Заголовок

Я розліпив повіки і сів у силовому гамаку. Мляво повів головою у пошуках пляшки з водою. Та відшукалася на полиці побіля гамака. Тремтячою рукою відгвинтив кришку і жадібно вицмулив ледь не увесь вміст. На дещицю полегшало. Роззирнувся. Очікувано, нічна хвойда (здається, цього разу таки була дівчина) випарувалася, добре хоч разом із кругленькою сумою кредів, а не із заповітною пляшечкою.

Голова крутилася і волала, що стільки пити мені вже не можна – не вісімнадцять бо ж рочків. Пхе, лишень на сім більше, то й що?

Події вечора згадувалися мляво. Починалося все доволі тривіально – зазирнув до бару перехилити чарчину та розважитися. А що ж іще робити на загубленій у всесвіті станції в очікуванні рейсу? І треба ж було на клятій станції вигулькнути Йоханові! Йоханий Йохан, побий його гравішторм! Тости за зустріч, за стару дружбу та колишні вдалі і не дуже справи, за успіх його нової оборудки перейшли в «барх’юмане, неси усе, що горить та лий по вінця». Далі все губилося в тумані.

Я застогнав і допив рештки води, пожбурив пляшку. Влучив у ком на тумбочці. Дисплей ожив і висвітив пожмакану, проте задоволену пику Йохана.

– Свіжого пробудження, Моріце!

А відшмагай тебе темна матеріє! Свіже, як же.