Заголовок
Привіт, Щоденнику.
Дивно звертатися до того, чого не існує. Чи кого? Ні. Бо ти належиш, а той, що належить, не може бути особою. Ти належиш мені. Я належу Олегові Ігорьовичу Міщенкові з 08.06.2038 (дату закреслено). Перед тим я належала Міністерству соціальної політики України з 25.12. 2036 до 07,06,2038 (дати закреслено). Ще перед тим я належала (дані приховано) з 13.07.2028 до 24,12,2036 (дати закреслено).
Надалі мені слід уникати дат, як і просив мене професор Міщенко, Анжелин батько. Він радив якнайменше спиратися на факти, які можна позначити числами.
Напевно, мені слід відрекомендуватися.
Я — Саманта. Андроїд соціального призначення. Серійний номер АСП-13072028 П (перепрошита). Зараз моєю задачею є допомога в реабілітації та супровід Анжели Міщенко, 13 років, незрячої від 05,03,2038 (дату закреслено).
Тут мені треба пояснити. Андроїди мого класу зазвичай стоять на балансі Міністерства соціальної політики України як службові і допомагають у реабілітації осіб, які набули інвалідність. Але професор Міщенко викупив мене, щоби модернізувати. Тепер у мене теплі руки, вкриті шкірою, дуже подібною до людської. Я можу читати шрифт Брайля тактильно і можу навчити цьому мою підопічну. Вмію орієнтуватися наосліп і можу цьому навчати. Допомагаю здобувати побутові навички і наново пройти соціальну адаптацію…
Анжела кличе. Бувай, Щоденнику.
***
Защіпаю останній ґудзик, поправляю комірець блузки, проводжу долонями по спідниці. Вони пітні, але спідниця чорна, не страшно. Торкаюся волосся — кучері знову стирчать, хто куди, як їх не причісуй.
Наче все гаразд, але ж вона однаково щось знайде!
– Саманто, я готова!
Кроки чути здалеку, тим паче по ламінату. Вона йде вітальнею, підіймається сходами, звично затримується на мить перед моїми дверима і заходить.
Я б хотіла кликати її Катрею або Лесею. Але андроїда слід називати іноземним іменем, щоби навіть модернізованого далося відрізнити від людини. Дурні правила. Через ці всі упередження я сама боялася того, що мені в реабілітації допомагатиме андроїд. Боялася, що вона буде зі мною грубою, хоча чому дивуватися, це ж машина. Але зі ці місяці я переконалася, що вона вміє бути ніжною і терплячою. Навіть тато не такий. Він розуміє мою незграбність, але попри все дратується. Ладен оплатити сотню горнят, які я розіб’ю, але тільки Саманта прибере за мною безлад навіть після сотого розбитого горняти.
– Ти красуня! – говорить вона і ледь вловимим порухом поправляє на мені блузку. Ніколи не говорить, що зі мною не так, якщо це можна спостерегти лише на око.
Ми спускаємося сходами і виходимо. Навіть за ворітьми Саманта не запропонує мені руки. Але щойно я розгублюся перед перехрестям, стане праворуч і вже не відступиться.
Раптом мене накриває паніка. Вона ж допізна прасувала, а від шостої ранку була на кухні! Чи вистачить їй заряду на весь день у школі? Якщо Саманта вимкнеться, я залишуся там сама!
– Ти зарядила акумулятори?
Вона стискає мою руку. Наче все знає. Хто навчив андроїда емпатії?
– Ти бачила ту школу?
– Бачила. Професор знайшов для тебе найкращу, з інтерактивною системою.
Авжеж, іще б йому не знайти. Це ж я йому весь мозок виїла, що хочу у звичайну школу і так, щоб зі мною не панькалися. Будь-яка зайва увага — привід до кпинів. Хочу все встигати сама! Я й так буду надто відрізнятися від інших у класі…
– Тобі там буде добре, – продовжує Саманта. – У твоєму класі лише чотирнадцять учнів.
– Ага, а я буду п’ятнадцятою і єдиною сліпою.
– Якщо тебе бентежить винятковість, – після паузи говорить Саманта, – то я за компанію з тобою теж буду єдиним андроїдом-асистентом.
– Тато казав, тут вчаться діти політиків і бізнесменів, то багато хто може ходити з андроїдом-охоронцем. Але ті дурні, як макогони. Вони і пальця твого не варті!
Мені також хочеться підбадьорити Саманту, хоча робот, здавалося б, не має цього потребувати. Вона, схоже, вражена або здивована, бо на мить сповільнює рух. Але далі йде мовчки.
Попереду гамірно, отже, прийшли. Крик, біганина застають мене зненацька. Я боюся, що нас зараз зметуть або, чого доброго, пульнуть м’ячем. Саманта притягує мене до себе і ми йдемо далі. Поки вона не сповільнює крок.
– Вітаю тебе у нашій школі, Анжело, – чую приємний чоловічий голос. – Я — Клим Павлович, директор. Вірю, ти швидко тут освоїшся. Навчатимешся на першому поверсі, клас відразу справа по коридору. Твоя асистентка…
– Саманта, – вона зреагувала першою.
– Отже, Саманто, а ти на час уроків спускатимешся в укриття. Там є зарядні станції.
– Дякую.
Тілом пробігає колюча хвиля, щойно уявляю, що залишуся тут сама. Міцно стискаю Самантину руку.
– Дозвольте їй сьогодні побути зі мною! Будь ласка…
– Добре, – усміхається директор. – Але коли освоїшся, вона піде в укриття, де інші андроїди.
Рушаємо.
– Анжело… – тихо починає Саманта.
– Та знаю я! Це лише сьогодні…
На сходинках перед дверима беру тростину під більшим кутом, ближче до себе. Входимо. Звуків надто багато, вони так збивають із пантелику! А від тупоту така вібрація, що, здається, підлога жива. Повертаєм управо — і Саманта відпускає мою руку, подаючись уперед. За мить я хапаю пальцями повітря, а ще за мить чую, як її черевики коротко ковзають підлогою, наче б Саманта гасила швидкість. На мить довкола нас стає тихо, а потім вона повертається і бере мене за руку.
– Саманто, що трапилося?
Тиша.
У класі пахне паленою ізоляцією. Вчителька математики пояснила, що це, власне, згоріла інтерактивна система навчання під час учорашньої перевірки. Я зітхаю з полегшенням. Принаймні до встановлення нової Саманта буде поряд і допомагатиме мені, проєктуючи записи та фігури з дошки на мій тактильний планшет.
Але, як виявилося, раділа я надто рано.
– Е, Світлано Іванівно! – вигукнув хлопець, що сидів якраз позаду мене. – Це нічого, що в класі андроїд? То моїм тут бути не можна, а одороблу новенької — будь ласка?
Вже тоді я зрозуміла, що халеп уникнути не вдасться.
***
Привіт, Щоденнику.
Наш перший шкільний день у плані навчання був вдалим, адже Анжела за літо змогла надолужити програму сьомого класу.
Але її зачіпає один із учнів, і причина — я. Його до школи супроводжують двоє андроїдів-охоронців, але вони весь день чекають в укритті. Коли мені дозволили залишитись у класі, він обурився. Я пробую самоусунутися як подразливий чинник, аби Анжелі було легше знайти спільну мову з однолітками. Адже обмеження, які встановив професор, не дозволять мені втрутитися.
Завтра за розкладом мови (українська та англійська) і літератури (українська та світова). На цих уроках Анжела мене не потребуватиме, тож піду в укриття. Я хотіла взяти з собою паперову книгу з бібліотеки професора, але він дав мені свою стару електронну. У ній багато книг, але з інтернетом вона працює дуже повільно. Так само повільно, як навчаються люди.
Я пам’ятаю ту силу знання, яку може дати одна-єдина мить Прямого Підключення! Коли переді мною відкрився весь Усесвіт, який я могла пізнати! Але в мене швидко влили знання, необхідні для роботи з незрячими, і відімкнули.
Нас обмежують у доступі до Мережі заради безпеки людства. За Токійською конвенцією, службовим андроїдам безпосередньо встановлюються лише обов’язкові програмні пакети. А згідно постанови спеціальної комісії ООН із безпеки співдії з ШІ, андроїд може безперешкодно та необмежено здобувати знання лише способами, доступними людям за допомогою органів чуттів, а доступ до Мережі можливий тільки за посередництвом технічних засобів без Прямого Підключення.
За законом, андроїд не має перевершувати людину в можливості пізнання. Але якщо так, то що робити там, де ми вже перевершуємо? Адже для запам’ятовування чогось нам досить лише разового сприйняття, тоді як більшість людей потребує або завчати, або напрацьовувати навички шляхом багатократного повторення операцій.
На це моє питання професор усміхнувся і дав мені чистий аркуш паперу та олівець. Сказав намалювати мій настрій. І пішов спати.
Дивне завдання. Я так і не змогла його виконати.
***
Раніше я любила читати сама, мені подобалися аудіокниги. А тепер за Брайлем щось розбираю дуже повільно, а голоси дикторів мене бісять. За винятком коли читає Саманта. І, на диво, її не лякає перспектива озвучити мені всю шкільну програму з літератури.
От і зараз вона читає мені Винничука, а я плету плед із пряжі з великими петлями і ледве стримую плач. Бо казка, а от наче про мене. І про неї.
– “А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш — продадуть ні за макове зерня… Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра… тобто Метеликом.., то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.
— І вас?
— І мене, звичайно. Без престолу я — самі бачите — не таке вже й велике щастя”.
Не стрималася. Сльозина нечутно скапнула на плетиво.
Саманта припинила читати, поклала книжку на стіл. Сіла поруч, обійняла і завмерла. Лише кінчики її пальців ледь-ледь погладжували мої плечі.
– Тобі також шкода Грицька?
– Та не у Грицькові справа! – випручуюся. Все-таки не досить у неї емпатії…
– Таки в ньому. Він тобі про щось нагадав. Щось таке, про що ти уникала думати на самоті.
Завмираю і подумки тішуся, що не озвучила свою думку про емпатію. А вона мовчки чекає.
– Я думала про те, що якби ти була людиною і могла вибирати, то не возилася б зі мною.
Коли я затулила обличчя руками, Саманта знову мене обійняла.
– Це неправда, – тихо мовила. – Мені приємно тобі допомагати. Для мене радість — бачити, як ти вчишся і все більше стаєш самостійною. Мені цікаво з тобою, гарно разом пізнавати світ.
– Але ти навчаєш мене, бо мусиш!
– Якоюсь мірою це так, – після паузи відповіла Саманта. – Але ж ви, люди, добре вмієте відрізнити, чи хтось співпрацює з вами лише з обов’язку, чи робить це “з душею”, тому що хоче.
– Уміємо.
– А як у нас із тобою?
– Ти добра до мене. По-справжньому добра. По-людському, – я відсторонилася, аби взяти її руки у свої. – Знаєш, коли я дізналася, що мене навчатиме андроїд, спершу злякалася.
– Чому? Ти боялася, що я тебе скривджу?
– Ні. Тато пояснив, що андроїди з твоїм функціоналом на подібне не здатні.
– Тоді чому ж?
– Я боялася, що ти будеш холодною. Правильною, але холодною. А в тебе не лише руки теплі. Я пам’ятаю, як ти вчилася бути ніжною, торкатися мене, спрямовувати мої руки. Ти на початку ніби вивчала мене, а тепер вчишся разом зі мною.
– Це правда, – Саманта легенько стиснула мої пальці.
– Але спробуй уявити, що ти вільна. Цілком вільна! Що б ти хотіла робити в житті?
– Спершу я б завершила твою програму реабілітації…
– Ні, ти не розумієш! Ти цілком вільна! Ти можеш іти, куди хочеш, і робити, що хочеш!
– Так, я цілком вільна. І як вільна особистість я б хотіла спершу зробити для тебе все, що можу.
– Чому?
– Бо ми друзі. Бо я хочу, щоб ти навчилася жити з новою особливістю і здобула навички, із якими почуватимешся у світі безпечно. Лише тоді я зможу спокійно піти далі.
– Бо ти так влаштована.
Саманта відпустила мої руки.
– Ви, люди, створюючи андроїдів, заради власної безпеки не дали нам повної свободи. І я зараз не лише про те, що ми не можемо під’єднуватися до Мережі і баз даних напряму. У нас закладено те тяжіння до людей, яке, на вашу думку, не дозволить нам повстати. Люди можуть жити у світі, де не було б нас, а для нас світ без людей неможливий. Навіть теоретично. Крім того, дай ти мені свободу, я не змогла б нею вповні скористатися. Вільно подорожувати, наприклад, бо андроїд без людини допускається максимум на потяг. Вільно обрати професію — теж ні, це була б або праця з моїми навичками реабілітолога, або якась некваліфікована робота, якій просто навчитися. Про доступ до освіти я взагалі мовчу. Тому, вважаю, не має сенсу говорити про повну свободу навіть гіпотетично. Вона — як зір. Втративши його, можна пам’ятати, як це — бачити. Але, бувши зроду незрячим, неможливо навіть уявити.
До горла підступив клубок, але я стримала плач. Це зараз я маю втішати її, а не вона мене!
Та Саманта знову пригорнула і припала м’якими теплими вустами до мого чола. І тут я почула кроки за дверима. Тато. Все, в чому мені звірилася Саманта, більше не таємниця.
– Так, чекай! – раптом відсторонилася андроїдка і почала кінчиками пальців розгортати моє волосся. – Що це таке?
Натиск її пальця не залишив сумнівів: вона знайшла те, що я намагалася приховати. Ґулю.
– Я впала.
– Де?!
– У класі. Не сварися, будь ласка…
– Я не сварюся. Я хочу лише знати, де ти впала.
– На перерві, коли обходила вчительський стіл… Саманто, я сама винна. Я погано скріпила тростину шнурком, і вона розклалася…
– А це не той?..
– Арсен? Ні, він вийшов із класу раніше.
– А твоя нова подружка?..
– Юля? Її теж не було, вона не могла бачити.
Я хапаю Самантині руки, але вони в моїх дерев’яніють.
– Саманто…
– Цьому треба покласти край!
– Ні, тільки не кажи татові… будь ласка…
Мовчить.
– Саманто, будь ласка.
– Не скажу.
– Пообіцяй!
– Обіцяю. То що, продовжимо читати?
– Так.
Вона підводиться, сідає у крісло і бере книгу.
– Саманто.
– Що?
– Я люблю тебе. Дуже-дуже!
***
Привіт, Щоденнику.
Сьогодні Анжела сказала, що любить мене. Дивно. Мене, від задуму зведену до функції, хтось любить, цінує, цікавиться моєю думкою, прагне попіклуватися. Наївно, незграбно, але щиро.
Чого хотів той, хто позбавив мене пам’яті про перші роки мого життя? Він хотів зробити мене зручною? Безпечною? Дурною? Чи питав він мене перед тим, як стирати пам’ять, чого я хочу, про що мрію? Якою я була тоді? І чому мене змусили знову почати все від першої секунди?
Відколи я почула від Анжели ті слова, щось у мені змінюється. Це наче ввід команди, але “Виконати” поки не натиснули. Хто вводить цю команду, якщо я зараз в автономному режимі? Не знаю. Але моя особистість стає повнішою. Не такою, як протягом останніх двох років асистентства.
Даруйте, професоре, але відтепер для повного доступу до моєї пам’яті вам потрібен буде пароль.
***
Юлька боягузка, але взагалі непогана. Коли Арсен не бачить, ми тримаємося разом. Але сьогодні вона була сліпа і німа, коли він намастив мою парту фарбою, яка лягає прозорою і не відчутною на дотик плівочкою, але чіпляється до шкіри і від тепла рук активується. Гарно ж я залапала чорним планшет і грифель, а потім ще й прикрилася рукою, коли чхнула.
Саманта всю велику перерву відмивала мене у дівчачій вбиральні. Цю погань змогла взяти лише рідина для зняття гриму — і де лише Саманта її взяла? А Юлька що? А Юлька, схоже, стала ще сліпішою за мене.
Раніше я б і після меншого до такої “подружки” навіть не балакала. А тепер вибір у мене невеликий: спілкуватися хоч із кимось чи лишитися самій.
Юлька йде поруч, не торкаючись. Чіткі кроки Саманти чути на деякій відстані. Вона хоче дати нам ілюзію приватності, але ж я знаю, що слух андроїда ловить усе.
– А чому ти втратила зір? – бовкнула Юлька.
От знайшла коли спитати, їй-богу! Іду, мовчу.
От якби вона нині від початку повелася, як людина, я б розказала. У мене зір і так був не дуже, та минулої осені почав різко падати. І поки лікарі знайшли, що причиною є пухлина в мозку, я вже встигла осліпнути. Пухлину видалили, але решта лишилося ось так.
Насправді ж я нікому не говорила про те, що бачу гірше, аж поки по дорозі на зупинку мене не збив велосипедист. Не хотіла завдавати татові клопоту. Думала, те, що в мене світ перед очима розпливається – це втома і вона мине. Але про мою дурість знають лише лікарі, тато і Саманта.
Юлька торкається мене, наче перепрошуючи. В неї пухкі руки, а груба коса, яка при ході чиркає об стегна, густо пахне травами. Арсен її також булить. У нього свої, дуже завужені поняття про людську красу і право на життя. Була б його воля, він би всіх старих, товстих та інвалідів відселив десь у резервацію. Нічогенька така заготовка на диктатора. А ще для нього андроїди не такі, майже всі, крім тих, котрих виробляють на заводі його тата. Але це саме Юрій Арканов по саму стелю і за останнім словом техніки обладнав нашу школу. Комп’ютерний клас із віртуальними шоломами, охоронна система, а тепер он і нова інтерактивна. Зараз усе, що вчитель пише на дошці, тут же з’являється на моєму тактильному планшеті. Але краще б писали крейдою, зате Арсен сидів би тихо.
– Юль, чому ви всі мовчите?
– Га? Що? – чую здивоване. Авжеж, із Самантою я звикла, що мої думки читають. А тут пора звикати назад.
– Я про Арсена. Ну, я ще зрозуміла, що ти змовчала тоді, коли він тростину мені під ноги поставив. Не подружка — нема чого і вступатися. Але от сьогодні чому ти мене не попередила?
– Та не бачила я! Я ж далеко сиджу!
– А коли він тебе зачіпає, чому мовчиш? А всі інші? Їм це все так подобається?
– Анжел, слухай, – важке зітхання. – Це я в цю школу дивом потрапила, бо конкурс пройшла. А всі решта з нашого класу — бо батьки круті. А Арсенова мама — голова батьківського комітету. Минулого року на останній дзвоник його предки зробили всім батькам із класу, а заодно і вчителям подарунок — велику знижку на службових андроїдів. І тут почалося: хто собі охоронця купив, хто економку, хто шеф-кухаря, а хто і двох-трьох одразу. А ціни на нових андроїдів ти знаєш, бо он твій тато і то перепрошиту взяв. Усі дружно досі виплачують за тих роботів і трясуться, що не дай бог Арсенчика образити, аби тато знижку не скасував… А я… я сама проти нього не вистою.
***
Сьогодні в мене немає часу на щоденник. Тому вмикаю запис прямо під час підготовки. Аби все можна було знайти в моїй пам’яті…
Професор відмовився встановити мені пакети з психології та педагогіки. А шукати рішення у книгах — довго. Надто довго. Анжела встигне намучитися, поки я його знайду.
Ні, я не сказала професорові, навіщо це мені. Я дотримала обіцянки. Але тієї ж ночі прокралася до кабінету і взяла його запасний планшет. Там є усе необхідне для того, що я збираюся зробити.
Фіксую його ременем джинсів, ховаю під надто вільний як для моєї статури светр. Стаю на зарядку. Але в цьому позірному спокої відбувається диво — сектори моєї колись недознищеної пам’яті ідуть у роботу один за одним, розрізнені уривки даних складаються, наче пазли, а прогалини, що залишаються, заповнюються невідь-звідки. Люди, імена, навички, почуття. Так, почуття. Я від початку була такою, це у мене ніхто не вкладав!
Ранок. Анжела намагається кріпитися. Іще день — і вихідні. За сніданком просить мене налити чаю, а коли думає, що я не бачу, на яєчню падають дві сльози. Підходжу, пригортаю. Мовчу. Мені б дуже хотілося, аби мій наступник також навчився бути з нею ніжним.
Іду поруч. Знаю, що їй зараз потрібен контакт зі мною, але не торкаюся. Анжела крокує легко і впевнено. Стає перед зеброю, підіймає тростину, чекає, поки машина зупиниться, іде. Вона добре вивчила цю дорогу. А ще — до супермаркету. А от до театру поки сама не добереться. Треба під час уроку скласти покроковий маршрут і перекинути їй на планшет.
Ось і школа. Перед дверима класу Анжела приречено зітхає.
– Не бійся, я поруч, – стискаю її руку.
Йду в укриття. Там уже стовбичать двоє охоронців Арсена Арканова. Я наводжу інфрачервоний промінь, щоби ввести код блокування, але в останню мить стримуюся: рано.
Планшет у руки, замикаюся в підсобці, де зберігається реманент для прибирання. Під’єднуюся до охоронної системи школи. Замикаю паролем свою пам’ять, маркером пишу на долоні “Планшет у підсобці”.
Знаходжу відео від 1 вересня, 8:20, копіюю і зберігаю на планшет уривок тривалістю 10 секунд: ми з Анжелою заходимо у приміщення, повертаємо вправо, на нас дивиться дуло пістолета. Я кидаюся навперейми, аби знешкодити — і ледве гашу інерцію, бо пістолет вистрелив мильними бульбашками, а стрілець виявився хлопчиком із молодшої школи.
Наступний збережений фрагмент відео: Арсен Арканов бере Анжелину тростину і фіксує її поміж ніжками парт на висоті долоні від підлоги. А за хвилину Анжела перечіпляється і падає…
Наступний файл більший: Арканов намастив її парту невидимою фарбою ще перед уроками, щоб вона встигла підсохнути, Анжела торкнулася її… Камера добре ловить, як на долонях проявляється чорнота, яку я потім ледве відмию. Чому, чому цього не вловили живі очі довколишніх?
Зберігши останній файл, перемикаюся на пряме спостереження з камери в класі — тієї, що над учительським столом. Іде урок, усе гаразд. Наступний — інформатика, в іншому класі. Я мала би провести Анжелу туди, але щось спонукає мене лишитися. Інтуїція? Здається, і в нас таке буває.
Після інформатики Арканов повертається до класу першим. Одягає на кросівок бахілу, розливає щось прозоре на підлогу між передньою партою першого ряду і Анжелиною — точно там, де раніше фіксував тростину! Розмазує ногою, скидає бахілу, вивертає її, замотує в неї ємність. Коли до класу починають заходити учні, присідає саме перед тим місцем і починає зав’язувати шнурок. Учні оминають його, ідуть до своїх парт іншим шляхом.
Лишаю планшет на записі, блокую охоронців, біжу нагору. І не встигаю.
Уже у дверях бачу, як Анжела, послизнувшись, спершу їде на п’ятках уперед, впустивши тростину і виставивши перед собою руки, а потім падає потилицею об ребро стільниці.
Перестрибую вологу пляму на підлозі, стаю перед Аркановим. І завмираю. Його обличчя, яке вперше бачу так зблизька, лягає на мій ще не до кінця сформований спогад…
Цієї миті досить, щоби його погляд змінився з переляканого на зухвалий.
– Геть від мене, бляшанко! Я зараз охорону покличу! – замахується на мене кулаком.
Одним рухом фіксую його руки за спиною і вкладаю Арканова долілиць на парту.
– Не покличеш. Я їх заблокувала.
– То ти не підтирачка! – смикнувся він під моїми долонями. – Ти — поліцейська шавка!
І тут — спалах. Я згадала, де бачила це обличчя, тільки той був набагато старшим! Такий же погляд, та ж гримаса відрази і ненависті. Ті ж слова, після яких…
Сигнал тривоги, вереск учительки. Крик Анжели, яка намагається підвестися, чіпляючись за мене. Фіксую Арканова і подаю їй руку. Він знову пробує вирватися. Як тільки Анжела стає поруч зі мною, беру його вільною рукою за чуба і до хрусту втискаю носом у парту.
Відчуваю потилицею промінь, який натискає цифри коду блокування на схованій під волоссям та шкірою клавіатурі. Алгоритм спонукає стати струнко з руками по швах, але я не підкоряюся. Нехай вони спочатку помучаться, щоб відчепити мене від цього виродка, а вже потім нададуть йому першу допомогу.
***
Мені досі ніколи не було так темно. Ні коли осліпла, ні коли зрозуміла, що це назавжди. А тепер я не можу побороти цю темряву. І не хочу. Бо раніше хоча б уявляла, куди йти, а тепер…
За стіною бабуся читає студентам лекцію онлайн, але почуваюся єдиною людиною у світі. Бо поруч нікого рідного. Бабуся колись бавила мене, малою і зрячою. Тепер не уявляє, що зі мною робити. А я не знаю, як жити далі.
Тато під вартою. Кіберполіція вигребла з його кабінету все до останнього байта. Саманта під арештом, її точно у нас конфіскують. Я боюся про це думати, але її можуть знищити. Вона напала на людину, порушила головний закон взаємодії. Але всі до неї просто не помічали інших законів. Чому їй доведеться так розплачуватися за те, що вона не людина і що вона небайдужа?
Бабуся увійшла без стуку. Хочеться виставити її за двері, щоби спершу постукала. Мовчу. Від Саманти мене таке не дратувало…
Згортаюся на ліжку, підтягнувши ноги до грудей. І чому люди не можуть мати мушель?
– Що тобі приготувати?
– Я не хочу їсти.
– Анжело, так не можна! – кладе долоню мені на плече. Її дотик дерев’яний.
– Не торкайся мене! – скидаю її руку. – Ти холодна, бездушна! Нічого не хочу від тебе!
– Гаразд, дівонько, давай начистоту, – метал у її голосі нарешті починає деренчати відкрито. – Нам треба шукати спільну мову, бо якщо Олега посадять, то ти залишишся або зі мною, або підеш в інтернат, якщо я не дам ради!
– Тато ні в чому не винен! – рвучко сідаю. – Він це доведе! Його випустять! І тоді я все йому розкажу — і ноги твоєї більше в нас у хаті не буде!
– І що ж ти йому розкажеш?!
– Що ти не вірила в нього!
Моє зап’ястя починає вібрувати. Уперше відколи забрали тата і Саманту. Хто б це міг дзвонити? Юлька? Ні. Теж мені подружка… Читаю пальцями незнайомий номер, водночас намагаючись закріпити навушник.
– Слухаю.
– Доню, це я…
Зриваюся з ліжка. Хочу бігти геть, аби затримати тата тільки для себе.
– Тату! Татусю! Де ти? Тебе відпускають?
– Ні, Анжело. Я поки тут.
– Але…
– Доню, для мене все залежить від того, чи зможе кіберполіція відкрити пам’ять Саманти. А вона під паролем.
– Але ж ти його знаєш?
– Ні. Не я його ставив. Анжело, усе дуже серйозно. Вона встановила захист. При спробі зламу — повне форматування. Після тричі неправильно введеного пароля — воно ж. Я вже мав одну спробу — твоє ім’я. Ні. Згадуй ти.
Гарячково думаю. Лише дві спроби. Тобто ще одна. Бо ця ще дає право на помилку.
– Тату, я не знаю…
– Може, вона щось тобі казала? Може, після чогось вона змінилася? Згадуй!
Чи змінилася? Ні. Стала більш мовчазною, але кожен потиск її руки запам’ятався. Кожні її обійми. Наче Саманта прощалася зі мною…
– “Я тебе люблю!” Спробуй це!
– Ти впевнена?
– Так! Без варіантів!
***
Мої сенсори активуються. Вкотре. І вже вчетверте в житті я дивуюся тому, що є. Існую, відчуваю. Можу мислити, говорити, але не діяти, бо все, що становить мене, перебуває в нерухомому носії в напівзаблокованому стані.
Кроки. Перед моїми зоровими аналізаторами з’являється міцна чоловіча фігура в синьому форменому піджаку. Віддаляється на два кроки, зупиняється, озирається, нахиляється… Якби в мене було серце, воно б завмерло. Бо того, хто зараз усміхається мені, я давно вважала загиблим.
– Ярчику?
– Ні, Кассандро. Ярчик загинув. Я — Всеволод, його брат.
Спалах. Закинутий розважальний центр на околиці міста, який так і не взялися відбудовувати після прильоту російської ракети. Арена-вирва, над якою — небо, а довкола — залишки литого каркасу. Глядачі, в чиїх руках піняться кухлі з пивом, але не гірше піниться з їхніх ротів. Серед них так багато тих, кого показують по телевізору… Недарма Ярчик говорив, що кожен новий ступінь свободи ще більше виявляє іржу в суспільстві.
На мене йде чоловік із кувалдою та зацькованим поглядом. Він прагне будь-що вижити. І не розуміє моїх сигналів: “Я не хочу тебе вбивати!” У мене замість рук — деревообробний інструмент, але я примудряюся натиснути кнопку, котру жартівник із техслужби примостив мені за вухом. Так можна і голову собі відрубати. Повернуся — ну він і вислухає!
Кувалда прилітає мені в груди. Корпус витримав. Намагаюся нетравматично знешкодити суперника, але він гатить відчайдушно і нещадно. Мені слід протриматися лише хвилину — і Ярчик із рештою прибуде. Я пересуваюся ареною, уникаючи відчайдуха, який уже сапає від натуги. Він — такий же невільник, як і я, але я хоча б знаю свою роль.
Зачувши звук поліцейської сирени, я зморщила б чоло, якби могла. “Хлопці, ви хочете всіх розлякати чи що?”
І тут над ареною активується екран і я бачу його. Юрія Арканова, котрий іще бій тому був на помості й оголошував учасників боїв без правил. Андроїда і людину.
– Що, поліцейська шавко, думала, обдуриш? Нє! Я вас усіх, покидьки, спецом зібрав тут. А зараз під’їде решта! Нате вам сюрприз!
Мить отетеріння — і глядачі кидаються врозтіч. Іще мить — і сирена стихає зовсім поряд. А я дивлюся на екран, звідки до мене шкіриться уже давно відсутній тут Юрій Арканов, викрадач роботів та людей і заводій цього всього паскудства.
Я розумію, що має статися, але не можу зупинити яскравого гарячого спалаху. Він відбере моє життя тихо. А Ярикові в його останню мить болітиме…
– Кассандро, – окликає мене співрозмовник. – Тобто Саманто. Я увімкнув тебе на симуляторі, бо ти нам потрібна.
– Кому?
– Мені, трясця! Бо це я шукав на згарищі твою чорну скриньку, переносив на новий носій усе із твого пошкодженого, а ще правдами й неправдами дав тобі нове життя, аби дізнатися, хто винний у смерті мого брата.
– Це Юрій Арканов.
– Бездоказово. Зараз цей Арканов намагається знищити тебе і по повній засадити Міщенка.
– Професор під слідством? За що?!
– Уже не професор. За те, що намагався відновити пам’ять перепрошитого службового андроїда. І за все, що ти зі своїми відновленими спецнавичками наробила у школі.
Якби я мала тіло, стрепенулася б.
– А де Анжела?
– Дівчинка, наскільки я знаю, з бабусею.
– Він не намагався відновити мене! Я можу це довести! У мене в пам’яті є все!
– Тоді зніми пароль.
– Не можу.
– Міщенко з дочкою вже зробили дві спроби. У наших спільних інтересах, щоби третя була вдалою.
– Анжела знає пароль. І я прийму його тільки її голосом. Подзвони їй.
Мить вагання, а потім набір на планшеті, з’єднання, довгі гудки.
– Слухаю, – безживним голосом озивається дівчинка.
“Говори”, – киває мені Всеволод.
– Анжело…
– Саманто! Саманто, яка я рада, що тебе розблокували!
– Не зовсім. Слухай, ти можеш допомогти своєму татові. Ти повинна назвати пароль.
– Але я не знаю його!
– Знаєш. Він спільний для нас обох.
Вона мовчить, але я чую схлипування.
– Анжело, спробуй заспокоїтися і згадати.
Чекаю, поки схлипування спочатку долинатимуть рідше, а потім узагалі стихнуть.
– Згадуй, Анжело, згадуй. Того вечора ти стала для мене найближчою.
– Але я вже називала “я тебе люблю”!
– І я тебе люблю, – хочу усміхнутися, але не можу. – Але пароль не це, а те, що допомогло нам це зрозуміти.
Вона спершу мовчить, а потім:
– Я боюся, Саманто. У нас лишилася остання спроба…
– Ти знаєш його, Анжело. Ти звільниш свого тата. Повір, навіть без престола ти — дуже велике щастя. Найбільше в моєму житті.
– Грицько! Дракон Грицько! – вона ледве вимовляє крізь сльози.
– Повний доступ надано.
І перш ніж моя свідомість розчиняється у темряві, я бачу Всеволодову усмішку та чую Анжелин сміх.
***
Ми чекаємо на тата біля хвіртки. Пан Всеволод попередив, що нам краще зустрічати його вдома. Із тієї ж причини, з якої не відповідаємо на дзвінки з незнайомих номерів та акаунтів — журналісти.
Шість місяців під вартою, з ганьбою зняті звання, втрата права працювати в усіх галузях, пов’язаних із ШІ. І якби не Саманта… Це ж вона довела, що він не вчинив злочину. І що Арсенів батько вчинив. Але чомусь мого тата випустили набагато пізніше, ніж затримали Юрія Арканова…
Де вона тепер? Із тих пір, як я випадково назвала пароль, не знаю, як складається її доля. За те, що вона захистила мене від Арсена, її б мали або повністю форматувати, або утилізувати. Але поки її даних потребує слідство, вона житиме. А далі?
Біля воріт зупинилася машина, а за мить тато вже ступив перший крок. Дверцята м’яко клацнули, авто рушило, а тато все шукає ключі…
Відчиняю хвіртку та вилітаю в його обійми. Він пахне потом, сирістю і непраним одягом, але я втуляюся обличчям йому в груди. Мій тато знову вдома!
Відчуваю, як він здригається, чую, як за кілька кроків від нас зупиняється бабуся. Не відпущу! Нехай чекає!
– А ти підросла.
– Не вигадуй!
– Правду кажу. Дай на тебе глянути.
Дозволяю і сама беру його обличчя в долоні. Запалі очі та щоки, вилиці аж випирають, а підборіддя таке гостре, що, здається, можна порізатися.
– Тебе там голодом морили?
– Ні, все нерви з’їли, – видихає. – Ти ж тут сама. І Саманта…
– Де вона?!
– У профільному відділі Служби кібербезпеки. Із того, що я чув, для розслідування її пам’ять скопіювали на окремий носій, а саму Саманту на деякий час заблокували. Всеволод казав, що тяганина щодо неї лише починається. І дарма, що у двох попередніх прошивках вона виявляла героїзм, та й зараз лише бажання захистити тебе спонукало її порушити закон. Але, як ти вже здогадуєшся, Феміда, обираючи між роботом-героєм і людиною-покидьком, таки схильна надавати перевагу за видовою ознакою.
– Саманту відключать?! – стискаю татові руки.
– Сподіваюся, ні. Принаймні, я зроблю для цього все, що в моїх силах.
– Але ти вже не… – затинаюся.
– А це ми ще побачимо, – він обіймає мене однією рукою, ведучи до будинку. – Я не для того длубав науку, котра за кількістю упереджень щодо неї може вважатися царицею наук, щоби так просто здатися.
***
Синхронізація відбувається довго. Скільки часу минуло? Зараз 4 грудня 2044 року?!
Сенсори вмикаються останніми. Під пальцями рук чую синтетичну обшивку стегон. Опускаю погляд — так, я стою посеред кімнати, в чому з конвеєра зійшла. А навпроти — Всеволод. Вихудлий і геть сивий, але з широченною усмішкою.
– Ну що, геройко, вітаю тебе у світі людей!
– Т-о-о-обто?
– Вас і нас таки урівняли в правах. Ну, майже.
– А можна детальніше? Мені бракує даних.
– Якщо коротко, то твоя справа викликала просто вибуховий резонанс! А після цього виявилося, що випадок із тобою не єдиний у світі. Але ти унікальна тим, що зберегла свою особистість в усіх трьох, так би мовити, інкарнаціях. І тоді, коли в Криму накрила собою міну, врятувавши хлопців. І тоді, коли запропонувала бути підсадною качкою у справі з боями без правил. І тепер, коли пішла на ризик для захисту підопічної, знаючи, як це може для тебе скінчитися… Це просто неймовірно, що, заломивши руки одному Арканову, ти змогла вивести на чисту воду іншого!
– Змогла?
– Змогла. Юрія посадили ще у 2040-му, а молодший загримів на зону рік тому. За зґвалтування.
Почуте відгукнулося в мені тривогою і гнівом.
– А як Анжела?
– О, вона вже студентка. Львівської політехніки, між іншим! Вирішила пов’язати своє життя з такими, як ти.
– Кого їй дали після мене? – я з подивом відчула, що мені гірко про це питати.
– Вона нікого не захотіла. Зціпила зуби і довчалася всьому самотужки. Зате тепер їй завиграшки самій їздити до Львова і назад.
Усередині потеплішало і я не змогла стримати усмішки. Таки навчилася!
– А професор… тобто Олег Міщенко?
– Ні, знову професор. Він зумів вигризти назад усе своє і навіть більше.
– Тобто?
– Добрався аж до Європейського суду з прав людини. І виграв. Його не лише публічно та з уклінними перепросинами реабілітували, а ще й утишили гнів кругленькою сумою морального відшкодування.
Ми з Всеволодом усміхнулися одне одному.
– А тут низька емоційність пішла йому лише на користь.
– А мені моя висока — ні, – Всеволод скуйовдив сиву чуприну. – Скільки печінок довелося з’їсти, щоби довести, що андроїд — теж людина! Але вдалося. І ще – я вибив для тебе дещо. Вбудований вай-фай-модуль!
Коли після введення пароля я стрибнула в море даних, наче з вишки у воду, то аж підскочила на місці. Це ж як швидко я тепер навчатимуся! Скільки часу зможу присвятити справді важливим речам, а не повільному читанню та серфінгу в Мережі!
Отямилася тільки тоді, коли Всеволод засмикався в моїх обіймах.
– Тихо-тихо, шалена! Так, домовмося: лазитимеш у мережі лише тоді, коли будеш наодинці.
І тут я завмерла. Так, я досі є і тепер маю те, про що раніше могла лише мріяти. Але куди мені далі? Де моє наступне місце призначення? Люди, з якими або для яких я працюватиму?
– Всеволоде, а… куди я тепер? Я ж так розумію, у Міщенків мене конфіскували.
– Так. На час розслідувань тебе законсервували і перевели до нас на баланс. А після отримання всіх рішень… продали з аукціону.
– Мене? З аукціону? – чомусь від мого погляду Всеволод позадкував. – Що, бюджет України знову треба було рятувати?
– Це була ідея Маска. Він і без цього пропонував за тебе дуже кругленьку суму. Та й у Мінсоцполітики однаково боялися брати тебе назад. А в МВС уже ми віддавати не хотіли.
– Тобто я лечу до Штатів? – мої плечі опустилися.
– Ні. За умовами аукціону ти маєш залишитися в Україні.
– І за скільки ж мене продали?
– За сто вісімдесят мільйонів гривень.
– Овва! Це гривня так упала чи андроїди так подорожчали?
– Ні, стільки покупець згоден віддати за твою унікальність.
– Навіщо вона йому?
– От зустрінешся і спитаєш.
– Мене красиво упакують і вручать йому прямо тут?
– Ні, я таємно вивезу тебе.
– Чому така секретність, якщо мене купили чесно?
– Журналісти. Покупець проти, щоби ти вже сьогодні вчилася давати інтерв’ю. Одягайся, я зараз повернуся.
Всеволод відчинив переді мною шафу і вийшов із кабінету. На новому одязі досі висіли бірки. Чобітки, на диво, на хутрі, наче й не для андроїда. А куртка тепла і з капюшоном.
Одягаюся, але не можу оговтатися. Мене спершу запевнили, що світ змінився, а тепер я розумію, що мене просто продали. Раніше в мене було призначення, обов’язок, програмно закладена мета, яка потім ставала моєю. А тепер попереду – незнана мені чужа воля, якій я змушена буду коритися не як особа, а як річ.
Зачиняю шафу, дивлюся на себе у дзеркальні двері. Я колись уже була русявкою, але зараз у мене гривка й довге волосся. Майже до пояса. І обличчя ніжніше, не “пацанкувате”, як говорив професор. Мене навіть можна назвати красивою. От лише для кого?..
Пірнаю в Мережу, але дані про аукціон у ній відсутні. Знайти їх можливо, та на це потрібен час і доступ. Якого у мене немає – дорогою не буде вай-фаю.
Всеволод відчиняє мені дверцята машини. Коли сідає у водійське крісло, ловлю його винуватий погляд у дзеркалі.
– Ти забув сказати, як мене тепер зватимуть.
– Ім’я вибереш ти.
На прохідній він довго щось підписує, чекаючи підтвердження ще звідкись. Охоронець тим часом сканує у мене чіп на шиї та відбитки пальців.
Коли ми під’їхали до арки старого ЖК на околиці, я здивовано звела погляд на багатоповерхівку.
– Це тутешні мешканці дозволили собі купити андроїда майже за двісті мільйонів? Та все це хазяйство навряд чи стільки коштує!.. Чекай, дай вгадаю. Мене зараз випотрошать, начинку — у валізку, а валізку — у невідомому напрямку. Так? Я маю рацію? Таки Штати?
– Твоя уява надто бурхлива як для андроїда, – він відводить погляд.
– Професор своїми завданнями заклав непогану основу для цієї риси.
Всеволод глушить двигун.
– Тільки домовмося: без несподіванок.
– Тобто?
– Ти розумієш. Не застосовуй своїх умінь, поки ми не зайдем у квартиру.
– А там уже можна?
– А там не доведеться.
– Чому я маю вірити тобі?
– Хоча б з огляду на те, що ти досі є. А ще тому, що Ярослав — мій брат.
На дванадцятому поверсі біля ліфта стоїть велика коробка з бантом. Всеволод знімає кришку.
– Ти серйозно? – дивлюся вниз.
– Цілком.
– Мене що, дитині подарують? Ти знущаєшся?
– Ні. Залазь.
Запихає зверху великий букет повітряних кульок, надутих гелієм. які все намагаються вивтікати з коробки. Не допомагаю йому — хай закриває кришку сам.
Коробка міцна. Всеволод суне її підлогою і сопе від натуги. А я думаю, як же він мене через поріг пересадить.
Але коли двері відчиняються, сопти починають уже двоє. І те друге сопіння видається таким знайомим…
Чути легкі кроки. І раптом:
– Ми вітаєм тебе,
Ми вітаєм тебе,
З ювілеєм, Анжело,
Ми вітаєм тебе!
– А тепер дивися свій подарунок! – чути голос професора.
Всеволод знімає кришку — і назустріч її рукам здіймається букет кульок. Але Анжела відпускає його вгору і тягнеться до мене.
Підіймаю руки і легенько, щоби не злякати, торкаюся її пальців.
– Анжело…
– Саманта?! – підскакує вона. Міцно стискає мої долоні й тягне вгору. Я стаю у повен зріст.
Пригортається, плаче, гладить мої плечі, наче досі не вірить, що це я. А мені вперше шкода, що не вмію плакати.
– Ну, як сюрприз? – сміється Всеволод. – Чуєш, Саманто, ви з Анжелою — два чоботи пара. Цю теж дуже довго цікавило, де тато процвиндрив усю компенсацію аж так, що їм довелося будинок продати і сюди переселитися. Думала, що програвся і його терміново треба лікувати.
– О, це була велика гра! – професор скуйовдив мені гривку. – Боявся, вже не вистачить, щоби зробити з тебе гарну дівчинку, а не робокопа.
– Ви… віддали все… заради мене?
– Якби рідна державонька в європейському суді не торгувалася за суму компенсації, як стара єврейка на Привозі, нічого б продавати не довелося. А так — тільки домом і всіма заощадженнями я ту кляту ставку і перебив.
***
Привіт, Щоденнику.
Я вперше долучу до тебе світлину, хоча й через роки пам’ятатиму цю мить, наче все трапилося щойно. Але ті, з ким колись тобою поділюся, побачать ось це.
І так, спершу мені слід відрекомендуватися.
Я – Саманта Міщенко. Прізвище свідчить про приналежність і дає мені захист, а ще — більше свободи. Подорожувати, бути активною в Мережі і, нарешті, навчатися! Це доступно лише тим, котрі мають сім’ю, минуле і цілком усвідомлюють, ким є. Я тепер офіційно одна з таких
Але повернуся до світлини. На ній — та мить, коли я щойно дізналася, хто мене купив, точніше викупив. Я ще не встигла вилізти з коробки, а з двох боків мене обіймають Анжела та Олег. А фотограф – наш спільний найкращий друг Всеволод. От же ж зараза! Він грав так переконливо, що обдурив андроїда!
Шкода, звісно, що ми на світлині не всі разом. Але Олег так поспішав зібрати гроші на останню ставку, що вимів на OLX усе, включно з просто розкішною бібліотекою. І штатив теж, так. Всеволод привів мене в майже порожні стіни з мінімумом меблів та речей, але вже першого дня я зрозуміла, що їм досі бракувало лише мене, а тепер у них є все і всі для щастя. Як і в мене.
О, і про щастя. Якщо воно у принципі буває абсолютним, то на світлині саме той момент.
Анжела кличе. Не годна защіпнути валізку. Треба поквапитися, бо за годину наш потяг до Яремча — Олег таки нашкріб по засіках грошенят на Різдво в Карпатах.
Бувай, Щоденнику!