Заголовок

Кажуть, що домашні улюбленці після життя у нашому світі одразу потрапляють на Веселковий міст. Із Чапою усе відбулося інакше. Вона відчула приємну легкість. Нічого не боліло, страшенна втома, що мучила її останні дні, минула. Радіючи з цього приводу, киця за звичкою почалапала на кухню, але в її мисочці було порожньо. Не втративши оптимізму, Чапа прошмигнула в кімнату до своїх людей і тоді зрозуміла: щось змінилося.

Жінка та чоловік, з якими киця прожила сімнадцять довгих щасливих років, не бачили та не чули її. Вони мовчки сиділи на канапі, оповиті чорною хмарою суму. Ця хмара витягувала із них світлі промінчики – киця це бачила. Але чому чоловік розгублено тримає у руках її улюблений коцик? Чому жінка так гірко плаче? Щоб втішити своїх людей, Чапа застрибувала до них на коліна, муркотіла, ластилася, навіть кусала – усе марно. Її не помічали, а хмара суму чорнішала. Обдумуючи, що б іще зробити, киця згадала, що раніше, щойно вона ступала до коридору, там загорялося світло. Вона спробувала пройтися коридором в один бік, в другий – темрява. Тоді, зупинившись під лампою – кулькою, з якої зазвичай лилося світло, киця підстрибнула – раптом спрацює. Натомість вона підлетіла так високо, що опинилася всередині лампи. Щось клацнуло – і кулька на мить засвітилася!

– Ти бачив це? – жінка підірвалася з канапи і кинулася до коридору.

– Певно датчик руху збоїть, – байдуже відказав чоловік.

Жінка повернулася до кімнати, але продовжувала уважно вдивлятися у коридор.

– Знову! – скрикнула вона, коли Чапа повторила свій фокус, хоч світло і цього разу швидко зникло. – Як думаєш, – ледь чутно спитала жінка в чоловіка, –  це може бути вона, наша Чапуся?

– Не вигадуй, – без впевненості відказав чоловік, і собі з надією вдивляючись у лампу.

– Раніше датчик ніколи не ламався, а тут – у день, коли вона…, –  жінка схлипнула, але наважилася голосно спитати, – Чапа?!

Зрадівши, що люди здогадалися, киця втретє блимнула світлом.

– Це Чапуся! – впевнено заявила жінка, обійнявши чоловіка. Чорна хмара досі висіла над нею, але принаймні припинила тягнути життєві промінчики. Це неабияк втішило кицю. Того дня більше побавитися зі світлом не вийшло, але іноді, коли темна хмара біля людей густішала, Чапі вдавалося підтримати їх, підморгуючи у такий дивний спосіб.

Потрохи киці відкривалося багато нових знань, з’явилося цілковите розуміння того, про що говорять люди. Так вона почула, що насправді її початково назвали Чепою через черепахове забарвлення, а потім «е» непомітно перетворилося на «а». Прийшло й усвідомлення, чому вона тут: чоловік і жінка любили її так сильно, що ця любов не відпускала. Проте ця любов і надавала їй сил. Колись їй треба буде піти далі, але не зараз – вона ще мала трохи часу, щоб побути зі своїми людьми. А ще вона навчилася літати й залюбки робила це, уявляючи себе однією з тих пташок, за якими часто спостерігала за колишнього життя.

Скоро Чапа почала слідувати за людьми, коли ті виходили з будинку, і дізналася, що інші коти бачать та чують її. Одного разу на вулиці поряд із її людиною – жінкою, яка досі сумувала за своєю кицею, Чапа побачила молодого вуличного кота й спробувала з ним домовитися.

– Ти хочеш, щоб я застрибнув їй на коліна? – подумки уточнив кіт, оглядаючи жінку з безпечної відстані. – Що мені за це буде?

– Смачно поїси. Вона здогадається, що ти підійшов від мене.

– Та невже? – із сумнівом заперечив сірий безхатько. – Не вважаю людей здогадливими істотами.

– У будь-якому разі вона тебе погодує, – запевнила Чапа, яка знала, що жінка має із собою їжу.

– То кажеш, прийме мене за тебе? – зметикував кіт, чухаючи задньою лапою вухо. – Добре, я підійду, але домовимося, що коли та годувальниця траплятиметься мені ще, то я зможу й надалі прикидатися тобою: нявчати, як назве твоє ім’я тощо.

– Най буде, – погодилася Чапа, не бачачи, кому від того зле.

Так вона і передавала вісточки своїм людям: через світло, котів, скрип мостин. Знала, що є інші місця, інші світи, але нікуди не поспішала, адже у цьому домі їй було добре. Спостерігаючи, як смачні на її колишній смак сніжинки кружляють у повітрі, вона мріяла, як побачить літо, коли на двір коло хати прилетять улюблені метелики.

Але дочекатися літа, насолоджуючись спокоєм, не судилося. Однієї ночі світи здригнулися. У небі з’явилися жахливі залізні демони. Киця відчула плач, крики, страх тисяч живих істот. Душа від того розривалася і Чапа полетіла – допомагати беззахистним котячим душам. Адже вони чули її.

Одним із перших було зовсім мале чорненьке кошеня, яке лишилося саме посеред гучного гуркоту, вогню та падаючого з неба заліза.

– Мамо…боюся…мамо…холодно, – подумки повторювало кошеня, втиснувшись у напівзгорілу балку.

– Гей, малий! Я допоможу, – підлетіла до нього Чапа. – Ти маєш дуже швидко пробігти повз хати попереду. Покажу тобі шлях.

– Страшно…мамо…, – кошеня не реагувало – надто перелякане.

У пошуках, як зарадити, Чапа почала метушитися довкола. Раптом її як вітром знесло вбік – щось велике впало зовсім поряд, лишивши по собі величезну вирву у землі. Балку, за якою ховалося кошеня, відкинуло не знати куди. А маленька тваринка лежала на боці й не рухалася. «Невже померло?» – в середині Чапи щось надломилося. Стрімголов підлетівши до кошеняти, вона спробувала передати йому часточку своєї сили, як тоді, з лампою. Маленька брудна лапка кошеняти сіпнулася й пухнастик повільно підняв голову. Живий! Але ж як його врятувати? Небесний гуркіт стих, але малеча тут не виживе.

Біля будинку неподалік з’явилася група людей у плямистому одязі. На руках люди мали жовті пов’язки. Чапа чула, як їх кликали «захисниками», знала, що вони борються зі злом, яке випустило залізних демонів. Захисники… – отже, вони можуть допомогти захистити кошеня. Але як привернути їхню увагу? Удома часом вдавалося так натиснути на мостини, що ті скрипіли. Навколо ніяких мостин не було. Хіба купка навалених одна на одну покоцаних дощок. Чапа тиснула на них зі всіх сил, стрибала, била лапами, шкрябала – і зрештою деревина тріснула. Але захисники не почули. Вони вже проминули кицю, коли дошки видали звук, схожий на протяжне кректіння – це кошеня залізло на них поряд із Чапою. Один із захисників спинився, прислуховуючись.

– Давай, малий, це твій шанс – нявкни скоріше! – вмовляла Чапа.

Кошеня нявкнуло. Спершу ледь чутно, а потім іще двічі впевненіше.

Захисник повернувся назад і нахилився до малого.

– Хто тут у нас? Гучно було, скажи? – спитав він, обережно гладячи кошеня. – Худе таке. Нічого, на позиції в нас є трохи смачненького. – Взявши пухнастика на руки, захисник поспішив до своїх побратимів, залишивши Чапу втомленою, але задоволеною: сьогодні їй вдалося врятувати одне маленьке створіння. Той чоловік… Вона його десь бачила. Він жив неподалік від її будинку. Навіть якось заходив до них, не забувши принести баночку корму для Чапи. Киці стало соромно, що тоді вона гарненько нашипіла на гостя, коли він спробував почухати її.

Після чорного кошеняти було багато інших. Але траплялися й ті, кому, як би не старалася Чапа, допомогти не вдавалося. І тоді вона плакала і загадувала бажання: щоб ці котики якнайшвидше дісталися на веселку, де немає страху і страждань.

Часом вдавалося перекинутися думками з іншими такими, як вона: домашніми улюбленцями, які прожили довге щасливе життя, а після нього з якихось причин тимчасово залишилися у цьому світі. Всі вони допомагали розгубленим наляканим тваринкам.

Місяці минали, Чапа не забувала час від часу навідуватися до своїх людей – перевіряти, чи все в них гаразд. Метелики не підвели – прилетіли. Сидячи у високій траві,  Чапа спостерігала, як вони безтурботно вимахують барвистими крильцями. Зазирнувши на сусідні ґанки, киця натрапила на свого старого знайомого – врятованого чорного кошеня, котре за місяці підросло, розпушилося й симпатично від’їлося. Ім’я йому дали Мамай, чим кошеня надзвичайно пишалося.

На початку чергової зими, відвідавши своїх людей, Чапа, завітала і до Мамая. Кіт був сам не свій. Він нервово тупцяв узад-вперед, ігноруючи свої перші в житті сніжинки.

– Що сталося? – захвилювалася Чапа. Кошеня ж бо стало їй як рідне.

– Моя людина. Тарас – той, хто прихистив мене. З ним щось погане трапилося. Я відчуваю, але не знаю, що саме. Мати його так хвилюється! Допоможи, будь ласка! Ти ж можеш – дізнайся, що з ним! – з благанням пронявчав Мамай, забувши, що з Чапою легко спілкуватися подумки.

– Він хороша людина, – відказала киця. – Добре, чекай. Спробую.

Тараса вона знайшла не одразу. Складно зорієнтуватися у морі думок, голосів, образів. Мамай не помилявся – вочевидь сталася біда. Захисник знаходився у незатишному приміщенні. «Лікарня» – спливло в думках. Нерухомо лежав на високому ліжку. Не кров налякала Чапу, а те, як швидко чоловіка полишала життєва сила. Навколо нього стояло кілька людей у білому одязі. «Вони його рятують», – зрозуміла Чапа.

– Чорт! – висварився один із лікарів. Кімната занурилася у темряву. – Знову влучили ракетою чи що?

Світло майже одразу відновилося.

– Генератор довго не протягне з таким навантаженням, він вже двічі ламався – стурбовано відмітила лікарка.

Чапа сконцентрувалася, щоб осягнути, що таке генератор, де його шукати і чим загрожує, якщо він не протягне: енергія вимкнеться й лікарі не зможуть врятувати Тараса. Цього не можна допустити!

Миттю перемістившись до генератора, киця пірнула в нього уявляючи, що це велика лампа, в якій потрібно утримати світло. І вона тримала. Примушувала генератор працювати так довго, як тільки могла, віддаючи йому всі свої сили, що стрімко покидали її, перетворюючись на чисту енергію. Вона мусила допомогти, захистити того, хто захищає.

Чапа впоралася. Вона почула, як хтось сказав, що світло ввімкнули – генератор можна відключити. Знесилена, вона якийсь час лежала поряд із генератором, а перепочивши, зазирнула до палати Тараса. Лікарка казала комусь по телефону, що все добре – операція пройшла успішно.

Киця відчула, що зробила в цьому світі все, що могла, і навіть трохи більше. Але перш ніж піти далі, у пошуках веселки, вона повернеться додому й востаннє увімкне світло для своїх людей.