Заголовок

– Що, Рядовий, лікувати побратима прийшов?

В палатці стояла тиша, лиш інколи чулися глухі стогони. Частину поранених вже вивезли. Частину – загорнули у чорні мішки.

– Та приберіть кота! Ви нормальні?

Незважаючи на погрозливе шипіння, Кота зняли з грудей його людини і без церемоній кинули на землю.

– Хай би сидів. Котенко заснув хоч.

– Наступого разу сержанту одразу землі і шерсті на свіжі шви насиплю.

Кіт прийнявся роздратовано вилизуватись. Гадки не мав, що можна ділитися життями. Він і не збирався, бо й так з самого початку мав невдалий старт. Саме якось вийшло – розімлів, розмуркотівся і – тю-тю! – прощавай, восьме життя! Хай тепер тільки не стримає слова, не забере додому і не годуватиме від пуза.

Кожен кіт, вперше прийшовши у цей світ достеменно знає, що отримав запас із дев’яти життів. Далі – як пощастить. Або не пощастить.

Перше життя Кіт провів у чудовій, захаращеній по самісіньку стелю, повній схованок квартирі старої людини. Жив як у бога за пазухою – дуже довго, і померли вони з хазяйкою, як пам’яталося, в один день. Йому навіть не боліло.

Прокинувся в тілі чорно-білого кошеняти, ссав молоко з розтягнутої мамчиної цицьки, тупцював лапками з рожевими подушечками по її теплому пузу. Із його братиків і сестричок за райдугу пішли всі – спочатку в них закисали очі, крилися кіркою. Скоро вони зовсім осліпли. Потім переставали дихати. Одне за одним.

З четвертого життя пам’ятав клітки з різними котами – дружніми і не дуже. Рука з червоними кігтями підсипала їм хрумкий корм, підливала води. Високий дзвінкий голос обіцяв Коту, що дуже скоро він поїде до сім’ї – справжньої, де його будуть любити, бавити, чухати за вушком і обов’язково для нього встановлять сітки на вікна, та натомість Кота віднесли до клініки – найпаскуднішого місця на світі, де штрикали голками і напихали таблетками. Там і завершилось п’яте.

В шостому шуба його була білою, очі блакитними, а вушка нічого не чули. Дякуючи теплому підвалу і добрим людям – дотягнув до трьох років. Але все одно закінчив під колесами громіздкої машини. Озирнувся в останню мить, встиг побачити, як гора залізяччя несеться на нього, а відскочити – ні.

Сьоме життя Кіт почав у квартирі. Люди піклувались про нього, і навіть їх двоноге кошеня не сильно дошкуляло. Що казати, іноді з ним навіть було весело бігати навздогін довгим коридором! До клініки Кота носили лиш щоб штрикнути голкою і відпустити додому. Жодних тобі трубочок і пігулок! Коту нарешті пощастило – в це життя він прийшов із міцним здоров’ям. І збирався прожити його на повну – спати на дивані, на його бильці, на столі, під столом, на підвіконні або навіть у тільки-но попрасованій білизні, якщо пощастить відкрити дверцята шафи лапою.

Сонячного зимового дня, коли весна вже мала би підкрадатися до міста, за вікном завило – тоскно, щемко, довго. Кіт сидів на вікні і дивився, як сім’я збирає речі. Його похапцем запхали в переноску, притиснули у метушні дверцятами хвіст. Кіт пручався і верещав не своїм голосом. Відчував – якщо поїдуть, станеться біда.

Та ніхто не слухав. Лиш тільки дозволили вилізти з переноски – їхав на колінах у доброї дорослої. Людське кошеня вовтузилось на сидінні позаду. Головний дорослий крутив кермом. Кіт тільки й бачив, що нескінченні автівки перед ними – вони ледь повзли, так повільно, що він пішки перегнав би. Потім грюкнуло. Близько. Страшно. Шубка на спині піднялась, наїжачилась, хвіст розпушився. Все підскочило, закрутилося – і дорослі, і їхнє кошеня, і Кіт. Очі затягло молочним туманом. Він вже попрощався із життям, але до тями прийшов в своєму тілі. От тільки його люди так і не прокинулись. Кіт нявчав, дряпався, але ніхто не звертав уваги. Ні головний дорослий, ні добра доросла, ні їхнє кошеня.

Тоді він просунувся крізь шпарину у зігнутому металі і довго брів узбіччям. Одне вушко в нього так і не почало чути, в іншому дзвеніло. Але головне – він залишися живим. І мав ще цілих два життя. Не розгуляєшся, та лишався шанс, що наступне буде кращим. Врешті, колись же мало пощастити!

Кіт знайшов нових людей в земляній норі. Вірніше, нова людина знайшла його першою.

– Киць-киць, – почув.

Закрутив головою, шукаючи джерело звуку крізь дзвін у вусі.

Рука підняла його за шкіру на холці. Зненацька. Підло підкралася ззаду.

– Ти глянь який. Контужений?

– Нам тільки кота не вистачає. Старшина, кинь його, він дикий! Шипить!

Та підступна рука вже чухала підборіддя, видушувала муркотіння:

– Хай буде. Додому заберу. Згоден, рядовий?

Людину звали Сержантом Котенко. Коту він дав ім’я Рядовий. Найгірше з усіх, які він носив. Кіт не відкликався, відвертав морду і робив вигляд, що не чує, але потім звик. Звик і спати в нового хазяїна на грудях у норі. Звик до вибухів. І до того, як присипає землею, коли прилітає поруч.

Сержант Котенко щедро ділився пайкою. І він – навзаєм. Тягав людині придушених мишей і впольованих птахів. За мишей хвалили, за пернатих – сварили. Але по правді, він бачив гордість в очах хазяїна. Кожною здобиччю той біг ділитись з іншими. Принаймні, Кіт ніколи не бачив, як Сержант сам їсть його подарунки.

– Поїдем в Коломию – там в мене так кімнатка є. Невелика. Конура, чесно кажучи. Але на двох вистачить, – Сержант гладив Кота по голові. – Будем тєлєк дивитись разом. Я тобі мишу куплю – з хутра, бачив, такі продавались. Будеш ганяти по хаті.

Сержант не спішив виконувати обіцяне. Кіт крутився біля ніг, питав – коли, ну, коли вже? А той наче й не розумів.

Інколи він йшов з іншими. Бувало пропадав на лічені години, а бувало, що й на день, два чи навіть три. Кіт чекав. Завжди знав, коли той повернеться, наче глухими вухами чув кроки здалеку. А коли Сержанта поранили – сильно і глибоко, – місця собі не знаходив.

– Диви, наш Рядовий Котенко, як дурний мечеться, – молода рука спробувала почухати спину, та він зашипів, показавши гострі зуби. – Шо, думаєш, на щиті старшину привезуть?

– Сплюнь!

Сержанта принесли ще теплого. Притягли за комір, як той носив Кота. Кіт дивився, як заносять його в палатку, куди дозволялось заходити тільки людям. Намотував кола поруч, примірявся. І, коли всі відволіклись, прослизнув до хазяїна. Лежачи в нього на грудях, дрижав всім тілом, муркотів так гучно, як тільки вмів. А коли відчув, як щось незриме відділяється від тіла, то не пішов, а лиш почав перебирала лапами, танцювати на його грудях, вмішуючи у нього життя. На сьомому своєму житті Кіт дізнався, що може ділитись ними. Єдине про що шкодував, що не віддав їх людям, які залишились в машині. Поки Сержант приходив до тями, він довго думав, але так і не вирішив, кому б подарував ті два останні – головній людині і добрій, чи добрій і її людському кошеняті.

– О, Рядовий! – Сержант усміхався одними очима. Губи в нього висохли і порепались. – Кажуть, братику, ти теж мене підлікувати приходив?

Кіт чхнув – лікувати! Якби ж він знав, невдячний! Хотів гризнути, а натомість ткнувся головою Сержантові в руку, щоб та чухала. Хай тільки спробує не стримати слова і забути обіцянку! Кіт марив маленькою квартирою і хутряною мишею. Мріяв сидіти в Сержанта на колінах під мерехтливі картинки на екрані телевізора. І більше ніколи не чути вибухів і запаху крові. Раніше, як і будь-який мисливець Кіт любив його, але тут він стояв стовпом, навіки закарбувався в повітрі.

Одного дня вони з Сержантом їли тушонку з банки. Дурне передчуття шкрябало зсередини, як виделка жерстяні стінки. Кіт нявчав, ходив, розпушивши хвоста, попереджав про неминучу біду, та ніхто його не слухав.

Біда називалась «штурмом». Все навкруги заходило ходуром. Вибухи лунали поруч – накривали землею і камінням. І найгірше – Сержанта не було поруч.

– Котенка зачепило!

Кіт заходив колами, трусячи головою – завжди так робив, коли у вушку починало дзеленчати, заважаючи думкам. Якщо в тілі Сержанта теплиться хоч іскорка життя, він віддасть йому своє – останнє. Врешті, це вартувало того, щоб прожити ті роки, що лишилися, у тісній квартирці хазяїна. Треба лиш дочекатись, поки того принесуть до палатки, і Кіт знову витягне свою людину з небуття.

– Трьохсотий у нас, – кричали поруч у чорну коробочку. – Тополь, чуєш?

Коробочка відповіла рипінням.

– Двохсотий, – хтось стрибнув до нори. Почухав Кота за вухом. – Все, Рядовий. Осиротів ти, вибач.

Кіт трусив головою і не міг спинитись. Стрибнув. Промайнув тінню повз вирви, повз зламані дерева. Впізнав Сержанта одразу. Вмостився на грудях, на гарячій і липкій, просякнутій кров’ю тканині. Муркотів. З усіх сил. Але їх не вистачало. Скільки не дрижав всім тілом, скільки не тупцював лапами – нічого не відбувалося. Сержант лежав на землі, здивовано, не мигаючи, дивився кудись повз – у небо.

Вибух пролунав зовсім поруч. Лапи підкосились. Кіт впав. У боці кололо, пекло. Він добре знав це відчуття: коли розплющить очі – опиниться в тілі якогось кошеняти. Кіт боровся. Пручався із ксіх сил, хапався за життя. Він не хотів нового. Всередині у нього росло щось чорне – лихе, первісне, – заповнювало все його маленьке тіло, стукало в ребра – рвалося назовні.

– Ти бачиш? Ти бачиш?! Це глюки, да?! Тополь, Тополь, – десь кричали у коробочку, – у нас тут…

Пітьма, що сочилася з тіла Кота накрила собою усе – і земляну нору, і їх з Сержантом, і понівечені дерева, і далеких людисьок на іншому боці, і їхні страхітливі машини, і вогняні кулі у повітрі, що проливались нищівним дощем. Щось прадавнє виривалося з останнім подихом, щось всесильне. Відкривало ікласту пащу, змітало все дужим хвостом, випускало гострющі кігті – лютувало, шматувало, мстилося.

Крізь дзвін у вусі він почув кроки.

– Все?

– Наче. А ні, ще дихає. Рядовий, чуєш? Вставай. Ти ж кіт. Де твої дев’ять життів? Це ж ти був? Пішов рятувати хазяїна, а врятував всіх?

– То в них щось з ладу вийшло, і їх самих накрило. В штабі наказали так говорити. Ходімо. Все. Тепер вже все.

***

Він розплющив очі. Сержант дрімав у кріслі. Червона пляма у нього на грудях висохла, стала бурою. Рука, навіть у напівсні, приємно чухала за вухом. Бурмотів телевізор, блимав картинками. На підлозі біля капців хазяїна чекала хутряна миша. Кіт потягнувся і позіхнув – поспішати нема куди. Дев’яте життя не скінчиться ніколи.
Повернутися до конкурсу: КОТИКИ FOREVER