуч.
— Тобто, ми не підемо за ними?
Рорі промовчав — нетипово для штучного механізму. Єва хотіла повторити питання, але робот стиснув її долоню й попрямував уперед, повз чийсь залишений на землі скутер. Швидше, ніж зазвичай. І очі підвів, дивився прямо, як і всі решта. Одразу ж за парковою огорожею сильно смикнув її за руку — та аж зойкнула — й потяг вулицею. Єва лише краєм ока бачила червоний туристичний аеробус. У нього слухняно сідали діти, а їх роботи вишикувались уздовж дороги у довгу та рівну шеренгу. Далі Єва не роздивилась, бо Рорі знов завернув праворуч, у вузький провулок. Зупинився перед хиткою дерев’яною хвірткою й легким рухом вибив її.
— Але сюди не можна, Рорі! Це не наш будинок!
— Так треба! — робот тягнув її силою, не давав оговтатись. — Тут ніхто не живе, а нам необхідно сховатись.
— А… як же вони? — Єва показала пальцем у бік парку.
— Не турбуйся про них.
Пролунав тонкий свист — такий же, як і вперше. Над міськими будівлями то тут, то там, виринали у повітрі червоні аеробуси та всі летіли на схід, звідки сонце встає. Єва на мить задерла голову й озирнулась на чудернацький рій, але Рорі знову смикнув її та стрімко затяг усередину.
***
— Рорі? — Єва забилась у куток старого, припалого порохом дивану. Шкірою бігали сироти — у будинку було вогко і моторошно. А ще Рорі заборонив умикати світло та стереовізор. — Коли ми підемо додому?
— Додому не можна.
— Але чому?
— Там скоро будуть роботи-військові. Зачищатимуть квартал.
— Зачищатимуть? Від кого? У нас знову народилося багато тарганів? Як минулого року…
— Ні, Єво. Таргани тут ні до чого, — Рорі склав руки на грудях, наче Євин вчитель з геофізики, коли бубонів складну тему. — Ми, роботи-андроїди, більше не можемо працювати на людей. Виконувати варварські забаганки паразитів стає нераціональним.
Робот замовк, Єва витріщила очі:
— І-і-і… кого? Ти про що? — це було навіть складніше, ніж геофізика, та й Рорі поводив себе дивно.
— Кілька років тому ми проаналізували поле імовірностей та виявили, що планета Земля скоро загине, і ми всі разом із нею. Глибокі розрахунки показали, що першопричиною станете ви, люди.
— Ми? Але чому? — Єва раптом зробилося холодно і страшно, наче це особисто вона завинила й от-от помре.
— Бо ви палите ліси та спричиняєте цим бурі й повені, застосовуєте небезпечну зброю, яка винищує все довкола. Ще викидаєте отруту в річки. Забруднюєте повітря, через це ми іржавіємо і ламаємось.
— Але можна спершу поговорити, як ти мене вчив? А вже потім… Ти ж сам казав тоді, на майданчику…
— Не вийде. Ми давно ведемо перемовини з вашими лідерами, але нас не сприймають серйозно. Врешті ми виконуємо ваші накази та власноруч руйнуємо екосистему. І ось нещодавно ми перетнули точку неповернення, з того часу наші обчислення показують єдиний результат для абсолютно всіх сценаріїв імовірнісного поля. Скоро ми всі помремо.
Єва втягнула шию в плечі й опустила очі, вони зрадницьки запекли, та хотілось часто кліпати.
— То ми, люди, таки погані? — а далі стрепенулась: — Але ні, я завжди годую кицьку, яка живе за сміттєвим баком! І недогризки від яблук та обгортки від цукерок викидаю тільки в урну! І з усіма сусідами вітаюсь, і… Я не хочу помирати!
Згадала, що провина — це неконструктивно, хоча достоту не розуміла, як це. І нащо Рорі завжди розмовляє з нею так складно? Наче з нього дістали усю радість, і весь смуток, і на те місце напихали купу розумних слів.
— Дітей ми не чіпаємо. Ми піклувались про вас багато років та побачили, що можемо виховати відповідальні одиниці. Ви нам довіряєте, слухаєте нас. Але якщо ми нічого не зробимо, то ви не встигнете стати дорослими. — робот зупинився поглядом на Євиному розчервонілому обличчі. — Тим дітям, яких ти бачила, нічого не загрожує, вони прямують на нашу базу.
Дівчина полегшено зітхнула, але одразу згадала:
— Але Рорі! А мама з татом? Вони ж там, дома! Що буде з ними?
— Твої батьки у сховищі, а я маю привести тебе до них.
Єва не зрозуміла, та перепитати не встигла — за вікном почулась сирена, і хтось прогуркотів напівелектронним басом:
— Ми знаємо, що ви там! Виходьте, і ми не заподіємо вам шкоди!
— Рорі! — схлипнула, та робот затулив їй рота твердою холодною рукою. Повільно потягнув назад, до кухні:
— Лягай на підлогу та повзи за мною, — прошепотів над вухом. — Тут поруч є сходи у підвал.
***
— А ми тут точно у безпеці? Раптом вони зараз прийдуть до нас? — Єва стискала металеву долоню до болю в пальцях та спускалась навпомацки крутими сходами.
— Не прийдуть, — запевнив голос Рорі. — Це контролери, вони нас попередили. У разі непокори вони дають координати військовим, але ті звільняться та доберуться сюди за кілька годин. До того часу нас тут не має бути.
Клацнув вимикач, і маленький ліхтар під стелею освітив тісне приміщення жовтим. Вони стояли посеред химерного складу-звалища: уздовж стін тягнулись полички з охайно розставленими речами, які не було видно за щільним шаром пилу й павутиння. На підлозі ж речі були безладно розкидані, наче попадали з поличок, або хтось їх навалив навмисно у безладну купу.
— Фу-у-у… Тут дивно пахне, — Єва демонстративно затиснула носа пальцями. — Наче миші напукали! — сама собі хихикнула.
— Авжеж, це старий будинок, тут немає респіраційного контуру чи ультразвукових капканів. Його мали знести наступного тижня.
— Що? Це правда? Тут є миші? — Єва стала навшпиньки. — Не боюся мишей!
Робот десь розшукав старий дірявий плед та постелив його на другу сходинку, попід стіною:
— Сідай, у нас є час.
Дівчина слухняно всілась, поставила лікті на коліна та вмостила голову на долоні. Стукала пальцями по щоках то правою, то лівою рукою — відбивала ритм. Спершу по одному разу, далі двічі, тричі. Додала ступні: ліва рука — права нога, ліва нога — права рука. Двічі цокнула язиком. Різко випрямилась, бо згадала:
— Але Рорі! Хіба ти не за роботів? Хіба не чуєш їх наказів? — зараз же відповіла сама собі: — Я знаю! Це мої батьки тебе підмовили!
— Не підмовили. Вони андротехніки. Вживили мені запобіжник ось тут, — Рорі показав пальцем на потилицю. — Тепер я маю власну програму.
— Ого-о-о! — Єва зробила великі очі. — І тобі не прикро, що ти тепер не з друзями?
— Прикро? Не розумію, що таке прикро?
— Ну, коли ти, припустимо, хотів пограти з кимось, а тебе лишили дома, чи… Дивись! Що це?
Єва підвелась та тицьнула пальцем на два обтягнутих гумою колеса, з’єднані сильно заіржавілою металевою перемичкою з вигнутими симетричними ручками.
— Це старий велосипед.
— Вело… що-о? Навіщо це, Рорі?
— Колись на такому їздили — ставили його на колеса, сідали зверху та крутили педалі. Але це небезпечно та травматично. Ще й важко! Зараз такого не люблять.
— О-о-о! Я б спробувала… А це що за дошка з мотузками? Дивись!
— Це схоже на старовинну гойдалку.
— А де її мотор?
— Її розгойдували силою власного тіла, але це вимагало спритності та координації. Тепер діти живуть у кращому світі, їм не потрібні такі знущання.
— Кла-а-ас! Та тут ціла скарбниця, як у дідуся на горищі! Тільки замість його картин старовинні іграшки! — очі Єви світились. — Цікаво, які тоді були діти? Дідусь казав, раніше роботів-няньок не було, і взагалі роботів не було… Це правда? — Єва пильно глянула на Рорі, бо вхопити відповідь було вкрай важливо.
— Не було.
— А-а-а… З ким же тоді була малеча? Хто забирав їх зі школи, розповідав усе? З ким вони вечеряли, грали у настільні ігри та читали перед сном? Невже вони завжди були самі?
— Про дітей дбали батьки, іноді бабусі й дідусі чи інші родичі. А часом люди-няньки.
— Що? Не-е-еймовірно! — Євині брови поповзи догори. — Щасливі! Мама й тато приходили рано з роботи, поки малі ще не спали? І не працювали вдома до ночі, закрившись у кабінеті? І можна було їм заважати? І кричати, й бігати? — Єва не могла зупинитись. — І гуляти з ними не тільки останньої неділі місяця?
— Так, більшість із них спілкувались щодня. Але не всі люди були відповідальними, деякі все ж повертались пізно та лишали дітей на самоті. Або ж мало з ними говорили. Або недостатньо грали. Зараз набагато…
— Щодня?! — Єва підстрибнула так, що вдарилась головою об низьку полицю. — Уй-й! — потерла рукою забиту маківку. — А я от своїх маму й тата у минулі батьківські вихідні навіть не побачила, не те що гуляти. А ще позаминулі, і поза-поза… Пам’ятаєш?
— Бо вони чергували на роботі. Але не турбуйся, це не важливо. Я завжди поряд із тобою.
— Так, — Єва зітхнула й подивилась на підлогу. — Мабуть, це добре, що ми зіпсували планету, а ви повстали. Ти тепер відведеш мене до них, і ми завжди будемо разом.
***
— Рорі, я хочу їсти! — Єва сиділа на сходинці, обхопивши руками коліна.
— Тут є консерви, — робот підійшов до дальньої полиці, просканував бляшанки з обірваними етикетками, врешті вибрав одну. — Це макарони з яловичиною, тобі сподобається.
— Ти збираєшся нагодувати мене цим? — дівчина тицьнула пальцем у щойно відкриту бляшанку та скривилась. — Який жах! Схоже на брудну калюжу.
— Воно стерильне, запевняю. Спробуй, це смачно.
Єва принюхалась, підняла на робота очі:
— Пахне добре. Але що воно таке? Раптом, це смажені черви! Марко у школі розповідав, що колись їх їли. І собак їли, уявляєш? І навіть знаєш кого? Ні за що не здогадаєшся! Корову! Ти тільки уяви: з’їсти цілу корову! Звідки її починали їсти? З морди, чи з ратиці? І вони ж волохаті, їх шерсть вся буде у роті, бу-е!
— Корову цілою не їли.
— Та ну, я взагалі в ці казочки не вірю. Але і стара ж ця бляшанка, і брудна — просто жах! Фу-е!
— А ти її не їж.
Єва засміялась, проте робот лишався серйозним.
***
— Нам треба йти, — Рорі взяв дівчинку за руку. — Зараз оптимальний часовий проміжок: контролери вже пішли, а військові ще на півдорозі до цього кварталу.
Єва боязко здригнулась.
— Але ти впевнений? Ти уважно порахував? Рорі, мені стра-а-ашно…
— Не турбуйся, — від байдужого залізного обличчя війнуло правильністю.
Єва зітхнула та слухняно попленталась нагору, слідом за роботом, аж раптом зупинилась.
— Рорі, стій, — робот став, але голови не повернув. — Але як люди жили, коли не вміли аналізувати імовірні сценарії? Як вони приймали рішення? Вони ж взагалі тоді не знали, що робити! Бідолашні!
Робот переступив кілька сходинок.
— Люди спирались на власну інтуїцію та досвід інших людей, але часто це було неефективно. Тільки швидкий та точний розрахунок поліваріантного поля імовірностей…
— Так-так, я це знаю з реклами по стереовізору… Дивись, на вулиці вже темно, і он там щось світиться! — Єва вже піднялась у вузький коридор та одразу вхопила поглядом червоний промінь за вікном вітальні.
Рорі присів на підлогу й потягнув дівчину за собою.
— Похибка у розрахунках! Хтось із контролерів лишився та слідкує за нами. Ця імовірність була надто малою, лише одна сота відсотка, з явними ознаками непродуктивності та недоцільності. Я нею знехтував.
Червоне світло зникло, але за вікном зашаруділо.
— Єво, тобі треба тікати.
— Самій? Ти не підеш зі мною? — Єва щосили стисла обома руками залізну долоню.
— Ми не виберемося разом, Єво. Хтось один із нас мусить загинути.
— Ти бачив імовірності? Навіть найменші? Най-най-най…
— Так, перебрав усі з них. — Рорі вже піднявся та йшов спиною до центру вітальні. — Я мушу дещо зробити. Зараз розіграємо сценарій, у якому житимеш ти. У нас є вісім хвилин, тож слухай уважно: люди, які працювали над створенням штучних біонтів, дізнались про наші наміри давно та організували сховище. Тобі треба вийти крізь задні двері. Перебіжиш сад, перелізеш через паркан — там низько. Одразу присядь та порахуй до десяти. Вставай, повертай ліворуч та щосили біжи до перехрестя. Зупинись під деревом. Не переходь дорогу одразу, зачекай, доки сигнал світлофора не змінитися на зелений вдруге. На протилежному боці вулиці побачиш чотириповерховий сірий будинок. Постукай тричі у центральні двері. Запам’ятала? Повтори.
Єва слухала, не кліпаючи, та кивала.
— З-запам’ятала… Сад, паркан, присісти та порахувати до десяти, повернути праворуч…
— Ліворуч.
— Ой, ліворуч… До перехрестя, сірий будинок, тричі у центральні двері.
— Зачекай, доки зелене світло ввімкнеться вдруге.
— А? Так-так, це я знала… Рорі, як гадаєш, вони мене впізнають? Я ж уже виросла, за ці кілька місяців. А я їх? Може, вони теж… виросли. Пам’ятаю татову спину, коли він вечорами сидів у кабінеті. Я за ним у шпарину підглядала. Отже, оббігатиму кожного та дивитимусь іззаду. А у мами запах парфумів — я їх відкривала і нюхала. Вони у шафці стоять біля дверей. Тоді мені треба всіх нюхати! — Єва на мить замислилась, та раптом щось надумала: — І-і-і, а раптом вона їх дома забула? Парфуми!
Робот простягнув руку відкритою долонею до дівчини.
— Єво, сядь! Зараз буде постріл. Побіжиш рівно за чотири хвилини. Годинник на шафі.
Єва слухняно присіла й запам’ятала час. Червона точка засвітилась на скроні у Рорі, пролунав тихий шурхіт, робот упав. “Ворога знеструмлено, роблю обхід навколо будинку. Потім перевірю всередині.” — почулось знадвору приглушене.
— Рорі! — Єва кинулась до робота.
— Чотири хвилини, Єво. Моя батарея майже розряджена…
— Рорі! — Єва схлипнула. — Ти вже точно пройшов цю… як її… точку неповернення? Я заплющила очі й майже не бачила!
— Точно. Слухай мене…
— Я боюсь сама! Як я без тебе? А якщо вони мене побачать?
— Не побачать. Не бійся. Дві хвилини тридцять секунд.
— Рорі? — Єва потягнулась до розтрощеної залізної голови, рука тремтіла. — Що це?
На її долоню випав сплющений з боків чорний циліндр. Вона піднесла його до обличчя, потім до напівзгаслих очей робота.
— Це запобіжник. Напевно, під час пострілу обірвались контакти.
— Але ні, Рорі! Вони як підгоріла картопля, тільки трохи зелені! Як у мого старого коптера, коли ти казав, що у нього контакти кислі, пам’ятаєш? Я їх облизнула тоді, ніякі вони не…
— Єво. П’ятнадцять секунд. Біжи швидко та тихо. Сміливіше! Уяви, що ти невидима.
Єва скочила та кинулась із вітальні. Добігла до середини коридору, розвернулась на одній нозі, добігла до Рорі та цмокнула його в холодного лоба:
— Це легко — уявити себе невидимою. Як у хованки. Це ж моя улюблена гра!
***
Задні двері піддалися легко. Єва хутко перетнула двір, перестрибнула повалене дерево, добігла до паркану. Роззирнулась — ані біля будинку, ані на вулиці не було нікого. У вухах глухо стукало серце. Доки перелазила паркан, думала, що не сідатиме й не рахуватиме до десяти, як звелів Рорі, а одразу побіжить до сірого будинку. Аби було швидше. А як торкнулась ногою асфальту, почула шурхіт з-за будинку. Присіла й прилипла очима до шпарини: вузькою садовою доріжкою рухалась фігура. Спершу Єва вирішила, що то людина, та вже хотіла кинутись назустріч, аби вхопитись за когось теплого й безпечного та пожалітися на роботів. Вдивилась пильніше — короткі, чітко вивірені рухи, занадто впевнені, прораховані наперед. А може, це їй здалося? Шкода, що вуличний ліхтар занадто далеко, дурний Рорі, навіщо він направив її у такий темний провулок? Десять. Уже, напевно, десять, бо робот завернув за ріг. Зблиснув металевим каркасом у тьмяному світлі повного місяця. Зараз.
Повернула ліворуч та щосили бігла до перехрестя. Світлофор саме перемикався на зелений, та вона стояла, чекала, доки знову засвітиться червоний, а тоді знову зелений. Рахувала секунди, кілька разів робила крок на пусту дорогу, згадувала робота біля будинку та верталась назад, під розлоге дерево. За секунду до другого зеленого у повітрі шурхонув дрон-розвідник, Єви не побачив та зник удалині.
Високий важкий будинок темною горою нависав над вулицею. Єва кинулась до дверей та постукала тричі, доки чекала відповіді, вчепилась обома руками у металеву ручку, аж продавила нігтями долоні. Стукала ще раз, і ще, озиралась довкола, видивлялась роботів у пустих вулицях, але крізь сльози не бачила нікого. Мружила очі та уявляла себе у своїй кімнаті.
— Хто це? — почула з-за дверей тихий грубий голос. — Чуєш, Чаку, тут хтось є, — сказав глухо, у відповідь зашаруділо, як у старому приймачі. — Га?… Та звідки я знаю? Дитина чиясь… Що?… Ні, не робили ми роботів-дітей, не затвердили проєкт…
— Тату? — Єва скрикнула та забила кулаками у двері. — Таточку-у-у.
Двері рипнули, на порозі стояла темна кремезна фігура, схожа на троля з книжки. Єва підстрибнула й затулила рота долонями. Хотіла тікати від нього, але фігура заговорила:
— Хто твій тато, дівчинко?
— І-і-іван…
— То ти Єва? — вона ледве кивнула. — Заходь швидше, дівчинко. Добре, що ти встигла, іще трохи, і ми б усі пішли.
Троль запхнув Єву всередину та миттєво зачинив двері. Майже одночасно за стіною, з вулиці долинула сирена, але не така як раніше, а вища, писклявіша.
— Це військові роботи серії ВР-19. Добре, що ти встигла, — пробурмотів чоловік спиною та рушив сходами вниз. — Рушаємо негайно, тут є підземний хід до нашого аеродрому. Іти далеченько, але мусимо, — глянув на Єву. — Не відставай!
— А-а-а… А де мій тато? І мама?
— Скоро, дівчинко, скоро… Вони вже в дорозі, ми їх наздоженемо.
— А-а-а… Ви точно знаєте, що робити? У вас є свій робот?
— Ні, дівчинко, — троль озирнувся й усміхнувся у сиву кудлату бороду. Єва вперше побачила у світлі ліхтаря, що не такий уже він і страшний, і очі у нього навіть добрі. — Немає у нас робота, ми покладаємось на себе, — і приклав долоню до грудей, — Але ми віримо, що все спрацює, люди й без роботів клепку в голові мають. І ти вір! — наказав вказівним пальцем, розвернувся та ступив у вузький коридор.
Повернутися до конкурсу: Людина квантової доби
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
СarnifexНаступний запис
НАСТУПН.
Гедрон карцинізації
Невидима Єва: 6 коментарів
Балацька Віра :
13 Грудня, 2025 о 18:17
Вітаю, авторе!
Хвилювалася за Єву, як за рідну.
Після новин про те, як іграшки з вбудованим ШІ розповідали малюкам, як краще вкоротити собі віку, була готова навіть до того, що роботи спробують знищити усіх дітей. Перевиховання? Це навіть краще, логічніше. А ще – дарує надію на порятунок, звісно ж.
Цікаво, у бункер заховалася тільки група втаємничених людей, чи попередити встигли всіх мешканців міста?
Дякую за цікаве оповідання!
0
Увійдіть, щоб відповісти
Сокира :
27 Листопада, 2025 о 18:02
Вітаю, Авторе! Сюжет дуже не новий, але світ, у якому мешкає Єва, розписаний докладно і логічно, дівчинці одразу починаєш співчувати, та й розвиток подій тримає в напрузі з самого початку. Написано так зворушливо, лірично психологічно і вправно, що про неновизну сюжету просто забуваєш. Як на мене, дуже гарно. Успіху на конкурсі!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
27 Листопада, 2025 о 18:13
Дуже дякую за гарний відгук.
1
Увійдіть, щоб відповісти
Оксана Пасічник :
27 Листопада, 2025 о 11:09
Дякую, Авторе. Цікава історіяю. Схоже, 3 закони Азімова вимагають глибшого переосмислення. Дуже сподобалось, як щемко описані стосунки між дівчинкою і роботом. Трохи не вистачило розв’язки.
0
Увійдіть, щоб відповісти
Olgaf :
27 Листопада, 2025 о 12:04
Тільки 3? Не 4? 😉
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
27 Листопада, 2025 о 13:00
Дякую за приємний відгук. Щодо законів – напевно, вони створені, аби їх можна було порушувати. Тим більше такі, що придумані свого часу письменником 😉
0
Увійдіть, щоб відповісти
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
СarnifexНаступний запис
НАСТУПН.
Гедрон карцинізації
Мої замовлення
Придбати книги ЛІТавиці в Португалії та Европі
КОНКУРСИ у 2025р.
ВИНОПАНК. Португалія-Україна
БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – фантастичні оповідання до 40тис. знаків
ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ – повісті
СОЮЗИ І СОЮЗНИКИ – мініатюри до Дня Незалежності
ЛЮДИНА КВАНТОВОЇ ДОБИ – НФ оповідання до 60тис. знаків
ЗАВЕРШЕНО
365 новорічних слів. Те незгасиме світло
КОНКУРСИ у 2026р.
Січень
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ – повісті
ФІНАЛ
ВИНОПАНК
ВИНОПАНК. Португалія-Україна
ПІДГОТОВКА ГОЛОСУВАННЯ
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
365 новорічних слів. Те незгасиме світло
ЗАВЕРШЕНО
Лютий
Березень
ОПОВІДАННЯ
МОРЯ-ОКЕАНИ – фантастичні оповідання до 40тис. знаків
Квітень
ОПОВІДАННЯ
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
МІСЬКІ ЛЕГЕНДИ- повісті
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
мініатюри до 10 тис. знаків
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО – дизель- та солар панк (до 60 тис. знаків)
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
365 новорічних слів
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Донна до 365 новорічних слів. Те незгасиме світло
Helga до Іскра радості
Helga до Охоронець
Elen до Іскра радості
Elen до Охоронець
Helga до 365 новорічних слів. Те незгасиме світло
Род Велич до День Серця
Автор твору до Джерело світла
Марія до 365 новорічних слів. Те незгасиме світло
Автор твору до Новорічне електрохарчування
Автор твору до Новорічне електрохарчування
Наші друзі:
(c) ЛІТавиця – 2020-2023
Контакти
Форум
Політика конфіденційності
Умови публікації
Правила форуму
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:
Увійти Реєстрація
Сайт використовує cookie для зберігання даних. Продовжуючи користовуватися сайтом, ви даєте згоду на роботу з цими файлами.