Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
0 0,00 ₴
10 Березня, 2024Песиголовець
Повернутися до конкурсу: РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Песиголовець
1
– Зілля кому! Зілля, Налітай! А княгиня – то, чули, сусідонько? На псарні зачала, від кобеля.
– Не на псарні, а у стайні. Вона рік після весілля мужа до себе не підпускала, а сама під жеребця лягла… Амулети, обереги! Пророцтва! Два пророцтва купляєш, третє без плати!
– Той-то воно, що не пускала. У князя Тугарина прутень… Купи сорочку, добрий молодцю! Сама вишивала: від шаблі, від стріли намовлена! …прутень у нього, як голобля. У жеребця менший буде…
– Припни язика, відьмо. Чи тобі Тугарин сам прутня показував? Березових віників захотіла на всю спину? Сорочки твої якісь сірі… Вибілених нема?
– Нема… Від кобеля! Розродилась песиголовцем!
– Брехня! Лоша народила, з людською головою!
– З собачою мордою!
– Що ви, дурепи, мелете? Народилось людське дитя, тільки з голови до п’ят шерстю вкрите. Князь Тугарин власноруч жінку в жертву Прадубу віддав: спалив у клітці з лози, до гілки підвісивши. А щеня живцем під коріння закопав…
– А ти, лежню, чого в бабські розмови носа пхаєш? Або купуй щось, або йди собі! Ато наурочу!
– Тьху, відьма!
– Бодай тобі волосся на язиці поросло!
– А щоб тебе качка копнула!
– А хай би ти здоров був! Йди-йди… Сусідонько, а чули про мерця?
– Хто вмер?
– Мрець приходить. У пурпуровому плащі, весь закривавлений. Річку Смородину калиновою кладкою переходить. Тільки ступив – усі потопельники на берег повискакували і навтьоки. Водяник догори пузом виплив. А русалки – на верби повилазили і в плач: у воду боялися спуститись, аби не охрестив.
– Ох, недобре діється… То все за те, що князь тих п’яниць поназбирав біля себе, що бахтирями називаються. Тільки й роблять, що у гридниці пиячать. А нап’ються – в походи на Богів: ідолів б’ють, палять. За те його Велес песиголовим дитям і покарав…
– Лошам, сусідонько, з людською головою…
– Брехуха!
– Сама…
Смак землі. Сира, з запахом прілого осіннього листя, набилась до рота. Холодно і страшно. Пітьма ще недавно була рідною і теплою, пульсувала в такт серцю, стала тепер холодною мокрою,твердою. Згори зашарудів звір. Дитинча заплакало. Хтось великий у відповідь на плач загарчав, почав шкребти кігтями, підриваючи корінь.
– Альпа! Облиш-но. Стара ти суко, під Прадубом мишкувати надумала. Що тут у тебе? Овва! Чудне дитя, в шерсті, ніби звір. Ну-ну, не скигли, погодуй.
Альпа була надто старою, тому весь її останній приплід, усі п’ятеро щенят народились кволими і одне за другим передохли. Це сталось нещодавно, молоко ще не висохло. Чужий звіриний запах спочатку злякав немовля, але щойно собака лягла на бік, воно інстинктивно притиснулось, тепла ситість потекла із волохатого вимені просто до рота.
– Ич як прицмокує, ручками в шерсть вчепилось. Заснув. Що, собако? Щаслива? Ходімо, до Юги його віднесемо.
Старий Бабай підняв дитину, загорнув у свій дірявий жебрацький мішок і пішов у глиб Лісу. Альпа подріботіла за ним.
2
Юга мешкала у своїй поховальній хатині, встановленій на обкуреному димом стовпі біля підніжжя старого кургану, на місці давньої битви. Полеглих витязів закопали, поле битви і сама могила поросли віковими дубами – велетами, а її ще до того, як це сталось, вже називали «Баба Юга».
Бабай кілька раз обдивився її хатину з кожного боку, та дверей не знайшов. Спочатку почав, було, сам до себе сваритись спересердя, а потім згадавши, засміявся: «Ех-хе, давно мене сюди не заносило, мало не забув,» – став лицем до хатки.
– Ану! Домовино! Повернися до мертвих віком, до живих – дверима!
Вхід проявився на чорній стіні. Двері розчинились, виглянуло кістляве гостроносе обличчя Юги.
– Згадав-таки… Ворони твоїх кісток ще не розтягли, Бабаю? Чого припхався?
– Не розтягли, так зате я сам прийшов, Ягуню. Скільки літ…
– Скільки літ, стільки і зим. Приставляй драбину, залазь. Чи до мого скону там будеш патякати?
– Топи, бабо, піч. Поглянь, з яким я гостинцем.
– Ох! Ти, Бабаю, що з літ – то з глузду. Знайшов собі мороку, ще й мені дісталось. Давно вже до мене молодиці із своїми недоношеними не ходять, так ти приволік. Княжі волхви розпускають чутки, ніби я дітей їм… Піду пошкрябаю у засіках. На колоб муки вистачить: трохи зі сміттям, трохи з послідом мишачим, та то нічого. Солонішим буде, хе-хе…
Бабай присів на лаву у кутку, став мовчки спостерігати , як гасає біля печі заклопотана Юга. Та спритно замісила. Розпеленала дитину, обмила у теплій воді. Потім розкачала по столі тісто, поклала зверху дівчинку, загорнула її, приплескуючи долонями, обережно сформувала навколо неї колобок. Заглянула в піч, потягнула носом.
– Дух не гарячий і не холодний. Якраз такий, як треба, живий. Що сидиш, як засватаний? Клади її на лопату, Бабаю, та хутчій, доки вона від холоду не завмерла!
Доки дитинка «допікалася», Юга й сама мало що в печі не сиділа. Вона постійно приглядалась до кольору скоринки, співаючи хвалу Родові і Мокоші, пританцьовувала та плескала у долоні. Нарешті замотала кістляві руки рушником, пірнула у піч, щоб вийняти підсохлий колобок.
– Пора йому з пічного черена вийти. Вже його Мокоша і доносила, і вигріла скільки можна було. Прислухайся, Бабаю, приклади вухо: як почуєш плач – значить живим дитя народилось.
– Не чую, Юго, не плаче. Що ж тепер робити?
– А що хочеш: можеш хоч і з’їсти! – оскалилась баба Юга, – Забирай свого небіжчика і котись звідсіля!
Скоринка колобка тріснула, розірвана зсередини. Звідти вирвався гарячий хлібний дух разом із гучним криком хлопчика. Він на всю горлянку проголошував старій Юзі та Бабаю, курганам і Ясному Лісу про своє народження.
3
– Полканчику! Де оте байстрюченя знову завіялось? – гукнула рогата постать з порогу, – А подиви-но, яких тобі гостинців принесла!
Щоб увійти в низькі двері, їй довелось схилити голову, увінчану черепом оленя. На одежі Юга принесла сморід крові і кіптяви. Вона поставила на стіл ночви, повні ласощів.
– Я тут, бабусю! – Полканчик піднявся навшпиньки, витягнув з купи гостинців калача, – Хто це мені передав? Зайчик? Чи лисичка?
– Зайчик, зайчик, – Юга відклала закривавлене лезо коси, зняла кістяну маску, стягнула через голову ритуальний сарафан, обшитий березовою корою. Лишилась у самій спідній сорочці, залитій, як і волосся, і все її вбрання, свіжою кров’ю, – Сьогодні у нас бенкетував багатий гість. Ходи, синку, причешу.
Хлоп’я вмостилось на підлогу у неї в ногах. Юга стала розчісувати скуйовджену шерсть від маківки і донизу вздовж хребта, де буяла пишна руда грива. Полкан мружив очі від задоволення. Юга розчісувала пасма, сплітала в колоси, її розповідь текла поволі, вслід за плавними рухами залізного гребеня: «Правила я під курганом тризну для доброго молодця: човен позолочений, оббитий сорока двома щитами, – за ліком прожитих князем літ, три десятки молочних корів з телятами, десяток молодих жеребців під розшитими сідлами і в дорогій збруї, кіз та овець – незліченно, – гарно побенкетував Тугарин. Кров заповнила його човен по вінця. Я бачила, як вона кипіла і лилась через борти, коли вогонь набрав сили.
– А княжна живцем на погребальне огнище лягла? – зі знанням справи поцікавився Полкан, – Чи ти, Бабуню, і її теж…
– Дитя ти нерозумне, хоч і ростеш не по днях, – обірвала Юга, – А я усе забуваю, дивлячись, який ти великий став. Негоже княгиню різати тим ножем, що й скотину забивають – вона ж не рабиня і не корова. Та й не було на тризні у Тугарина княжни. Вже десять років минуло, як він її сам спалив. Кажуть, у жертву Прадубу віддав. Якраз тої осені тебе старий Бабай приніс… Ти що, засинаєш уже? Ходи на руки, дитино, я тебе на лежанку перенесу.
Ой, гулі-гулі, усім дідькам – дулі,
а Полкану – калачі, щоби спав вдень і вночі…
Спи, Полканчику, спи, маленький.
4
Вони йшли мовчки. Дев’ять днів берегом вздовж Смородини. Постились, п’ючи воду з ріки. На ранок десятого дня Юга сказала: «Ми подолали шлях смутку і страждань, можеш говорити.»
– Тепер поїмо? – зрадів Полкан.
– Рано, спочатку подивись на Смородину. Що помічаєш?
Полкан глянув на річку: звичайнісінька, от тільки…
– Очерет. Під берегом росте, а у воді не відбивається.
– Добре, а ще? Схилися-но нижче, глянь зблизька.
– Ріка не відбиває ні мене, ні тебе, бабуню…
Юга зачерпнула долонею, хлюпнула йому в очі.
– Уважніше придивись. Не перед собою, а в бік глянь. Ну? куточком ока щось бачиш?
Сонячні відблиски на чорній поверхні Смородини засліпили хлопчика, він замружився, та коли підглянув крізь ледь розплющені повіки трохи в бік, під поверхнею води проступила тінь дерев’яної кладки.
– У воді міст відбивається!
– Не гляди прямо! Ступи на нього, отак, тепер він нікуди не подінеться, – промовила Юга, – Туди твоя дорога: через калинову кладку та у Нав.
– А кладка мене точно витримає? Калинові гілочки тонкі – он як потріскують.
– Повинна витримати, – відповіла Юга, – за дев’ять днів посту ти полегшав, твоя душа – теж. Тож йди вперед і не оглядайся.
Здавалось би, неширока Смородина, а став на міст – іншого берега й не видно – тільки туман кублиться, обступив з усіх боків нескінченою білою імлою. Полкан ішов, не оглядаючись, а за плечем, просто у вухо все бубоніла Баба Юга.
– Споконвіків ріка Смородина відділяє два світи. Мостом небіжчики йдуть з світу живих у Нав. А щоби хто живий із Яві, мене не спитавши, на міст хоч би крок ступив – такого не буває. Кожен іде своєю дорогою, і кожен іде сам. Бувають такі, як Тугарин, твій батько, хто тягне за собою на той світ багатство. Та все одно, в путь вони рушають упорожні.
– Довго ще йти? Коли вже буде Нав?
– Ніколи, Полканчику. Нав – це не місце, а шлях. Нав – то і є міст. Зрозумів?
– Ні. А навіщо туди йти, якщо попереду нічого немає?
– Дорога веде у Вирій – місце, де немає зими. Там водночас і родять і цвітуть яблуневі сади, а землі стільки, що коли доореш скибу до кінця поля, на його початку вже молотитимуть хліб. Там ти зустрінеш те, що ти полюбиш, що приносить тобі радість і те, у чому ти знайдеш спокій.
– І коли ж я побачу той Вирій, бабуню? Попереду лише туман.
– Він спаде, коли у твоїй душі поміститься тиша – пролунав голос Юги здаля, ніби з кінця іншого світу, а потім біла імла зникла.
Він побачив Вирій. Посеред безмежного поля – Дуб-Прабатько шумів листям, підпираючи гілками хмари. Вітерець приніс солодкий запах квітучої весни, змішаний із п’янким ароматом жирної землі, готової розродитись, обважнілих солодких плодів і достиглої трави. Навколо дзижчало, співало, шелестіло, родило і цвіло вічне Літо.
Яскраве світло сорока полуднів опекло його лице, на місці Прадуба посеред Вирію піднялось дерево з сизої імли і диму. Воно виросло за мить, встромившись у небо, затулило сонце. Гарячий вітер перетворив на попіл і розвіяв сади. Прогриміло, ніби Перун вдарив у землю, як у бубон. Полум’я поглинуло хлібне поле до горизонту.
Навколо вогняного дерева не лишилось нічого, окрім кам’яної пустки. З усіх боків до нього сунули війська. Над задимленою верхівкою у небі з’явився мрець з розведеними в сторони зраненими долонями. З його плечей вився до небокраю пурпуровий плащ, а скам’янілі мертві очі відблискували червоним з-під закривавленої тернової корони.
– МИР ВАМ, – промовив Пурпуровий Мрець, і почав зводити руки перед грудьми, – НЕХАЙ ЦЯ БИТВА БУДЕ ОСТАННЬОЮ!
Він сплеснув у долоні. Каміння під ногами загуло – армії зійшлись.
– Бабуню! – скрикнув Полкан і розплющив очі.
– Все добре, – промовила стара і хлюпнула йому з річки в лице, – розкажи, Полканчику, що ти бачив?
Він сидів на землі, лицем до багаття. Баба Юга – навпроти,одягнута як для гостей: на голові – розписаний вохрою оленячий череп, на колінах – бубон. Вона дістала з торбини і кинула у багаття ще один пучок зілля, втягнула носом духмяний дим.
– Позираю в твоє майбутнє! – взявши бубон у руки, вигукнула стара, – Ти бачив битву. Така твоя доля: бути воїном, жити від битви до битви, – ось твій шлях.
Югині зіниці побіліли, очі стали сліпим більмами, як завжди, коли вона віщувала по-справжньому,
– Станеш ти заступником нашим перед людьми!
І старшим і малим, і лісовим і домовим,
і водяним: полівкам, денницям та русалкам,
мавкам і нявкам, чугайстрам, бісам і відьмам,
всім хто має дику душу, захисником, –
і тим хто з Яві і тим хто з Наві.
Не поб’є тебе людський булат:
Ні шабля, ні спис, ні пернач.
Лиш сам не схиляйся ні перед ким,
рости дужим і відважним витязем,
Полкане!
5
Літня ніч коротка. Не зогледівся, як пора додому бігти. Тільки ноги аж гудуть після всенощного аркану з лісовими, а мокра шерсть смердить паленим після Купалиного вогнища. Біжить Полкан додому, посміхається затерплими від поцілунків вустами, мавок згадує, на ходу з шерсті квітки виплітає, – як же гарно й весело було! Ранкова зоря тьмяніє над сизою верхівкою кургану – треба поспішати. От-от зашевелиться усіляка дрібнота, а з першим пташиним свистом і Юга теж прокинеться. Як побачить, що Полкана нема – капець йому. До самого вечора буде завданнями мучити: туди сходи, те принеси, то води набери, то хмизу наламай… А кінчиться робота, тоді муштра почнеться: із булавою, чи з луком, чи списом, а чи Аз-Буки-Веди почне товкмачити, – те ще гірше. І усе це під бурчання безперестанку: «У людей всі отроки слухняні та шануються, а Полкану – вже сімнадцять літ, а наче бур’ян росте: тільки й знає, як всеньку ніч із мавками біситись, та за лісовими дурно швендяти, у сопілки посвистувати. Хоч би грибів назбирав…» – і так без упину: «Бу-бу-бу…» – не одне, то інше.
Найбільше Полканові обридли вправи з булавою: лупити важкою залізякою просмолене солом’яне опудало – «Пудика», як називала його стара: «А ходи-но, лежню, Пудика булавою погупай, бо щось ти геть замиршавів!»
Юга бурмотіла намовляння, і Пудик перетворювався на грубезного ведмедя, чи водяного змія, чи на дикого велета-песиголовця із зубами-шаблями й одним налитим кров’ю оком посеред лоба. Примарне чудовисько потіло смолою та все шкірилось, доки Полкан гупав булавою. Залізо із хлюпанням врізалось у солом’яні груди Пудика. Полкан чесно намагався розвалити ненависну ляльку, щоб більше з нею не битись. Та лишень глибше застрявав булавою у смолі. Замучився її щоразу відривати, а потім – ще й чистити допізна – така-то Югина муштра.
Вже й вершина кургану, от-от між дубами вигулькне їхня хатина на обсмалених стовпах. Над деревами струменіла цівка диму, почувся людський гамір. Гості? Поменшало їх з тих пір, як над околицями піднявся позолочений хрест храму, що його поставив новий князь. Давно вже ніхто не приходив до Юги правити тризну. Вони й дров для огнищ не тримали про запас. Ото перепаде йому від старої! Полкан пришвидшив ходу.
З-за калинових заростів проступив частокіл з черепами, що відгороджував від Ясного Лісу двір, заповнений людьми – жителями трьох, щонайменше, околишніх сіл. Над натовпом – вила, кілки, рогатини і вогонь – багато вогню у руках. А іще вище, над вогнем, розкинув закривавлені руки на хресті волхв у розшитій золотом одежі, служитель Єдиного Бога. Він гучніше від усіх верещав, викручувався так, що от-от мав би зірватися із цвяхів.
– Юго! Іменем Христовим заклинаю! – біснувався розіп’ятий, – Виходь, Глиняна Мордо, на Божий суд!
– Виходь, Рогата! Виходь, Баба-Язва! На Божий суд її, зміюку! – гукали з натовпу.
– Дітей в піч кидає! Відьма! До служби Божої не ходить! Песиголовця вигодувала!
– Виходь, або викуримо!
В стріху кинули десяток смолоскипів, проте марно – зависоко стоїть хатина на обпалених стовпах. Тоді двоє витягли з корчів драбину, приставили. Один притримав знизу, а інший виліз. Щойно добрався до дверей, смикнув лямку, розчахнув, а там – глуха чорна стіна. Перенесли драбину на інший бік – знов те саме.
– Рогата блуд наводить! Підпаліть відьмину нору, – наказав біснуватий волхв.
На цей раз парубок поліз на покрівлю, тримаючи в руці смолоскип, встромив його поглибше в стріху. Зачадила сира солома. Натовп схвально загудів.
– Бабуню! – Полкан вискочив зі сховку, перемахнув через частокіл.
Він примружив очі і пішов на юрбу, вимахуючи кулаками «млина», та так, аж гуділо. Кілки розлітались на скалки від його ударів, було, декому і по шиї «прилетіло» – ті падали з ніг. «Навались гуртом! Бий песиголовця!» Першої рогатини Полкан не помітив, перебив рукою, парубок, що її тримав, завищавши, немов поранений заєць, відповз навколішках. На Полкана посунули з усіх боків, кілки били і згори, і збоку, ламались об плечі, хтось підбив дрючком під коліна. Він впав, прикриваючи голову. Його шию і груди притисли до землі рогатинами.
– Чую, чую! Квашениною смердить! – Двері хатинки розчахнулись, вийшла Баба Юга. У руках – коса, на голові – оленячий череп. І обшитий березовою корою сарафан – теж на ній, – Чого вам, сіромахи, від старої жінки треба? Чи не я вам дітей повивала? Скотину від хвороб замовляла? А чи забули, як воїв у бій благословляла і з походів тризни вам правила? Дитину на рогатини взяли, соромітники!
Люд притих, не стільки від її слів, як від войовничого вигляду і глузливої посмішки. Здавалось, їх багато, а Юга – сама. Їй боятись треба. А виходило все інакше: відьма вказала вістрям коси – і палій навіть до драбини не кинувся. Просто з того місця, де стояв, донизу й стрибнув. Гупнув грудьми об землю, застогнав. Ніхто його не підняв, натовп підвиваючи, наче переляканий пес, почав відступати, вишкіривши загострені кілки.
– Відпустіть хлопчика, зроблю по-вашому, – промовила Юга, відкладаючи косу. Усміхнулась до біснуватого волхва, – Чи ти сам туди виліз? Чи хтось змусив?
– Я тілом жертвую, а за те – мені Господь сили дає, щоб з тобою боротися, рогата! – відповів той, – Хапайте її, раби Божі!
Хрест із розіп’ятим спустили додолу, щоб з іншого боку прибити до нього Югу.
– Так, не соромтеся, раби, – глузувала стара, підставляючи руки під цвяхи.
Полкан почув стукіт молотка, за тим тривожний гамір: «Цур! Пек! Нема крові! Відьма!». Потім хрест важко піднявся над натовпом, гупнув, встромившись у землю. Його вирівняли, основу швидко прикидали камінням.
– А тепер, з Божою поміччю, хай звершиться суд! – крикнув біснуватий, – Розпалюйте! Підкладайте хмиз потроху! Та дивіться, щоб сухий! Не бійтесь за мене! Господь врятує праведника, а нечиста згине першою!
Затріщало багаття. Вітер повіяв на волхва, вогонь лизнув його коліна. Над натовпом залунав Югин регіт.
– Додайте хмизу! Вогонь занизько! Не дістає до відьми! – вигукнув біснуватий. а коли язики полум’я торкнулись його колін, підняв очі до неба і закричав свої молитви. Юга спалахнула вся і зразу. Загуділо. Чорний дим огорнув хрест. Слова молитви перейшли у несамовитий вереск. Вогонь стікав донизу, крапав на каміння, і камінь теж димів. Двоє кинулися розкидати багаття, та самі загорілися. Доки їх гасили, все скінчилось. Полум’я вже почорнило схилене обличчя волхва.
Регіт Баби Юги все ще витав над переляканим натовпом, відлунюючи у кронах дубів. Селяни складали пальці у дулі для захисту від нечистої сили, дехто навіть ними хрестився. Інші просто задкували до воріт.
– Що з песиголовцем? Мо’ спалити?
– Регіт чули? То душа відьмина літає! Тікаймо!
– Що ти, дурню, мелеш? Нема у відьми душі, а тіло її вже згоріло! Приб’ємо виродка!
– Покиньте, треба у храмі сховатись до заходу сонця. Гайда звідси!
Кілька раз чоботи гупнули під ребра, загострені кілки штрикнули в спину. Щоправда, не пробили густо заплетеної шерсті. Полкану було байдуже до них. Він уткнувся обличчям в землю, навіть не схлипнув. Хотілось завити, та для того треба лишитись на самоті.
Двір спорожнів. Юги більше нема. Вона була йому за матір і за мудру бабусю, захищала від всіх людей на світі, а тепер він сам по собі…
– Ну? Чого до землі припав? – голос згори, – ще застудишся! Га-га-га-га!
Полкан не повірив вухам! Думав, примарилось. Підвів очі і побачив її на вершечку стріхи. Баба Юга сиділа у самісінькій сірій сорочці, обхопивши комин ногами і реготала, аж у Ясному Лісі відлунювало.
Узвар закипів. Юга зачерпнула, прошепотіла подяку м’яті, чебрецю і яблукам, подала ковша Полканові.
– Навела на них оману. Ледь не луснула від сміху, доки на стрісі сиділа і дивилась, як вони рядженого Пудика розпинають та смажать. А ти чого рюмсав? Шкода солом’яного?– кепкувала стара, наливаючи собі.
– Від радості просльозився. Обридло мені булаву від смоли чистити. Нарешті я його позбувся, – віджартувався Полкан, – Бабуню, а ти їх по одному у лісі переловиш, чи скопом, коли вони зберуться у своєму храмі?
– Нема нам до них діла. Хай роблять, що заманеться, аби більше нас не шукали. Бо у нас з тобою, Полкане, є важливіші справи. Пурпуровий Мрець зачастив являтись на берег живих.
6
Булаву Юга не дозволила брати: «Нам увесь день ногами тьопати, а в ній аж п’ять пудів. Обійдемося». На околиці Ясного лісу біля розколотого грозою дуба було старе Перунове капище. Вечоріло, коли вони туди добрались. Сонце самим лише окрайцем ще виглядало з-за небокраю, на тиху воду Смородини і на узлісся вже лягли довгі тіні.
– Де він ступить – там все стає бездушним: із річок – виганяє водяних, берегині гинуть, тільки глянувши на нього. Зайде в ліс – пропадає, вироджується всяка дрібнота: і біси, і мавки. А лишаються у тих місцях, де він пройде замість Ясного Лісу – просто дерева, замість Ріки – мертва вода, замість лісових та водяних – упирі і примари.
Юга підібрала біля кореня дрібку землі, принюхалась, сплюнула: «Тьху!Смердить ладаном», – обійшла Перунів дуб, прискіпливо оглядаючи кору.
– …А його слуги – ще гірші. З людьми, хто йому підкоряться – негаразди: тускніють очі, вигоряють душі, – ніби й живі, а ніби й не зовсім, ніби й вольні, а придивишся – як раби-кощії… Знайшла!
Юга підчепила ножем, виколупала зі стовбура влитий олов’яний хрестик.
– Може бути, ще не пізно. Вони дух Прадуба отруїли і пішли, не так давно. Полкане, ставай на варту, пали багаття. Та захищай нас, доки я із ним говоритиму.
Юга дістала із заплічної суми бубон, підпалила жмут сушеного зілля у кулаці і пішла, дрібно притупуючи, довкола Перунового дуба. Полкан тим часом знайшов кострище, трохи віддалік, накидав хмизу у свій ріст. Багаття палахкотіло, додаючи нових іскор до зоряного неба. Полкан відійшов, скільки сягало його мерехтіння, сперся на сучкувату дубину, став чатувати.
За спиною лунало горлове камлання, супроводжуване гулкими ударами:
«Що було – коріння все знає! Гей, Мати-Земля! Черви й змії, біси підземні!
Бачу князя з дружиною! Принесли вони не дари Перунові, не криваві жертви для воїнської удачі!
Привели вони волхвів чужинських. Залили свій знак під кору, отруїли дух Прадуба-Батька!
Були вольні, стали рабами! Не летітимуть їхні душі у Вирій!
Віддали себе Пурпуровому Царю. Хочуть, аби пан їх судив: кому – горіти у гнилих болотах, а кому – у небуття …»
Закублились тіні під берегом Смородини, чагарники на узліссі затріщали. Зусібіч на світло багаття посунули покручі. Першими на межі світла з’явились лісові мавки з відірваними спинами. Ішли із плачем, виставивши перед собою руки зі скорченими пальцями, а їхні тельбухи волочились за ними по траві. Багатоголосий стогін, скигління та виття наближалося і від ріки. З верб до Полкана поповзли накарачки поламані берегині. Їхні вивернуті руки і ноги вигнулись навпаки, як у звірів. І ще – зуби: у всіх прорізались вовчі ікла.
– Бабуню! Біда! – крикнув Полкан і почав відступати до дуба, відмахуючись гіллякою.
– Тримайся! – відгукнулась Юга, – не бійся, то лишень бездушні упирі! Ще трохи! – і знов під удари в бубон залунав її утробний хрипкий спів.
Полкан замахнувся, важка зброя прогуділа, описуючи одне, друге коло над головою, а потім врізалась у натовп покручених лісових і водяних духів. Їхні крихкі тіла розлітались на друзки. З кожним помахом коло потороч ставало все ширшим, аж доки Полкану не довелось розкручувати дубину однією витягнутою рукою. Безголові тіла падали під ноги упирям, котрі далі лізли під удари, бездумно шкірячи ікла.
Полкан кришив покручів і ковтав сльози. Серед вбитих був і лісовик, що вчив його свистіти на сопілці. Було багато тих, котрі ще недавно, обнявшись з ним за плечі, гуцали аркан навколо купальського вогнища. Тепер вони бездушні упирі, закляті ненависним Пурпуровим Мерцем. Останнє тіло розвалилось від удару дубини. Він схилився на коліно, шукаючи серед рештків знайомі обличчя. За спиною линуло схоже на плач хрипке камлання:
«Що є, і що буде – те знає кора дубова, та пугач у дуплі, та ковалик на вершечку, що долю кує!
Бачу, як Мертвий Цар ходить на берег Яві, данину із душ збирати!
Не по кладці калиновій, по мосту з кісточок своїх рабів ступає!
Бачу я, хай – бачать всі!»
Полкан відчув на плечі долоню старої.
– Годі, не час рюмсати, витязю. Он, поглянь: знайшли ми, кудою біда у наш світ приходить! – Юга вказала на річку, – Час тобі на звитягу йти. Пам’ятай: не візьме тебе ні булат, ані стріла, – так тобі Родом написано, тільки не схиляйся ні перед ким!
7
Ранкові промені прошили туман над Смородиною, чорне дзеркало ріки позолотило відблисками кістяний міст. Під мостом на березі живих звели білий шатер. Там стали богатирською заставою четверо витязів: Добриня Микитович, Ілля Муровлянин, Олешко Попович і вільний козак Соловій Будимирович, – князеву службу виконують.
Вода в Смородині в мить перетворилась на мертву кров, кістки мосту стали обростати м’ясом. Мерці застогнали, заплакали тисячами людських голосів. Пурпуровий Цар вийшов з імли на тому березі.
– Стій! – вигукнув Добриня до мерця, що ступив на міст.
Той мовчки крокував, розвівши руки, ніби хотів обіймів. На виснаженому обличчі, залитому кров’ю, що натекла з-під тернової корони, з’явилась лагідна посмішка. Мрець зробив ще крок.
– Міст крихкий, більше одного вершника не витримає, – промовив Олешко, гнуздаючи коня, – Я перший на нього наскочу.
Затріщали сухі кістки під копитами. Гнучкий, спритний Олешко пригнувся, притиснувся якомога щільніше до кінської гриви, розганяючись назустріч. Спис направлений у голову. За один скок від супротивника хитрий витязь перекинувся на інший бік, майстерно граючи списом, пролетів повз, вдарив Пурпурового між лопаток, звівшись на диби. Щойно блиск вістря торкнувся мерця, древко переломилось, Олешко застогнав тужливо, схлипнув і впав на міст. Руки мерців притиснули його, кістки ребер, ніби лоза, вмить оплели Поповича. Богатирський кінь з переляканим ржанням помчав назад без вершника.
Пішов наперед підступний Соловій Будимирович, друг старого Іллі. Він оглушливо засвистів, так, що коні інших витязів аж поприпадали на коліна. Дві шаблі у його руках обертались у такт хвацькому тьохканню і гиканню. Будимирович наскочив на мерця, оточений мерехтінням з булатних лез. Кінь шугнув убік, проламав перила мосту і разом з вершником полетів у смолисто-чорну воду Смородини. Будимирович погріб до берега, а його богатирський тотош, пінячи воду переламаними передніми ногами, пішов на дно виру. Пурпуровий Мрець ступав мостом, посміхаючись, ніби те, що відбувалось, його не обходило.
Добриня зі старим Іллею Муровлянином, тим часом, спішились, виставили наперед щити, примкнули плече до плеча, перегородивши мерцю прохід. Мрець зупинився за три кроки від них, простягнув руки у благословенні і промовив: «Мир вам.»
Зла воля, ніби молотом проломила їхні душі. Витязі разом випустили щити з рук, леза шабель відвернули від противника і з тремтінням поволі підвели один одному до надутих від напруги жилах на шиї. По щоках побратимів котились сльози, проте як вони не пручались, Пурпуровий Мрець не відпускав їх.
– Прощавай, старший названий брате, – промовив Добриня.
– Прощавай, бий першим,брате, тоді він тебе пощадить.
– Як гинути, то разом…
– Гур-гур! Ану стояти! – до Калинового мосту мчав зі сторони Ясного Лісу велетенський чудо-лицар: коса сажня в плечах увінчана кудлатою головою, завбільшки як казан, з-під сірої селянської сорочки вибивалась вовна, з виду така груба, що й мечем не пробити. Схоже на ведмежу морду лице заросло щетиною до очей. Волохаті руки стискають вирваний з корінням дуб.
Вже потекли по клинкам у тремтячих руках перші краплі крові, як міст сколихнуло потужним ударом. Полкан зі звіриним гарчанням вибив першу опору. Потрощені кістки відколювались від суцільного плетива і падали у чорну воду.
– Гах!- над водою пролунав удар дубового ствола об наступну опору, розносячи її вщент,- Оце тобі за висохлий Перунів дуб!Ух!- удар дубиною, – За мертвий Праліс! Ех! – удар, – За душі наших малих і великих! За Вирій! Н-на!
З останнім ударом вибухнула кістяними скалками ще одна опора. Міст весь заразом розвалився і осипався у гнилий потік Смородини.
Жодна крапля не змочила одягу Пурпурового Мерця. Він лишився стояти на поверхні річкової гладі, сумно посміхаючись вслід Олешкові, Іллі й Добрині, котрі з прокльонами вибирались на берег, до пораненого Будимировича.
Вже сутеніло. Мрець совався річкою вздовж берега Яві, виставивши перед собою руки. Невидима стіна не пускала його до світу живих. Богатирі сиділи на піску і похмуро розглядали його сандалі, що ледь торкались підошвами води.
– Не взяти. Ні стрілою, а ні списом, – скрушно промовив Будимирович.
– Зате і йому нас не дістатись. Без мосту йому на берег – зась, – відповів Ілля.
– Князеві давайте скажемо, що ми прогнали мерця, і міст обвалили. Він нас за те винагородить – запропонував Олешко, – А песиголовця…
– На місці тут його порішим, – закінчив за нього Добриня, – бо інакше, якщо правда випливе, сором нам буде перед людьми і перед князем за таку ратну службу.
Полкан тим часом неподалік ладнався собі на ночівлю і нітрохи не зважав на княжих богатирів, що підкрадались у ночі, наче злодії. Він якраз схилився над багаттям, як з пітьми виринули вбивці.
Пернач відскочив від його голови, не пробивши густої сплутаної вовни на маківці. Два списи заплутались вістрями у шерсті на грудях і спині, не спричинивши Полканові жодної шкоди. Песиголовець підхопив з багаття дубового стовбура і наосліп крутнув ним двічі навколо себе. Грубезна дубина прогуділа у повітрі, відлунням передалось у руки чотири поштовхи.
Полкан встромив тліючу гілляку у полум’я і підніс над головою. У світлі тріскучого полум’я навколо зі стогонами підводились четверо богатирів.
– Ну, як, витязі, битись будемо, чи миритися? – спитав він.
– Миритися! Не вбивай, песиголовце. Давай брататися! Одну ж справу робимо, – замолився Соловей Будимирович, котрий лежав з розквашеним обличчям у нього під самими ногами.
Полкан схилився, щоб придивитись, чий то голос такий жалісливий. В ту ж мить дві булатні шаблі Солов’я встромились йому в очниці. Полкан впав і спустив дух.
Богатирі вчотирьох ледве доволокли тіло до відлогого берега. Шубовснуло.
– Встань і дивись!
Полкан відкрив очі і побачив схилене над собою обличчя. Прекрасне обличчя святого. Він піднявся на мілководді і прихилив коліно.
– Он, як. То тепер у моєму стаді є чорна вівця, – лагідний сміх, руки святого лягли на плечі Полканові, – Переді мною стають на два коліна.
– Що? – перепитав Полкан. Щойно був пронизливий біль, холод металу в зіницях, а тепер він купався у безмежному світлі, що лилось на нього згори і ще щось таке… Неймовірна пронизуюча душу сила, щось він відчув, як його огортає, ніби він не народжувався, ніби повернувся додому… Що це?
– Це любов, – засміявся святий, – Я тебе люблю. Схились на коліна.
Полкан став. Святий поклав долоню йому на голову і штовхнув лицем у Смородину.
– Охрещую в ім’я Господа. Тепер ти Христопор-Хрестоносець, лицар Божий!
– Дякую, і я тебе люблю! – вигукнув в захваті новохрещений Христопор-Хрестоносець. Тепер я потраплю у Вирій?
– Ні, – лагідно посміхнувся святий, – На тебе чекає остання битва в кінці усіх часів і світів – Армагеддон.
****
– Нема більше нашого хлопчика, нема більше! – причитала Баба Юга.
Бабай нічого не відповідав. Він мовчки схилявся над ковшем з поминальним питвом. У брагу крапали сльози.
Баба Юга замішала пустого колобка, випекла на чорно, зняла з черена. Замотала у рушника і колихаючи на своїх кістлявих руках піднесла до віконця. І з силою жбурнула.
– Нехай котиться торба
З високого горба,
А в тій торбі паляниця –
Із ким хочеш – поділися!
Із Бабою Югою, із дідом Бабєм!
Хто від неї скоринку на бігу відхопить,
той нашого Полкана і пом’яне.
Повернутися до конкурсу: РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Не втручайсяНаступний запис
НАСТУПН.
Воля Вогню
Песиголовець: 5 коментарів
Автор твору :
14 Березня, 2024 о 18:02 (Редагувати)
Ваші компліменти дуже підсилені відмінним стилем письма і чіткістю думки. Дякую.
У оповіданні немає боротьби добра зі злом. Я не візьмусь навіть вказати, хто тут добрий. Є всі і є інакші. І в той час і в тому світі не існувало поняття інклюзії. Зі мною багато хто не погодиться, та чомусь мені здається що її появі ми не завдячуємо жодному вченню чи філософії. Все завдяки цивілізації, розвитку науки і відсутності постійного і звичного відчуття голоду. Досить згадати, як ще досі патрають одне одного представники різних конфесій Авраамової гілки релігій у менш ситій частині світу. Це тема виживання, поглинання однієї культури/релігії, мови/- потрібне підкреслити, іншою, про те, що доброта не буває абсолютною, принаймні у описаному світі.
Я не намагаюсь протиставити казкову міфологію реальній. Це припущення ,, а що, коли…,, якщо конфлікти в уявленнях про світ настільки матеріальні, що їх можна торкнутись, і вони можуть теж… Сподіваюсь відповідь вас не розчарувала. Дякую за приємність поспілкуватись
1
Відповіcти
Йам :
14 Березня, 2024 о 11:22 (Редагувати)
Літературна подача дуже майстерна, читається із задоволенням… Не прийміть за суддівство та критику, бо не маю на це підстав. То суто моє враження, що дуже багато героїв з усього намішано, тобто вони не авторські, і якби хто був не в курсі хто такі ті богатирі, то не втямив би навіщо їм нападати на героя і чому вони його ненавидять. Зрештою, “чому?” і мені не зрозуміло, адже він такий як і вони — захисник та має силу. Хіба би ті богатирі були пихатими горделивими злочинцями, які не терплять конкуренції, але тоді Песиголовець мав би їх знищити, якщо вже таке його призначення — наче зло і добро б’ються. І тут знову незрозуміло хто до яких сил відноситься. Якщо муромці зло, а Песиголовець добрий, то зло перемогло, а добро потрапило на той світ на хрестилося… Для чого хрещення на тому світі? Хто там хрестить буддистів , папуасів та й інших та для чого? Щоби стати християнами — послідовниками вчення Ісуса про Любов для ЖИВИХ людей? Тим більше, що герої оповідання швидше язичники, ніж християни, що суперечить такому закінченню….. Сподіваюся, Ви зауважили мої компліменти про Ваш письменницький хист, — то ж бажаю успіхів у творчості.
1
Відповіcти
TOW :
11 Березня, 2024 о 14:08 (Редагувати)
Баба Юга ж казала, що його ніхто поранити не зможе?! Надурила? Мені дуже сподобався епізод, де вона оживляла малюка, та й їхнє життя разом. Дуже атмосферно показано магію та міфічних створінь. Дякую
2
Відповіcти
Автор твору :
13 Березня, 2024 о 9:22 (Редагувати)
Привіт. Спочатку хотів назвати оповідання ,,Не схиляйся,,
Тоді б назва перетягнула б на себе відсотків з десять смислу з усього твору. Та передумав, назвав, як є, щоб не скочуватися у моралізаторство.
Спасибі за відгук та щасти вам
1
Відповіcти
Автор твору :
11 Березня, 2024 о 6:24 (Редагувати)
На жаль вже не можу виправити. На початку оповідання є ляп, не підчищене слово ,,дівчинку,,
Прошу прийняти з гумором і пробачити.
1
Відповіcти
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як Кужель Олександр. Редагувати свій обліковий запис. Вийти? Обов’язкові поля позначені *
Надіслати цей коментар без приховування авторства.
Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!
Коментар *
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Не втручайсяНаступний запис
НАСТУПН.
Воля Вогню
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Хащі Чумацького шляху
Котики forever
Hightech vs Lowtech
Початок шляху
365 новорічних слів – 2023
КОНКУРСИ у 2024р.
Січень
Лютий
Березень
Поговоримо про інклюзію! – фантастичні оповідання до 40тис.знаків
ФІНАЛ
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Фантастичні пригоди – повісті
ПІДГОТОВКА
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Фантастичні мініатюри – тема пізніше
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
Соларпанк – фантастичні оповідання до 60тис.знаків
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
366! новорічних слів
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Закохана до Сміттяр
Автор твору до Клуб загублених шкарпеток
Автор твору до Клуб загублених шкарпеток
Пекур Катерина до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Птиця Сірін до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Fishy Fish до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Пекур Катерина до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Птиця Сірін до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
DjachenkoS до РІЗНІ РАЗОМ – конкурс фантастичних оповідань на тему інклюзії
Автор твору до «Аряна сидіха і плака, а поті – сміяха»
Автор твору до …і від однієї іскри займеться багаття
Наші друзі:
Попередній слайд
Наступний слайд
(c) ЛІТавиця – 2020-2023
Контакти
Форум
Політика конфіденційності
Умови публікації
Правила форуму
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук: