14 Серпня, 2021

Заголовок

Від

Лиса гора
Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди
Надзвичайна історія трапилася з моїми друзями-рольовиками Еріком та Лісою. Ну насправді звали їх трохи не так: Ерік то Едік, а Ліса то Ліза. Едік змінив ім’я під середньовічне, а Ліса — це прізвисько. І справді, Ліза мала руде волосся, а ще напрочуд “лисячі” риси: загострене обличчя й великі хитруваті очі. та й за вдачею була вона тою ще хитрункою, вміло викручуючись з будь-якої слизької ситуації. Ерік з Лісою познайомилися на чергових іграх рольовиків, запали один одному до серця і з того часу на всі ігри та збори їздили лише разом. Якось вони вирішили відсвяткувати Вальпургієву Ніч, або Бельтайн, і не деінде, а на Лисій Горі. За легендою, туди злітаються на шабаш відьми, і місце це вважається містичним. Кажуть, що під час відьомського шабашу на Лисій Горі можуть трапитися дивні речі, і може стати дуже страшно, але хто проведе там з коханою усю ніч і не злякається, той зможе довести, що кохання його справжнє й міцне. Отож, Ерік з Лісою вирішили скріпити свої почуття, провівши Вальпургієву Ніч на Лисій Горі, на щастя, саме біля неї збиралися рольовики на чергову гру.

Одягнені у старовинний одяг, взявшись за руки, вони тихенько відійшли від групи товаришів і попрямували до гори. Ерік надів свою улюблену лляну сорочку з візерунками, жилет зі шкіри та чобітки, пов’язав пояс із сумкою, а за нього засунув бойовий топірець — це, звичайно, не справжня зброя, але в разі чого зможе врятувати від шибайголів, що іноді тут вештаються. Ліса одягнула довгу сукню з полотна, прикрашену вишивкою, а під низ наділа білу сорочку.

 Вже темніло, наступала весняна прохолода, і пара сподівалася швидше дійти до Лисої Гори, щоб там закутатися в ковдри, які Ерік завбачливо взяв із собою у наплічний мішок. Біля підніжжя гори, наче дим, стелився густий молочний туман, який надавав цій місцині таємничості. Навіть якщо відьом тут і не було, Ерік з Лісою сподівалися, що ніч, проведена разом на Лисій Горі, розпалить їх почуття. Хлопець з дівчиною підійшли до підніжжя гори. Табір рольовиків залишився далеко в лісочку, і вже ніхто їх точно не міг побачити звідти.

— Нарешті! — полегшено зітхнула Ліса. — Ми на самоті. Ніхто не питатиме, куди це ми пропали. Не люблю надто цікавих!

— Твоя правда. Але мені здається, що Мишко таки побачив, у який бік ми пішли. Ніби під кущем зачаївся і спостерігав. Я чув шурхіт.

— Справді?

— Та може й ні, мені здалося. Мало які звірі можуть у кущах шарудіти. Просто Мишко якийсь дивний був сьогодні, про все мене розпитував, то й подумав на нього.

— Облиш його, не будемо гаяти час. Пішли на гору. Скоро почнеться дійство, — вона загадково усміхнулася.

— Ніби доросла, а в казочки віриш!

— А ти буцімто не такий! Серйозний чоловік, а в рольові ігри бавишся.

— Так ти ж теж!

— Я дівчина, а ми наївні й романтичні. Нам можна, — вона знову загадково посміхнулася.

Пара попрямувала крутим схилом нагору. Здавалося, що на горі було ще прохолодніше, а білий туман густішав. Зовсім скоро видимість погіршилася.

— Що за туман такий дивний? — стривожився Ерік. — А як заблукаємо?

— Та де тут блукати? Гора невелика.

— А раптом якась яма? А ми через туман не побачимо.

— Та облиш! Весь час за щось переживаєш. Налаштуйся на щось приємніше…

— Лісо, дивись! Що там за світло?

Туман довкола розсіявся. І справді, на вершині гори блимало якесь світло: жовтаве, тепле й мерехтливе.

— Невже шабаш почався? Схоже на полум’я, — Ліса зупинилася й вдивилася в темряву.

— Та який ще шабаш? Може, пікнічок хтось влаштував. Підемо тихенько, глянемо.

Ерік з Лісою продовжили шлях нагору. Світло стало ще яскравішим — це справді було полум’я. Почулися звуки монотонної музики, схожої на середньовічну: флейти, дудки й барабани.

— Мабуть, то хтось з наших, — припустив Ерік. — Не наші таку музику грати не будуть.

— І чого їм у таборі не сиділося? — розсердилася Ліса.

— Тихо!

Ерік з Лісою нарешті вийшли на горбочок, звідки було видно все дійство на горі. Посеред пласкої верхівки горіло велике багаття. Кілька десятків людей у старовинному одязі, узявшись за руки, водили навколо нього хоровод. Поряд сиділи четверо музик і грали на старовинних інструментах якусь невідому середньовічну мелодію. Над вогнищем висів великий казан, у якому кипіло та булькало якесь варево.

— О, це ж наші! — зраділа Ліса. — Пішли до них!

— Щось я нікого не впізнаю.

— Може, інша група заїхала. Ти усіх не знаєш. Пішли, привітаємося!

— Почекай! Щось тут не те, — Ерік смикнув Лісу за руку.

Вони зачаїлися за кущем, спостерігаючи за дійством. На галявину вийшли троє старих чоловіків та троє жінок, усі в довгих білих сорочках з незвичною вишивкою.

Барабани забили ще гучніше. Люди затанцювали швидше, наспівуючи невідомі пісні, які нагадували веснянки. Проте, зрозуміти окремі слова було важко, ніби співали на спотвореній слов’янській мові. Старі жінки й чоловіки стали в коло й почали монотонно промовляти чи то молитви, чи то заклинання. Один зі старців дістав довгий ніж, взяв у жінки курку й півня, зарізав їх, а кров’ю окропив великий камінь, промовляючи якісь незрозумілі слова. Стара жінка кинула у вогнище пучок трав, і п’янкий аромат понісся галявиною.

— Оце реконструктори! — захоплено вигукнула Ліса. — Так відтворити одяг та обряди давніх слов’ян — це треба мати неабияку наполегливість. Навіть обрядові язичницькі пісні й молитви вивчили!

— Ну добре, підемо нарешті до них, познайомимося.

Ерік з Лісою вийшли до гурту. Їх помітила тендітна чорноволоса дівчина, підбігла й узяла за руки, запрошуючи до кола. Вони танцювали в хороводі разом з усіма, вдихали п’янкі аромати трав, зігрівалися біля вогнища. Попри весняну прохолоду, ставало жарко. Ерік хотів запитати когось, що ж вони за рольовики, але не наважувався. На кілька хвилин музика зупинилася. Хлопці й дівчата розімкнули коло й почали шукати собі пари для нового танцю. Ерік хотів взяти за руку Лісу, але її вже потягли вбік, і вона загубилася десь у натовпі. До Еріка підійшла та сама дівчина, яка першою їх помітила, і знаком запросила до танцю.

— Яко ся зовеші, хлопче? — запитала вона.

— Ерік, — відповів він, дивуючись її мові.

— Ти варяже єсі?

— Так, я варяг! Радий знайомству!

— Яко дивно ти речеші, хлопче! А мі се зваті Мілава, — дівчина посміхнулася Еріку та схопила за руку.

Він відчув, як його тілом потекла гаряча хвиля. Поки вони танцювали, дівчина його не відпускала і міцно тримала за руки. Коли волхви прокричали щось гучно і урочисто, Мілава зупинила танець та рішуче потягнула його униз, у хащу. Від ароматів трав та музики в Еріка запаморочилося в голові, і він погано розумів, що відбувається. Від дівчини йшов аромат духмяних трав та олії, від якого він сп’янів. Він ішов за нею, ніби слухняне теля. Ледь вони опинилися у хащі, дівчина обійняла Еріка та почала його палко цілувати. Він ледь втримався на ногах. Ерік відчув, як гаряча кров побігла по жилах, все його тіло охопив жар, а в горлі пересохло.

— Ти відьма! — вигукнув він, задихаючись. — Навіщо ти мене зачарувала?

Мілава у відповідь лише розсміялася та відступила на крок. Вона повільно зняла з себе через голову сорочку та знову обійняла Еріка, притискаючись до нього своїм гарячім тілом.

— Я не можу! — прохрипів він. — У мене є дівчина!

— Твоя дєвчіна єстє деінде, далеко, —  Мілава засміялася та поклала його руки собі на стегна. — Люби мя, ібо днесє є денє, коли всякі має любитися!

Вона обійняла Еріка та зняла з нього сорочку. Але їм не судилося насолодитися любощами. Почулися крики:

— Пацинаки! Бєжитє, ся ховайте, ся рятуйте!

Мілава потягнула Еріка в хащу, але він замотав головою, й побіг до багаття, де лишилася Ліса. Тут відбувалося жахіття: вершники на низьких конях рубали шаблями й кололи списами всіх, хто попадався їм під руку. Крики страху й болю дзвеніли у вухах, а вершники перемовлялися незрозумілою мовою й наздоганяли тих, хто намагався втекти. Деякі парубки схопили списи та сокири, та намагалися чинити якійсь спротив, щоб дівчата встигли добігти до лісу. Але сили були нерівні — більш досвідчені у бійках кочовики швидко закололи їх списами та порубали  шаблями. Волхви вже лежали порубані біля багаття. У повітрі смерділо смаленим м’ясом. Вершники зловили кількох дівчат арканами й прив’язали до сідел.

Аж тут почулися крики Ліси. Один із вершників схопив її та в’язав мотузкою, а вона пручалася, била його ліктями й кусала. Ерік вихопив із-за пояса метальний топірець і кинувся рятувати кохану. Щось просвистіло біля вуха: на нього нісся вершник і кинув спис, але не влучив. Ерік кинув у нього топірцем, але теж невдало — той застряг між пластинками обладунків. Вершник заревів, витягнув криву шаблю та напав на Еріка. Той покотився по землі, ухиляючись від удару, але не втримався і впав у яр. В останню мить Ерік побачив камінь і не встиг ухилитися. Він боляче вдарився головою, світ перед очима поплив, і крики стихли…

***

Коли Ерік прийшов до тями, вже світало. Навколо клубочився холодний білий туман. Він повільно підвівся на ноги. Голова нестерпно гула, а все тіло нило. Попри біль, Ерік вирішив відшукати Лісу. Страх за дівчину гнав його, як навіженого. Ерік вискочив з яру і чимдуж побіг на вершину гори. Туман потроху розсіювався. Незвично тихо навкруги, навіть птахи не співали. На верхівці не було ні душі. Все зникло: люди, багаття, вершники. Гора виглядала пустою та безлюдною. Молода весняна трава рясно колосилася, і на ній не було й сліду вчорашнього дійства, ніби тут і багаття не горіло, і людей не вбивали. Лише великий камінь, на якому приносили жертву, виднівся серед густої трави, порослий мохом. Що ж то було? Сон? Марення? Чи вони справді потрапили в минуле?

Ерік повернувся до табору. Їх вже розшукували. Вирішив не розказувати про все, а то ще не повірять і приймуть за божевільного. Лише сказав, що на них у лісі під горою напали якісь бандюки, схопили Лісу, а коли він спробував відбитися, вдарили по голові, і він знепритомнів. Рольовики обшукали всі околиці. Лісу знайшли лише під вечір. Вона лежала під кущем, знесилена, у порваному одязі, із синцями та слідами від батога на тілі. Ліса нічого не пам’ятала із вчорашнього вечора. Тільки згадала, як ішла з Еріком на гору, а потім туман…

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Загублені душіНаступний запис
НАСТУПН.
Прокляття
Лиса гора: 7 коментарів
Балацька Віра :
5 Серпня, 2021 о 10:59
Якщо чесно, початок здався трохи “зім’ятим”: великий пласт тексту без діалогів, у якому моя уява трохи загрузла. Але далі пішло краще, сюжет здивував.
“Я дівчина, а ми наївні й романтичні. Нам можна” – гарна відмазка на всі випадки життя 😉
Дякую, авторе, мені було цікаво. Успіху на конкурсі!

2
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
5 Серпня, 2021 о 22:21
дякую за відгук!

0
Увійдіть, щоб відповісти
Злий :
30 Липня, 2021 о 15:22
а де катарсис? двоє (тут я спочатку дуже скептично оцінив розумові здібності ваших героїв, але потім видалив бо проблема твору не в героях) пішли на Лису гору щоб “довести, що кохання його справжнє й міцне”. відгребли там. довели чи ні? нема відповіді…

-2
Увійдіть, щоб відповісти
Автор твору :
5 Серпня, 2021 о 22:22
а хіба катарсис це обов`язковий елемент? і що саме у вашому уявленні тут є “катарсисом”?

1
Увійдіть, щоб відповісти
Синій промінь :
30 Липня, 2021 о 14:32
Читається легко. Є більш-менш завершений сюжет, що є добре. Трохи муляло ім’я дівчини: все ж Ліса не ассоціюється українською з лИсицею, крім того в оповіданні ще є Лиса гора. Герої виступають скоріше спостерігачами: від їхніх дій сюжет не змінюється (я про другу половину твору). Таку схему використовують, але особисто мені було б цікавіше, якби активність Еріка давала якісь результати)), а то з однією і не покохався і не відмовися, іншу не врятував(( Загалом незле.
Усіпіху на конкурсі!

2
Увійдіть, щоб відповісти
Echo :
29 Липня, 2021 о 10:39
Сподобалось. Трохи понастольгувала за часами, коли так само гасали лісами у обладунках.

1
Увійдіть, щоб відповісти
Пан Ледар :
27 Липня, 2021 о 22:44
Вітаю.
Що ж, доволі непогано. Атмосферно з неочікуваним кінцем, та все ж не вистачило дій.
Щасти

0
Увійдіть, щоб відповісти