Заголовок

Я прокидаюся від її кроків. 

— Вітаю дідусю, — говорить вона.

— Ти геть посиніла, — відповідаю я. — Холодно?

Вона знизує плечима:

— Зима.

— Мені спекотно, — кажу я. — Не підкидай більше у вогонь.

— В тебе лихоманка, — каже вона, але не підкидає, лише щільніше закутується у ведмежу шкуру.

— Мені вже недовго. Потім тобі не треба буде тут лишатися.

— Не говори так, — заперечує вона, та я не зважаю.

— Підеш на південь, знайдеш собі хорошого чоловіка…

— Я тобі принесла супу, дідусю, — перебиває вона і я замовкаю. — Поїж поки гарячий.

— Мені б чогось холодного.

Поки вона насипає в миску вариво, я пробую підвестися й усістися зручніше. Суглоби майже не гнуться. Беру її маленькі, як у немовляти, ручки, що звисають з-під шкури та міцно стискаю.

— Коли тебе через них покинули в лісі, я так само тебе годував. Ти отакенька тоді була.

Я відпускаю її руки та показую якою саме. На очі мені набігають сльози і я тихцем їх змахую. Вона обіймає мене й довго-довго не відпускає. 

— Якби не ти, дідусю, я би пропала, — зрештою каже вона, а тоді підводиться й подає миску із супом. Там плаває перерубана кістка та корінці. Вона хороша дівчина, яка знає, що любить її дідусь. Стане комусь хорошою дружиною.

— Він був поганим, — говорить вона, поки я їм. — Влітку бачила, як укинув у річку щеня, що теж народилося шестилапим. А якось намагався вкрасти в мене гребінь.

Я киваю та висмоктую із кістки мозок. Посинілою від холоду рукою вона змахує краплі з моєї сивої бороди.

— Я сподівалася зловити зайця, та останніми днями всі мої пастки виявлялися пустими. А вчора побачила, як він обкрадав сильця.

— Ти все зробила як слід, — я не питаю; я знаю, бо ж сам її учив.

Тепер киває вона:

— Розвісила його нутрощі по всій ялинці — куди змогла дотягнутися. Ці дурні вважатимуть, що то духи лісу покарали малого.

Мені спадає одна думка. Кажу:

— Коли я піду…

Вона хоче перебити, та я не даю.

— Коли я піду, витягни мене надвір. А коли тіло скує мороз, постав мене десь на видноті.

— Ти станеш духом лісу, дідусю, духом морозу, — здогадується вона. — Вони будуть боятися тебе.

Киваю.

— А потім іди на південь.

Вона притискається до мене синьою щокою і я відчуваю, як по шиї котяться її гарячі сльози.

— Онучко, — гладжу її волосся. — Коляда, моя Калі.