Заголовок

– Слава Україні! – вигукнув чеченець, дурнувато всміхаючись.

– Героям слава, – похмуро відгукнувся капітан Косач, хапаючи його за барки.

Посестра з Іваном приземлилися посеред лісу. Юнака дрібно трясло і дихання виривалося з його горла уривчасто та через силу, немов він вдавився. Рятівниця вклала його на м’яку траву і винувато завмерла.

– Не картай себе, – заспокоїв її юнак. – Ми вже в Україні. Я це відчуваю.

Істота нахилялася до нього дедалі ближче й ближче, аж доки її пір’я не торкнулися його шкіри. Тоді вона розкрила свої величезні крила, обгорнувши їх обох і сховавши від усього світу.

– Проведи мене до мами, – попрохав Іван і вдихнув востаннє. На його змореному обличчі застигла світла щаслива усмішка.

А потім крила розгорнулися і нестямний крик пронісся землею. Було в ньому щось від плачу, гіркого й тужливого, щось від грому, оглушливого і могутнього, й щось від лебединої пісні, прощальної та єдиної. Він зірвав листя з дерев, налякав лісових та польових звірів, побив шибки в хатах, змусив людей по обидва боки фронту стрепенутися і схопитися за зброю. Капітан Косач вражено поглянув на скаліченого чеченця, якого й досі тримав за барки.

– Ми ще не закінчили, кхахьп! – вигукнув Усама і відключився.

Сніг тихо порипував під підошвами, а в присмерку роїлися, виблискуючи, крихітні білі мухи. На жаль, за кілька кроків цю ідилічну зимову картину псували вкраплення червоного і понівечені мертві тіла. Єдиний вцілілий, помітивши загін озброєних чоловіків, одразу ж віджбурнув автомат і побіг до них.

– Я здаюся, хлопчики, здаюся! – бурмотів він. Кров патьоками стікала з трьох паралельних смуг, що навскоси перетинали його обличчя. – Я здаюся, я все розповім. Тільки заберіть мене туди, де воно не дістане.

Капітан Косач жестом звелів відвести бідолаху до табору. Поглянувши вгору, він раптом помітив стрімку крилату тінь, що промайнула у вихорі сніжинок. Чи може йому просто здалося?