Заголовок

посеред ночі. Не потрапляй їм на очі і не вступай з ними в телефонну розмову. А якщо вони тебе помітять і почнуть переслідувати на вулиці, спробуй знайти патрульного поліцейського, і вже тоді телефонуй мені. Бо я можу не встигнути прийти на допомогу. Зрозумів?
— Так.
— Я знаю, що ти однаково розповіси про нашу розмову Гордієві і Майї, тому проситиму тебе лише про відстрочку: розкажеш їм усе, коли я дозволю — десь через тиждень. А поки нехай це залишається між нами. По руках?
— Хіба їх не треба так само попередити?
— Я сам з ними побалакаю… трохи згодом. Будь ласка, зроби як я прошу.
— Добре.
— Я знаю про що ти подумав, тому зізнаюся одразу: я не поліцейський під прикриттям, — таке буває лише в кіно, — а всього лиш турботливий педагог і свідомий громадянин.
— Зрозумів.
— Що ж, тоді не смію тебе більше затримувати.

Тимофій киває, спостерігаючи, як Станіслав Самуїлович ховає в сумку ноутбук. У хлопця в душі справжнє сум’яття: його улюблений вчитель виявився іще більшим диваком, ніж він гадав. Добре це чи погано — Тимофій поки що не вирішив. Він розвертається і мовчки прямує до дверей.

— Тимофій, — хлопець знову обертається і бачить бадьоре обличчя вчителя, який так нагадує йому вікінга чи троянця в сучасному молодіжному одязі. — Все буде добре. Ніхто й нічого тобі не заподіє — я їм не дозволю. — Хлопець вдруге за сьогодні чує подібну обіцянку. — Мені не терпиться почитати твій твір. Дехто віддав би дуже багато за те, щоб прочитати його в оригіналі.

Тимофій бажає своєму здоровому глузду удачі і покидає клас.