Заголовок

Як часто ми в дитинстві чуємо: « Ні! Не можна! Не чіпай! Туди не йди! Того не роби! Цього не роби» ? Чому? Чому питається стільки заборон? Навіщо? Що може трапитись? Ці дорослі вічно придумують якісь ускладнення собі в житті і нав’язують їх дітям. Але ж як кортить саме зробити те, на що стоїть суворе табу. Цікаво спробувати те невідоме, таємниче та таке жадане. І не беріть під сумнів, дорослі, саме це ми зробимо при першій ліпшій нагоді.

Мабуть, якби одного разу я в котре не почув би оце магічне «Ні!», не трапилась зі мною вся ця дивовижна пригода…

–                  Ні. Ні. Ні. І ще раз ні!

–                  Ну мам…

–                  Не мамкай я  сказала! Ти не підеш з хлопцями до лісу в ночі і крапка. Бач, що вигадали! До лісу їм треба. Квітку шукати. Яку таку квітку? – голосила мама. – Немає такої квітки. Це легенда. Чому вас тільки в школі учать.

–                  Я знаю, що легенда, мам. Але всі хлопці йдуть. Пусти мене з ними. Буде цікаво. Всі підуть, а я один як дурень вдома сидітиму,- я спробував надати своєму обличчю виразу кота в чоботях зі Шреку (це завжди мені допомагало, але не цього разу).

–                  Ні! Скільки не проси відповідь одна й та сама. Ліс не місце для ігор дітям, тим паче вночі. Що вигадали. Я впевнена на сто відсотків, що батьки хлопців їм також заборонили. Отже, викинь ці безглузді думки зі своєї голови.

Скільки я не ходив за мамою в цей день, як тільки не просив, благав, вмовляв, обіцяв вчитись на одні десятки та дванадцяти, завжди допомагати по дому – марно. Мама залишалась невблаганною.

Ввечері ми зібрались за гаражем тата мого друга Сашка. Як з’ясувалось, батьки відмовили, ба, навіть заборонили всім поголовно. На загальному засіданні було вирішено втілювати в життя план Б «Втеча». Після опівночі, коли батьки будуть впевнені, що ми солодко спимо і бачимо вже десяті сни в своїх  ліжечках, ми повтікаємо з хат, зберемось тут за гаражем і чкурнемо до лісу. Такої ночі ми не могли змарнувати. Ніч з 6 на 7 липня. Ніч на Івана Купала. Саме в цю ніч за легендою можна знайти цвіт папороті. Звісно це легенда і кожен з нас знав, що папороть не цвіте, але кожна дитина вглибині душі вірить у диво. І так, нас тягнуло на пригоди!

Розділ 1

Вдома я поводився як зазвичай. Навіть намагався вдавати ображеного, щоб мама не запідозрила бува чого. Після вечері зачинився у себе в кімнаті й сказав, щоб мене не турбували.  А сам тим часом намагався згаяти час за комп’ютером. О звичній годині мама тихенько постукала в мої двері,  причинила їх і крадькома зазирнула – що я роблю (за що я вдячний батькам – вони поважають мій особистий простір) :

–                  Сину, час лягати спати. Йди вмийся, почисти зуби.

–                  Добре, мам,- відповів я, не відриваючись від монітору.

–                  Ти на мене не сердишся?

–                  Ні. – буркнув я, продовжуючи грати роль ображеного. Потай я сподівався, що мені ще може щось перепасти. В таких випадках, коли мені відмовляли в чомусь, завжди слідувала солодка пілюля.

–                  Ти  ж розумієш, що це небезпечно. Якщо ти так хочеш до лісу, ми з татом щось вигадаємо. Можливо у вихідні зберемось на пікнік до річки.

Я продовжував сидіти, втупившись у монітор.

–     Або хоч? Підемо завтра  і купимо великий-великий торт?

–     Я подумаю – насправді я знав, що завтра я вже й гадки не матиму «сердитись» і ми підемо по торт і ввечері дружно з’їмо його за теплою сімейною бесідою.

Мама зітхнула з полегшенням. Вона так само знала хід завтрашніх подій. Яка ж з мам не знає своєї дитини та всі її витівки й схильності.

–                  Йди вмивайся та лягай. Пізня година.

–                  Вже йду. Ще хвильку.

Після сотого маминого нагадування я нарешті відірвався від комп’ютера, як слід почистив зуби та ліг спати. Сон не йшов. Який такий сон? Я й не думав засинати. Як можна? Хіба ж міг я забути про нашу домовленість?

Я тихо лежав та прислухався до звуків в домі. Мама тихенько дивиться телевізор, тато сидить за комп’ютером. Через деякий час все стихло. Залишалося чекати.  Час спливав повільно. Хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Ще ніколи він не тягнувся так довго (окрім часу на уроках звичайно). Вперше за весь час я навіть почув як годинник в кухні відміряє кожну секунду. Я лежав та рахував: тік-так, тік-так…

Якусь мить я вирішив – час настав. Чи то шосте чуття мені підказало, чи набридло чекати – не знаю, та я приступив до першої фази операції «Втеча». Дуже тихо я виліз з ліжка, поклав ведмедика замість себе та накрив ковдрою (на всяк випадок), одягнувся і став крадькома пробиратись до дверей. Серце калатало шалено в грудях, здавалось батьки зараз почують його стукіт і вийдуть подивитись в чому річ, а тут я…

Прислухаючись,  дуже повільно пройшов повз кімнату батьків. Чим більше я прислухався, тим яскравіші сюжети малювала моя фантазія. Часом мені здавалося що ось-ось відчиняться двері і мама впіймає мене на гарячому.  Так, тремтячи, озираючись, подумки молячись, я дійшов до дверей. Тепер залишалась найтяжча задача – безшумно відчинити двері. Мабуть, грабіжники банків не змогли б впоратись краще ніж я цієї ночі. Я не міг повірити у своє везіння і у свою спритність.

Свобода!!!! Вирвавшись на волю, я побіг що духу  на місце зустрічі.  Там вже почали збиратись хлопці. Ми почекали до назначеного часу і рушили до лісу. Маю зазначити, що прийшли не всі. Хто злякався батьків, кого підловили, а хто, мабуть, взагалі солодко спав і мандрував з нами уві сні.  До лісу ми бігли навипередки, придушуючи сміх, щасливі, сп’янілі від свободи.

Треба було бути дуже обережними. Цієї ночі все село гуляло біля річки. Збиралась молодь, розпалювали багаття і стрибали через нього парами. Дівчата плели вінки і пускали за течією річки. Мені завжди хотілось піти і подивиться, самому раз-другий стрибнути через вогонь. Говорять, він зовсім не пече. Та мої батьки не любили такі сходини. Самі не ходили і мене не водили. Мовляв, одна п’янь збирається, ще один привід напитись як свиням.

І ось нарешті ми добігли.

– Так. Всім триматись гуртом. В різні боки не розходитись, – керував Сашко. – ліхтарики взяли?

– А треба було?

– Звичайно, дурню!

Я також якось і не подумав про ліхтарик. Вирішили триматись парами. Я пристав до свого друга Санька. На тому порішивши, ввійшли до лісу.  Ліс ми всі знали добре, з малечку ходили по гриби та ягоди спочатку з батьками, а потім вже і юрбою. Та ще жодного разу ми не були тут вночі. Все здавалося іншим. Ліс – якийсь інший, дивний, чужий, таємничий. Веселощі змінив страх.

– Як ти думає, яка вона? Квітка? – спитав мене Сашко.

– Не знаю, – відповів я. – Ти хоч знаєш як папороть виглядає?

– А то! Знаєш скільки цього мотлоху в моєї мами на підвіконні росте!

Далі йшли мовчи. Раптом ми почули якийсь тріск.

–                  Що це було?

–                  Не знаю.

–                  Варто подивитись.

–                  Ні. Не йди!

–                  Та чого ти? Це їжак або ще якась звірина. Нумо глянемо, – і я пішов до куща звідки линули звуки. Розгорнувши гілля, я став придивлятись і дійсно – то був їжак.

–                  Який гарненький. Не бійся. Йди-но я почухаю тобі животик.

Маю зізнатись,  їжаки то моя слабкість. Ну люблю я їх. Варто тільки мені десь побачити їжака –  я стрімголов кидаюсь за ним. Я його ловлю і намагаюсь перевернути, що добратись до животика, перевірити чи дійсно він такий м’якенький як кажуть. Але трішки потримавши, завжди відпускаю. Не люблю мучити божі створіннячка. Одної зими в нас навіть жив один їжачок. Тато знайшов його одного вечора у нас в сараї і приніс мені погратись. Їжачку в нас сподобалось і він залишився. А весною сам пішов. Ніхто його більше не бачив.

Та цей їжак не став сидіти і чекати поки я до нього дотягнусь, а чкурнув собі з кущів. Я побіг за ним, не задумуючись, що полишаю своїх товаришів. Через десять-дванадцять кроків здоровий глузд повернувся до мене, я озирнувся і второпав – я був сам, хлопці залишились десь позаду.  Я почав бігти назад і гукати:

–                  А-у-у-у хлопці!!! Де ви? Сашко!!! Богдан!!! Влад!!! А-у-у-у-у!!! Де ви? Я тут.

Мені стало страшно, хлопці не відкликались.

Куди іти? Що робити? Оце так халепа! Залишалось тільки рухатись у зворотному напрямку. Але як повернутися? Вночі все здавалось однаковим. Часом, йдучи як мені здавалось назад, я йшов вперед. Я спробував пригадати все чого нас вчили в школі з орієнтування на місцевості, але з переляку все повипадало з голови. Так одні й ті самі дерева, кущі…чи не одні й ті ж…може я блукаю колами…Сльози навернулись на очі.

–                  Зберись, ганчірка! Ти – чоловік! І поводь себе відповідно! – дав собі я корисну пораду. І продовжив іти. Краще вже йти, ніж стояти на одному місці.

Раптом я побачив якийсь вогник. Спершу я подумав, що це певно мені примарилось, але вогник не зникав. Ліхтарик! Це хлопці!!!

–                  Хлопці, я тут!!!!!- закричав я і чим дуже ринувся на світло ліхтарика. Підбігаючи ближче, я зрозумів, що це зовсім не ліхтарик. Але що це? Два почутті боролись в мені: страх невідомого і  надія на порятунок.  Надія взяла верх і, переборовши свій страх, я підійшов ближче, щоб роздивитись що то воно таке. Це виявилась квітка.

Папороть. Я не вірив своїм очам. На якийсь час я забув про свою проблему. Я стояв і милувався. Не можна описати словами яка вона була. Розміром з тюльпан, та і форма – щось середнє між тюльпаном і трояндою. А колір…колір змінювався що секунди – ось вона жовтогаряча, ось яскраво червона, а ось блакитна як небо літньої днини.  Квітка грала всіма кольорами веселки. Це було дивовижно, чарівно, захватно. Крім того, здавалось, що вона палає, ніби це не квітка, а маленьке багаттячко танцює свій веселий танок.

Я стояв і мовчи милувався нею. Через деякий час я згадав де я, чому і як тут опинився. Треба шукати шлях до дому. Але квітка…вона манила мене до себе. Хіба міг я полишити її. Хто мені повірить без доказів, що я її знайшов. І я вирішив зірвати її. Тієї ж миті коли моя рука (не можу сказати що безжально – мені було дуже шкода псувати цю красу) обірвала зв’язок цвіту з кущем, вона  мов розчинилась у повітрі. І все. Стало темно, ніби нічого не було. Можливо все це мені примарилось. Можливо я  вдома, сплю у своєму ліжку і все це мені наснилось. Тоді не було ніякої втечі до лісу, я не загубився і ніякої квітки не знайшов. Так, треба прокидатись. Я щосили вщипнув себе за руку. Ой, боляче. Нічого не змінилось. Я все так же був у лісі, темному, холодному, страшному лісі й нікого поблизу. Це таки не сон. Але що це? Мені здається чи я почув чийсь голос. Я став прислухатись.

– Іди вже. Йди геть. Ох цей шибеник, він мене вічно буде переслідувати!

Я чітко чув як хтось поряд шепоче, але де – не міг зрозуміти, а головне хто! В душу закралась радість – я не сам!

– Чого став як вкопаний. Йди вже – тобі говорять. Мені всю ніч тут сидіти?

Голос линув з під куща папороті. Я нагнувся і став вглядатись. Спершу мені здалося що там нікого не має, краще вдивившись, я примітив їжака. Той самий їжак за яким я погнався і через якого я загубився. Це говорив їжак? Не може такого бути! Саме в цей момент, коли ми з їжаком витріщались один на одного ( клянуся вам – його очі палали гнівом, ще мить і він спопелив би мене поглядом), хтось за моєю спиною вигукнув:

–                  Ага! Піймався! Я тебе знайшла! Твоя черга водити.

Від несподіванки я підстрибнув на місці і озирнувся, щоб подивитись кому належить чарівний голос, що так мене налякав. Переді мною стояла молода дівчина. Вродливішої за неї я ще не зустрічав за все свої життя. Вища за мене, але досить не висока як для дорослої людини, струнка та тендітна. Здавалось її шкіра світиться у місячному сяйві й складається з самого повітря. Пишне русяве волосся було розпущене та досягало землі. Віночок з різноманітних квітів й листочків вінчав її маленьку голівку як корона королівну. Одягнена вона була у сукню, яка грала всіма відтінками зеленого і здавалось була зіткана з павутиння. На мій подив таємнича незнайомка була босоніж. Та найбільш мене вразили її очі – великі, виразні і невимовно красиві. Вони були сіро-зелено-блакитні. В очах палали пустотливі вогники, а на губах грала усмішка.

–                  Ти хто? – спитав я.

–                  Що? – спитала дівчина, виглядаючи не менш здивованою ніж я.

–                  Ти хто? – повторив я своє запитання.

–                  Ти мене питаєш? Ти мене бачиш?

–                  Так. А що не потрібно? Хто ти? І звідки ти?

–                  Це я повинна тебе запитати: хто ти такий і як тут опинився? А головне чому ти мене бачиш?

–                  Цей телепень ганяється за мною по всьому лісу  цілу ніч, – сказав їжак, виходячи з кущів.

–                  Їжак розмовляє! Диво! Вщипніть мене, я марю! – моєму подиву не було кінця-краю.

–                  Ти його знаєш? – спитала в їжака дівчина, вказуючи на мене.

–                  Ні, знаю тільки що юрба малолітніх шибеників сьогодні полохає вночі всіх лісових мешканців, а цей – ув’язався за мною. Як тільки я не намагався втекти, а він хвостиком за мною. Я сховався під кущем, а він і тут мене знайшов!

–                  Ні за ким я не ув’язався. Я загубився і шукав дорогу назад. Так, спершу я побіг за їжаком, визнаю. Але потім я загубився і став шукати своїх друзів, з якими ми прийшли до лісу, – вирішив втрутитись у розмову я.

–                  Не вигадуй. А хто йшов за мною крок за кроком. Я вліво і він за мною, я вправо – і він туди ж. Я назад і тут він. Я під кущ, і там таки мене знайшов, – не вгамовувався їжак.

–                  Я загубився. Хто ви такі? Чому їжак розмовляє? Хто ти така? – спитав я.

–                  Так, нумо розбиратись по черзі, – запропонувала незнайомка. – Я – Мавка, їжака ти вже знаєш. А тебе як звати?

–                  Я – Іван. Приємно познайомитись. Мавка. Таке цікаве ім’я. Щось знайоме. Десь я таке вже чув. А що ти тут робиш, Мавко?

–                  Я тут живу. Я чарівна лісова жителька – Мавка. Хіба люди не знають про нас, лісовиків, домовиків, русалок і водяних?

–                  Та знають, але все ж це казка, вигадка та й годі.

–                  А ось як виходить, що ми зовсім не вигадка, а реальні створіння. А тепер поясни як ти тут опинився і чому ти мене бачиш і чуєш їжака?

–                  Ми з друзями пішли шукати квітку папороті, я побіг за ним, – вказав я на їжака, той фиркнув мені у відповідь,- і загубився. Став шукати шлях назад, побачив вогник, пішов на нього, а це виявилась квітка. Я її зірвав і вона зникла.

–                  Так ти зірвав квітку? А чи знаєш ти, що буде з тим хто знайшов цвіт папороті?

–                  Я чув легенду, що той хто знайде цвіт папороті зможе бачити всі приховані під землею скарби та розуміти мову птахів та звірів, – відповів як біля дошки я.

–                  Ох ці люди, їм тільки скарби та гроші подавай. Не все те золото, що блищить. Але хоч у чомусь ти маєш рацію. Той, хто знайде цвіт папороті зможе розуміти мову всіх звірів і птахів, а ще й бачити нас – магічних істот. Пройшли вже ті часи коли люди вірили в нас. Тоді вони могли вільно нас бачити, хоч і не втручались у наш світ, побоюючись всього таємничого і невідомого. Але з часом люди почали забувати нас, і найголовніше – вірити в наше існування. Віра – це той ключ, який поєднує наші світи, – пояснювала Мавка. – Саме віра привела тебе до цвіту папороті, адже не кожному дано його знайти.

–                  Ти кажеш магічні істоти. А вас багато? Хто ви?

–                  Нас не так багато, як вас, людей. З кожним віком нас стає все менше. Адже без вашої віри ми слабшаємо, втрачаємо свої сили і помираємо, – зі скорботою у голосі відповіла Мавка. Її очі в цей момент стали темно карі, на якийсь момент навіть чорні від суму. – Хто ми? Ти не раз чув про нас у казках, ми: Мавки, Лісовики, Домовики, Водяники, Русалки, Скарбники, Дворовики, Вовкулаки. Але є ще й лихі: Злидні, Мара,  Песиголовці, Перелесник. Їх треба остерігатись!

–                  Оце так! І що мені тепер робити? Мені потрібно потрапити додому? Там мама й тато. Я хочу додому. Я не залишусь тут з вами.

–                  І не треба. Ми виведемо тебе з лісу. Людині не місце у лісі в таку годину. А потім, їжак, ми продовжимо нашу гру. Ти ведеш! Пам’ятаєш?

–                  А можна мені пограти з вами? Хоч трішки. А потім ви допоможете мені вийти з лісу.

–                  Ні! Хай йде вже додому, – буркнув їжак.

–                  Чого ти? Хай залишається, разом веселіше, – встала на мій бік Мавка.

–                  Ура!!!- я підстрибнув на місці від радощів.

Так почалися наші веселощі. Як я здогадався раніше, Мавка з їжаком грали в піжмурки. Щоб розтопити їжакову неприязнь, я запропонував вести замість нього. Він погодився і здається трохи відтанув. Ми бігали, ховались, шукали, веселились. Так непомітно промайнув час і треба було повертатись додому.

Мавка з їжаком, як і обіцяли, вивели мене з лісу. На виході, я натрапив на хлопців. Вони сиділи понурені, стомлені і злякані. Побачивши мене,  друзі посхоплювались зі своїх місць і кинулись обіймати і цілувати мене. Вони вже не мали надії побачити мене цієї ночі. Після того, як я чкурнув у кущі. Сашко побіг за мною, та я мов розчинився у повітрі. Він зібрав всіх хлопців і вони кілька годин ходили довкола того місця, де я зник. Потім вони вирішили повернутись у село і все розповісти дорослим. Вони присіли відпочити, боячись повертатись з поганими новинами й знаючи, що на них чекатиме покарання. Кожен в глибині душі жадав дива, що я от-от сам вийду з лісу. Вони вже зібрались рушати в село, коли диво трапилось.

Я вирішив не розповідати друзям, що зі мною сталося. Все одно вони б мені не повірили. Я сказав, що заблукав. Можливо я розповім їм якось про свої пригоди, але не зараз і не тут. Ми швидше вітру побігли додому. Коли ми повернулись, вже майже був світанок. Я тихо прокрався до своєї кімнати і зручно вмостився під ковдрою. Ще ніколи в моєму житті моє ліжко не було таким затишним, м’якеньким і головне безпечним як того ранку. І я міцно заснув, не підозрюючи, що мої пригоди тільки розпочинаються.