Заголовок

ЛАТИНСЬКА УКРАЇНА

Каное із шурхотом увірвалось у піщаний берег. Заробітчани вистрибнули та на одному пориві втягнули судна на сушу. Перекинули. По натягнутій на каркас шкурі потяглись струмочки крапель.

Слідом на пісок поважно осіли дерев’яні баржі. Латиноси прийняли троси і важкі посудини неохоче потяглись по піску. Підкотились вози. Золотисті зерна пшениці посипались у криво збиті діжки.

Дзєнь загорнув пригоршню та закинув в рот. Покривився гіркому присмаку. Наповнені вози відкочувались, пусті підганялись. Юнаки впрягались по четверо – двоє тягли, двоє штовхали.

Випханий з піщаної пастки пляжу віз легко покотився по вкатаному ґрунту. Штовхачі полишали його та повертались до барж. Двійко парубків тягнули далі самі.

Піт оминав брови Дзєня, скрапував з носа. Він облизав солону усмішку і, ведений бентежним передчуттям скорої зустрічі, весело додав ходи. Азуль покосився на приятеля та усміхнувся своєю чергою. Не турбував його розмовою. Тягли віз мовчки.

Почувся шум потоку і незабаром показався млин. Він бадьоро закликав у гості скрипучим голосом жорн. Хвильки весело стрибали по лопатям його колеса. Усміхались відблисками променів. Серце Дзєня занепокоїлось частими ударами.

Двір пустував. Парубки скинули діжки. Дзєнь розчаровано роззирнувся. Потоптався. Натикнувся на примружений посмішкою погляд Азуля. Роздратовано відмахнувся. Млин продовжував задоволено скреготати, виполіскуючи своє колесо у швидкій воді. За чагарниками почувся шум наступних підвод. Дзєнь зволікав, нетерпляче покусував губу. Азуль спокійно розглядав свої пальці на стопах.

Ніхто не вийшов. Чекання виявилось марним. Покотили віз назад. При дорозі, із гілочок маквісу на Дзєня визирнув хлібець. Юнак пустив голоблю, підхопив буханець і сховав у складках юбки. Просіяв, з уст зірвався радісний оклик. Схаменувся і скосився на Азуля. Приятель незворушно дивився поперед себе. Лише кутик його губ тремтів насмішкою. Дзєнь примружився, але промовчав.

Розминулись із зустрічним возом. Покотились до узбережжя.

Амаріллья вийшла з млину у двір. Провела поглядом підводу Дзєня і Азуля. Грайливо привіталась з юнаками із новоприбулої. Її долоня ковзнула по зернам у діжці, зібрала їх у кулачок та просипала злаковим дощем. Амаріллья висмикнула з-за поясу хустку. Сховала в неї каскади густих чорних кучерів, оголивши звабні плечі. Зирнула на чагарник маквісу – залишений нею хлібець зник. Засміялась, крутнулась на місці та шмигнула у млин.

Небесне світило здолало половину шляху від зеніту обрію. Тренування завершилось. Юні воїни втомлено склали дерев’яні мачете та поплелись на лежбище. Загорнулись у кокони з тонкої шкури і занадились спустошувати свої бурдюки. Один за одним тонули в легкому наркотичному забутті. Привчали свої організми до ритмічного сну.

Дзєнь роззирнувся, змочив губи узваром і сховав повний бурдюк у кокон.

Під тихе сопіння спостерігав, як Сонце поволі котиться до низу. Подумки підганяв ліниву кулю. Вичерпав усі запаси терпіння і обережно вибрався з кокону. Поповз до чагарників.

В заростях маквісу та гариги ховалась юна зваба. Амаріллья обіймала коліна і милувалась власними литками. Дзєнь торкнувся її плеча. Не поворушилась. Прибрав чорні пасма з вуха та приклав вологі губи до мочки. Здригнулась. Усміхнулась.

Зісковзнув поцілунком на шию. Долоня прокралась по плечу, пірнула на перси. Амаріллья відкинулась на спину. Поманила поглядом. Оголив її ноги, припав щокою до стегна. Схопила Дзєня за біляві пасма та потягла до себе.

Стиснула кулачками його щоки.

– Бланко! Чому ти не спиш? Бланко. Ти маєш звикати до ритму.

Мружився та не відповідав.

– Коли Сонце цілує Україну конкістадор має спати.

– Коли Сонце цілує Україну – я цілую свою Амо /amo, amor – кохання, любов (іспанська)/.

Вивільнився, спробував захопити її уста своїми. Ухилилась.

– Цей зеніт буде останнім… Бланко. Закінчиться твій двадцятий день від народження. Настане ніч…

– І що? – шукав її губи. – Прийде ніч – всі підуть спати.

Відштовхнула Дзєня, та вислизнула з його обійм. Сіла поруч, огорнула руками коліна.

– Бланко! Конкістадори не сплять у ночі. Я не кохатиму заробітчанина! Я…

– Ми усі заробітчани, – обійняв її за плечі та пригорнув. – Ми усі латинські українці.

Покрив маківку поцілунками.

– Це доки на нас дивиться Всевидяче Око Сонця, Бланко, – сіпнула плечима, скидаючи його руку. – В ночі усе змінюється…

– У ночі усі сплять…

– Жінки, діти і заробітчани! – Амаріллья зморщила ніс. – Не конкістадори!

Роздратовано загарчала. Охопила долонями шию Дзєня, впилась в його уста поцілунком. Придушила обіймами. Гаряча хвиля вдарила Дзєню в потилицю і розлилась по тілу. Амаріллья всмоктала його губу. Боляче, із насолодою вкусила. Дзєнь зойкнув, стрепенувся. Дівчина вирвалась з його рук та спурхнула у гілля чагарнику.

Дзєнь промайнув змієм між сплячими воїнами, добрався до свого місця та закляк. В його мішку хтось спав. Дзєнь підняв голову, роззирнувся. Не знайшов пустого кокону. Ще раз промацав поглядом лежбище. Розгубився.

Захопник спальника повернувся на бік. Шкура зісковзнула і оголила на його грудях татуювання Че Ґевари. Дзєнь закляк. Капюшон кокона відкинувся і відкрив посічене вітром, усміхнене обличчя вождя.

Че вибрався зі спального місця, демонстративно з докором струсив невипитий бурдюк. Втиснув його Дзєню. Доки юнак пив, вождь м’яко поклав слова на тепле повітря:

– Пробудишся – молись на Всевидяче Око. Коли воно пірне у Спідні Землі Нідерландів і на Україну прийде закон темряви ти зробиш вибір! Мачі1 чекатиме тебе в своєму тіпі2.

/1 мачі – шаманка у індійців Мапуче (південна Америка); 2 тіпі – конічний намет. Навколо складених у піраміду жердин натягується шкура /

По шкуряним стінам тіпі метушились тіні. Кволе полум’я по центру лизало закопчений казанок. Мачі Верда змінила позу – сіла навколішки, поклала долоні поверх стегон. Навпроти неї Дзєнь слухняно наслідував приклад. Шаманка простягла руки, взяла його долоні в свої та склала човником. Підняла догори.

Вогонь задріботів та згас. В темряві блиснули жовто-зелені зіниці старої. Дзєнь упізнав погляд Амарілльї. Сіпнувся. Полум’я спалахнуло. Огорнуло казанок, в намаганні проковтнути його. Але схаменулось і знову перетворилось на кволу квітку із неспокійними, півпрозорими пелюстками.

Долоні повернулись на коліна. Між мачі та Дзєнем лежали символи каст і скляний сколотий клин. Верда торкнулась мішечка з мукою.

– Заробітчани. Люди сонячного світла. Українці обласкані Сонцем, заколихані Зорями. Приносять свою працю Всевидячому Оку. Ніч дарує їм марева сну. Господарі дня! Оберігачі життя!

Дзєнь кивнув. Шаманка переклала пальці на мачете.

– Конкістадори. Люди сонячного ритму. Бадьорі в зеніт. Сновидять коли Сонце цілує Україну. Коряться ритму безперепинно. Незалежно від того куди обернене Всевидяче Око. Чи на Україну, чи на Землі Зі Споду. Господарі ночі! Женці життя!

Останній предмет не мав стосування до каст. Це була особиста річ Дзєня. Скло все ще зберігало багряні плями.

Клинок сколихнув пам’ять. Барвистий шар спогадів юності вкрили криваві враження дитинства. Хвиля вдарила в обличчя. Ліва долоня стиснулась в кулак, занили загоєні шрами.

Рука Дзєня потягнулась до прозорого клинка. Завмерла над ним. Підняв очі на шаманку. В жовто-зелених зіницях біснувались відблиски язиків полум’я. Глибокі зморшки потонули в неспокійних тінях. Шкіра розгладилась півмрякою і на зів’ялому обличчі знову проступила магічна краса молодості.

Амаріллья!

Тепле почуття змило запечену кров минулого. Дзєнь поклав долоню на руків’я мачете. Широко усміхнувся. Мачі кивнула.

Обійняла голими руками казанок. Зняла з багаття. Гарячий метал шикнув, випік із затверділої шкіри хмарки диму і захолов. Дзєнь прийняв ємність, вдихнув пари дурману. В очах потемніло.

Відвернувся. Відновив контроль над свідомістю. Гучно видихнув. Замружився і залпом вилив у себе вариво. Вихори шалених видінь увірвались в голову.

Стіни тіпі замерехтіли нічним небом. Жовто-зелений погляд шаманки розплився півпрозорими хвилями полярного сяйва. Зерна зірок проросли паростками життя. Спалахнуло Сонце. Запалило простір. Пронизало Дзєня променями. Він вознісся над Україною. Кричав, оголошуючи своє існування Всесвіту і звук його голосу лунав мелодіями урагану. Розносився блискавками і громом.

Губи Дзєня заслинились, крізь них видобулось невиразне каркання. Казанок випав з рук. Новопосвячений конкістадор повалився на бік. Прабабуся Амарілльї підклала йому під голову скручену шкуру. Вкрила юного воїна. Погасила багаття і залишила насолоджуватись наркотичними видіннями.

КОНКІСТАДОРИ

Тонкі довгі голки каное безшумно ковзнули по гладі моря. Дзєнь підняв голову і ніч повернула його у дивний сон дитинства. Простягнув руку до неба та спробував сягнути зір.

Че прослідкував жест.

– Поділля.

Дзєнь опустив руку, глянув на вождя.

– Космос – це холодна смерть. Смерть – це ґрунт життя, – Че повернув голову до обрію, зробив широкий жест, – зорі це – зерна життя.

Подав чорну хустину та зробив характерний жест. Дочекався доки Дзєнь покриє тканиною білі пасма і сказав:

– Пророк сказав: Космос сіє життя, конкістадор – жне.

Замовкли. Тишу довго бентежили синхронні сплески гребків і шарудіння намистин вервиці у руці вождя. Каное перейшли на дрейф. Че торкнувся плеча Дзєня. Вказав на небо.

– Сузір’я Поділля, – посунув руку у просторі, – там Таврія, це – Азов…

– Зорі вказують де…

– Де пробились паростки життя після Великого Спустошення та виходу із Спідніх Земель.

– Там? – Дзєнь кивнув на сузір’я по носу каное.

– Полісся.

– Що таке Велике Спустошення?

– Вогненні гриби вкрили всесвіт. Полум’я випалило життя і розсіяло отруйні спори.

– Спори?

Че театрально зітхнув. Поклав руку на татуювання пророка Ґевари.

– Безтілесні паразити – демони зла, що отруюють кров. Заражені українці гнили із середини. Всевидяче Око змилостивилось і розтопило кригу Холодної України. Космос втопив епідемію в солоних водах. Старий інфікований світ канув в глибини. Новий заселили українці врятовані у Спідніх Землях.

Ритмічна гребля відновилась, розмова обірвалась. Дзєнь замислився. Весло висковзнуло з його рук. Підхопив і знову увійшов в загальний ритм.

Почався дрейф. Че оперся на борт каное. Зачерпнув долонею воду та пролив її на легку брижу.

– Вісь Космосу пронизує Україну. Стрижень виходить на зовні крізь Полюси Добра і Зла. По ньому лежить шлях у Спідні Землі. Хто знайде його, той здобуде владу над Україною. Керуватиме Полюсами. Він стане владикою світу.

– Я знайду шлях у Спідні Землі.

– Бланко, ти хочеш володіти світом? Підкорити Україну?

– Не хочу!

Брова Че сіпнулась, він здивовано повів головою. Дзєнь задумався, але не знайшов пояснення свого прагнення. Підняв очі на Че:

– Я не знаю. Я просто… Я знаю, що я маю… Повинен знайти… Це не моє бажання… Це воля… призначення… – струсив головою, – не знаю…

Че повів плечима і глянув повз Дзєня у темноту ночі:

– Ти їх знайдеш! Бланко!

– Че… Ти пророк?

Латинос поклав руку на серце. Накрив двома пальцями портрет Че Ґевари.

– Пророк тут!

Човни конкістадорів увійшли у води Полісся. Серед легких хвиль, у полярній сплячці коливались тіла поліщуків. Латиноси беззвучно крались. Вглядались у темні дрейфуючі силуети.

Че підняв долоню і веслярі занурили весла. Рух човна припинився. Шмата, просочена міцним узваром, лягла у ліву долоню конкістадора. Він перехилився через борт, охопив правицею потилицю сплячого у воді хлопчика і притис отруєну тканину йому до обличчя.

Дитина сіпнулась та обм’якла. Стегна почали тонути. Дзєнь схопив поліщука за стопи. Втягнули його у каное. Че висмикнув з коси короткий шип. Двічі шарпнув по очам бранця і вони витекли густими слізьми. Вістря зачепилось за повіку лівого ока та глибоко подряпало щоку. Хлопчина назавжди осліп.

Навантажені живим товаром судна покинули тиху дрімоту гавані. Вийшли у відкрите море. Дзєнь глянув на сузір’я по носу каное. Донбас. Щелепи звело судомою. Че повернувся на скрегіт зубів. Оглянув Дзєня, але нічого не сказав.

Неґери конвульсійно винюхували повітря. Нервово завмирали при кожному звуці. Приймали з каное одурманених сліпих бранців. Шикували у колону.

Вкриті липкою сумішшю поту та вугільного пилу незрячі потвори підсвідомо тішились поповненню своїх лав. Не зі зла. Природна радість зустрічі собі-подібних. Монотонна, виснажлива праця підземного пекла, в короткий час випалювала апарат мислення та пам’ять. В спорожнілій черепній чаші жевріли лише первинні примітивні інстинкти.

Левіт клав руку на голову кожного бранця та мурмотів свою мантру арифметики. Дзєнь не відривав погляду від ритуальної зброї послушника.

Колона зникла між пірамідами териконів. Дзєнь глибокими, тихими подихами тамував хвилювання.

Брязкіт металу змусив здригнутись. Левіти приволокли мішки наповненні стальними лезами. Че вибрав одне мачете. Перекинув з руки у руку. Рубанув. Сталь коротко свиснула. Неґер гикнув. Голова його похилилась, зісковзнула на пісок разом з плечем та правицею. Решта тіла сухо гупнулась на спину.

Латинос кивнув і конкістадори занадились вантажити зброю у каное. Дзєнь підступив до левіта, махнув мачете і довга, заповстана борода послушника сповзла по рясі на пісок. Голова відкинулась назад мов капюшон.

Безголовий левіт, зробив крок та вийняв меч. Дзєнь усміхнувся. Висмикнув із мертвих рук зброю. Тіло рухнуло в діл. Дзєнь рушив до каное, підкидаючи трофей у лівиці. Че лише поводив головою та пішов слідом.

…

Перекинуті каное сохли, виставивши свої вигнуті хребти до бляклого світла зірок. Укутані в кокони конкістадори сопіли в полоні наркотичного сну.

Дзєнь всадив лезо хреста у пісок. Проорав борозну, висмикнув та вкотре повторив жест. Десь по той бік України Сонце торкалось Нідерландів. Коли воно почне свій рух до зеніту женці життя прокинуться і…

Закусив губу, вмостився в позу лотоса.

Ніч – час свавілля конкістадорів. В ночі Всевидяче Око в Україні сліпне, його погляд обернений до Спідніх Земель. Те що для Латини злочин за дня, в ночі – жнива.

Погляд ліг на дзеркальну поверхню моря. Рука відпустила зброю. З води на нього дивилось чуже обличчя. Мокрі білосніжні пасма облипали масивні скивиці. Холодною кригою блищали, незвично широко розставлені, блакитні очі.

Дзєнь скинув хустину. Покрутив головою, розсипаючи волосся по плечам. Відображення не поворухнулось. Замружився.

«Ні! Це не мої жнива! Ні!»

З води тонкими струменями піднялась пара. Сплелась в хмарину та загусла. Відображення просочилось у створений туман. Перетворилось на постать. По плечам прибульця збігли крапельки. Дзєнь махнув рукою, щоб прогнати мару. Його долонь спіймало рукостискання. Спробував висмикнути кисть і вона наповнилась болем.

Водночас відчув чітке ментальне єднання. Тисячі чужих думок поглинули його власні та об’єднались у цілісне загальне мислення.

Дзєнь рвонув руку на себе. Але натомість сам подався вперед. Вперся чолом в чоло. По обличчю арія потяглись татуювання багряних блискавок. Він відпустив руку Дзєня. Встав.

Похилився легким поклоном. Із злиплого білосніжного волосся задріботіли краплі. Збентежили воду танцем концентричних кіл. Дзєнь підняв погляд. Арій різко випрямився і стрибком через спину пірнув у море.

Сплеснуло. Хвилі захопили в свої обійми тіло. Розмита світла пляма промайнула під прозорою поверхнею та зникла у глибині.

Дзєнь стрепенувся. Встав. Пнув хрест і рвучко рушив до поселення. Втратив свою власну особистість. Його вело покликання. Робив те, що мав робити. Поглинутий колективним єством не вирізняв себе окремою індивідуальністю.

З-під шкур тіпі шаманки визирали зеленкуваті відблиски полум’я. Дзєнь обережним жестом відгорнув вхід. Верда чекала. Її руки ковзнули по довгим сивим косам і долоні лягли на пісок. Витягла з-під мотлоху згорток та поклала перед гостем. Дзєнь Глянув на мачі. Кивнула.

М’яка шкура ховала кригу, що не тане. Плями крові зникли зі скла. Дзєнь намотав шкуру на його основу. Уламок перетворився на клинок із сколотим, прозорим лезом.

Стиснув новоутворену рукоять у лівиці. Зламане вістря занило старою раною. Поверхня леза вкрилась морозним візерунком білих капіляр. Клинок став частиною біомеханіки організму.

Розтиснув пальці – орнамент зник.

Дзєнь підняв очі на Верду. Зміїний погляд усміхався жовто-зеленим полум’ям. Юна зняв з поясу мачете, але короткий жест мачі зупинив намір повернути зброю. Залишився при двох клинках.

– Прийняти свою сутність… не значить перестати бути конкістадором! – Верда випрямила спину, підняла голову і вказала рукою на вихід.

Пішов.

Че похилив голову. Усміхнувся до скляного клинка на правому стегні Дзєня. Втер долонею губи та жестом запросив конкістадорів спускати каное на воду.

Човни накерувались до сузір’я Карпат. Дзєнь поглянув на ватажка. Горяни не впадали в сплячку. Ніч приносила у гори холодну зиму. Че позволікав і відповів:

– Вівці. – скинув на долоні вервицю.

Дзєнь кивнув та сховав зрадницьку білизнý свого волосся у темній матерії. Спитав:

– Їх можна купити!?

– Навіщо купувати днем то, що можна віджати в ночі?

Слизькі булижники прикарпатського узбережжя підступно ковзались під стопами. Прагнули підвернути латиносам ноги. Че озирнувся. Каное слухняно погойдувались у зáводі.

Заробітчани рушили по схилу. Вимитий кам’янистий берег несподівано сховався під густим килимом м’якої трави. Скрегіт незграбних кроків змінився тихим шарудінням.

Чорні вівці виказували своє місцезнаходження білими черевцями. Пінгвіни сонно совгались в середині огорожі, перевалюючись з одної лапки на другу. Вітали один одного короткими дзьобами, плескали по крупу атрофованими в плавники крилами і продовжували свій лінивий хоровод. Дзєнь подумав, що карпатські коні від овець відрізняються лише габаритами та довжиною дзьоба.

Підкрались до загону худоби. Че поклав руку на перемичку паркану і вслухався. Тиша навіяла тривогу. Закралась підозра небезпеки. Скинув голову догори. Ламаний гірський горизонт швидко вкривався білими цятками кінських животів.

Засідка! Вождь рвучко махнув мачете в сторону моря. Його жест розбудив шалене голосіння гір.

Вереск осипався з вершин та помчав на конкістадорів. Коні ковзали білим черевом по вологій траві. Несли на чорних спинах одразу по два гуцули. Над шпичастими шапками горців шалено крутились бáртки /гуцульська бойова сокира/.

Латиноси кинулись у море та заклякли. З урвища пірнали неосідлані коні. Імператорські пінгвіни пікірували під водою каное і роздирали довгими дзьобами шкури човнів. Надія на порятунок потонула разом з маленькою флотилією.

Лемент шаленців оточив заробітчан. Гуцули верхи врізались у когорту конкістадорів, збивали їх з ніг. Зістрибували з тварин, залишаючи коней метушитись у мілководді та кидались у бій. Рубали топірцями повалених противників. Узбережжя закипіло кривавою піною. Шматки м’яса розлітались серед біснуватого крику.

Дзєнь ухилився від тарану. Заточився, але втримав рівновагу. Долоні стисли клинки. З темряви виринули спотворені безумством лиця. Здійнялись чорні бáртки, розбризкуючи свіжу кров…

Дві блискавки шарпнули простір. Гуцули повалились. Дзєнь зирнув на арійку. Вона скинула головою і товсті білі коси знову розсікли пітьму та розтрощили голови горцям.

Дзєнь опинився в полоні загальної волі. В ритмі спільних рішень та дій. Мов у прострації ухилявся від атак. Наче крізь густий чагарник, не зачепивши жодної гілки, промайнув між частими ударами бáрток. Опинився за межами побоїща навпроти арійки. Крижана блакить її зіниць зупинила його рух.

Арійка смикнула головою. Важка коса здійнялась і батогом ляснула у скроню Дзєня. Скляна куля вплетена в китичку вибила свідомість з його голови. Дзєнь крутнувся та обрушився в зарості чорниці. Арійка гадюкою пірнула у хащі і зникла в стороні гір.

Непритомність та густі кущі вберегли Дзєня від неминучої розправи хмільними шаленцями гір.

Коні підійнялись. Опустили дзьоби, наче розглядали перетинки на свої лапках. Оточили побоїще та терпляче переминались на місці. Чекали доки п’яні від крові та алкоголю господарі виснажаться вимішувати землю з м’ясом.

ГУЦУЛЬЩИНА

– Та то білий! Курва! Диви-но.

Стефко стягнув хустку з голови Дзєня. Біляві пасма розсипались по вогкій траві.

– Тю! Нечисть! Не чіпай го! – Йванко струсив кров та залишки плоті з бáртки.

– Но-но. Я не скорий до дурного. Бери го за патла. Тєгни до мольфара.

Смерекова хата гострим шпилем даху дірявила похмуре небо. Стіни косо врізалась в ухил гори. Галас зовні розбудив господаря. Віконце замерехтіло бляклим полум’ям гасової лямпи.

Мольфар потягнув двері і вони неохоче пустили гуцулів у хату. Криво покосився на криваве болото розталапане по дощатій підлозі.

– Місько-но. Глянь. Во білого спіймали, – Стефко потягнув за волосся непритомного Дзєня. – Товкли заробітчан, а воно ото серед того гівна ся перекидає.

– Я, лем, бачу. Того гівна ми в хату наносили.

На зауваження гуцули машинально затупали чоботтями та натрусили ще більше багна та залишків плоті.

– Гей-но. Досить гупати. Лем коні в стайни. Клади на лаву того біса.

Поклали Дзєня на дощате ліжко. Йванко спитав:

– То шо, Місько?

Чаклун нахилився над пораненим. Прибрав скривавлені пасма зі скроні. Покосився на гуцулів. Дотик до рани видобув важкий стогін із Дзєня. Мольфар відсмикнув долоню та піддер повіку непритомному. Присвітив гасовою лямпою.

– То не білий. Вочі сірі. Не сині.

– А то хто?

– Лем шахрай-но. Мо бранець заробітчан? Ті опришки людей крàдуть. Мо де вхóпили?

Тінь Стефана вкрила Дзєня:

– То шо? Затовкти? Він штири /чотирьох/ наших хлопа втовк!

– Чекай-но. – Мольфар розігнувся, поставив лямпу на полицю, – мій кум шваґра ми забив! І то гуцул лемка! Лем, што ми тепер з ним ворогувати?

– Тай нє, – поступився Стефко, повернувся до Йванка і спохмурнів.

Видер з його писка бурдюк Дзєня та внюхався в горличко:

– Пáланка! Курва. – з розмаху вгатив Йвану в скивицю.

Вражений гуцул вихопив бáртку. Топірець промайнув півколо і вперся в згуслий простір поруч з скронею Стефана. Мить поколивався та не здолавши опір, минув голову. Встромився в стіну.

Гуцули боязко покосились на чаклуна. Мольфар злостиво харкнув під ноги. Відібрав бурдюк. Приклався.

– Файна! – підтвердив якість алкоголю. – Пішли геть, лем ми тут генделик зробили.

Плеснув долонею по стегну і бáртка вивалилась з брусу та впала в ноги Йвану.

– То шо з тим? – Стефко в дверях кивнув на Дзєня.

– Ми /мені/ то в сраці. Лем, нех громада покладе слово.

…

Пітьма м’яко розсіялась та змінилась півмрякою. Знову згустилась. Розплющування повік відібрало левову часку сил і Дзєнь знову провалився у бентежний сон.

У запаленій свідомості усміхалась Амаріллья. Її смарагдово-жовті очі замерзли синьою кригою. Чорне волосся спалахнуло, вигоріло у білизнỳ і образ перетворився на арійку. Навколо завирував хаос розправи. Крякали коні, верещали вівці. У галасі свистали та чмакали плоттю леза мачете і барток. Зблиснули прозорі кулі в косах. Удар…

Дзєнь скинув голову. У витріщені очі вдарило яскраве світло. Замружився.

Сів на лаві. Скинув ноги на підлогу. Теплі дошки приємно торкнулись стоп. В глибіні пустої кімнати біснуватим вогником мерехтіла гасова лямпа. Дзєнь з подивом оглянув довгу вишивану сорочку на собі. Піднявся та рушив вздовж стіни.

Штовхнув двері… Тіло здригнулось. Обличчя защіпав мороз. Дзєнь мимоволі усміхнувся незвичним відчуттям. Під босими ногами заскрипів тонкий шар снігу. Ошпарив стопи.

Ніч підсвічував білий килим, вкриваючи собою горбатий ландшафт довкілля. Захмарене небо сніжило зірочками. Дзєнь підставив руки і зачаровано спостерігав, як вони тануть в долонях.

Подумав, що зерна Космосу спадають на Україну. Засівають землю новим життям.

– Змерз?

Голос позаду ляснув по спині та змусив здригнутись.

– То, лем, лізь в хату та не пускай холод.

Мольфар сидів за щойно пустим столом та гортав книгу. Розтер пальцями покручене зморшками чоло. Несподівана матеріалізація ґазди не викликала подиву.

– Кинь-но патиків в піч та лізь на лаву.

Дзєнь повернув голову на тихий тріск і зрозумів, що джерелом тепла є викладена з каменю конструкція у кутку. Єдине віконце переливалось відблисками. В середині вогонь лагідно лизав обвуглені дрова.

– Лем печі не видів? Ти звідки?

– З Донбасу.

– Там Космос гріє Україну.

Мольфар криво, проте лагідно усміхнувся. Перегорнув сторінку та не відриваючи очей спитав:

– То ти, лем, ночі ще не видів? – отримав у відповідь легке заперечне похитування, – лем, спав цілу ніч? Допіру латини тя но посвятили в опришки? Першу ніч грабуєш?

– Першу, – підтвердив Дзєнь. Щодо опришків уточняти не став – здогадався, що мольфар так називає конкістадорів. – Ви патріарх?

– Га? Я лемко. То, як гуцул, лем сильно мудрий.

Мольфар насупився та встромив палець у сторінку. Провів кілька раз. Зітхнув та добув іншу книгу. Прогортав, знайшов відповідне місце і довго порівнював написане. Закусив губу. Сіпнув плечима, видно так і не збагнувши тексту. Підняв погляд на гостя-бранця.

– Тутай хребти, – Місько зробив широкий жест і Дзєнь пошукав поглядом на стінах те, що мав описати виказаний термін.

Мольфар примружився і рохкнув.

– Гори! Гірські хребти. Лем не то, што в тебе зі сраки стирчить, а на ним, лем глек на штахеті, голова си бовтає.

Переконавшись, що співрозмовник збагнув за що йде мова, чаклун продовжив:

– За дня Сонце пару випалює з Космосу. Вона гусне. Хмари си за шпилі зачіпляють і вѝсять. Гори димлять – файно так! А, як ніч но заходе то пара холоне і сипися снігом на діл. Зимно ся робе. Море кригов замерзає.

– Кригою?

Місько кивнув на поличку де поблискував скляний клинок. Шморгнув носом.

– Нє, то не таке. То ти, лем, від білих маєш. Наша крига тане. Як Сонце зойде – то вона скресає. У воду си топить.

Дзєнь довго кліпав обмірковуючи сказане, а мольфар пильно вивчав його міміку. Врешті спитав:

– Кличут як?

– Дзєнь.

– Дзєнь-дзєлєнь. Лем но дзвоник на вівці. А заробітчани, як но кликали?

– Бланко.

– Курва. Знали, што ти бісове дитя!

Дзєнь скинув очі на мольфара і зустрів гострий примружений погляд.

– Неньо /батько/ хто?

– Тата звали Лонь.

– Лонь? – брови Міська зім’яли і без того покручене чоло, – лем лонь? Справді лонь!? А неня /мати/?

– Не знаю.

Мольфар відкинувся на спинку стільця. Харкнув у бік.

– Лем таки байстрюк білих. Таки но вгадали.

– Хто такі білі? – Дзєнь здогадався, що «байстрюк» це не похвала, але ображатись не став.

– А їх видів?! – Місько сперся ліктями на стіл, – брешу – видів. То нечесть. Тута їх густо. Бо тута є де ся сховати. Ліси, гори. То таке бісове плем’я. Мавки коси плетуть. Русалки простоволосі. Боросканя то та хвоста на потилиці носе… Хлопів тутай мало, але є… Блуд точно є… Водяник… писок має, лем, потрісканий. В блискавицях.

Дзєнь кивнув. Згадав примару прісного моря напередодні виходу в черговий рейд.

– Стрічався? – мольфар усміхнувся, – лем так! – зітхнув та повернув свою увагу книгам, – громада постановила тебе не забивати. Бо білих забивати зась. За то дужа кара буде.

– Кара?

– Но! Колись дáвно вóйна була. То люду дужо побило і за то сі стала… – мольфар примружився одним оком та повільно прочитав з книги, – екологічна катастрофа. Ка-та-клізм!

Підняв очі на Дзєня.

– То Дідько білих наслав аби все направили. То ми їх, лем, не чіпаєм. Нех лагодять Україну.

– То білі добрі.

– Не добрі. Не злі. Чорти бісові… То лем… – мольфар задумався. Дістав ще одну книгу, розгорнув на закладці, – Слон знаєш што то? І я не знаю. То штось більше за коня. Лем мусить бути більше. Павук?

Дзєнь коротко тикнув пальцем на павутиння в куті хати. Мольфар кивнув. Перечитав обведений текст і пожував губи, розмірковуючи, як доступніше переказати притчу. Вирішив замінити міфічного слона на зрозумілого коня.

– Білі то лем коні, што до моря ковзають. Павук на нього скоче та їде на водопій. Думає кінь файний, бо везе до води. Кінь ся напив, стáє на свої лапки і геть іде. Тай не зобачить павука, стане на го і заб’є. Павук вмер та думає, што кінь злий. А кінь не злий і не добрий. Йму, лем, в сраці той павук. Розумієш?

Дзєнь підійшов до столу та вдивився в заплутані символи на аркушах. Рядки не несли у собі жодного сенсу. Поглянув на мольфара.

– Што позираєш? Я читати вмію – бо я мольфар!

Поморщив носа з гидкою посмішкою:

– Хочеш навчу? Буш мудрий, лем лемок!

– Хочу!

– А ти бистрий, лем гірський водограй. Но добре. Лишу в себе за вучня.

Мольфар встав та заклав на себе яскраво розшитий кожух.

– Мушу йти казати громаді, же ти опритомнів. Най тих штирих /чотирьох/ з криги видобувають – будемо поминали та ховали.

– Кого? – Дзєнь сів на лаву.

Реальність почала віддалятись. Потрусив головою.

– Тих што ти забив. Ми без винуватця поминки не справляємо. На но випий пáланки… і лягай. Спочинь.

Дзєнь прийняв свій бурдюк та відпив. Спиртне приємно зігріло груди.

– Добрас-но. Де но брали? – усміхнувся Місько.

– Це свята вода. Вона гоїть рани та бадьорить дух.

Мольфар крякнув, перекривився та занадився затягувати чоботи.

– Бадьорить, курва, то бадьорить. Йой, як бадьорить. Лем тико свідки та латини бісову пáланку святою водою кличут.

– Свідки? – Дзєнь виснажено повалився на лаву.

– Спи.

Мольфар вийшов.

ПОМИНКИ

Крижана смуга вдовж берега скувала море. Гуцули вирубували з неї мерців. Бáртки дзвінко трощили лід. Дзєнь присів та вийняв з пролому прозорий клин. Холод ошпарив долоню, але гаряча плоть здолала біль і розчинила краї уламку. Додолу задріботіли крапельки розтопленої криги. Дзєнь здивовано озирнувся на мольфара – зустрів іронічний усміх. Викинув льодяний клин.

Мерців, вмурованих у крижані саркофаги, потягли на сушу воли. Жирні, товсті туші незграбно плескали по снігу важкими ластами. Тварини мотали громіздкими бивнями та струшували з жорстких вусів блискучі краплі. Катафалки потяглись до поселення.

Мольфар прослідкував за поглядом Дзєня. З краю узбережної криги пірнали у воду коні. Падали білими животами на лід, проковзували та зникали у темній воді чорними спинами. Вибравшись, ставали на лапки. Підіймали в гору довгі дзьоби та довго душились спійманою рибою. Недолуго проштовхували її в горлянки.

– Імператорська порода, – протріщав позаду голос мольфара.

– Бувають інакші?

– Чом ні? Лем різні є. Більші, менші. Кози, вівці. Колись но були птахами, а як Космос став мокрим то попливли. Пішли до Біса.

– І воли?

– Нє. Воли та свині то Божа худоба! Лем тому мерців кіньми не везуть. Бог ся розгніває. А Він злий!

Помовчав.

– Ті што з бивнями то воли, – махнув в сторону лежбища, – Мерзле любит. За-то в Діаспорі їх моржами кличут. А свиней – тюльпєні… лем тюльпани… О! Тюлені.

Рушили слідом за процесією. Дзєнь озирнувся на ігри коней:

– Імператорська порода?

– Імператор то намісник Бога на Україні, – Місько усміхнувся. – Був. Лем були. Цісар, Франц-Йосип, Пйотр Пєрвий. Гасали на крилатих конях у вогненних колісницях. Пеґасами таку упряж кликали. Слідили за тим аби українці голови не здіймали. Но в землі порались, лем хробаки. Тоді наш нарід кріпаками звався.

Дзєнь мовчав і Місько продовжив:

– За тим збунтувалися українці. Вóйна стала. Скинули помазаника. І Бог покарав Україну ка-та-клізмою. Космос змок. То коні, вівці, кури, гуси пішли у воду. А люд під землю…

– В Нідерланди?

Мольфар розреготався.

– В пекло! До Чорта! Ховались-но від гніву Божого. А тих што не пішли то Бог понищив страшною гнилою хворобою. Лем хто з гнилих вижив – тих Дідько на білих перетворив і їм вже нич /нічого/ не страшно. Вони, лем, пчоли. По єдному нич! А в купі – сила!

– Я шукаю… пекло…

– То ти пастор розкаже, як бистро туди трапити, – Місько знову затрусився сміхом.

На схилах гір заблищали потічки вогників. Через перевали до поселення прямували люди. Дзєнь махнув рукою у запитальному жесті.

– Гуцул має право на гідний похорон. Бойки, буковинці йдуть го вшанувати. – пояснив чаклун.

Жалобний стогін трембіт заглушив розмову. На засніжений майдан сходились юрби людей. Простоволосі жінки без головних уборів, поважно підтискали краями кожухів пишні груди. Босоногі дівчата, в білих вишитих сорочках, кидали на Дзєня цікаві позирки. Їхні голови прикрашали яскраві вінки з котрих каскадами осипались різнокольорові стрічки. Темні постаті чоловіків колом оточили майдан.

В середині площі довгі стовбури смерек творили чотири високі конуси. Довкола, спинами до них, стояли музѝки /музиканти/. Одягнуті в однакові, барвисті кожухи прикладали до уст неймовірної довжини труби. Задерті вгору трембіти погойдувались і тягучим сумом благали небо зглянутись над душами покійних.

Волів звільнили від упряжі та погнали геть. Родичі покійних притягли скрині і почали поволі роздавати речі мерців. Отримавши подарунок, простоволосі жінки заходились фальшивим голосінням. Падали та бились в груди поруч льодяних саркофагів.

Плач та вереск хутко заглушив реквієм труб. Музѝки припинили грати і приклали інструменти до смерек. Присіли та заіскрили кресалами.

Спалахнули язики полум’я і боязко поповзли по смолистим стовбурам до гори. Першими зайнялись трембіти.

Візерунки на одязі затанцювали у мерехтливих тінях багать. Дівчата оточили ватри. Крізь тонкий матеріал окреслились звабні форми гнучких тіл.

Руки сплелись і збентежені постаті утворили живий вінок довкола вогнищ. Хоровод хаотичними течіями плутався між багаттями, оминаючи істеричні острівки плакальниць.

Чоловіки потяглись до храму. Залишили за спинами лемент прощання.

Темний фасад церкви переливався дрібною та густою різьбою. Відблиски полум’я урухомили мертві картини і давно забуті легенди ожили на бурих стінах.

Полювання на ведмедя… Сплав лісу по білій воді /буйна, піниста ріка/… Бій горян з імператорськими військами… Притчі… Перекази… Усе сплелось у шалену переповнену подіями та персонажами виставу…

Церква наповнилась. По натовпу побігли бурдюки пáланки і вина. Алкоголь та сперте повітря затуманило свідомість Дзєня.

В темний храм не проникало світло багать і різьблені, закопчені ікони блякло мерехтіли серед нечисленних свічок та лямп.

З-під кривої арки понурого іконостасу загудів голос пастора. Слова важкими брилами падали з порожнечі бань. В’язко розвалювались і загустали глиняними образами. Тягуча маса проповіді розфарбовувалась у дійство.

Ікона ліворуч заворушилась і непевним кроком з неї виступив рудий Чорт. Його копитця боязко простукали по брусу, хвіст підхопив свічу і Біс промайнув до вівтаря.

– Господи! Боже! Га!

Ворота розкрились. В жовтуватому тумані означилась громіздка постать. Хмара розсіялась. На троні велично сидів старець. Блідо-жовті пасма сплітались із бородою, огортали могутнє тіло, творячи собою вишивану білим по білому сорочку.

Дрібний, не більший за палець Бога, Біс вмостився на Його коліні. Скулився, притиснув свічу до кудлатих, щуплих грудей. Віск бризнув і застиг смоктульками на шерсті.

– Господи! Дай-но люду землі. Тож-но мокро. Люд тож не худоба! Дай-но!

Пискляве прохання покрила хвиля басу:

– Пощо вийшли з-під покори Моєї!? Пощо опустили волю намісника Мого?! Пощо ослухались помазаника?! Хіба не імператор їм наказ?!

В павзу знову запищало:

– Та тож бідний люд. То він ненароком голову підняв. Пусти но го на землю. Верни Україну. Нех си люд тіше. Господи! Ти ж любов! Ти ж прощення!

– Любов Моя велика! Але гнів Мій праведний! – помовчав, – Прощення просиш…

Храм провалився у безодню тиші та темряви. Лишень тріпотіла бісова свічечка. Бог думав! Чорт чекав.

Голос Господен сколихнув простір. Посвітлішало:

– Нехай буде так: Я покладу їм Намісника Мого. Він назначе собі шляхту та духовенство. Решта но має закріпостити! Во благо Православія.

Чорт схилив свічу та накапав воском собі на копитце. Козяча морда плаксиво скривилась.

– Боже всемогутній. Та то ж но… Тож буде, як булó… Та ж дай-но землі на Україну і нех си самі пораються… Нех без наставника… Самі си…

Бог мовчав. Повіки поволі опустились. Гнівне сопіння ворушило густо сплетені вуса. Чорт вигнув спину, потягнув шию та неймовірним гімнастичним вихилом дотягнувся мордою до стопи Господа.

Вкусив ґрунт та розіпхав землю між щік. Сів рівно.

– Йди та перекажи непокірним рабам Моїм нехай вернуться у лоно церкви Моєї.

– Умгу.

Біс м’яко зісковзнув з коліна. Вистрибнув на балку.

– Я не чую, одповіді твоєї! – Повіки Господа розплющились, блідо-жовтий погляд віднайшов Біса.

– Умгу. – Чорт хутко біг вздовж бруса.

– Ах! – Вигук Господен розтрощив стіни.

Довкілля зникло. Повсюди забрижила одноманітна блакить. Космос поглинув простір та час. Чорт закрутився у безмежжі.

– Буяй земле! – гнівався Бог, – Рости та ширся! Не спиняйся. Нехай тобі, Чорте, твоє свавілля писок розідре!

Щоки Біса набрякли. Він зригнув. Харкнув. Грудка землі плеснула в Космос і на її місці виросла гора. Щоки знову наповнились. Біс вдавився, закашлявся та виблював згустки ґрунту – засіяв гірський хребет.

Нечистого било епілепсією, конвульсії дерли горло. Він розкидав землю і стражданням творив нову Україну.

– Тож но не робіт пакостей Чорту! Не чипайте нечисть! Не займайте білих! – завершував проповідь пастор, – Та не трапляйтесь на вочі Богу. Бо гнів Його праведний та немилосердний. А любов Го тяжча за покути в Бісовому пеклі! Коріться Богу і бійтеся Го!

Довкілля заповнилось землею. Навколо виросли стіни храму. Дзєнь закліпав і роззирнувся. Прихожани хрестились.

– Коли чоловік гине, то мусить чоловік ся раждати. То є життя. Життя вічне. Життя – коло. То спаліть тлінне і зачніть нове! – промова скінчилась. Пастор зник за вівтарем.

Натовп рушив на вихід.

Назовні в обличчя вдарив жар та сморід паленої плоті. Мерці палали у багаттях. Ватри сягали хмар. Лизали небо. Плач спинився. Із тріскотом вогню мішався п’яний передзвін сміху. Оголені дівчата жбурляли вінки у ватри. Кидались до храму, вихоплювали чоловіків та втягували у біснуватий танок. Жінки приймали в обійми юнаків та вели у не такі спекотні закутки.

На талий сніг, кидали кожухи. Поміж вогнищ утворилось суцільне ложе. Простір наповнював галас втіхи та насолоди. Жар розпікав бажання.

Дзєнь заплутався у враженнях та емоціях. Розгублено роззирався. Його руку схопила гаряча долоня. Спантеличено зустрів палкий погляд. Без опору втонув у вихорі розпусти.