Заголовок

Якщо ззовні підвал здавався нічим не примітним, то зсередини все було з точністю до навпаки. За дверима одразу починалась невелика світла… Аля б назвала це місце приймальною. Навпроти входу стояв масивний офісний стіл і кілька стільців, біля них – зелений вазон, з іншого боку – маленький диван та відкрита шафа з напівпорожніми полицями. Стіни були нелогічно чистими, жодних картин та декору, і Аліна вирішила що кімнату ще не привели до ладу.

– Тут дещо порожньо. Обставляти все будуть в останню чергу, тож… – вирішив пояснити Адам і дівчина ніби отямилась. Вона й не помітила як уважно роздивлялась все навколо.

– Так-так, я розумію. Головне доробити квест, а декор може й почекати – закивала Аля.

– За тими дверима можна переодягнутись. Без нас не почнуть, але спробуй не затримуватись.

Дівчина чкурнула до роздягальні раніше ніж хлопець договорив. Лише перед самими дверима зупинилась, ніби про щось згадала.

– А ти? Після мене? І твої друзі хіба не мають тут бути? Мені здавалось хтось має… ну… підігравати під час квесту.

– Вони вже чекають на іншій стороні, – Адам кивнув на арку в кінці кімнати, яку дівчина одразу не запримітила. Вона була з рослинним орнаментом, щільно завішена чорною тканиною, і явно служила входом у квест. – І я знайду де переодягнутись, не переживай.

– Ну, добре, як скажеш.

І дівчина зникла за дверима.

Роздягальня виявилась зовсім крихітною: влізло лише два стільці, маленька шафка для речей та столик з дзеркалом. Аліні місця вистачило з головою, але двом-трьом людям точно буде тісно. Втім, це вона відзначила мимохідь, більше турбуючись як надіти сукню і не зіпсувати зачіску. На диво, вдалось це відносно швидко, хвилин за п’ять-сім. Тому, склавши речі в шафу, а телефон у кишеню, Аля востаннє глянула в дзеркало і вийшла до Адама.

Хлопець вже встиг переодягнутись та явно якийсь час чекав її. Темно-синій, майже чорний костюм дивного покрою Адаму надзвичайно личив та робив його схожим на казкового принца, і Аліна пораділа що теж була у синьому – їх одяг добре поєднувався. На замислувату зачіску та металеві прикраси з камінцями на косичках дівчина взагалі дивилась як на якесь диво. Загалом, вид хлопця настільки вражав, що Аля так і застигла біля дверей, поїдаючи його очима. Добре що Адам пам’ятав навіщо вони тут.

– Чудово виглядаєш! Тобі дуже личить, – хлопець одразу підійшов до Аліни, оглядаючи її з голови до ніг, і та від компліменту та уваги вона вкотре почервоніла.

– Дякую, ти теж виглядаєш неймовірно, – кокетливо посміхнулась Аля.

– Хочеш допоможу з зачіскою? З розпущеним волоссям буде незручно.

– Чесно? Тобто, ти точно зробиш? – очі дівчини загорілись. Вона хотіла і вже заочно на все погодилась, але швидко взяла себе в руки. – Я тільки за, але… Ми не поспішаємо? І я лаком користувалась, це нічого?

– Це не довго, – заспокоїв її хлопець і розвернувся до шафи. – Десь тут має бути гребінь.

Адам щось дістав зі шкатулки, посадив її на стілець та прийнявся чаклувати над волоссям. Аля просто загубилась для світу на якийсь час, насолоджуючись маніпуляціями, і сумно зітхнула коли все закінчилось. Образливо швидко, як їй здалось. Зате результат був казковим: акуратний пучок, закріплений дивною заколкою з камінцями, виглядав невагомим і невловимо змінював обличчя. Аліна була у захваті.

– Зручно? Похитай головою, добре тримається?

– Зручно, тримається, – дівчина покірно зробила що сказали і знов глянула у дзеркало. – Навіть не уявляла що таку красу можна зробити за кілька хвилин. Дякую!

– І все ж чогось не вистачає, – Адам задумливо порився у шкатулці і в наступну мить надів на дівчину срібний кулон, що ніби складався з вкладених одна в одну геометричних фігур. – Це мій тобі подарунок.

– Я… Адам, це… Дякую, він чудовий!

Аліна ледь знаходила слова щоб виразити що відчуває. Прикраса була чудовою і вона знаходилась на сьомому небі від свого відображення в дзеркалі та уваги хлопця. Від купи компліментів та подарунків було трохи ніяково, але радість з легкістю перекривала всі інші почуття.

– Ти казково виглядаєш, насолоджуйся. Але не довго: треба закінчити з формальностями і починати.

– Якими формальностями? – слова хлопця Аліну насторожили, тому за стіл вона сідала вже не в такому гарному настрої.

– Не зрозумій неправильно, ти ж чула скільки сил вкладено у цю справу. Було б прикро якби ідею хтось вкрав, згодна? – Аля поспішно кивнула, хоча й не розуміла до чого хилить хлопець. – Тому друзі хочуть перестрахуватись і просять тебе підписати ось це. Договір про нерозголошення.

Перед дівчиною постала стопка паперів найофіційнішого виду, але доторкатись до них вона не поспішала. На них навіть дивитись було боязко – все, що відносилось до бюрократії, здавалось Алі страшним та незрозумілим.

– Навіщо це? Я б і так нікому не розповіла. Я ж тобі вже пообіцяла!

– Знаю, але й ти зрозумій. Це звичайні міри безпеки, не більше. Страховка для моїх друзів.

– Тоді поясни в двох словах що тут написано, – Аліна була незадоволена. Підписувати незрозуміло що їй не хотілось, але… Адаму вона довіряла. Якщо це правда лише формальність, від цього ж нікому не буде погано, так?

– Ти погодишся не розповідати про квест нікому за цими стінами. Жодного слова про нього, а краще взагалі зробити так, щоб ніхто не зміг знайти це місце. Якщо проговоришся, з тебе стягнуть штраф, зітруть пам’ять та ніколи сюди не пустять.

– Знов твої жарти! – спихнула дівчина, але все ж трохи розслабилась. – Тобто просто нікому нічого не говорити? Але я подругам казала про квест, це нічого?

– Нічого страшного, – запевним хлопець і побачивши занепокоєння Аліни додав: – Ти можеш зробити копію і потім детально вивчити. Клянусь, жодних афер, кредитів чи що ти там собі придумала. Та якщо не хочеш, ми можемо піти і просто прогулятись десь.

– Ні! – миттєво стрепенулась дівчина і потягнулась за ручкою. – Якщо все так, я підпишу. Просто мене лякають всі ці папірці – я нічого в них не розумію.

Якийсь час вони мовчали. Аля погортала договір, вихоплюючи назви пунктів та окремі фрази, але потім зітхнула і залишила підпис де було треба.

– Чудово. З цим світом ми покінчили, – заключив хлопець як тільки вона закінчила, і одразу ж сховав папери у стіл.