Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
8 Листопада, 2021М’яз життя
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Телефон тихенько завібрував на тумбочці, але цього Оксані цілком вистачило, аби прокинутися. Лаючи себе крізь зуби, що не виставила беззвучний режим, жінка здерла з очей маску для сну і сягнула по ґаджет. Глянула на ім’я, що висвітилося на екрані, і моментально тицьнула в зелену кнопку.
– Ніко?
– Привіт! – подруга, як завжди, говорила голосно. – Вибач будь ласка, я знаю, ти довго спиш, але… Я зараз їду на полігон, завтра буду проїздом у Києві півгодини…
– Проїздом куди? – з Оксани остаточно злетів сон.
– Туди. – просто відповіла подруга.
З Нікою вони дружили ще з універу. Саме з Нікою, ніяка не Вероніка: батьки – налаштовані на перемогу шанувальники грецької міфології. Раніше Оксана називала подругу «Побєда», але у 2014 році зі зрозумілих причин перестала. Щоправда, спільне фото на тлі Бранденбурзьких воріт з підписом «Я, Побєда і Берлін» не викинула. Воно висіло на стіні у 2015, коли Ніка підписала контракт з ЗСУ, у 2017 переїхало разом з Оксаною до Києва, моталося по винайнятих квартирах і зараз стояло на поличці з книжками.
– Тільки не треба рюмсати, як першого разу, і пакувати мені десять торбів з речами, як другого. – Ніка витлумачила мовчання подруги по–своєму. – Просто приходь до ешелона, потеревенимо. Ок?
– Ок. – зітхнула Оксана. – Обіцяю не рюмсати.
– От і чудово. Слухай, тільки їдла якогось принеси, га?
– Без проблем. Чого б ти хотіла?
– Йооооой, будеш ще вигадувати. Рагу зроби і все. Але з м’ясом!
– Домовились. – Оксана усміхнулася. – Буде тобі м’ясо.
Невгамовна Ніка помчала на свій полігон, а її подруга відклала телефон і сіла в ліжку. Заплющила очі, потерла чоло, посиділа кілька хвилин, щось обдумуючи. Потім встала і босоніж підійшла до книжкової шафи. Так само замислено взяла в руки фото «Я, Побєда і Берлін», відставила його вбік. Легенько потягла книжку, яка стояла за світлиною.
«Старша Едда».
Пучки пальців легенько перегортали шершаві сторінки, поки не знайшли потрібну. Оксана кілька хвилин вдивлялася в рядки, потім струснула головою, проганяючи заціпеніння, і рішуче попрямувала у ванну.
За п’ятнадцять хвилин звідти з’явилася в міру заспана, але вже більш-менш жива жінка, ще п’ятнадцять пішло на висушування волосся і одягання. Майже готова до виходу Оксана стала навколішки біля шафи, розчинила двері і натиснула приховану кнопку всередині. На світ з’явилася шухляда, оббита оксамитом, у якій лежав невеликий наплічник і тубус з темної шкіри. Жінка відкрила наплічник, добула з нього невеликий футляр, а звідти – окуляри в металевій оправі. Припасувала їх на носа, розіклала по кишенях ще деякий дріб’язок, закинула наплічник на спину, а тубус взяла у руки. Лишилося накинути куртку, взутися у зручні кросівки, зачинити двері і вийти у затишний київський двір.
Поки що – київський.
Бо те м’ясо, яким Оксана збиралася годувати подругу, в жодному столичному супермаркеті не знайдеш і на базарах його не продають, можна лише вполювати. А де саме – Оксана з’ясовувала з того самого моменту, як дізналася про першу ротацію Ніки.
Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
Ноги несли її до метро, а думки прокладали дорогу туди, де водилася бажана здобич. Туди, куди міг потрапити далеко не кожний, а вийти назад – і поготів. На темний бік міста.
«Темний» тут означало не щось винятково зловісне, а лише протилежне, як невидимий людям зворотний бік місяця. Там згромаджувалося все потаємне, мешкали істоти, які мусили покинути стрімко захоплювані людиною місця і ті створіння, які з самого початку належали міському простору, там химерно вигинався сам простір, творилися чари, купувалися дивні речі, продавалися душі… Такий бік мало чи не кожне місто світу, окрім зовсім нових і Санкт-Петербурга. Пітєрові, власне, бракувало не зворотного, а явного боку – тіньова частина там давно і міцно проросла назовні, плодячи потвор, і Оксана щиро не уявляла, як там узагалі можна жити.
Лондон Долішній*. Гарпа. Ноцлав.
Гліл**, який Оксана знала до останньої вулички і який особливо ностальгійно налаштовані поляки вперто називали Гмомом.
І Навпакиїв, шлях до якого лежав через метро.
Турнікет пискнув від доторку синьої картки і пропустив Оксану на станцію. Поїзд, звісно ж, утік їй простісінько з–під носа, довелося зачекати наступного.
«Станція Либідська. Обережно, двері зачиняються. Наступна станція – палац Україна». Можна було, звісно, й пішки дійти. Однак, враховуючи те, скільки їй сьогодні доведеться ходити…
Двері розчинилися, пропускаючи на платформу невеличкий натовп. Оксана легенько торкнулася дужки окулярів і повільно рушила вперед. Молочно–білі скельця нікого не здивували – пандемія, всі ходять у масках, окуляри пітніють у кожного, хто їх носить. От тільки не кожен при цьому бачить те, що шукала Оксана.
У компанії фанів «Гри Престолів» вона називала цю станцію «Палацом Таргарієнів» за вкриті червоною мозаїкою колони, що нагадували червону драконячу луску. Десь у кривавих візерунках смальти ховався вхід до навпакиївського метрополітену – щоразу в іншому місці. Власне, навіть не вхід, а…
Завдяки окулярам нарешті вдалося помітити ледь видиме сплетіння блакитних ліній. Оксана підійшла, притулила до них долоню. Жетонів, а тим більше пластикових карток, у цьому метрополітені не було. Платили емоціями, здебільшого негативними – страхом, злістю, ненавистю, соромом, смутком. Щасливі люди у навпакиївському метро не їздили. Жінка здригнулася – сьогодні з неї взяли кілька нічних жахіть і їх знову треба було пережити у прискореному темпі, за ті дві секунди, за які холод смальти змінювався на тепле поколювання у пальцях.
А потім метро рушило. Тут не було потягів – ти лишався на місці, а метро мчало повз тебе. Перед очима Оксани миготіли тунелі і цятки освітлених платформ. Паралімпійська – Жирного Тигра – Майдан Незалежності, який лишався Майданом і в цьому місті, і в тому – Поштива площа.
Субконтрактова площа. Оксана відсмикнула руку і світ зупинився.
На платформі було трохи … можна було сказати «людно», але якраз із людей там, здається, була лише Оксана. Поруч дефілювали дві панянки зі здоровенними туристичними наплічниками – мавки, з цим винаходом людства вони нарешті змогли нормально пересуватися, не привертаючи уваги до відкритих в усіх сенсах цього слова спин. Повз них промчала іскра – мабуть, літавиця, бо перелесник неодмінно підпалив би котрійсь спідницю і вереску було б на цілу станцію. Був навіть жахливо сором’язливий центральноазійський дев у формі кур’єра, який ніс комусь дві коробки піци «Відьмінос», такий величезний, що метровик на виході мусив відчинити йому додаткову секцію дверей.
Оксана піднялася сходами на поверхню і попрямувала у бік того, що на явному боці було пафосним районом Воздвиженка. У Навпакиєві ж це місце носило ту саму назву, що й сотні років тому.
Кожум’яки.
Кілька років вона витратила на те, щоби з уривків старих переказів, подертих книжок, випадкових чуток і п’яного бурмотіння одного старого щезника у корчмі біля Лаври здогадатися, що змій, якого уколошкав Кирило Кожум’яка, був не просто собі змієм, а одним із нащадків легендарного Фафніра. А щоб зрозуміти, якого біса цей подільський Геґрід не побив останню кладку яєць, що її охороняв змій, приволік її до себе в майстерню, повиводив змієнят і намагався їх вигодовувати, поки ті не повтікали, знадобилося б, мабуть, утричі більше. Зате завдяки пристрасті Кирила до експериментів тут і тепер аж кишіло цими гадами. Полюй – не хочу.
Оксана розкрила тубус і вийняла звідти спис із коротким держаком. Вузький прохід між будинками вів до підвалу, але туди самій лізти було небезпечно, хтозна, скільки гаддя там кублиться. Тим більше, літо нарешті згадало, що воно літо і змії цілком могли повилазити, щоб погрітися на сонечку. Потрібно було лише знайти воду. Зважаючи на те, що дві хвилини тому в неї врізалася золотиста бабка, якась водойма була неподалік.
Зайшовши за ріг ошатного будинку з колонами, мисливиця знайшла те, що шукала. Невеличкий сквер, навіть ціла галявинка, поросла деревами і кущами, з потічком, який звивався у яскраво–зеленій соковитій траві. Оксана підійшла до дерева, притулилася до нього спиною і стала чекати, роззираючись навколо.
Вона рідко бувала у Навпакиєві. Знала людей, які, відкривши для себе існування тіньових міст, фактично перебиралися туди, полишали дотеперішнє життя, щоб поринути в невичерпні дива, і… стати чужими обабіч межі, яка ділила «цей» і «той» бік. Звичне коло – дім-родина-робота-друзі ставало для них нудним і втрачало смак, а місце під тінню в релокаційний пакет не входило, його треба було вигризати. Чи випрошувати. Чи вислужувати, не розуміючи, що робиш, і стаючи знаряддям у чужих, аж ніяк не добрих, руках.
Саме так Оксана вперше потрапила у Гліл. Все було ще гірше, ніж можна було собі уявити, адже якщо більшість робила більш чи менш свідомий вибір, то за неї, восьмирічну, все вирішили інші. Саме тоді в маленької Оксани став різко погіршуватися зір, а група магів нарешті розшифрувала закляття, накладене на скарб, захований майже вісімсот років тому Яном Зоммерштайном, братом першого львівського бургомістра. Розшифрувати вони його розшифрували, а от зняти закляття могла лише невинна дитина, яка із зав’язаними очима і свічкою в руках пройшла б підземний хід від Ратуші до Замарстинова.
… їхньому класові оголосили про екскурсію Львовом і на ній чомусь опинилася директорка власною персоною. Класна керівниця червоніла, ніяковіла і постійно закликала дітей до порядку, хоча ті, перелякані таким серйозним супроводом, і так не дуже галасували.
Коли клас зайшов до Ратуші, директорка перепинила маленьку Оксану і повідомила, що має для неї особливе завдання. Медова посмішка настільки контрастувала з холодними очима за скельцями окулярів, що тодішня учениця відразу відчула недобре. Однак її все життя вчили слухати старших, а ставити питання чи, тим більше, чинити опір – не вчили.
Те, як висока попелястоволоса жінка зав’язує їй очі, дає щось у руки, Оксана запам’ятала на ціле життя.
А потім був довгий вузький прохід, несподівані повороти, гостре вогке каміння, чиєсь дихання ззаду і дивний шурхіт попід ногами, який де-не-де змінювався тріскучим звуком, ніби від її кроків ламалося гілляччя у лісі. Кілька разів довелося ухилитися від чогось, що летіло просто в обличчя. Один раз – продертися крізь липке павутиння. А потім вона вперлася у щось важке та дерев’яне і сильні руки, що пахли живицею, зірвали з неї пов’язку, а в руку вклали важкий ключ.
– Відчини скриню, дитино. – наказав чоловічий голос, що линув звідкись ззаду і згори.
Маленьку Оксану вчили слухатися старших.
Той, хто дав їй ключ, очевидно, мав якийсь ліхтар чи смолоскип, що давав достатньо світла, аби побачити важку, окуту залізом скриню. Дівчинка заходилася відчиняти колодку, та не піддавалася і тоді дівчинка опустилася навколішки, вхопила ключ і з усієї сили налягла на нього. Той заскрипів і почав повільно прокручуватися. Нарешті дужка колодки відскочила, Оксана вийняла її і вже хотіла відкинути віко, як скриня розчахнулася сама і над головою дівчинки просвистіло щось важке. З переляку вона припала до землі, заплющила очі… Почувся пронизливий крик, а за хвилину Оксана вже верещала сама – тіло чоловіка впало на неї, чвиркаючи чимось в’язким і теплим, а смолоскип упав на землю і погас.
Втім, темно стало ненадовго, бо наблизилися ще чиїсь кроки.
– То он воно як… – пробурмотів невисокий опецькуватий юнак, одягнений так само, як і його колега, що зараз лежав біля скрині з розрубаним горлом. За юнаком бовваніли дві дивні порослі вовною рогаті істоти. – Не бійся, дитино. Вже все.
Він узяв Оксану за руку і повів до виходу, істоти за його наказом підняли скриню і пішли за ними. Коли почувся той самий звук ламаного гілля, дівчинка глянула собі під ноги. Там лежали чиїсь кістки.
Потім, сидячи у вітальні Конрада (так звали опецькуватого молодика) і п’ючи гарячий шоколад, нечувану річ у Львові дев’яностих, Оксана зробила перший у житті правильний вибір.
– Ти ризикувала життям. – серйозність цих слів суттєво підіпсували плями від шоколаду на круглому обличчі, але вже як було, так було. – Ти можеш узяти одну річ зі скрині, яку відчинила.
Молодик підвів її до розчиненої скрині. Там лежали якісь золоті ланцюги та чаші, мерехтіли самоцвіти, на дні проглядалася розкішна блискуча тканина – до того Оксана бачила таке лише в церкві чи театрі.
– Одну будь–яку річ. – повторив Конрад і переступив на місці з нетерплячки. – Обирай.
Оксану вчили не тільки слухати старших, а й читати книжки. І, як і кожна дитина, починала вона з казок, а там наполегливо радили не брати з першого разу те, що пропонують.
– Я не хочу золота, – похитала головою дівчинка.
– А чого ти хочеш? Кажи. – на його обличчі малювався вираз легкої паніки і дівчинка зрозуміла, що хоче не хоче, а віддячити їй він мусить, інакше станеться щось дуже для нього неприємне.
– Розкажіть мені, що це за місце.
Конрад уважно глянув на неї. А потім усміхнувся несподівано радісною і приязною усмішкою.
– Розумна дитина. Сідай…
Розповідь тоді зайняла години дві. На те, щоб зрозуміти, що ж саме їй розповіли, Оксана витратила п’ятнадцять років. І, знаючи про «той» бік усе, вибрала залишитися по «цей». Ходила іноді по якийсь дріб’язок чи щоб побачити друзів, яких за півтора десятка років завела немало, але життя її протікало у звичній реальності. Не маючи ні магічних талантів, ні давнього родоводу, ні сили чи спритності, щоб найматися на якусь роботу, вона розуміла, що видатних досягнень у Глілі не матиме, а от зжерти її тіньовий бік може дуже швидко.
І це був другий її правильний вибір.
Але «іноді» – не означає «ніколи». Після переїзду Оксана познайомилася з Навпакиєвом, зайнявши щодо міста той самий увічливий нейтралітет. До сьогоднішнього дня, коли зібралася зробити для подруги те, на що ніколи не наважилася б для себе самої.
Оксана почула шурхіт і непомітно визирнула з-за дерева. Невеликий, метри два завдовжки, зміїний підліток повільно тягнувся повз струмочок. Голови над травою не було видно і жінка з полегшенням зітхнула – те, що треба. У дорослого змія виднілися б роги та шипуваті нарости і це означало б, що череп закостенів повністю, такого гада слід було вбивати ударом у серце, тобто або ґречно переконати потвору перевернутися на спину, або діяти, як той самий легендарний Сіґурд – ховатися в ямі і чекати, доки змій проповзе над головою. Тут же в неї був шанс простромити мозок крізь залишки хряща на голові.
Жінка намацала в кишені пакетик перцю, хотіла вже надірвати і передумала. Звісно, засипати потворі очі і тим засліпити її на деякий час було заманливо, але… йому ж буде боляче, а влаштовувати родео на двометровому шлангу з кісток і м’язів – така собі ідея. Лишалося терпляче чекати, поки істота підповзе ближче і постаратися визначити місце удару. Оксана й чекала, стискаючи руці вийнятий із тубуса спис. Шурхіт наближався, ромбоподібна голова розгортала траву, як ніс корабля розсікає хвилі. Ось воно! На зеленій лусці, між очима, виднілася ледь помітна подовгаста вм’ятина. Звичайна людина її б не помітила, але Оксанині очі лікував сам Конрад. Так би мовити, бонусом за правильно поставлені запитання.
Оксана стрибнула, точним рухом заганяючи спис у голову змія. Наконечник зі скрипом простромив хрящ і провалився у щось м’яке. Потвора захрипіла, напружилася, почала звиватися. Оксана перехопила спис, хотіла загнати його глибше, але втратила рівновагу і впала на одне коліно. Держак вислизнув із рук. Змій засичав, вивернувся і видихнув у бік Оксани. Та встигла затулитися лівою рукою і відчула пекучий біль.
Вивергати полум’я ці рептилії, звісно, не могли, таке вміли робити лише дракони, але от дихнути чимось їдким – цілком. Оксана скосила очі на руку і побачила, як з неї звисають клапті рукава куртки.
«Та ти знаєш, скільки вона коштує, сосиско ти луската?»
Змій відвів голову назад і готувався дихнути ще раз, але тут мисливиця нарешті оговталася від шоку і згадала про метальні ножі, вкладені у спеціальні футляри на полі куртки. Один з них, випущений в око, відкинув голову змія назад, ще один за мить увіп’явся під підборіддя. Поки потвора хрипіла і крутила головою, жінка доскочила до неї і знову вхопилася за спис, кілька разів прокручуючи його в рані. В агонії змій махнув хвостом, ударивши Оксану по ребрах, але на цей раз списа вона вже не випустила, висмикнула його, випустивши фонтанчик крові, і тут же ввігнала ще раз, знову прокручуючи. Потвора ще кілька разів махнула хвостом і затихла.
Кінець.
Оксана підійшла до змія і з видимим зусиллям перевернула того на спину. Видобула з наплічника ніж, порахувала ребра і зробила глибокий надріз. Коли червоно–фіолетова кров потвори набубнявіла на рані, Оксана вилаялася крізь зуби – треба ж було забути ґумові рукавиці. Добре, що голову не забула. І зброю.
Кривлячись від огиди, мисливиця полізла руками в рану, розтягнула її краї і знову взяла до рук ножа. Надрізала судини, мало не виблювала, відчувши, як прохолодна в’язка кров струменить між пальцями, і витягла з рани те, за чим і йшла на полювання – невеличке, подовгасте зміїне серце.
Сяк-так вимивши руки і зброю у струмку, Оксана загорнула серце у термопакет, ретельно витерла ножі і позасовувала менші до піхов, а більший – до наплічника. Спис, також витертий і дбайливо вкладений у тубус, вже теліпався за спиною. За труп потвори жінка не турбувалася – змії не гребували жерти своїх, та й інші потвори Кожум’яків дзьобами (чи що в них там було) дарма не клацали. Тому вшиватися звідси треба було швидко. Оксана сягнистим кроком попрямувала у бік вулиці і зітхнула – її чекала довга піша прогулянка додому. Ще й рука боліла.
У Навпакиєві ніхто не вертався тією самою дорогою, якою прибув.
* * *
Київський вокзал Оксана не любила. Вірніше, не любила вона вокзали загалом, а цей просто ненавиділа – від спогадів про те, скільки важких валіз доводилося тягати тут щоразу після повернення зі Львова, моментально занила права рука. На щастя, зараз у ній була лише легка торбинка, в якій теліпався лоток із м’ясним рагу. У лівій не було нічого – обпечена шкіра ще боліла і, щоб могти невимушено рухатися, Оксані довелося колоти собі знеболювальне.
Вчора, повернувшись додому, вона довго маринувала серце у червоному вині, потім тушкувала з овочами і травами, але досі не була впевнена, чи Ніка оцінить оригінальний смак страви. Хай там як, а з’їсти її вона мусила. Сучасні нащадки Фафніра змаліли, як і все у цьому світі, де щезники пиячили по підозрілих забігайлівках, а деви розносили піцу. Вони вже не вміли розмовляти чи гіпнотизувати, як їхній славетний предок, не були і вполовину такі великі, але плоть їхня ще зберігала ті властивості, які були потрібні Оксаниній подрузі.
«Кров із серця Фафніра потрапила на його (Сіґурдів) язик…»***
А тут не кров. Тут добрячий шмат м’яса.
Оксана піднялася ескалатором на другий поверх, збігла сходами на дев’яту колію і мало не врізалася в Ніку, яка стояла, спершись на поручень.
– Вибач, я…
– Запізнилася, як завжди. Нічого, я звикла. – подруга розсміялася і міцно обійняла Оксану. Жінка скривилася і шумно видихнула.
– Що таке? Ой, що у тебе з рукою? – військова помітила, що ліва рука подруги нерухомо висить уздовж тіла.
– Впала, обдерла об асфальт, – силувано усміхнулася Оксана. – Нічого страшного, але болить.
– Вибач… – незважаючи на винуватий вигляд, Ніка виглядала чудово – коротко (ну, коротше, ніж зазвичай) підстрижена, усміхнена, засмагла. Якби не форма, можна було б подумати, що вона повертається з відпустки, а не їде на війну.
– Скільки в нас часу? – Оксана сягнула до торбинки, витягаючи лоток.
– Сорок п’ять хвилин. Ходімо, – Ніка потягла подругу до лавочки, всілася і взяла з Оксаниних рук їжу.
– Дуже голодна? – запитала та, сідаючи поруч і дивлячись, як нетерпляче військова здирає пластикову кришку. – Чекай, виделку ось візьми…
– Дякую. – Ніка вхопила виделку і почала наминати. – Є трохи, не встигла поїсти перед виїздом, ну а фофім…
– Ти їж-їж, ще буде час побалакати.
Ніякого дивного смаку голодна подруга не помітила і Оксана, полегшено зітхнула, привітавши себе з успішним виконанням першої частини плану. Лишилося підготувати Ніку до того, що тепер відбуватиметься.
– Дякую – перевела подих Ніка і подруга забрала з її рук порожній лоток. – Як воно, життя столичне?
– Потихеньку. – Оксана зітхнула. – Слухай, я маю дещо тобі…
Ешелон, навпроти якого сиділи дівчата, раптом здригнувся і покотився уперед.
– Жований кроооот! – зарепетувала Ніка, моментально скочивши на ноги, і побігла у бік потяга. – Якась фігня, вибач, дуже тобі дякую, я передзвоню! – кричала вона Оксані вже на бігу.
Та розгублено стояла біля лавки, дивлячись, як подруга добігає до вагона, як білявий хлопчина в камуфляжі подає їй руку…
Як випадає з кишені і летить униз телефон Ніки – стара “вічна” кнопкова «Нокія», що пережила дві ротації і повернулася неушкодженою. Як відскакує від плитки, падає просто під колеса і вибухає бризками пластику, скла і металу.
Як Ніка, стоячи у дверях, розгублено мацає однією рукою кишеню, а другою – махає подрузі і щось кричить.
Оксана бігла за потягом, але от із чим–чим, а з бігом в неї завжди було паскудно. Ешелон набирав швидкість.
– Нічому не дивуйся! – з усіх сил скрикнула Оксана. – Чуєш? Нічому не дивуйся!
Вона не була впевнена, що подруга її почула.
Зате чутиме дещо інше і не розумітиме, що відбувається.
«Куррррва мать…» – прошепотіла Оксана, зі злістю гупаючи долонею здорової руки по найближчому стовпу.
Ніка швидко добралася до свого місця, пружинячи на ногах, бо ешелон хитався, як скажений. Гепнулася на полицю, штурхаючи побратима, щоб посунувся.
– Телефон розбила, щоб його… – поскаржилася вголос.
– Треба подзвонити? Візьми мій. – той самий білявий хлопчина, що допоміг їй заскочити у потяг, простягав свій смартфон. – Хай пришлють тобі новий.
Вона кивнула, взяла телефон і тут же віддала назад – не було мережі.
– Дякую, пізніше зателефоную. Або куплю на довшій зупинці щось дешеве.
– Ага, і знову ледве встигнеш на потяг.
Ніка пирснула, за нею засміялися всі, хто сидів поруч. За межами зони ООС це було п’ятдесят п’ять кілограмів катастрофи: навколо неї все падало, перекидалося, жінка падала на ранкових пробіжках, розбивала коліна, вдарялася об ліжко чи стіл всім, чим могла вдаритися. Куди це все дівалося на фронті, ніхто не знав, але факт – там вона перетворювалася на одну з найуміліших розвідниць Збройних Сил України.
Ніка Починок, позивний «Песець».
Тому, що підкрадалася непомітно.
Пізніше подзвонити не вийшло – прийшли хлопці, які вантажили техніку, довго скаржилися на надто м’які цвяхи, якими кріпилися дерев’яні бруски для фіксації, зате принесли карти і пиво. А потім якось непомітно настала ніч, Оксану будити не хотілося і Ніка просто заснула.
Прокинулася від різкої зупинки потяга, глянула на годинник. Пів на третю ночі. Хлопці виходили покурити. Ніка не любила цигарок, але завжди виходила постояти і потеревенити. Взула черевики і вистрибнула з потяга, попрямувала туди, де чувся сміх і виднілися помаранчеві вогники.
– Знову насмітять, – почувся тоненький голос ззаду.
Військова рвучко обернулася, але за її спиною не було нікого, тільки горобчик пурхав, скльовуючи крихти хліба, які розсипав хтось із раніших пасажирів.
«Мабуть, причулося», – подумала Ніка.
Коли потяг знову рушив, вона нарешті добралася до побратимового телефона і навіть до мобільного інтернету на ньому. Відкрила Телеграм, знайшла акаунт Оксани.
«Привіт, це Ніка»
«Стікер–визнання наявності ситуації, яку слово «просрали» скоріше характеризує, ніж не характеризує».
«Якщо можеш, пришли будь ласка якусь дешеву дзвонилку. Маріуполь, НП №1, номер… ім’я».
«Дякую!»
* * *
Ніка ніколи не любила довго спати, завжди прокидалася за десять хвилин до дзвінка будильника. Зараз, щоправда, цю функцію виконував здоровенний вусатий волиняка Степан, від чийого голосу дзвеніли шибки у казармах. Почувши від подруги про такі екзотичні методи пробудження, Оксана свого часу схопилася за голову і пробурмотіла:
– І це все – о шостій ранку? Та ви, військові – святі люди…
В принципі, у випадку Степана вона була не така й далека від істини – той у цивільному житті був дяком однієї з луцьких православних церков.
Розвідниця одним рухом розстібнула спальний мішок і побігла митися, поки заспані хлопці бубоніли щось нецензурне, прокидаючись. Пара хвилин під прохолодною водою, почистити зуби, пройтися щіткою по наїжаченому волоссю, допасувати форму – і можна бігти їсти. Ну як їсти – спершу трохи допомогти кухареві і розкласти обід ще для півдесятка особливо дорогих її серцю сплюхів. Цього разу взвод розмістився у покинутому дитсадку і царство сніданків, обідів та всього іншого містилося в колишній їдальні на першому поверсі. Коли спускалася, Ніка зачула запах вареного тіста та м’яса і запищала на радощах. Не те щоб киримли Ленур не вмів зварити борщу чи накрутити котлет, але манти – то була пристрасть Ніки з дитинства. Вдома вона навіть мала спеціальну каструлю для цих м’ясних мегавареників, церемонія приготування яких об’єднувала всю величеньку родину і численних подруг, в тому числі й Оксану.
Шкода, що її тут немає.
Як добре, що її тут немає.
– Мантиииииии! – розвідниця влетіла до кухні, вищиривши всі тридцять два зуби. Ленур задоволено посміхнувся у бороду.
– Догодив?
– Ще й як! – Ніка аж пританцьовувала, підставляючи миски під гігантську шумівку з манти. Хтось тут же взяв одну з її рук – нарешті нагодилися «сплюхи». Щоправда, прийшли вони хвилин на п’ятнадцять пізніше за Ніку, але та завжди пишалася, що прокидається перша. Хлопці коментували це сакраментальним «вставай, Україно, москаль вже годину не спить».
Нарешті всі розсілися і розвідниця аж застогнала від задоволення, вгризаючись у тісто. Рот наповнився м’ясним соком, присмаченим спеціями та кінзою. Десь вона читала, що любов чи нелюбов до кінзи визначається генетично, але струнку теорію вщент розбила Оксана, яка років до сімнадцяти терпіти не могла кінзу, а потім не могла без неї жити.
– Я перебуваю у стані абсолютного блаженства.– заплющивши очі від насолоди, оголосила Ніка. – Мене не кантувати…
– Давай–давай, перебувай, – пробурмотів з повним ротом «сплюх» Василь. – Дивись тільки, щоб не прийшов Даневський і не показав тобі категоричний імператив граблями по шиї.
Ніка ледь не похлинулася від сміху. Василь закінчив філософський факультет, пішов до війська і думав хоч на фронті здихатися зоряного неба над головою та інших Ахіллесів і черепах, але невблаганна карма догнала його і тут – лейтенант Даневський виявився добре знайомим викладачем з універу і нещасний випускник перші кілька тижнів несвідомо шукав у кишені залікову книжку.
Хай там як, а запізнень філософський командир не терпів, тож блаженство довелося відкласти і бігом бігти на шикування. Солдати вибігали, не забувши подякувати Ленурові за розкішний сніданок, і збиралися у дворі.
– Взвод, в одну шеренгу – ставай! – викладацький голос Даневського, якщо й поступався басові дяка Степана, то мало чим.
Ніка стояла у шерензі, шикування ішло своїм ходом. Навколо буяло літо, десь з другого кінця двору долинав запах акації, по деревах пурхали пташки. Раптом пролунав той самий тоненький голос, що й на нічному пероні.
– Зайди везуть великі залізні труби.
– Зайди будуть плювати вогнем.
Ніка здригнулася і поглянула вгору. На гілці дерева простісінько над нею сиділи два дрозди.
– Рядова Починок, відставити мрії про білого коня на принці! Стрррррунко!
Розвідниця виструнчилася і втупилася в гойдалку чітко попереду. Голос не стихав.
– Зайди домовилися поставити залізні труби у балці на північ звідси.
– Зайди будуть там, коли сонце поверне на захід.
– Було б добре, якби оборонці сховалися.
– Вільно! – гарикнув лейтенант простісінько над її вухом. – Знову мріємо?
– Нннііі… – пробурмотіла Ніка, відходячи вбік.
– Зле? – Даневський уважно подивився на жінку. – Спека, може…
– Ні–ні, все добре. Видно, спати більше треба, – силувано усміхнулася розвідниця.
– Було б добре, якби вони прислухалися до землі.
– Люди не вміють слухати землю. І нас вони теж не чують.
Ніка підняла голову і уважно подивилася на дроздів. Круглі пташині очі–намистинки ніби вивчали її.
Та ні, маячня…
Вперше за роки служби розвідницю охопив липкий страх. Не те щоб раніше не було чого боятися, але вона принаймні знала, з чим матиме справу. А тепер…
«Я божеволію?»
– Було б добре, якби люди сховалися під землю. Залізних труб мало, вогню мало… Але якщо лишаться на поверхні – загинуть.
Дрозди спурхнули з гілки і полетіли геть. Ніка труснула головою.
– Гей, дрова рубати хто буде? – Василь ухопив її за плече. – Заснула? Гей, Ніко, що з тобою?
– Нічого. – військова скинула руку побратима і взяла в нього сокиру. Було ще трохи часу, аби подумати над цими несподіваними «розвідданими».
Чи то пак передвісниками божевілля.
Жінка загнала сокиру у шматок колоди, розчахнула навпіл. Думки не йшли з голови.
«Ніко, давай мислити логічно. З тобою щось сталося. Там, на вокзалі, і сьогодні на шикуванні. Два випадки – це вже співпадіння. Три – закономірність.
– Якщо про залізні труби правда і якщо не сховатися, то третього разу може і не бути.
– А якщо неправда, а ти наробиш рейваху? Мало тобі жартів про «бабу на фронті»?
– Краще хай будуть живі і жартують, ніж… Зрештою, яке таке важливе бойове завдання ми тут виконуємо? Завтра привезуть бензопилу і поріжуть все це дровиняччя на акуратні цурпалки.
– Ну добре, добре. Йду.»
Ніка вилаялася крізь зуби і кинула сокиру. З собою вона домовилася і це, в принципі, було сорок відсотків справи.
Решта шістдесят припадала на лейтенанта Даневського.
«Йоооооооо… Що я йому скажу?»
– Обстріл? Увечері? І ти хочеш, щоб я в це повірив? Які розвіддані? Коли ти встигла? Ти мене за дурня маєш? – бушував Даневський, заганяючи Ніку в куток свого імпровізованого «кабінету». Враження, щоправда, трохи псував той факт, що «кабінет» містився в колишній ігровій кімнаті і на стінах були намальовані різнобарвні метелики.
– Пане лейтенанте. Прошу, просто повірте мені. Якщо вийде, що я помилилася, я всю цю деревину порубаю сама. Або віддасте мене під трибунал, якщо захочете. Але зараз… Просто повірте і евакуюйте людей.
«Зараза, я ж абсолютно не вмію говорити і переконувати… Я не Оксана, не Софія, не Марина, яка забалакає й мертвого… Ось зараз він мене викине звідси – і що?
Чесно, з цих двох варіантів… Хай краще виявиться, що я збожеволіла.»
Ніка замовкла і дивилася у примружені сірі очі Даневського.
Лейтенант думав. Незважаючи на дурнуваті жарти про білих коней на принцах, ця жінка була однією з найкращих військових у його взводі. Дисциплінована, дуже спокійна, не схильна до паніки, з легким характером, об який будь-яка тривога ламала зуби. Якщо вже вона щось таке каже, то…
– Ніко. Я розумію, що може статися. – розвідниця ще ніколи не бачила свого командира настільки серйозним. І… вирозумілим?
– Будь ласка, скажи чесно – звідки ти про це дізналася? Тільки чесно. Навіть якщо це повна нісенітниця. Добре?
Військова кивнула. Відчуття було таке, ніби вона плигає з кручі у крижану воду. Вона ще раз глянула в очі лейтенантові і наважилася.
– Птахи…
– Слухаю?
Ніка зітхнула і, мнучи в руках паракордовий браслет, розповіла Даневському все. Про горобчика на вокзалі. Про дроздів під час вранішнього шикування. Про те, що не розуміє, що відбувається, і, якщо він вважає за потрібне, хай готує гамівну сорочку і двох дужих парубків. Але зараз…
Зараз хай евакуює людей.
Даневський слухав дуже уважно. Слухав і мовчав.
Бо на війні – на цій війні – він був уже п’ятий рік. І не все, що він бачив та чув, наважився б розповісти.
– Гей, Юрку, там чахлики приїхали! Кажуть, по тепловізор від волонтерів! – старший побратим, бородатий «афганець» Петро, легенько стусонув новоспеченого командира у плечі.
– Чахлики? – Юрій Даневський здивовано обернувся.
– Від старшини Морозенка. Не чув?
Чув, звісно. Хто ж не чув, про легендарного кіборга Морозенка, який воює в самісінькому пеклі, де в гарну погоду сєпарів видно без бінокля?
– Слухай… А чого чахлики?
Петро подивився на Даневського і знизав плечима – мовляв, що з зеленого візьмеш…
– Тому що невмирущі.
Що він мав на увазі, Юрко зрозумів, передаючи пацанам Морозенка тепловізор. Хлопці були неговіркі, повільні, застібнуті під самісіньке горло, а руки… Він ледь не відсмикнув долоню, доторкнувшись до пальців того, кому передавав прилад.
Руки були холодні як лід.
– Дивні вони… – сказав Даневський Петрові, коли ті поїхали.
– Кажу ж – невмирущі.
– Як це?
– А так. Там, де стоїть Морозенко, ротації вже кілька років нема. От і подумай.
Юрко подумав. А потім почав розпитувати.
– Ти кажеш, це почалося в дорозі? До того, як сіла в ешелон, ти йшла вулицею? Там були дерева? Птахи?
– На полігоні була. Птахів бачила. – замислено промовила Ніка. – Не чула нічого такого.
– Так. Зрозуміло. А тепер кажи – ти в дорозі щось їла? Постарайся пригадати. Щось м’ясне. Шаурма на вокзалі? Котлети? Будь–що?
Ніка витріщила очі.
– Звідки ви знаєте? І що це має до…?
– Їла чи ні? – гарикнув лейтенант.
– П-подруга в Києві поїсти принесла… М’ясне рагу…
Даневський зірвався на рівні ноги.
– Ви знаєте в чому справа?
– Розкажу після обстрілу. Бігом у бліндаж!
Ніка підхопилася і побігла. За нею вилетів Даневський, ревом пораненого бізона командуючи евакуацію.
А за десять хвилин після того, як всі розмістилися у бліндажі, навколо здригнулася земля.
Коли все закінчилося і солдати поверталися глянути, що з їхнім тимчасовим притулком, Ніка пленталася позаду. Вона геть нічого не розуміла. Була така втомлена від думок, що й не хотіла розуміти.
Живі – і добре.
Чиясь рука обережно торкнулася її плеча. Даневський.
– Подрузі вина доброго купи. Непроста в тебе подруга.
– Га..? – розвідниця обернулася, кліпаючи очима.
– Вона всіх нас сьогодні врятувала. І ще багатьох урятує. Рагу, кажеш?
Ніка кивнула.
– Ви поясните мені, що діється?
– Ти читала «Старшу Едду»? – питанням на питання відповів лейтенант.
– Ні. Знаю, що це, але не читала. Все збиралася позичити…
– В тієї самої подруги?
Військова знову кивнула.
– Повернешся – позичиш. Там є легенда про Сіґурда, який убив змія і на прохання змієвого брата приніс тому серце убитої потвори. Реґін, брат змія, хотів його з’їсти. А Сіґурд, коли пік серце, тицьнув пальцем у м’ясо, щоб перевірити, чи вже готове. А потім облизав пальця.
– І…?
– І став розуміти мову птахів.
Ніка остовпіла.
– Ви хочете, щоб я в це повірила?
Даневський зупинився поруч, витягнув з кишені цигарку, але запалювати поки не став, тримав у руці.
– Я ж тобі повірив.
– Повірили, бо читали «Едду»? Чи… Теж бачили щось подібне?
– Радше чув. Відчував…– спалахнув вогник запальнички, до ніздрів Ніки долинув запах тютюнового диму. – Так щоб бачити, то небагато. Ця війна – за нашу землю, і, вочевидь, усе, що вона будь-коли породила чи прийняла, на ній і воює. Спитаєш подругу, як повернешся. Вона, найімовірніше, знає. А я – так… Нахапався, воюючи.
– Як повернуся – я її відлупцюю. – похмуро заявила Ніка. – Підсунула якесь дивне їдло, нічого не пояснила!
– За що? За те, що ризикувала, вбиваючи для тебе змія? За те, що тобі тепер сама природа надаватиме розвіддані?
Жінка замовкла, згадавши травмовану руку Оксани. Об асфальт, аякже…
Лейтенант погасив цигарку і пішов, кинувши їй «вертайся, як будеш готова».
Ніка лишилася сама.
– Оксано, Оксано… Ну ти й коза. Ну й коза, дай тобі Боже щастя…
Розвідниця плакала. Невеличкий сич, що сидів на гілці, уважно дивився на неї, нахиляючи голову в різні боки.
* * *
Оксана бігла вниз по вулиці, тримаючи під пахвою пакунок з телефоном, і картала себе за звичку вічно запізнюватися. До закриття «Нової Пошти» лишалося п’ятнадцять хвилин, а треба було встигнути відіслати Ніці телефон. Вона вже й так затрималася на кілька днів – обпечена рука таки сильно боліла, довелося звертатися до лікаря і пережити кілька перев’язок.
Заррраза!
Світлофор загорівся червоним, на табло висвітилися цифри «90».
Оксана нетерпляче переступала з ноги на ногу. Раптом боковий зір зафіксував якийсь рух. Жінка обернулася.
На нижній гілці черешні, що росла неподалік, сиділа маленька сова. Сич. Тут, біля однієї з найзавантаженіших київських магістралей?
– На сході з’явилася жінка, що вміє розмовляти з нами.
– Жінка каже, що її подруга – тварина з рогами, але бажає їй щастя.
Оксана розсміялася з полегшенням. У неї все вийшло. Нехай тільки тому, що вже давно існували закляття, які давали змогу поспілкуватися хоч із тарганами на кухні, тож на нащадків Фафніра ніхто особливо й не полював, а звичайним людям, таким, як вона сама і її подруга, це вміння було особливо ні до чого. Але ж вона здогадалася! Зібрала інформацію, вполювала змія, і, хай Ніці й довелося похвилюватися, не розуміючи, що діється, подруга отримала силу і скористалася нею!
То, може, не така вона й безнадійна у масштабах Навпакиєва?
По щоках Оксани текли сльози радості, пакунок ледь не полетів на землю, а компанія підлітків, що проходили поруч, налякано сіпнулася вбік.
– Я все зрозуміла. – тихенько сказала жінка. – Дякую.
Звісно, зрозуміла.
Ну бо яка господиня не скуштує страву перед тим, як когось почастувати?
_________________________________________________________
Примітки:
* – Ніл Ґейман, «Небудь-Де». Примітка дана про всяк випадок, але якщо не читали, дуже раджу мерщій це виправити
** – Гліл (а в жодному разі не Гмом!) – тіньовий бік Львова, описаний в однойменній книзі Андрія Горбунова (видавництво «Фенікс» у співпраці з Літературною агенцією «OVO», 2021). Дуже дякую Андрієві за дозвіл згадати цю назву в оповіданні.
*** – «Пісня про Вьольсунґів» зі «Старшої Едди» у перекладі Віталія Кривоноса. Назва твору також узята звідти.
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
КоропНаступний запис
НАСТУПН.
Записки мого предка, вельможного пана Ринви, знайдені на горищі занедбаного родинного маєтку
М’яз життя: 32 коментаря
Фантом :
16 Листопада, 2021 о 20:31
Вітаю, авторе!
Дуже сподобалося. Особливий респект – їдло таки сюжетотворче, а не антуражне.
Як на мене, пояснювалка про “темний бік” міст – зайва. Отам, де до згадки про Пітер. Далі воно все стає чудово зрозумілим з розповіді.
Метальні ножі. Для мене вони виглядали таки роялем в кущах. Тобто, коли Оксана брала тубус – інтрига тут зберігалася і виглядала зброя із нього цілком природньо. Гадаю, з ножами було б варто зробити так само.
Але загального враження це не псує.
Успіхів та наснаги!
2
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Листопада, 2021 о 22:51
Дякую за відгук!
Ота вся підводка про темний бік якраз і була для того, щоби плюнути в Ху… потвору-породжену-Пітером Дуже вже хотілося ))
Про ножі – оце ви класно помітили, бо вони додавалися в останню хвилину. Першопочатково там був арбалет, але бета лагідно запитав, а як це у мене героїня так швидко його перезарядила )))
0
Увійдіть, щоб відповісти
Пекур Катерина :
16 Листопада, 2021 о 19:05
Дякую, авторе чи авторко, дуже крута історія!
Початок здався мені нудним – можливо, там би якійсь гачок додати чи шо? Бо це все просинання, читання “Едди” – дуже довго незрозуміло, що нам готують.
Далі я дуже проржалася, бо оце щойно в іншому коментарі посилалася на “Небудь-де”, яке я скажено люблю, аж відкриваю – опачкі, а тут Навпакиїв! Люблю його!
_нескінченні смайліки з сердечками в очах_
Правда, мене особисто заділо вбивство змія. Розумію, що тут по сюжету вони як тварини, але ну камон, вбивати головного Київського духа?
_зажурений смайлік_
Ну і далі вже пішло чудово – і динаміка, і гумор (як я ржала з “рогатої тварини”)))), і от це все.
Подекуди при заливці позникали відбивки. В редактурі потім би підпиляти це.
Дякую ще раз, бажаю успіху на конкурсі!
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Листопада, 2021 о 22:49
Ага, авторка теж помітила “братське” оповідання, тихенько пораділа, поставила високу оцінку, сидить і не палиться
Про гачок подумаю, дякую.
Щодо вбивства змія – дуже шкода, що засмутила вас, але мені, власне, хотілося показати такий собі time of fade, десь як у другому Хеллбої. До того ж, це лише один підзмійок-роззява, тому можна сказати, що авторка тут трохи виконала роль природного добору і доклалася до подальшої еволюції кожум’яцьких плазунів
0
Увійдіть, щоб відповісти
Пекур Катерина :
16 Листопада, 2021 о 23:00
Братське оповідання – то Шинок? чи ще якесь?
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Листопада, 2021 о 23:02
Ключ від усіх дверей Шинок, в принципі, теж, але не настільки “в лоб”, а там прямо класичний-класичний Ґейман
1
Увійдіть, щоб відповісти
Пекур Катерина :
16 Листопада, 2021 о 23:08
Ага, тріб’ют Крупа і Вандермара
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Листопада, 2021 о 23:29
Отож. І ключі ^_^
1
Увійдіть, щоб відповісти
Helga :
16 Листопада, 2021 о 8:18
Починаю нову гілку.
До п. Закоханої.
Багато є у світі речей, які б мали бути на автоматі, але чомусь є рідкістю.
Крім того, такий педантизм властивий Вам у ставленні не до всіх творів, де є помилки. Десь Ви їх просто не помітили, а десь знижуєте за них оцінку. Гм…
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
16 Листопада, 2021 о 10:45
Не можу чомусь відповісти в тій гілці, тому напишу тут.
Справедливості заради, я навіть у школі не відзначалася запам’ятовуванням правил, за що бувала нещадно карана вчителькою української мови Правила запису прямої мови я навіть погуглила перед написанням оповідання і чесно намагалася зробити все правильно, алеее, очевидно, щось пішло не так :))))
1
Увійдіть, щоб відповісти
Olga777 :
15 Листопада, 2021 о 23:26
А я помилок навіть не помітила… Жаль, що немає оцінки 100))))) Супер!!!
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
15 Листопада, 2021 о 23:47
Та от виглядає на те, що я після 100500 перечитування теж не помітила ))))
Дякую за відгук
1
Увійдіть, щоб відповісти
Закохана :
15 Листопада, 2021 о 22:40
Не знаю, що сказати… Авторе, це фінал, тому через помилки (а їх багато!) високої оцінки не поставлю.
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
15 Листопада, 2021 о 22:52
Дякую, що знайшли час мене про це сповістити, надалі намагатимуся уважніше вичитувати текст
0
Увійдіть, щоб відповісти
Helga :
16 Листопада, 2021 о 7:59
До п. Закоханої:
Даруйте, але таки вставлю свої 50 копійок. Як людина, яка працює з текстами (не лише своїми), скажу, що автор украй рідко може висловити у своєму творі всі помилки (хоча б тому, що під час чергової вичитки схильний бачити текст як він МАЄ бути, а не Є).
Більше того, навіть уже видані книги іноді просто рясніють помилками, хоч над ними працювало багато людей.
Помилки легко виправляються під час редагування, було б У ЧОМУ їх правити і ЗАРАДИ ЧОГО. Тут є.
1
Увійдіть, щоб відповісти
Закохана :
16 Листопада, 2021 о 8:02
Просто треба вивчити правила написання розділових знаків у прямій мові. Це має бути на автоматі. Тоді інші помилки можна пропустити.
0
Увійдіть, щоб відповісти
Gala Gradiva :
15 Листопада, 2021 о 16:06
От я і знайшла собі ще одного беззаперечного фаворита, за якого вболіватиму всією душею. Якщо коротко: ну дуже-дуже круто! Дякую, авторе! Справді чарівне оповідання, я під враженням. Удачі і призового місця!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
15 Листопада, 2021 о 17:02
Щиро дякую за відгук і підтримку! Схрестила пальці
0
Увійдіть, щоб відповісти
Lyanka Partyizanka :
13 Листопада, 2021 о 1:40
Вітаю, Авторе! Оповідання сподобалося. Бажаю успіху! Навпакиїв — суперський!
0
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
13 Листопада, 2021 о 20:01
Дякую Вам! ^_^
0
Увійдіть, щоб відповісти
Helga :
10 Листопада, 2021 о 19:10
Вітаю, Авторе!
Струнка, динамічна і виважена оповідь! А для читача, який не читав “матчастину”, несподіваним буде взагалі все! До речі, Навпакиїв бігом патентуйте! Це бімба!
А якщо серйозно, то бажаю якщо не увійти в трійку (бо Фортуна – дуже примхлива панянка), то увійти у збірку і тим таки запатентувати Ваш оригінальний топонім.
А ще у Вас чудово виходить без асиміляції вплітати запозичене у власне, оригінальне. Певна, що ті, хто не читали “Гліл”, а тим паче “Старшу Едду”, уже пішли гуглити і, можливо, купувати. Бо написано таки смачно! Ось як треба популяризувати книги!
Натхнення, нових крутих ідей та успіхів на конкурсі!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
10 Листопада, 2021 о 22:52
Дуже дякую вам за розлогий коментар та побажання!
Я рада, якщо когось мотивувала, бо автор “Гліла” та перекладач “Едди” однозначно заслуговують на підтримку їхньої праці дзвінким грошем
1
Увійдіть, щоб відповісти
Індіго :
10 Листопада, 2021 о 19:08
Вітаю Авторе,
Дуже гарне й атмосферне оповідання. Сподобалося.
Дякую!
Успіху на конкурсі!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
10 Листопада, 2021 о 22:50
Дякую вам! <3
0
Увійдіть, щоб відповісти
tinaswit :
10 Листопада, 2021 о 10:51
Дякую за пояснення, приємно порадувало, що у автора запитували )
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
10 Листопада, 2021 о 10:58
Ну а як інакше?
В принципі, я могла якось по-іншому назвати той тіньовий Львів, але Гліл справив настільки сильне враження, що мені здалося правильним, якщо його існування вже буде ніби непорушним фактом, частиною нашого, українського фантастичного світу
1
Увійдіть, щоб відповісти
tinaswit :
10 Листопада, 2021 о 9:53
О, і тут Гліл. Бачила читацький відгук на книжку, яка так і називається “Гліл”, про інший бік Львова. Написано гладко, гарно, удачі на конкурсі!
2
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
10 Листопада, 2021 о 10:33
Ага, я читала її і спеціально контактувала автора, щоб попросити дозволу згадати Гліл в оповіданні, домовилася, що додам примітку пізніше, бо параноїла щодо деанону (хоча, щоб мене вирахувати, треба, напевно, бути Шерлоком Голмсом у квадраті :))))))))))))) )
Дякую за побажання! ^_^
1
Увійдіть, щоб відповісти
Юлес Скела :
9 Листопада, 2021 о 22:28
Авторе, це просто бомбезно! Знімаю капелюха! Дякую!:)
І успіху на конкурсі!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
9 Листопада, 2021 о 22:47
Дякую за відгук і побажання!
0
Увійдіть, щоб відповісти
Аля Кобза :
9 Листопада, 2021 о 3:19
Я не знаю, чому тут ще немає відгуків, але це прекрасно. Я просто обожнюю цю роботу, стиль подання, сюжет. Слів не вистачає висловити своє захоплення. БОЖЕСТВЕННО!
1
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
9 Листопада, 2021 о 14:32
Дякую, мені дуже приємно! ^_^
0
Увійдіть, щоб відповісти
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
КоропНаступний запис
НАСТУПН.
Записки мого предка, вельможного пана Ринви, знайдені на горищі занедбаного родинного маєтку
365 НОВОРІЧНИХ СЛІВ
НЕЗАБАРОМ!
Короткі оповідання до 365 слів
Відкрито передзамовлення на нові (і оновлені старі) книги від ТО ЛІТавиця!
Замовити
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Пекур Катерина до 365 новорічних слів
Olya Rybka до 365 новорічних слів
Пекур Катерина до Писати про своє, або Локальні тексти
Пекур Катерина до Писати про своє, або Локальні тексти
Марія Великанова до Писати про своє, або Локальні тексти
SovaLechuza до Писати про своє, або Локальні тексти
Сокира до Писати про своє, або Локальні тексти
Юлес Скела до Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Юлес Скела до Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Мурмурандо до Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Trebraruna до Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Наші друзі:
Попередній
Далі
ОСТАННІ ДОПИСИ
День пам’яті жертв Голодомору
27 Листопада, 2021
Писати про своє, або Локальні тексти
24 Листопада, 2021
День Гідності і Свободи
21 Листопада, 2021
ШВИДКИЙ ПОШУК У ДОПИСАХ
trebraruna (1) Віра Балацька (3) Катерина Пекур (19) Новини (1) Олексій Голіков (1) Остап Українець (1) Про жанри у фантастиці (1) Сокира (5) Сценаристика для письменників (11) Точка зору (4) Требраруна (12) Фантастична Леся (1) Фантом (7) Христя Хмиз (1) Юлія Оскольська (1) Як писати (6) Як почати писати українською (6) Як працювати з консультантом (4) Яскр (3)
(c) ЛІТавиця – 2021
Контакти
Політика конфіденційності
Правила форуму
Умови публікації
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
ПОШУК
Пошук:
Увійти Реєстрація
Сайт використовує cookie для зберігання даних. Продовжуючи користовуватися сайтом, ви даєте згоду на роботу з цими файлами.