Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
3 Листопада, 2021Кулішевий кулішРедагувати
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
У каструлі на плиті булькотів ароматний бульйон, до якого завершальним акордом пішла мілко подрібнена свіжа петрушка, на сковорідці золотилися оладки з шоколадною начинкою, а керувала цим кулінарним оркестром моя прабабуся, якій місяць тому виповнилося сімдесят вісім. Озирнулася на мене, свого найстаршого правнука, і усміхнулася, підморгуючи, мовляв, зараз буде смакота, ще трошечки. Побутові мініроботи байдикували в кутку і, здавалося, тужили за роботою. Хоча це тільки здавалося, адже вони вимкнені. Беруться до справи лише тоді, коли на електронній плитці чи духовці виставити функцію самоприготування. Ввести страву, кількість осіб, час, на який вона повинна бути готова. От тоді вони й працюють Програма плитки дає запит до постачальників продуктів, з якими в господарів квартири договір. Там уже промислові мініроботи збирають набір, робот-дрон швидко доставляє до балкону те все, відміряне до грама, по рецептурі, ну і лише тут в дію вступають наші побутові мініроботи: хтось запрограмований, щоби зустріти і розпакувати посилку, хтось нарізає продукти і помішує під час приготування, а хтось слідкує за послідовністю додавання інгредієнтів у страву. Таким чином люди на тиждень чи й на місяць розписують меню, і в результаті отримують все чітко по порціях і по годинах. Як показують дослідження, п’ятнадцять років тому, в 2070-му, лише одна шоста мешканців України заморочувалася готуванням власноруч, серед них і моя бабуся. Любов до кулінарії вона передала і моєму батькові, який майже щоранку готує нам із мамою сніданок, а потім летить на роботу.
– Бабусю ну коли вже!? – дивлюся я і відчуваю, як слина прибуває.
– Ще трішечки, – посміхається бабуся і неквапом перевертає, здавалось, уже давно готові оладки з одного боку на інший…
*****
– Дмитре, вставай до школи! – ледь чутно просив запрограмований будильник моїм же голосом. Через хвилину повторив заклик голосніше, вже маминим тоном. Ще через три – сказав, що наступне нагадування буде остаточним. На нього я встановив голос батька, щоби точно не смів ослухатися. Збагнувши, що дуже невчасно повернувся з “гостювання” в бабусі і мої оладки з шоколадом залишилися уві сні, я засмутився.
– Привіт, мам! – зайшов я на кухню. Вона якраз допивала каву і очікувала з хвилини на хвилину свою персональну капсулу. – Батько вже на роботі?
– Так. У нього на цьому тижні перевірка і перепрограмування всіх харчових блоків.
– Їсти хочеться….
– І спати, мабуть, теж ? – моргнула мама.
– І спати! Добре жайворонкам…
У душі наростало роздратування. Чому в наш час, коли все в світі так ідеально та індивідуально, на заняття потрібно ходити зранку? А якщо я сова і для мене ранковий підйом – це каторга?!
– Так, “сова”, іди вмиватися, – скомандувала мати, – і заспокойся. Не маленький уже, тринадцятий рік пішов, ще не вистачало, щоби через твоє капризування техніка почала барахлити. Ти з самого ранку якийсь дражливий, тому вдягнися відповідно.
– Мам, та я ще заспокоюсь до вильоту. Не хочу бути тінню, закованою в наручник.
– Дмитре, це не обговорюється! Ти ж чудово розумієш, що ці всі правила були введені не просто так. Одягнувши нейтральний одяг, і ти будеш спокійніший, і інспектори зможуть підібрати для твоєї капсули маршрут, на якому тобі та іншим буде безпечніше.
– А якщо я лише наручник вчеплю, вони ж теж побачать, що мені треба особливий маршрут.
– Не сперечайся! По-перше, не наручник, а ключ-браслет. А по-друге, для спеціального маршруту одяг важливіший. Так, інспектору нема більше чого робити, лише придивлятися до кожного, з браслетом він чи без. Це вже, якщо зависнеш, то без ключа-браслета вони не зможуть твою капсулу відкрити, і ти самотужки теж не зможеш. До речі, ти його підзарядив?
– Та зарядив…
Під наполегливе бурчання в животі я пішов до ванної. Перед тим, як одягнутися, надіслав запит на сніданок, який мав чекати на мене в капсулі.
– Дмитре Михайловичу Куліш, вам як завжди?- перепитала програма.
– Так. – підтвердив я.
Після такого шанобливого звертання аж настрій покращився. І я на мить мрійливо поринув у спогади. Коли мені було шість років, я дуже хотів подорослішати, аби мати можливість літати у своїй капсулі, яка мене забиратиме з дому і доставлятиме до школи. Мене одного, без нагляду когось із дорослих. От і маю тепер таку радість, тільки сьогодні вона зовсім не робить мене щасливим. Ні, можливість подорожувати самому – це круто, але точно не в підлітковому віці. Коли я ще був малим, ми з батьками часто пролітали біля капсул, які просто посеред дороги висіли в повітрі або якось неприродно похитувались чи стрибали. Одного разу навіть бачили, як капсула опустилася настільки низько, що приземлилася на величезну липу. Так ось, інспектори запевняли, що в більшості таких випадків зависали в тих капсулах саме підлітки. Пізніше наші вчені разом із психологами дослідили, що на магнітне поле, завдяки якому рухаються капсули, дуже впливають сильні емоції, а їх підліткам не позичати. Ось такі реалії нашого 2085-го. Два роки тому навіть створили професію супровідного психолога. Десяток людей, які знаходяться в групі емоційних ризиків, мають свого психолога, який із ними цілий день на зв’язку, а за окремими контрактами зв’язок цілодобовий.
На дверях, що вели до лоджії, замиготів екран, на якому ввімкнувся зворотній відлік. Вирушаю до школи не щодня і це дуже тішить. Адже в ті дні, коли дистанційка, можна вчитися в будь-який зручний час доби. Також школа регулярно ініціює тематичні зустрічі, коли в більших, коли в менших групах. Така комунікація і виконання практичних завдань залишаються невід’ємною частиною нашого навчання.
Дверцята моєї лоджії опустилися, стаючи трапом, по якому я ввійшов до капсули, яка прибула як завжди вчасно. Індивідуальні капсули, як і групові розраховані на те, щоб людині було комфортно. Зайвого простору нема, але можна вповні зручно розміститися.
Я люблю подорожувати стоячи, спостерігаючи за природою внизу, але сьогодні зручно сідаю, очікуючи на порцію золотистих, духмяних, хрумких нагетсів із овочами. Натомість капсула видає мені “золотисте” незрозуміло що. Ні, таки зрозуміло що – якусь рідку кашу. Раз уже був такий глюк, але чому знову?! Я ж замовляв нагетси! Завжди їх їм зранку, коли доводиться снідати в капсулі. Бабуся розповідала, що нагетси колись були шкідливою їжею, але з часом їх стали готувати за такою технологією, що і смачно, і корисно.
Замиготів мій екран зв’язку, я натиснув, щоби відповісти.
– Привіт синку! – усміхнений батько сидів у своєму кабінеті. – В мене тут невеличка перерва на сніданок, можу пару хвилин поговорити.
– Ага, в мене теж перерва на сніданок…
– Вибач, цього тижня доведеться снідати не вдома, я теж сьогодні нагетси їв.
Ми з батьком дуже схожі. Хвилясте світло-русяве волосся, широкий ніс, зверху ніби трошки приплюснутий, малесенька родимка над лівою бровою і така ж біля вуха. І кулінарні вподобання маємо подібні.
– Не їв я ніяких нагетсів! – обуривсь я.
– Ну та я знаю, що харчуватися вдома або в бабусі краще, але ж і нагетси ти завжди любив.
– Ото ж бо й воно! НАГЕТСИ любив, а сьогодні мені капсула видала знов ту жовту кашу.
– Зрозуміло. Треба буде звернутися до служби програмування капсул. Це якийсь збій. Можливо, капсула сприйняла твоє прізвище як заявку на страву.
– То, може, взяти нове прізвище? Бо асоціювати себе з цією жовтою бовтанкою мені вже не дуже хочеться!
У п’ятдесятих був глобальний перепис і прийняття більш відповідних прізвищ. Але сім’я батька залишилася однією з небагатьох, які замість нового використовують давнє. Та й професія його, як не як, дотична до приготування страв, хоча навряд чи у них там багато заявок на продукти для кулішу. Він працює на одній з мегаферм, які знаходяться в нижній площині, тобто на землі.
В один із переписом час почалася велика екологічна реформа і деякі міста переселили в повітря, серед них і моє рідне місто. Експеримент виявився вдалим і щороку все більше міст “злітають”, а інженери і архітектори все більше удосконалюють новобудови. Промисловість та сільське господарство, звісно, як і раніше, залишилися на землі, але далеко за межами міст. Всіх інших, переселяють в середню площину, між небом і землею. Електрика генерується виключно сонячними батареями. Таким чином ми підкорюємо повітряний простір. Не космос, а саме повітря.
Природа, сплюндрована екологічними катастрофами та діяльністю людини, потроху відновлюється, тому у світі дихається вільно. Але її красу ми можемо хіба що спостерігати, не втручаючись.
У школі, отримавши завдання з генеалогії, а саме дослідити походження свого прізвища, я направився до бібліотеки. Вона була найширокоформатніша, яку тільки можна уявити, але одна така на цілий район, тому летіти до неї довго, хвилин тридцять. Оскільки цього разу я опинився в одній тематичній групі з другом Романом, ми вирішили летіти разом, узявши двомісну капсулу. У компанії усе ж веселіше, та й за розмовами час швидше спливає.
– Що ти в той наплічник напакував? – запитав я, коли за Романом ледве зачинилися дверцята капсули.
– Та мені ще після бібліотеки на режисерсько-театральний гурток треба.
– І що ви, лицарські обладунки з собою носите? – здивувався я.
– Майже вгадав, – усміхнувся Роман.
– Ну, ти їй-бо наче з п’ятдесятих або й узагалі з початку двотисячних! Замов капсулу доставки і не таскайся півдня з тим мішком!!! Так ні, все з собою!
– Та мені краще одразу по прибутті приступити до справи. Не люблю марнувати час, навіть якщо це десять-п’ятнадцять хвилин.
– Ну ок. Справа твоя. Ти вже в Hopebook завантажив свої плани?
– В цьому півріччі ще ні. В мене попередній план строком на два роки, над ним і працюю.
– Читав нещодавно дослідження, що до сорокових років люди в соціальних мережах не плани, а спогади поширювали.
Ми засміялися. Роман якось невдало відступив назад, притулившись спиною до дверцят капсули. І раптом почулося дике іржання коней, а за ним – бойове багатоголосся війська і гавкіт собак, який, здавалося, аж переходив у завивання. Я завмер на місці. Почав тривожно роззиратися навсібіч, поглянув і вниз, бо більше нізвідки було взятися цьому лементу. Роман же почав вовтузитися з наплічником, важко відсапуючись, обережно скинув його з плечей і, поклавши на підлогу, нахилився і дістав із зовнішньої кишені пульт-мікроколонку, з якої і долинали ці страхітливі звуки.
– Вибач, – мовив, кладучи вимкнений пристрій назад до наплічника. – Мабуть, натиснув кнопку, коли до стінки притулився.
– Ну і нафіга таке з собою носити?! – не стримався я. – В мене ледь серце не зупинилось!
У дзеркальній поверхні віконної перегородки капсули я побачив свої червонющі щоки, я і всередині аж кипів.
Капсула зупинилася, почала крутитися то в одну, то в іншу сторону, краєвиди за межами нашого транспорту змінила синя безодня, в якій усе крутилося і колихалося. Спочатку ми дуже злякалися, потім трохи заспокоїлися, помітивши, що нічого більше не відбувається.
– Це все твоя колонка винна! – нарікав я.
– Але ж це не на іржання коней, а на твоє роздратування капсула відреагувала! – відбив Роман і додав — Теж мені! Син супровідної психологині, а собою не керуєш!
Поки ми сперечалися, капсула почала наче танути і ми відчули під ногами незвичну для нас поверхню. Нас хитнуло в різні боки, а капсула зовсім зникла. Ми стояли неначе на поверхні землі. Але де та буйна, різнобарвна рослинність, яку зазвичай спостерігаємо згори? Жодних дерев, як і тварин. Довкола лише висока напівсуха трава.
Звели погляди вгору, але побачене нас налякало і здивувало. Перед очима просто небо. Ледь блакитне, просторе, де-не-де хмаринка. Жодної капсули, та й саме місто десь поділося! Ще якийсь час ми стояли непорушно, поглядаючи один на одного.
– Що це таке? – ледь здобувся на слово я.
– Уявлення не маю, – Роман був не менш здивований. – Можливо, нас закинуло на якусь ферму на нижній шар? Стоїмо ж на землі.
– Що ж тоді тут вирощують? Траву? – злість, яку трохи стримував страх, починала знову пробуджуватися. Адже ні полів, ні теплиць, чи тварин тут не було видно.
Нашу суперечку перебив гавкіт собаки, який наближався. Повернувшись на той звук, зауважили, що в наш бік рухається якийсь дивний караван — корови, які тягли вози, і люди. Роман дістав із наплічника бінокль, щоби краще роздивитися.
– В тебе там, як у сумочці моєї мами, чого тільки нема, – кпив я з нього. – Ну, і що там видно?
– Будеш з мене кепкувати, а я тобі інфу видавати?! Дзуськи!
– Що я такого сказав?! Кажи вже, ну ж бо! – наполягав я, а Роман, вправно закинувши бінокль назад у наплічник, почав швидко роздягатися.
– Та що сталося?!
Залишившись у самих трусах і запакувавши свій одяг до наплічника, Роман нарешті заговорив:
– Ми, здається потрапили в минуле… в часи чумаків.
Я не йняв віри, але караван підходив усе ближче і тепер навіть мені без бінокля добре було видно мажі, в кожну з яких були запряжені по два воли. Кожною парою прав погонич, але десь їх було двоє, що для чумаків невластиво.
– Один, два….шість, вісім, – рахував я вози і ледве вірив, що це все наяву. – Слухай, Ромо, але ж вони наче більшими компаніями збиралися, хіба ні?
– У школі щось таке казали, що у валці волів було від сорока пар. Але ти подивися! Вони як із картин Айвазовського зійшли! Тим паче, вози повні, і то не сіна. То хто б це іще міг бути? – Роман стояв, зіщулившись від холоду. Авжеж, труси не гріють
– Ти чого роздягнувся? Може, і мені треба?
– Думаю, тобі можна і так бути, твій прикид не привертає уваги. Ніби знав, що сьогодні вдягнути.
– Та я теж хотів так, як ти, але мама наполягала, щоби взяв щось нейтральне.
– Дивно, але вони рухаються просто на нас, – зауважив Роман.
Ми роздивилися навколо і зауважили, що стоїмо на втоптаній траві, по якій змійкою в’ються дві вузенькі колії, мабуть, від коліс. А тим часом перша пара волів наблизилась майже впритул. Білий невеличкий пес із чорними вухами і такого ж кольору плямкою на спині кружляв біля нас і гавкав на Романа.
– Агов, подорожні, – звернувся до нас невисокий вусатий чоловік, зістрибнувши з воза і вийшовши наперед волів. – Хто такі, куди йдете, чого на дорозі стоїте?- тараторив, поки його здивований погляд не зупинився на Романові, який уже добряче замерз і покрився “гусячою шкірою”.
Ці дивоглядки тривали якусь хвилю, аж тоді Роман невпевнено сказав:
– Пограбували мене, одяг забрали.
Але вусань продовжував недовірливо міряти його поглядом. Потім пильно подивився на мене, тоді знов на нього, наче щось зважуючи.
– Ну ти наш, без сумніву, – кивнув він мені. – А про цього бусурманина навіть не знаю, що думати.
Вузькуваті чорні очі Романа, його широке обличчя і смаглява шкіра збудили в очільника валки підозри.
– Та наш він, наш, – почав відчайдушно переконувати я, бо в голові поставали спогади з уроків про нелюдські тортури, якими в минулому противники знущалися одні над одними.
– Точно наш? – перепитав вусань, ще раз недовірливо зиркнувши на Романа. – Ну то най буде, все одно воно мале і одне не завдасть нам шкоди. Але раптом що, ми знаємо, що з такими робити, – а потім усміхнувся. – Мене звати Прокіп, наша валка повертається додому. Якщо і ваш шлях лежить у тому напрямку, то приєднуйтеся, якщо хочете.
Ми слухняно попленталися за чумаком.
– А що ж то за штанці на тобі такі короткі? – кинув він через плече, вказавши на сірі боксери Романа.
– Так…ма…батько зшили… – зімпровізував хлопець.
– О, батько в тебе, видать, кравець знатний, – чоловік розреготався. А на довші краму не вистачило?
Підійшовши до одного з возів, вусань покопирсався і простягнув Роману грубу полотняну сорочку і якусь брунатну куртку.
– Чим багаті, так би мовити… А довших штанів нема, будеш у своїх коротких ходити.
– Та в мене тут іще дещо є, – сказав Роман і несміливо витягнув із наплічника свої джинси, які нещодавно туди ж запакував.
У чумака округлилися очі.
– На різне я надивився на базарах у Криму, але такі штанці вперше бачу. На тебе мабуть, якийсь лютий звір напав, – співчутливо мовив, придивляючись до модних “рваних” джинсів.
Покопирсавшись ще хвилю, простягнув і мені теплу жилетку. Інші чумаки мовчки і з підозрою поглядали на нас, особливо на Романа.
– Усе добре, хлопці! – запевнив їх Прокіп. – З нами поїдуть.
Жестом запросивши нас до своєї мажі, вусань і сам всівся між нами на дерев’яну дошку, на якій і сидів їздовий.
– Ще пару верст і на нічліг станемо, – вказав рукою в безкрайню даль попереду.
Ми з тривогою ще якийсь час озиралися назад, щоби хоч якось запам’ятати дорогу і те місце, де приземлилися, адже достеменно невідомо, як саме спрацював портал і як нам повернутися додому, Але самі, без їжі та в безкрайньому степу навряд чи довго протягнули б.
Ми зраділи, коли невдовзі зупинилися на нічліг. Чумаки поставили свої мажі напівколом. До повного кола їм не вистачало.
– І що, ми тут будемо ночувати, просто неба? – поцікавився я в Прокопа, який тягнув із воза оберемок дров.
– А що ж ви хотіли, може в панські покої?
– Ну але ж як? А… корчма якась чи що? – я намагався викрутитися.
– Хлопці, ви звідки мандруєте? Чи, може, ви десь бачили гостинні двори на кожному кроці? – Прокіп пильно глянув мені в очі. – Не щодня й біля води вдається заночувати, як бачите. Ми от якраз перед тим, як вас зустріли, запаслися водою і волів напоїли, бо проїздили повз криницю.
Розпаливши багаття, вусань прилаштував над ним триногу з казаном і приніс діжку з водою, а потім меншу з іще чимось. Із неї він дістав шматки засоленого сала з прошарком м’яса, швиденько порізав і закинув у розігрітий казанок – зашкварчало. Відшукав на возі заплетену в косу цибулю, відірвав кілька цибулин, покромсав і їх та закинув до сала, яке смачно шипіло. Аромат стояв неймовірний, аж я згадав, що так і не поснідав, і слина почала прибувати, наче в тому сні з бабусиними оладками. Якби замість цього вусаня біля казана стояла моя бабуся, то я, забувши про чемність, тягнув би уже ті шкварки до своєї миски. Може, тут так спробувати? Але мій хитрий план провалився ще на етапі розробки, бо Прокіп додав до тієї смакоти воду. “Ну і навіщо, питається!?” – подумав я.
А він тим часом додав води у ще одну посудину і почав щось там колотити.
– Ну як, хлопці, хочете їсти? – моргнув, зливаючи воду.
Я вже хотів був відказати, але тут побачив, що було в тій посудині. Та що ж за кулінарне прокляття мене сьогодні переслідує!? Невже це сон?
В кухаря-чумака в посудині було жовте незрозуміло що, на штиб того, чим уранці пригостила мене капсула.
– Ось додамо пшона, приправи, затірку – і смакота готова, – сказав, висипаючи пшоно в майже киплячу воду.
“От якби без пшона і без води, то дійсно було б супер.” – подумав я. Але цілий день голодним проходити – це вже занадто. Ще й немає навколо ні роботів доставки, ні кафе, ні магазинів. Таки доведеться скуштувати того куліша.
Поки кашовар займався вечерею, інші теж не сиділи без роботи. Хтось обходив стоянку і дивився, чи справні вози, хтось чистив волів і наглядав за ними, хтось возився зі смугами чистої тканини, допомагаючи товаришам перев’язувати рани…
– Не знаю, як у вас удома, – привернув нашу увагу Прокіп, – а моя валка найбільш шанує кулеші. Кажуть, і галушки в мене добрі, і юшки, але от куліш – то найсмачніше.
– Що правда, то правда, – почувся голос позаду. На возі сидів високий Микола і курив люльку. – Навіть моя жона, знана господиня, не вдасть такої смачної каші, як варить наш Прокіп Куліш.
– А я й не готую одне й те саме щодня, – запевнив Прокіп. – Завтра будуть галушки, заправлені смальцем, шкварками і часником, післязавтра – квасолевий куліш, а там далі – гречаний.
До нас наблизився віл, став неподалік вогнища і просто вдивлявся ніби і в вогонь, але здавалось, що кудись вдалечінь.
– А чого в нього червона стрічка на рогах? – запитав Роман.
– Може це вона, – шепнув йому я. І потім дуже зрадів, що не ляпнув цього вголос.
– Це Буян, віл сестриного чоловіка… покійного, – мовив тужливо чумак. – Це була його перша валка. І остання. Навіть не знаю, як буду Уляні в очі дивитися. І як вона тепер?! Молода вдова, з первістком на руках… – по його щоці покотилась сльоза. – Хотіли надбати добра, жити у злагоді… Я як бувалий солянник допоміг їм придбати пару волів, а воно он як вийшло.
Ми зрозуміли, що родич Прокопа загинув у дорозі, але далі розпитувати не наважилися. Прокіп замовк і важко зітхнув. Закинув ще щось у казан, у якому вже загусала каша, і ретельно перемішав те все дерев’яною кописткою.
– Зібралося нас небагато,- таки продовжив кашовар. – Оскільки останнім часом у степу затишшя, тож все-таки вирішили йти. Всього шістнадцять маж. Обрали серед себе сильного отамана і рушили в дорогу. За два тижні ходу від дому на нас напали розбійники, бусурмани кляті, – він глянув на Романа. – Товару в нас було багато, мали чим поживитися. Наш отаман і покійний швагро були найвправнішими до зброї, але й ті чортяки при шаблях, а було їх зо три десятки. Повбивали псів, відігнали половину возів, і хотіли доп’ясти решту, але ми боронили свій товар — то ж наше, надбане працею. Вони відступили, але кого поранили, а отамана і швагра вбили. Тож як підете, хлопці, чумакувати, то пам’ятайте, що чумацтво – це не лише слава, гроші і цікаві пригоди, а ще борня, як прийдеться своє захищати.
Він іще більше похмурнів.
– Шкода батьків, – прошепотів мені на вухо Роман. – Вони ж зараз теж не знають, де ми, що з нами. Що сидимо в непоганій компанії живі, здорові і балакаємо, можливо, з предками.
– Вечеря готова! – оголосив Прокіп.
Усівшись навколо багаття, яке вже догорало, чумаки з апетитом вмотали гарячий ароматний куліш. І подіставали з-за халяв люльки. За тихою розмовою і минув вечір. Хтось час від часу пісню починав, інші підспівували. Мені куліш Прокопа дуже сподобався. І не через те, що не їв я нічого цілий день, а тому, що справді дуже смачно. Такої доброї каші навіть мої прабабуся і батько не готують.
Небо було ясним, тому на нічліг вкладалися прямо біля вогнища. В соляників на такий випадок були якісь мішки з соломою чи сухою травою. Нам же видали волові шкури, якими в негоду вкривали свій крам. На них можна було і влягтися, і вкритися ними, тому ми з Романом не тіснилися біля багаття, а постелили собі між возами. Потеревенили ще трошки перед сном, поділилися тривогами і сподіваннями і, втомлені перипетіями такого незвичного дня, швидко поснули.
***
Нечуваний, різкий звук пронизав простір. Ми підскочили, при цьому обоє вдарившись об віз, біля якого постелилися. З нього щось гепнулося, перекинувшись на інший бік, і крик змінився і став тихішим. На дворі ніч, чумаки й далі собі сплять біля багаття. Кашовар спросоння поворухнувся, позіхнув і знову влігся. Ми роззирнулися, з острахом вдивляючись у темряву. В нічній тиші продовжували лунати дивні звуки, але все рідше і тихіше і хрипко, а потім десь поруч почулося дивне шурхотіння. Трохи заспокоївшись, ми присіли, щоб заглянути під воза, що ж то ми примудрилися скинути. На землі по ту сторону, нічого не було, але з воза щось звисало. Обійшовши, ми побачили підвішеного за ногу півня, який мляво тріпався. Я висадив птицю на воза, де й було його місце.
– Були б залишили їх без юшки, якби вчасно не побачили, – мовив я до Романа.
– Без будильника і барометра, – засміявся друг.
– Тобто?
– Ну, погоду вони якось за ним визначають, точно не пам’ятаю, запитаєш у Прокопа. А той звук, від якого нас ледь грець не вхопив, то був їхній будильник. Можу тобі з упевненістю сказати, що зараз третя година ночі.
– Зрозуміло… наш мобільний зв’язок тут не працює, а їхній гаджет ледь через нас зовсім не гавкнув. Але ж сам і винен.
Десь о шостій ранку чоловіки почали лагодитися в дорогу. Нашвидкуруч перекусили, натерши сухарі сіллю, часником і салом. Чимось і Рябчика пригостили, який розганяв останні нотки сонливості своїм бадьорим гавкотом. Вишикували вервечкою мажі — та й у дорогу. Ми й сьогодні їхали на першому возі разом із Прокопом. Воли йшли дуже поволі, ми розпитували нашого отамана-кашовара про тогочасне життя взагалі і чумацьке зокрема, але обережно, щоби не викликати підозри.
– Дуже розмірене життя в них, – мовив до мене Роман, коли в обідню пору чумаки напували волів, а ми сиділи на траві.
– Можливо, це вже й наше життя, – мовив я, а в самого на очах з’явилися сльози.
– Ой, дуже не хочеться.
– Угу…
– Чого такі сумні? Візьміть підсолодіть життя, – Прокіп простягнув нам по прянику і жмені горіхів.
На вечерю, як і обіцяно було вчора, були смачнючі галушки. Аромат часнику, мабуть, приваблював навіть волів – здавалося, що вони дивилися на нас з заздрістю.
Коли миски в усіх були порожні, молодий Остап глянув на горизонт, наче щось почув.
– Знов насувається біда, – мовив і опустив винувато очі. – Я й минулого разу так само відчував її.
Прокіп, який вже, було, трохи збадьорився, враз спохмурнів. Решта теж засумували. Ми з Романом сиділи і перешіптувалися, проте в наші душі теж засіялась тривога.
– Страшно, – зізнався я пошепки. – Якщо нас вб’ють в цій реальності, то додому вже точно не повернемося.
– Навіть не знаю, що й сказати. Від голодної смерті вбереглися, он як сито поїли, а от від бандюганів як утекти?
– Мені тут згадалося твоє перевдягання, – підморгнув я до друга. – Але двічі в одну річку не ввійдеш. Навіть якби ми всі голяка вийшли назустріч ворогу.
– Слухай, є ідея! – Роман аж підскочив на місці. – Відійдімо вбік, розкажу.
– Та кажу тобі, що перевдяганка вдруге не спрацює, – наполягав я, але все ж устав і пішов за другом.
– Пам’ятаєш, як ми сюди потрапили? – почав він з ходу.
– За два дні ніби пам’ять не відшибло. Ну зависла капсула, ну опинились ми тут, і що?
– А капсула чого зависла? – продовжував Роман
– Слухай, досить мені вже дорікати моїми емоціями! До чого тут вони?
Роман ображено замовк.
– Ну, та кажи вже! До чого тут моє роздратування і страх? Хочеш, щоби я на ту банду вибіг із криками чи що?
– Не ти, – неохоче продовжив Роман. – Чекай. Зараз повернусь.
Залишивши мене, він пішов до табору. Повернувся з наплічником.
– От лише треба перевірити, чи тут воно буде працювати, – сказав, дістаючи пульт-колонку.
– Класно придумав! – я аж руки став потирати, з нетерпінням чекаючи, поки Роман ввімкне звук.
І тут сильно гримнуло уже знайоме мені іржання коней і заклик до бою, який чітко відчитувався серед усього того шуму. Але тепер ці звуки викликали в мене радість, адже є шанс відлякати ворога і не загинути. Оскільки колонка надто голосно кричала, Роман її одразу вимкнув. Але разом із динаміком затихло все навкруги. Ми поглянули на табір, звідки перед цим долинали голоси, і побачили принишклих і розгублених чумаків. Хтось закляк і навіть не рухався, а хтось крутив головою навсібіч, намагаючись зорієнтуватися, звідки шум.
– Не бійтеся, – мовив Роман, несміливо стаючи в центрі кола, біля самого вогнища. – Наша історія, – вказав рукою на мене, – не буде вам зрозуміла. Тобто я не маю на увазі, що ви не… – хлопець затнувся.
Говорити було важко. Всі переконливі слова, які ще хвилю тому додавали йому відваги, кудись зникли, але відступати нікуди. Погляди соляників були прикуті до нас і в кожного від здивування і збентеження були величезні очі. Я став поруч з другом, адже дійсно самому важко це все пояснити.
– Не питайте звідки і хто ми, – почав я. Дехто з чоловіків при цьому почав хреститися.
– Нас прислав Усевишній вам на допомогу, – зімпровізував Роман, подумавши, що цим людям легше буде повірити в нашу сплановану вищими силами місію, ніж осягнути своїм розумом весь прогрес майбутнього, з якого нас закинуло до них. Та й не зовсім брехня ж, мабуть, вищі сили дійсно покерували саме так і тому ми зможемо їм допомогти, віддячивши за порятунок.
Слова в обох закінчились, а вигляд чумаків не додавав упевненості. Невже з нами розправляться, перш ніж ми ще щось встигнемо сказати? Роман дістав колонку і увімкнув. Чоловіки знов почали роззиратися навсібіч, не розуміючи, звідки шум. Вимкнувши пристрій, хлопець затараторив, розуміючи, що в нього є лише якась мить, щоби викласти план порятунку, інакше доведеться самим рятуватися.
– Ви врятували нас, узявши із собою. Тепер ми хочемо допомогти вам. Звуки коней і війська йдуть звідси, – він продемонстрував колонку, – і керую ними я, – увімкнув на дві секунди. Люди почали хреститися. – Але це лише звук, він вам нічим не загрожує. Коли бусурмани-злодюги будуть близько, ми ввімкнемо цей пристрій і проженемо їх. Ви кажете, що зараз вони нападають невеликими ватагами. Тоді наш пристрій точно їх відлякає. Повірте, ми на вашому боці, – додав він і видихнув.
Тиша тривала недовго, певне, наш кашовар недаремно замінив їм загиблого отамана, адже виявився найкмітливішим і першим мовив:
– Нумо спробуємо, – але в голосі усе ж чувся острах.
– Шкода, що у вас тут немає жодного горбочка, за яким можна було б сховатися і наробити куряви, наче нас ціле військо. Але будемо виходити з того, що є.
– Добре, хлопці, чи як там до вас тепер звертатися?- запитав Прокіп.
– Так, як і раніше, – усміхнувся я.
– Робіть свою справу. Остапові передчуття справдяться, бо й по дорозі сюди він нас застерігав, але ми не дуже вірили. Та й навіть якби ми ретельно готувалися, то сили все одно були не рівні.
Ми відійшли вбік і регулювали запис на колонці. Виставляли різну гучність. Спочатку зробили зовсім тихо, а потім звук наростав, що мало імітувати наближення війська. До нас підійшов Остап, зацікавившись технікою. Хлопець наче кмітливий, то ми й показали йому, що до чого, давши навіть спробувати увімкнути пристрій і погратися з гучністю, на що почули бурчання інших чумаків.
– Та досить уже того шуму на ніч, – дратівливо відчитав нас найстарший серед них.
Роман закинув прилад до наплічника.
– Хочете покажу вам свою фуру і те, чим я люблю займатися? – запитав Остап.
Нам таки стало цікаво. Ніч була ясна, місячна, видно так, ніби тільки почало смеркати. Ми підійшли до його мажі. Його віз був таким же гарним, я і він сам. Тільки людина з таким світлим поглядом і відкритою, хоч і скромною посмішкою, могла створити таку красу, так оздобити звичайну фуру для перевезення товарів. Мажа була така, наче мала везти скарби, але наповнена була мішками з сіллю, вузликами зі спеціями і солодощами, як нам пояснив Остап, а попереду, серед його речей, ми побачили витесану з дерева фігуру, які досі бачили лише в енциклопедіях.
– Таких повно у степу, – пояснив Остап, побачивши наше зацікавлення. – Але вони кам’яні, важкі, я ж спробував зробити таке з дерева, може, на ярмарку хто б купив. Але цього разу ніхто не питав за неї. Кам’яна баба, мабуть, має бути таки з каменю, щоб на неї звернули увагу.
Ще багато дерев’яних цікавих дрібничок показав нам Остап. Чумаки вже вкладалися біля багаття на ночівлю, та й ми хотіли, було, вже стелитися, аж тут Роману прийшла в голову нова геніальна ідея.
– Слухайте, хлопці – мовив він до нас із Остапом. – Звуки війська — це, звичайно, добре, але от що я подумав. Злодюги ласі на найцінніше, а золото стовідсотково привернуло б їхню увагу. Організуємо їм віз-приманку. Якщо військо не відразу їх відлякає, то встигнуть взяти лише цей віз.
– Але в нас нема золота, – розвів руками Остап.
– Зробимо! – моргнув Роман, дістаючи з наплічника балончик золотистої фарби. – Ми мали поновлювати декорації позолотою, – відповів на мій здивований погляд.
– Потім пояснимо, — кинув я Остапові, який не розумів, що відбувається.
– Друже! – мовив Роман до молодого чумака. – Ми бачимо, що ти дуже вправно працюєш із деревом, дуже гарні твої вироби. Чи могли б ми взяти дещо з твого, для захисту вашої валки?
– Та беріть, – розвів руками Остап, – але чим воно вам поможе? Не втямлю.
– Поможе, – моргнув Роман, – але це буде не зброя.
Першою на позолоту пішла дерев’яна баба, за нею Роман розмалював ще декілька посудин, дуже схожих на амфори, але теж з дерева. Позолотили все, що під руки потрапляло і що би виглядало правдоподібно. Найбільше враження справляла “кам’яна” дерев’яна баба, яка тепер стала золотою.
Остапові відібрало мову, коли він поглянув на це все “золото”, яке виблискувало при світлі місяця.
– Нехай підсохне до рання на траві, а тоді складемо те все на віз-приманку, – сказав Роман.
Втомлені, але радісні, ми пішли спати. Цієї ночі крик півня нас не налякав, але ми прокинулися, не призвичаєні до нього. А чумаки навіть уваги не звернули на свій будильник. Рябчику теж чогось не спалося, гавчав, потім затихав і знов гавчав. Роман відійшов від табору, певно, до вітру. Але раптом прибіг схвильований.
– Ходімо, бігом!
– Що сталося?- допитувався я спросоння.
– Дмитре, бігом! Не можна гаяти ні хвилини, бо буде пізно!
На мій подив, Роман дістав із наплічника пульт-колонку, тихо ступаючи, поклав її біля сплячого Остапа, смикнув мене за рукав і повів за собою.
Коли ми трохи відійшли від табору, я побачив у небі синє мерехтливе світло. “Поліція знайшла нас!” – зрадів подумки. Але Роман вказав на мій браслет, який вже ледве світився.
– Бігом туди! – скомандував. – Заряд твого браслета вже занадто слабкий, нас можуть і не помітити.
Ми бігли і нам обом бракувало повітря, але, уявляючи собі, що назавжди залишимося тут, ми бігли далі. В якийсь момент здалося, що синя капсула почала віддалятися. Мене накрив розпач. Ми побігли ще швидше, махаючи руками і гукаючи. Ні, таки не помітили. Капсула здіймалася вище. Ми попадали на землю. Сил не було, я був готовий розридатися. Порятунок був так близько!
Раптом синє світло засяяло прямо над нами.
– Дмитро Куліш і Роман Хитрий? – озвався поліцейський.
– Так, – почувся слабкий голос Романа.
– Гайда додому, мандрівники, – усміхнувся сержант поліції, допомагаючи нам забратися до капсули.
***
Недільний ранок, а батько готує куліш.
– Чумаки його на вечерю їдять, – прокоментував я, зайшовши до кухні.
– А Куліші на сніданок! – засміявся батько.
Каша нам дуже смакувала, батько замовив підчеревини, як я радив. Мама обурювалася, що холестерин і все таке, але наминала з апетитом. Попри всі старання батька, його страва не була такою ж смачною, як той куліш, яким нас частував Прокіп. Мабуть, Микола таки не лестив, а правду казав, що навіть у його дружини, знаної кухарки, він не такий смачний, як у чумака Прокопа Куліша.
– Ти точно не хочеш з нами до бабусі полетіти? – запитала мене мама.
– Та хотілось би, але все ж наступного разу. Нам із Романом таки треба до бібліотеки, бо завдання ми не зробили.
Знову капсула на двох, знову, ми з Романом летимо до бібліотеки, як на початку нашої пригоди. Але цього разу обоє вбрані яскраво і, що найголовніше – спокійні.
– А я таки достроково впорався зі своїм планом, який завантажував в Hopebook, – усміхнувся Роман. – Тепер планую для себе нове завдання.
– Яке ж? – поцікавився я.
– Хочу знайти і дослідити той портал у минуле, щоби можна було екскурсії проводити. Будеш співавтором проекту?
– Ні, дякую. Ти не повіриш, але в мене зранку з’явилася подібна ідея. Теж хочу дослідити портал, але для того, щоб транслювати кулінарні майстер-класи від Прокопа.
– Ну, нехай щастить, – друг усміхнувся мені. – Цікава ідея. Та й страви у нього дійсно смачнючі.
Ми ввійшли до майже порожньої бібліотеки, вихідний усе-таки. Оминувши залу генеалогічних досліджень, у якій планували працювати, перейшли до історичної. Хоча кожен із нас уже хотів якнайшвидше взятися за виконання планів у Hopebook.
– Лише трошки глянемо — і за уроки, – моргнув Роман, вводячи на екрані запит пошуку “чумаки”. На таймері виставив “10 хвилин”, щоби ми аж надто не захопилися і встигли зробити все, що треба до школи. Ми зручно вмостилися в кріслах, одягнувши шоломи-проектори. Було трохи лячно опинитися знову наче в реальному степу, але все ж цікавість перемогла.
– Та не може цього бути! – скрикнув я, коли пішли перші кадри.
– Як?! – Роман теж був схвильований.
Перед нами відкрились простори степу, дорогою неквапом їхали наші чумаки, на одному з возів під променями полуденного сонця виблискувало наше “золото”.
– Молодець Остап, гарно все розставив, таки має художній смак, – похвалив Роман.
– Скоро обідній перевал, може, й Прокопа побачимо за роботою…
Не встиг я договорити, як на горизонті з’явилися коні. Нечисленна, на щастя, банда бусурманів швидко наближалася до валки наших чумаків.
Камера неначе перемкнулася, і ми побачили крупним планом обличчя ворожого ватажка.
– Ой, страшно за них! – вигукнув я і на душі похололо.
– Я теж уже не дуже вірю, що наші плани спрацюють, – тихо озвався Роман.
Ми добре розуміли, що це не запис і не випадково згенерована проекція. Якимось незбагненним магічним чином ми бачили саме наших чумаків, які нам так полюбилися. І на них чекає вирішальний бій, за яким ми лише спостерігатимемо.
Бандити шкірилися в передчутті наживи. Прокіп, лише зараз їх побачивши, дав команду валці зупинитися. Остап покерував вивезти воза з приманками так, щоби вони його побачили, а сам узяв у руки пульт-колонку.
У ворогів полізли на лоба очі, коли вони наблизились настільки, що змогли розгледіти блиск золота. П’яти впиралися коням у боки, шалені погляди були прикуті до здобичі.
– “Та вмикай уже колонку!” – підганяв я подумки Остапа.
Але той розгублено крутив прилад у руках. Щось було негаразд.
– Ну все, якщо він перемкнув режим, усе пропало! – нервувався Роман.
Бандитам до цілі залишалося зовсім трішки, коли раптом коні бусурманів почали крутитися на місці, ставати дибки, так що вершники ледве стримували їх. Ватажок наказав відступати, але, навіть тікаючи, хтось та й озирався на золото.
– На наступний раз їм ще залишиться приманка, – зрадів Роман. – Сподіваюся, бусурмани нешвидко наберуться розуму, щоби второпати, що звук є, а війська не було і нема. І що акумулятор у колонці сяде нескоро…
– Ти подиви, курява ще за кіньми не вляглася, а Прокіп уже береться обід варити! – захоплено мовив я.
Таймер показав останні секунди і картинка зникла.
“Сподіваюсь, іще зустрінемось,” – звернувся я подумки до Прокопа і ми пішли до сусідньої зали. Домашнє завдання чекало.
Повернутися до конкурсу: Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Чарівна приправаНаступний запис
НАСТУПН.
На кістках
Один коментар для “Кулішевий куліш”
Helga :
5 Листопада, 2021 о 20:01 (Редагувати)
Вітаю, Авторе!
От же перспективи в майбутньому! Люди зледачіли до краю! Навіть їсти вже не готують І ногами по вулиці не ходять – у кожного своя капсула
А якщо серйозно, то цікаво. Про чумаків, про “будильник”, про куліш (аж самій захотілося, хоча крупно нарізаної цибулі у готовій страві не люблю). Гарно вплетена тема походження прізвищ. А також хлопчаки зі своїми гаджетом та ідеєю стали для тих чумаків справжніми супергероями.
Що з якихось причин залишилося за лаштунками – пояснення феномену, яким дивним чином транспортний засіб зміг подорожувати у часі? (а якщо взяти до уваги, що й поліцейська капсула те змогла, то це повсюдне явище) А також хотілося би більше побачити світ майбутнього. Чумаки уявляються відразу, а тут уже треба більше задіювати уяву.
Натхнення та успіху на конкурсі!
0
Відповіcти
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як Mila. Вийти?
Надіслати цей коментар без приховування авторства.
Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!
Коментар
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Чарівна приправаНаступний запис
НАСТУПН.
На кістках
КОРЧМА “ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ”
ПРИЙОМ РОБІТ
Фантастичні страви і місця їх приготування
Електронна збірка оповідань авторів ТО ЛІТавиця вже у Google Play Books!
Придбати
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Helga до Кулішевий куліш
Автор твору до Узвар діда Василя
Пекур Катерина до Корчма “Чумацький шлях” – Фантастичні страви і місця їх приготування
wapo4ka до Узвар діда Василя
Tetiana Hlinchuk до Ключ від всіх дверей
Автор твору до ЯК ЛІСУНКА СВІТ ВРЯТУВАЛА
Катерина до Сало з темного боку
Катерина до ЯК ЛІСУНКА СВІТ ВРЯТУВАЛА
Mila до Будні голодних студентів у гуртожитку.
Юлес Скела до Вовчі шніцелі
Автор твору до Істина в вині
Наші друзі:
Попередній
Далі
ОСТАННІ ДОПИСИ
Віруси і бактерії, або Фантастична чума
22 Жовтня, 2021
По Ліву Руку від Темряви
21 Жовтня, 2021
Перші десять контактів
15 Жовтня, 2021
ШВИДКИЙ ПОШУК У ДОПИСАХ
trebraruna (1) Віра Балацька (3) Катерина Пекур (19) Новини (1) Олексій Голіков (1) Остап Українець (1) Про жанри у фантастиці (1) Сокира (5) Сценаристика для письменників (11) Точка зору (4) Требраруна (12) Фантастична Леся (1) Фантом (7) Христя Хмиз (1) Юлія Оскольська (1) Як писати (6) Як почати писати українською (6) Як працювати з консультантом (4) Яскр (3)
(c) ЛІТавиця – 2021
Контакти
Політика конфіденційності
Правила форуму
Умови публікації
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
ПОШУК
Пошук:
. . .