Заголовок

“Людина… людина… я теж людина… Моє серце… я людина…”

Айя сиділа за баком для сміття, притулившись до холодної стіни п’ятиповерхівки. Зчепивши в замок руки, обіймаючи підігнуті ноги. Вона щосили намагалася не промовити ані звуку. Але у вухах так голосно стукала кров, що здавалося, ніби цей гуркіт чути на всю вулицю. Ніби ось-ось і він її видасть. Про всяк випадок Айя опустила до колін ще й голову, щоб прикрити так рота. Щоб не закричати, не зітхнути, не ворухнутися. Щоб воно не згадало випадково про неї…

Вузький провулок, у пастці якого опинилася Айя, був єдиною дорогою додому. Єдино відомою їй. Ніколи ще раніше вона не тікала до цієї частини міста, а тому не подумала вивчити карту.

Місце було по-справжньому моторошне. Освітлене рвано самотніми сполохами ламп у вікнах. Усипане ганчір’ям, рваними пакетами та гнилими недоїдками – усім, що витягли безхатні собаки із баків, які збирачі підчищали вкрай рідко. І все це смерділо до одурманення, до задухи, нагадуючи не тільки про бідність, а й про неминучу загибель усякої плоті.

Кожна деталь у цьому мерзенному провулку відображала в собі тисячі похованих сподівань на краще майбутнє. Кожна мить у ньому заражала тугою безвиході. І дитячий розум не витримав, стиснувся у чорну крапку безмовності, безсилля, безнадійності…

Айя Стінс не опинилась би ніколи в такому місці, якби слухалася свого батька. Якби виконувала чітко, як і всі, вказівки людини, якій підпорядковувався слідчий відділ міста Неій. Якби тільки залишилась вдома, роблячи уроки чи граючись на приставці. Або… якби народилася на десятки років раніше: до того, як було прийнято експериментальний Закон про надання рівних із людиною прав кібернетичним формам життя. Якби… але вийшло інакше.

… Дуже хотілося заплющити очі. Закрити, заснути, прокинутися і вдома. Закрити й забути. Але замість рятівної темряви перед ними вставала жахлива дивна істота, що обернулась, побачила Айю та не спинила своєї справи. Продовжила з люттю видирати з пошматованої грудної клітини молодого чоловіка серце, яке ще билося. Ось так, з вивернутою на сто двадцять градусів вбік головою, людиноподібна кібертварюка виймала біологічний двигун із живого носія. Точніше ще недавно живого, а тепер просто лежачого у неприродній позі спиною в землю.