Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
0 0,00 ₴
11 Березня, 2023Квасоля
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
– Це квасоля!
– Та ну, це зовсім не квасоля! На спаржу схоже! Тільки велику.
– Квасоля теж велика буває! У моєї бабусі знаєш, яка квасоля росла? Та як палець!
– Дурбалець ! Не видумуй! Це може той, як його, біб! Ти боби бачив коли-небудь?
– Ну, бачив, мабуть. Просто не знав, що то біб.
– Та ну тебе, спеціаліст! Кажу, це квасоля! І крапка! У кого город є, у мене чи в тебе?
– Ну, в тебе.
– Ото й моє слово, як спеціаліста по городу, – це квасоля!
Отак ми сперечалися з Тарасом, розглядаючи три квасолини, які прислав мені мій друг з далекої Японії. Краще б прислав нові комікси про Наруто, чесне слово! Ми й познайомилися з ним на ґрунті нашого спільного захоплення цією манґою на якомусь форумі в інеті. У японця був нік Ітачі, а в мене – Саске*. Спілкувалися ми англійською, називали один одного «бро», і в один чудовий момент японець написав, що хотів би прислати мені подарунок. Просто так, на знак поваги до людини, яка любить «Наруто» так само, як і він. Я посміявся, подякував, але адресу, правда, не написав, обмежився номером відділення «Нової пошти» в Києві.
І сьогодні, забравши посилку у відділенні, попер до Тараса, який жив у приватному секторі на околиці міста й мав невеличкий городик, де його мама, ще коли жила в Україні, вирощувала зелень, якусь редиску і навіть огірки. Все виходило якесь миршаве, несмачне, але гордо іменувалося «екологічно чистим продуктом» і впихалося Тарасові і мені, як його найкращому другові, у великих кількостях і часто. Потім його мама вийшла заміж за німця і поїхала жити в Дойчландію, а Тарас не захотів. Був уже тоді студентом четвертого курсу, закінчував економічний університет, мав роботу й серйозно зустрічався з дівчиною.
Я припер йому ці три насінини, і ми почали читати інструкцію, яка була додана до посилки. Японець детально і за пунктами розписав, як саджати, поливати, підкормлювати і так далі ці незвичайні насінини. Він називав їх чудо-боби чи чудо-квасолини. Зазначив, що рослина має специфічні властивості та виростає за добу. Прочитавши це, ми з Тарасом погигикали, згадали Джека Бобове Зерно із казки, помріяли, як ми будемо боротися з людожером із неба, побігали біля будинку, махаючи палицями і б’ючись ними, як уявними мечами. «Хлопці, вам по двадцять років, а в голові вітер віє! – сказала б моя мама. – Ведете себе, як діти!»
Але ми з Тарасом завжди були з вітром в голові, тому й подружилися. Хоча, якщо доходило до чогось серйозного, – то ми ставали іншими: діловими, зосередженими, злими, як акули. Все залежало від ситуації і настрою.
– Так, так, так, – пробіг очима Тарас по списку. – Все зрозуміло аж до пункту номер тринадцять. Ось, дивись, у пункті тринадцять сказано: якщо квасоля буде стріляти, ні в якому випадку не відстрілюйтеся водою. Оце не зрозумів.
– Гм, – замислився я. – Взагалі, стручки можуть тріскатися та лускати, якщо квасоля перестигне і пересохне. Може, це при описі квасолі значить стріляти? Тоді зрозуміло, про що це – не поливай водою сухі стручки, бо стануть мокрі і згниють.
– От де тут написано слово “згниють”? Не фантазуй!
– Слово не написане, але це мається на увазі! – вперся я рогом.
– Добре, добре, – кивнув Тарас. – Ось іще незрозуміло. Пункт п’ятнадцять. Якщо потрапиш в обійми, розслабся, пагони не люблять різких рухів.
– Може, це про те, що не треба тісно підв’язувати стебла до тичок? Щоб вільно висіли, розслаблено? Квасолю ж наче до палок якихось підв’язують? У бабусі, я пам’ятаю…
– Тичок! Дурбичок! – почав нервувати Тарас. – Та що ти завів: у бабусі, у бабусі!.. Твоя бабуся – це позапозапозаминуле століття! Інтернет є, Гугл і навіть штучний інтелект – все в нашому розпорядженні!
Я заткнувся. А Тарас, як великий спеціаліст, що має город, пробігшись ще раз очима по списку, кивнув:
– Ну що ж, ходімо, посадимо ці японські боби!
– Квасолю! – виправив його я, і ми, перекидаючись «квасолями» та «бобами», пішли на його город.
Скопана нами місцина два на два метри приємно радувала око. Ми не заморочувалися – посеред добряче притоптаного городу (Тарас бігав по ньому до туалету, не утруднюючи себе обходом по вимощеній гравієм стежинці) скопали, заскородили, посадили, полили… Наштрикали палок, обгородивши місця буйного виростання майбутніх чудо-бобів, і пішли пити чай.
Зранку наступного дня Тарас розбудив мене о восьмій ранку, хоча була субота, і я мав намір добряче виспатися, відпочити після довгого і складного тижня.
– Воно росте! Сашку, воно росте, як на дріжджах! – зарепетувала Тарас, як тільки натиснув кнопку відповіді.
– Що росте? Де? Які дріжджі? – спросоння я не дуже розумів, про що він лепече.
– І чавкає! – зашепотів друг, неначе той, хто чавкає, міг почути й образитися на ці слова.
– Хто чавкає?
– І іноді хруськає! Та квасоля твоя, зараза! Квасоля хруськає і чавкає! – підвищив він роздратовано голос
– В смислі біб? Тобто боби? – докумекав я.
– Терміново приїжджай! Воно вимагає їжі! Захопи собачий корм! – і Тарас відключився.
Так до пуття і не зрозумівши, про що мені товкмачив друг, я швидко зібрався і, вже виходячи за поріг, згадав про собачий корм. У нас був собака Полкан, якого батьки, які поїхали на вихідні на дачу, забрали з собою. Йому завжди купували великий мішок із кормом під час акцій, щоб зекономити гривню-другу. Я знизав плечима, відгріб добрячий кілограм у пакет і поїхав до Тараса.
Вже підходячи до його приватного будинку, обгородженого високим дерев’яним парканом, я почув якийсь звук. Щось тріщало. Наче хтось ламав гілки. Може, Тарас узявся до прибирання території навколо хати? В нього страх, як було брудно. А зараз весна, всі і прибирають, і саджають. От і ми насадили… квасолі.
Останнє слово в моїй думці подумалося дуже повільно і пригальмовано. Бо я побачив… гм, квасолю.
На Тарасовому городі рухалася, вигиналася, викидала пагони і знову їх втягувала в зелений клубок якесь неймовірна рослина. Пардон, три рослини. А оскільки вони були посаджені недалеко одна від одної, то сплелися в один рухливий живий рослинний організм. Ну, тепер і до мене дійшло, що це, мабуть, все-таки не квасоля.
Тарас стояв віддалік біля порогу з сокирою в руках. Під ногами в нього лежала коса і чомусь молоток. Він, почувши скрип хвіртки, шаленими очима глянув на мене і скрикнув:
– Забирай свою квасолю! Якась вона теє-то, як його, не наша, не українська!
– Біб, – промовив я, не відриваючи очей від рослини. – Ти ж казав, це біб.
– Це твій японець написав, що біб. Бляха-муха, воно мене вкусило! – він показав мені палець, де була невеличка подряпина.
– Як воно могло тебе вкусити, коли в нього немає рота? – огризнувся я, обходячи рослину по периметру.
Вона була висотою десь із півметра, а величиною, як невеликий футбольний м’яч. З якого виростають довгі в’юнкі пагони, що повзали по землі, очевидно, в пошуках їжі.
– Бач, яке воно голодне! Ти корм приніс?
– Та приніс, – відповів я. – Воно що, корм їсть?
– Я вийшов з бутріком, бачу, – виросло! Я до нього, хотів його пальцем ткнути, воно як схопить, як вкусить!… І бутерброд вкрало, сволота! І зїло! Ще й плямкає!
І тут Тарас повернувся до мене і попросив:
– Сашку, давай його знищимо, га? Воно мені зовсім не подобається! Це не біб і не квасоля, це якийсь триффід**, чесне слово!
– Ти ще скажи – помідор-убивця***! – заіржав я. – Зараз перевіримо.
Я відкрив пакет і кинув кілька шматочків сухого корму на ґрунт біля «квасолі». Миттєво кілька вусиків рвонули до цього місця, корм прилип до них, і вони втягнулися в зелений клубок пагонів.
Тараса затрясло.
– Чорт, і воно ще росте! І зараз уже величиною з добрячого вовкодава! Воно ж нас теж ізжере!
– Якого вовкодава? – обурився я. – Хіба що пуделя. Тарасе, ну, цікаво ж, яке воно буде. Доба ж сьогодні закінчиться. Вчора о першій посадили – сьогодні о першій будуть плоди. Та ну, воно ж сидить корінням у землі. Та й, може, воно вже виросло, а тепер цвістиме. Уже ж багато часу пройшло. Де записки японця?
Ми з Тарасом зайшли в будинок. Він ретельно замкнув усі свої три замки ще й ланцюжок накинув на всяк випадок. Я нічого не сказав, але його нервування чомусь почало передаватися й мені.
У записках було чітко зазначено: квіти з’являються майже в кінці доби, на стовбурах.
– Яких ще стовбурах? – злякався Тарас. – Воно що, ще не виросло?!
– Мабуть, на таких, – вказав я за вікно, де з зеленого, майже круглого клубка, почали випинатися товсті пагони, що відрізнялися від тонких вусиків, які неначе мацальця, тягнулися до навколишньої трави і тягли її всередину зеленої кулі.
Ці пагони одразу ж пішли в ріст. Не так швидко, як це часто показують під час пришвидшених зйомок росту рослин, але й не повільно, принаймні видимо для людського ока.
Раптом мені сяйнула одна думка, і я швиденько почав в інтернеті зв’язуватися зі своїм японським другом. У нас було близько дев’ятої ранку, значить, у них десь шістнадцята, ще день. Мені пощастило, він якраз був на форумі, і я у приваті спитав його, чи це природно, що квасоля, яку він прислав, всеїдна і відрощує стовбури. До речі, стовбури вже сягали під два метри!
Японець відповів, що не розуміє, про що я його питаю, ніякого насіння не присилав, і взагалі, зайнятий, бо на роботі, але тихцем сачкує, заглядає на форум.
Я підвис. А хто ж тоді прислав квасолю?
Тарас зарепетував:
– Точно, я так і знав, що тут щось не те! Диверсія! Інопланетяни! Таємні розробки підпільних наукових лабораторій! Просто помилилися адресою – і ми тепер не жильці! Треба замітати сліди! Я знищу цю квасолю-убивцю! Ти зі мною?
Я схопив друга за руку, який так, до речі, і не випустивши сокиру з рук, рвався знищувати псевдоквасолю.
– Стій, треба розібратися спочатку. Я забрав посилку на «Новій пошті», прізвище, ім’я, по-батькові, номер телефону – мої! Значить, прислали точно мені. Й інструкція! Хтось був упевнений, що я посаджу цю капость в землю.
– Хтось хотів убити тебе, – прошепотів мені Тарас. – Ця квасоля зжере тебе, і кісточок не лишиться. Немає людини – немає злочину. І мене заодно з’їсть, як свідка.
– Ого, який дивний спосіб убивства, – захихотів я. – Дурниці. Все-таки більше схоже на помилку. Або…
Я повернувся до Тараса і підозріло спитав у нього:
– А ти, ну, просто чисто випадково, не посварився з Дариною?
Тарас відвів погляд.
– Ми розійшлися. Назавжди.
– Коли? – гарячково почав випитувати я. – Випадково не в середу чи четвер?
– А ти звідки знаєш? – підозріло глипнув на мене Тарас. – Ну, в середу.
– Я так і знав! – зарепетував я. – Це вона! Квасоля – це твоя Дарина!
– Де? Не зрозумів, – втупився на мене Тарас. – Оте-го на полі – це моя Дарина? Та ну! Ти здурів?
Я потягнув Тараса до виходу з дому, на ходу пояснюючи свою версію, звідки взялася, ця чудо-квасоля. Вони посварилися з Дариною в черговий раз і, як завжди, – назавжди. Вона добре знала мої та Тарасові зацікавлення, знала наші адреси, і, звичайно ж, вирахувала, що якщо ми й будемо саджати ці дурні боби, то тільки в Тараса на городі. От ми й посадили. А Дарина підробляла лаборанткою в закритому науково-дослідному інституті. І що вони там вивчали – було страшною державною таємницею. Швидше всього, ця квасоля – предмет її вивчення. Вона вирішила помститися Тарасові (і мені заодно, хоча, не знаю, чому) і прислала отакий «подаруночок».
– Терміново дзвони Дарині! Роби що хочеш, пообіцяй помиритися, заручитися, одружитися… Бо нам гаплик! – прокричав я Тарасові.
Він так само оторопіло, як і я, дивився на двометрову рослину, стовбур якої був уже в два обхвати і складався із трьох перекручених товстих стебел.
– Ого! Джеку Бобове Зерно, ти мій кумир! – прошепотів Тарас.
Він тицяв в екран смартфона, намагаючись видзвонити Дарину, а я вражено спостерігав за тим, як на квасоляному дереві починають формуватися перші пуп’янки, з яких, мабуть, виростуть якісь квіти.
– Дарусю, сонечко, питання життя та смерті! Воно поранило мене! Я спливаю кров’ю! – кричав у смартфон Тарас, махаючи перед своїми очима подряпаним пальцем. – Ми чекаємо тебе! А я цьомаю в вушко! – і, побачивши мою посмішку, визвірився. – Чого либишся, квасолячий агроном? Вона сказала, поки приїде, включити для нього музику, щоб заспокоїти.
– Що-о-о? Музику?
– Ну, так, типу якусь класику, те-се…
Тарас кинувся в дім, виніс на вулицю колонку і запустив через блютуз якусь тягучу інструменталку. Квасоля, яка до цього активно махала пагонами в надії дотягнутися до нас чи хоча б до сусіднього дерева, яке росло біля туалету, втягнула вусики кудись у своє верхів’я і почала дрібно трястися. Мабуть, танцювала. Ми з Тарасом сіли на поріг і почали спостерігати, як під музику на дереві розпускалися білі квіти, схожі на великі розкриті і роздвоєні собачі пащі, з яких стирчали червоні тичинки, схожі на язики.
Даруся приїхала через годину, зиркнула на нашу квасолю і спитала:
– Водою поливали?
– Ні! – синхронно в гукнули ми з Тарасом.
– Їсти давали?
– Воно з’їло мій бутерброд, – наябедничав Тарас.
– І, – промовив я стурбовано озираючись навколо, – по-моєму, сперло кілограм собачого корму.
Клапті від пакету, пожовані й, очевидно, виплюнуті, валялися на городі, певно, целофан не дуже сподобався квасолі-переростку. І як тільки встигло вкрасти пакет з кормом? І дотяглося ж!
– Значить так, – закомандувала Дарина. – Є два виходи. Або ми чекаємо до… О котрій годині вчора ви саджали її в землю?
– Десь о першій дня наче… – почав згадувати Тарас.
– Значить, дочекатися до першої години, коли вона виплюне насіння і сама почне в’янути. Тоді вона вже безпечна. Або – спробувати знищити зараз. Але не знаю, як вона зреагує. Це нова розробка для змодельованих місцевостей з агресивною фауною, – дівчина зітхнула. – Вибачте, погарячкувала!
– Та що вже тут говорити, – примирливо підступив до Дарини Тарас і обняв за плечі. – Справу зроблено. Почекаємо.
– Що-о-о? – обурився я, зиркаючи на годинник, було близько одинадцятої. – Чекати ще дві години?
– Та не бійся, Сашку, розберемося! – примирливо сказав Тарас.
Поряд з Дариною він якось заспокоївся й осмілів.
– Ага, – кивнула дівчина. – Мені теж цікаво, що буде, коли вона достигне. На останній стадії у нас увесь час рослина вилазила з землі й билася об стінки оранжереї, рвалася на волю. Доводилося її знищувати.
Тарас ковтнув слину, зацьковано глянув на мене і пішов у гараж. Викотив великий газовий балон, і ми мовчки почали прилаштовувати до нього шланг.
– Гей, хлопці, ви що? Все-таки вирішили знищити? – захвилювалася дівчина.
Ми мовчки працювали. З колонки долинало щось мелодійне. Дарина винувато тупцяла на місці.
А от квасоля щось запідозрила. Втягнула раптом усі свої пагони та довгі вусики, схожі на добрячі мотузки, всередину кулястого переплетіння стебел, яке зібралося переважно на верхівці масивного стовбура, й почала підозріло смикатися. З її білих квітів опадали пелюстки. Так смикалася б людина, якби хотіла витягти ногу, котру засмоктало болото.
– Швидше, швидше! – скрикнув Тарас.
Я вже все закінчив, залишалося увімкнути подачу газу, піднести вогонь і направити струмінь вогню на квасолю.
Перші квасолині стручки почали з’являтися на гнучких гілках. Мабуть, квасоля вирішила не чекати першої дня, а дати плоди зараз. Відчувала загрозу, сволота. Я направив розтруб нашої імпровізованої горілки на квасоляче дерево.
– Давай! – гукнув я Тарасові, й він крутонув вентиль.
Від сірника спалахнув газовий струмінь, з яким я поступово почав наближатися до квасолі. У цей же момент з колонки гримнула й добряче садонула по вухах нова музика, мабуть, програма автоматично переключилася на найближчий саундтрек. «Oh-oo-oh you’re in the army now!»**** – репетувало з динаміка, а я поливив монстрячу квасолю вогнем.
Вона все-таки висмикнула коріння з ґрунту і, хитнувшись у мою сторону, раптом почала повільно точиться назад, втікати від вогню.
– Справа, справа заходь! – репетував Тарас, бачачи, що рослина може просунутися до воріт і вислизнути за паркан на вулицю.
Її стовбур, листя та пагони вже палали. В клубку з переплетених пагонів, стебел та вусиків я побачив кілька стручків, які почали раптом розкриватися й стріляти. В мене полетіли квасолини розміром з добрий грецький горіх. Ого! Вони більші, ніж ті, які ми з Тарасом учора так ретельно саджали! Можливо, це були змінені боби спеціально для захисту й атак, бо я відчув добрячий удар цих «квасолячих куль» в лоб та плече. А потім монстр почав стріляти чергами! За моєю спиною скрикнула Дарина, і Тарас наказав їй іти в будинок.
«The sergeant calls: Stand up and fight!» – зарепетував співак, і я, натхненний цими словами, рвонув ближче і накрив вогнем верхівку та центр рослини. Очевидно, потрапив якраз у якесь найголовніше місце, бо квасоля здригнулася, завмерла, а потім повільно почала валитися набік.
Скоро догорали останні бадилини. Ми випалили все дотла. Але Тарас із Дариною ще довго збирали по городу квасолини, якою відстрілювалася чудо-рослина.
Сподіваюся, вони все зібрали. У понеділок я поїхав у відрядження, і вже кілька днів не можу додзвонитися ні до Тараса, ні до Дарини.
____________________________________________
*Саске Учіха (яп. うちは サスケ)— персонаж манґа- і аніме-серіалу «Naruto», створеного і намальованого манґакою Масаші Кішімото. Ітачі Учіха – його старший брат.
**Триффіди – хижі дерева-людожери з фантастичного роману Джона Віндема «День Триффідів».
***«Напад помідорів-убивць!» (англ. Attack of the Killer Tomatoes!) — американський комедійний фільм жахів 1978 року.
****«In the army now» – пісня групи «Status Quo».
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Семпер ЮвенісНаступний запис
НАСТУПН.
Яблунева апроксимація
Квасоля: 20 коментарів
Liandra :
22 Березня, 2023 о 16:28 (Редагувати)
Вітаю, авторе.
Суб’єктивно: сподобалось.
Дуже вже повеселили. Читається легко, зайвим не переобтяжене.
Успіху
0
Відповіcти
Автор твору :
23 Березня, 2023 о 11:43 (Редагувати)
Дякую. Рада, що оповідання сподобалося)) і вам успіхів!
0
Відповіcти
Панас :
20 Березня, 2023 о 13:21 (Редагувати)
Чудове легке оповідання.
Хоча до останнього сподівався, що квасолька хоч когось з’їсть. Тараса, наприклад.
Успіху на конкурсі і натхнення для подальшої творчості!
0
Відповіcти
Автор твору :
23 Березня, 2023 о 11:41 (Редагувати)
Мені теж дуже хотілося, щоб квасоля когось з’їла)) Але оповідання перейшло б уже в конкретний горрор, тому я пожаліла героїв)) хоча в кінці є натяк)) дякую!
0
Відповіcти
Tania Vo :
18 Березня, 2023 о 21:25 (Редагувати)
Авторе, дякую за жахастик. Але що з кінцівкою? Вона якась не довершена, як на мене.
0
Відповіcти
Автор твору :
19 Березня, 2023 о 20:07 (Редагувати)
Оповідання закінчилося, а далі в своїй уяві пише читач)) якось так.
А якщо серйозно, то далі герої оголосили забастовку і сказали, що кінець історії. Довелося закінчити))
0
Відповіcти
Марія Великанова :
16 Березня, 2023 о 0:51 (Редагувати)
Фантастика почалася з перших абзаців, коли ліричний герой повірив, ніби Нова Пошта привезе йому посилку з Японії Вона, звісно, крута, проте поки що не настільки
А що, годний жахастик про придурків, рідкісний гість на наших теренах, ще й динамічний, гарно зроблений, мені зайшло, дякую!
0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:38 (Редагувати)
Дякую!
Ну, про Нову пошту – то трохи стьоб))
Я вперше пишу в такому жанрі, може, щось і не так, але я старалась))
0
Відповіcти
Марія Великанова :
17 Березня, 2023 о 19:38 (Редагувати)
Як на мене, все так. Гарне оповідання, дуже гарне!
0
Відповіcти
Myra Bo :
15 Березня, 2023 о 20:42 (Редагувати)
Прикольний твір) Веселий, з купою не надто розумних (в хорошому сенсі) героїв: неадекватна дівчина, любителі манги, яких зовсім не налякала інструкція до диво-бобів, ніби вони книжок не читали, ну і японець)) Дякую за Наруто та тріффідів, ідея з музикою теж класна. Спочатку я трохи заплуталася в діалогах і часі, але далі все пішло. Лайтовий жахастик, а квасолю мені чомусь було жалко. Варіант, щоб вона таки їх всіх зїла не розглядали?) Дякую за вашу історію, повеселили
1
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:35 (Редагувати)
Я спочатку думала про те, щоб квасоля їх всіх з’їла, але то вже було б якось дуже й дуже сумно… Я добрий письменник, люблю хепіенди) Дякую за відгук! Рада, що вам сподобалося.
0
Відповіcти
Род Велич :
15 Березня, 2023 о 18:49 (Редагувати)
Чудове оповідання, справді повеселило мене
Гарний стиль описів. Хотів би відмітити, що автору добре вдається кількома штрихами дуже живо зображувати сцени і героїв. Герої не висять у вакуумі – у них є характерні риси, родичі, передісторії, соціальні зв’язки.
Але звісно одразу видно, що оповідання писалося швидко і чисто на гумор, тому ніяких глибоких ідей туди закладати не планувалося. Тому в багатьох моментах багатослівності у діалогах, місцями не вистачає логіки, мотивації, завершеності тощо. Сюжет також трохи обірваний – ну кінець, то й кінець. Головне, що всім було весело
А от що тут точно зайве – це зноски по тексту (вони нічого не додають для розуміння твору, лише відволікають).
Авторе, благаю вас! Коли буде вільний час і натхнення, можете якось спробувати написати щось негумористичне і більш серйозне? У вас точно має вийти – у вас є хист! Я вірю у вас!
0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:32 (Редагувати)
Дякую! Мало було часу, щоб написати щось більш продумане й глибоке. Але гумор, динаміка, емоційне напруження було в пріоритеті.
В мене є більш серйозні твори, але аж занадто філософських і глибоких писати я не люблю. Рух, активні події, послідовний і насичений сюжет – це моє)) та й жанр, в якому написано оповідання, – це не мій. Швидше, це оповідання – мій перший експеримент в цьому жанрі.
Дякую!
1
Відповіcти
Род Велич :
17 Березня, 2023 о 21:14 (Редагувати)
Ну під “серйозними” творами я не мав на увазі “нудно-інтелектуальні”
Інколи екшон чудово співіснує з драмою, а комедія — з трагедією.
Тим більше, що і екшон, і драму робить цікавим одне й те саме — вихід на питання життя і смерті.
0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 23:09 (Редагувати)
О! А в мене, крім життя і смерті, додається завжди у творах кохання! Це три кити, на які спираюся, і центральним є любов)) після конкурсу запрошу почитати))
Хоча чоловіки не дуже таке люблять.
Дякую!
0
Відповіcти
Род Велич :
18 Березня, 2023 о 11:21 (Редагувати)
Ні чому ви так про чоловіків?) Кохання – теж одна з головних складових майже будь-якого твору і теж може бути “питанням життя і смерті”. Love interest – як то кажуть голлівудські сценаристи. Просто, якщо кохання у творі описане на тому ж рівні серйозності, що й смертельний (насправді, ні!) поєдинок з бойовою квасолею – то воно мене дійсно навряд чи зацікавить
0
Ozicoma :
14 Березня, 2023 о 22:18 (Редагувати)
Чудове гумористичне оповідання в дусі трешових (у доброму сенсі цього слова) жахастиків.
Є багато запитань до логічності: як з інституту винесли таку державну таємницю? як так треба було проштрафитись, щоб кохана захотіла тебе вбити? і чому, врешті-решт, сусіди не бачать ці боби/квасолі? Але залишимо ці питання, головне, що весело, легко, бадьоро і, якщо я правильно зрозуміла, виконує свою головну функцію – розважає.
Окреме дякую за приємні відсилання.
Удачі на конкурсі!
0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:26 (Редагувати)
Дякую за відгук. Так, писалося оповідання швидко, тому логіка трохи шкутильгає. Акцент іде на динаміку і гумор))
0
Відповіcти
Eleonora Staros :
11 Березня, 2023 о 11:05 (Редагувати)
Цікава історія! Аж замріялось, що таку квасолю добре було б нашими біогусями та біоголубами на мацкву поскидувати.
0
Відповіcти
Автор твору :
12 Березня, 2023 о 12:56 (Редагувати)
Смертоносна хижа квасоля – що може бути страшніше))
Хотілося чогось і смішного, і страшного, і непоєднуваного))
Наче вийшло. Дякую!
0
Відповіcти
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як LarysaBond. Редагувати свій обліковий запис. Вийти? Обов’язкові поля позначені *
Надіслати цей коментар без приховування авторства.
Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!
Коментар *
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Семпер ЮвенісНаступний запис
НАСТУПН.
Яблунева апроксимація
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Січень
Лютий
Березень
ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ПОЧАТОК ШЛЯХУ – Фантастичні повісті у віковій категорії янг-едалт
ПРИЙОМ РОБІТ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
КОТИКИ FOREVER – Фантастичні мініатюри
ЗАВЕРШЕНО
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
Hightech vs Lowtech
ПІДГОТОВКА
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Ira до Через Калинів Міст
Анатолій Бурлак до НАЗАВЖДИ
ЛІТавиця до Початок Шляху
Автор твору до Нівелір
Автор твору до «BLABLABLA»
Автор твору до Паралельні Вогні
Gala Gradiva до Цвіт папороті
Gala Gradiva до Як відьма чорта викликала
Gala Gradiva до Меч дракона Олдера. Дракон та Птаха.
Gala Gradiva до Паралельні Вогні
Омелян Сірко до Через Калинів Міст
Наші друзі:
Previous slide
Next slide
(c) ЛІТавиця – 2020-2023
Контакти
Форум
Політика конфіденційності
Умови публікації
Правила форуму
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук: