Заголовок
Ключ від грат
Вітер вперто намагався збити його з ніг, дмухаючи в правий бік, від чого пола новенького плаща перетворювалася на зловісне крило крука.
“Ця клята крипта, вона хоча й має грати там, внизу, і добре зачинені, але все одно лякає мене щоразу”
Вільхи біля входу гойдалися, помаранчево-вогняні, височенні, вони сплітали гілки дивовижно.
“Поет сказав би, осінь в силі. Вони такі постійно, як і всі дерева з листям на нашому проклятому хуторі.”
Чоловік ступнув кілька кроків в напрямку крипти, входячи на двір церкви, оточений вільхами, щоб сховатися від вітру.
“Хіба тільки оті ялинки та ялівець своєю зеленню нагадують про весну навіть посеред жовтня. Або про вічність? Про смерть, яка прийде, як звільнення після десятиліть іржавої осінньої агонії…”
Десь за спиною лишався хутір, що міг би носити прізвище цього чоловіка, а натомість називався в кращому разі “Осіннім”, а в гіршому “Занепалим”. Закляття — чи прокляття? — накладене на нього кілька століть тому, полягало в тому, що старість тривала тут особливо довго. З одного боку, довголіття. З іншого — ознаки слабкості, перша сивина, притлумлення гостроти думки починалися років після сорока, а не як в немісцевих.
“Так, в нас приплив людей, які постарішали деінде, а сюди тягнуться подалі від смерті. Та працівники з більшості кепські. Хіба що стригти овець.”
Розправивши чорного плаща-накидку та глибше насадивши циліндра на голову, син власника маєтку, навколо якого виріс хутір, зробив кілька кроків порослою травами бруківкою. Він звично шукав поглядом папороть, що пробивалася між камінцями.
“Як наше прізвище, Фернстон. Папороть дає силу давнім чарам, казав мій дід, але що за чари, не вточнив.”
Тільки не допомагала ніяка папороть виїхати з земель родинних надовго. Хто тут народився, мусив тут і померти, і бути похованим у Вільховій крипті. Принаймні, з його роду, який тягнувся аж до часів повстання Кромвеля.
“Мушу визнати, що мені лячно там лежати. Бозна-які байки ходять про тисячоліття існування цієї споруди…”
Пітер Фернстон оглянув облуплений римський портал над входом. Якщо вірити легендам, не фантазія сучасного чи відносно сучасного скульптора породила його, а звичайний погляд митця часів Юлія Цезаря, який створив гробницю для видатного центуріона чи ще когось подібного, яка б нагадувала про далеку континентальну батьківщину.
“З тої пори ми заглибилися чималенько в ці підземелля.”
Сквайр зробив ще кілька кроків, поки що відгороджений від крипти фонтаном, з трьох грифонячих голів якого вже давно не струменіла вода. Сухе вільхове листя заповнювало його.
“Все падає й падає, так наче не одне дерево, а десять його породили.”
Фонтан називався Водограєм Смутку.
Пітер зібрався з духом та підійшов ближче до крипти. Тріщини на колонах обабіч входу скидалися на плетиво галуззя над ними. Вітер зірвав кілька листків з вільх та романтично проніс поперек зеленкуватого входу. Пахнуло не лише деревами, а й пліснявою.
“Там нічого не має бути, як каже моя Джейн. Бо просто ніяких проклять не буває. Окрім того, яке лежить на всій нашій родовій землі, та на кожному Фернстоні відповідно. Нічого, віддам доньку заміж, хоча б вона стане вільною від цього. Років за десять, либонь…”
Якби десь за спиною джентльмена знаходився спостерігач, який мав би про собі газету, то, розгорнувши її, зауважив би, що на дворі жовтень 1832 року, і на тлі розвитку парового машинобудування, яке вже скидалося на цілу революцію, розмірковувати про чари та прокляття було ніяково.
Та цьому спостергачеві легко заперечити, що в цьому віддаленому куточку Ангелії, де знайшли прихисток нащадки прибічників Олівера Кромвеля, науково доведеним фактом виявлялася скоріше нескінченна осінь, аніж парова машина в поеднанні з ткацьким верстатом Робертса.
“Або я розгадаю таємницю цієї бісової крипти, або розорюся та маєток відійде родичам”, так думав Пітер Фернстон, зазираючи всередину похмурої будівлі в останніх променях бурштинового сонця. Йому й на думку не спадало, що згаданий верстат згаданим родичам був значно цікавішим за маєток. Попри кількатисячну отару овець, з яких стригли неймовірної ніжності вовну.
На жаль, думки про крипту не давали спати ночами, а вдень займатися справами. Добре, що управитель хоч якось міг впоратися з господарством.
“Мій пращур, Джонатан Фернстон, засновник нашої династії, практично кажучи, збудував церкву поруч з цією криптою, щоб завершити домовленість.”
З ким? Він не пам’ятав та не намагався згадати. Просто віками тягнулася якась домовленість про щось з тими, хто живе в крипті. Якщо вони живі, направду.
Діставши важкий чорний ключ, Пітер зібрався з духом та закрокував пологими сходами донизу. Різьблені стіні супроводжували його сходження.
“Ліхтаря забув. Нащо ж я спускаюся?”
Він хотів перевірити, чи закрито двері. Ось і вони, чорні товсті грати, оковані на перехрестяхдодатково, із гострим візерунком переплетених металевих рослин. Пітер вставив ключ в замок. Йому сказали, що бачили двері відчиненими, хоча він особисто зачиняв їх після нещодавнього поховання дідуся, Джеймса Фернстона
Ключ увішов, але не провертався. В жоден бік.
Тут його й огорнула мара жаху. Бо щось таке невимовне йому відчувалося ще вчора. Новий прояв родинного прокляття, начебто не було достатньо подвійного самогубства.
Всередині загратованої зали блимнув моторошно холодний блідо-блактиний вогник, від чого Пітер скрикнув та кинувся бігти, стрибаючи зі сходинки на сходинку.
Бо в ньому проглядало обличчя покійного діда.
Непозбувна пора року
“Дружина моя Джейн каже, що осінь романтична, проте це не значить обов’язково щось хороше.”
Він вже оговтався після вчорашньої події та намагався все викласти послідовно в голові та в щоденнику.
Місяць тому мій дідусь Джеймс Фернстон, власник маєтку, разом з дружиною Леонорою разом вкоротили собі віку, зістрибнувши з найвищої вцілілої стіни старої норманської вежі, навколо якої збудовано наш маєток, тіла їх знайшли негайно слуги на землі внутрішнього двоору.
Пітер зітхнув важко та подивився у вікно, за яким клумби папороті на дворі передньому колихав вітерець. Шуміли пожовклі тополі вздовж алеї ліворуч від головних воріт.
“Зовсім ніякого сенсу в тому, щоб обірвати своє життя в якихось вісімдесят років, коли попереду очікувалися ще років двадцять одноманітної спокійної старості без хвороб та пристойна смерть. Прокляття, їх забрало прокляття.”
Син власника маєтку здригнувся, уявляючи собі в подробицях, як під дією злих чарів, накладених на засновника роду чи не двісті років тому, старенькі вдягаються пишно та церемонно підіймаються на вежу. Відтак уявив, що це ж саме роблять і його батьки, а потім і він з Джейн…
– На Бога! Я мушу це зупинити. Живучи посеред терена, на який ціле графство їде доживати довгий вік у спокої, не задаючи питань, звідки взялася та дивна магія, що ставить “осіннє тавро” на кожному, хто приїхав назавжди, або народився тут — живучи в серці цього млосно-плинного володіння, бажати піти з життя самостійно?
Сьогодні, 3го жовтня 1832 року, я, Пітер Фернстон…
“Точніше, це сталося вчора, коли було третє число, та не ускладнюватимемо.”
…перебуваючи цілковито при тямі та тверезому розумі, надвечір увійшов до Вільхової крипти, щоб пересвідчитися, що мій шановний предок Джеймс не повстав з мертвих, як він і обі…
– А чи можна таке писати? Що мені з портрета явився дід, забалакав до мене та пообіцяв, що скоро воскресне та мені не будуть підвладні двері крипти?
Пітер зітхнув та потер очі.
– Це ж звучить навіть по-дурному: мрець піднявся та зачинив двері гробниці зсередини! Блюзнірство! Преподобний Чействайз мене відлучить від церкви. Мені треба буде з ним поговорити.
…цяв мені у видінні. Як людина раціональна та сучасна, я відкидав таку можливість, тому без страху спустився до крипти.
Містер Фернстон підняв очі на портрет звитяжного далекого предка посеред баталії, на якому той стріляв з пістоля та вимахував рапірою водночас. Переляк, пережитий за кілька хвилин наближення до крипти, піднявся крижаним духом по спині та огорнув плечі.
– Ми всі знаємо, що родину та маєток проклято, але як саме? Колись давно досягнути певного послаблення прокляття вдалося друїдам, які благословили на свій лад Вільхову крипту. Все стало добре, тільки зараз вже ніхто не скаже, чому. І тому я не знаю, що сталося, і що треба полагодити, щоб знову стало хоч якось краще! Чому саме зараз?
В двері постукали.
– Це Джейн, – донісся голос дружини. – Непокоюся за тебе, серденько моє!
– Все гаразд, не переймайся, моя люба, я допишу сторінку щоденника та вийду до тебе!
Відповівши так, Пітер заходився занотовувати враження:
…Ключ не провертався, немовби замок заіржавів, що неможливо, проте варто зауважити, що супротив механізму був пружним, таким, наче його тримала невидима маленька рука і не давала крутитися, повертаючи в початкове положення.
Я підозрюю, що йдеться про повернення родового прокляття, яким би воно насправді не було! Мушу знайти щоденник Джонатана Фернстона, засновника нашого обійстя, в якому він виклав похмурі подробиці тої злощасної події.
Гублячи думку, Пітер погриз перо, повернув до коробки все чорнильне приладдя та спустився донизу.
Родина зібралася у великій вітальні біля гербового каміну, хто в якому фотелі чи стільці. Батько й мати, вбрані в темно-сині строї часів Регентства, за столиком читали разом бухгалтерські книжки обійстя. Його Джейн та їхня маленька Лілі, єдина поки що наступниця. “Сьома кузина” Морін з молодшої гілки родини, із своїм женихом, що приїхав оселитися в них на млині, втікаючи від шляхетних злиднів, що він їх зазнав у передмістях Бірмінгему, зайняли канапу. Сукня, як завжди, “знадвору”. Її батько, сивий та кудлатий поціновувач міцненького, тримався за камінну полицю однією лапою крука, а в іншій, скорцюбленій, тримав бокал. Його чорний сюртук нагадував кроєм те, що носив нинішниій володар маєтку.
“Цікаво, якщо наше прокляття наздожене його якось екстравагантно, ці руки дійсно стануть лапками птаха?” подумав для розради Пітер, не в змозі згадати імені старого.
– Важко було з Джеймсом, а без нього ще важче, – тоном церковного дзвона мовив Джон Фернстон, підіймаючи вогняний погляд на сина. – І ти ще ходиш, відлякуєш нам управителя своїми нісенітницями про якісь там чари!
– Але ж тату…
– Ніяких “але”, ніяких “тату”. Сер! І тільки сер!
– Сер, я певен, що…
– Розупевнися в цьому. Нема ніякого прокляття, ніхто не винен.
Пітер зітхнув і почав крутити пальці рук навхрест. Джейн прокашлялася, даючи знак йому припинити. Лілі гралася навколо.
– Але, що з дверима в залу поховань? – кволо почав син розмову з батьком.
– А що з ними? Ламайте. Поставите новий замок. Усі ці “чари” – це стародавні родинні легенди, не більше.
Кузина Морін повернула голову повільно та велично:
– Не згодна. Тавро Осені однозначно існує. Інакше чим пояснити довголіття, яке починається із ранньої старості?
– Ви б ще сказали, що ми маємо рудіти замісти сивіти, – саркастично відітнула у відповідь Пітерова матір, Олівія. – Якщо подивитися на нашу родину, то ніхто особливо довго й не прожив. Хіба от пан Джеймс, вісімдесят один рік майже. І на здоров’я не скаржився.
– Але хіба це все не казки, тітонько? – пролунав ясний голос Лілі, який ще не виповнилося і десяти рочків, а оченята її сяяли сапфірами тої впевненої безпосередності, яка згасає з віком. Пітер нишком оглянув усіх присутніх — їхні очі стали бляклими від життя тут, посеред лісу, у одвічному здобутку матеріальних цінностей для Корони, проти якої боровся їх пращур. Заледве можна назвати цих людей нужденними, але якщо хтось і знав щастя з них, то хіба в дитинстві.
Пітер подивився із сумом на Лілі.
“Невже вона приречена на таку саму долю, поступово втратити сподівання на краще та перетворитися на одну з цих темних почвар, моїх родичів? Я мушу встигнути видати її заміж та відіслати звідси до того, як це дивне прокляття її охопить.”
Доки точилася якась тиха бесіда, джентльмен відлинув в світ роздумів: чому нікого не хвилює родинне прокляття, окрім нього? Ціни на вовну, зоров’я овець, якісь там текстильні особливості — щоб багатіли обидві гілки давнього роду. І, відповідно, сплачували податки нащадкам короля, смерті батька якого сприяли.
“Треба про це почитати в дідових записах. Не може там бути все лишень про ці нудні ділові речі! Як можна продовжувати жити, знаючи, що незрима сила відбере одного дня ті багатства і сам маєток стане знаряддям смерті?”
– Норов у покійного важкуватий був, правду кажете, – мовила Морін, раптово змінюючи якусь нецікаву тему. Усі здригнулися, або так здалося Пітерові. – А от леді Леонора навпаки, спокійно все сприймала.
– Надто спокійно, я так вважаю, – стиха мовив її чоловік.
– Чому? – з натиском мовив Джон, суворо зиркаючи на того, кого вважав зайдою.
“Таке враження, що сутність нашого прокляття — зневажати власний рід. На Бога, ось і я це роблю!” намагався сам себе розрадити Пітер, обіймаючи радісну Лілі, дитяче цвірінькання якої не вписувалося в загальну картину похмурості.
– Гадаю, мене б Морін відмовила від якогось такого сумного кроку, – шукаючи підтримку в дружини, подивився на неї чоловік, імені якого ніхто не пам’ятав.
– Самогубства рідко приносять практичну користь, тож так, – холодно, без тіні жарту, відповіла та.
“Хіба що, комусь іншому”, пробігла думка, яку Пітер відігнав негайно. “Та ні, ні, батько любив діда, напевне. Матір підбурила його?”
Спиною прокотився холодний водоспад.
“Ні, ні, неможливо! Дід і так вже збирався відписати маєток батьку, бо є якийсь давній закон, який каже… Що ж він каже? Коли всі роз’їдуться, я маю закритися в бібліотеці та все це прочитати.”
– Направду! – гикнув старигань біля каміну, його келих порожній, а обличчя геть червоне. – Колись дня не проходило, щоб ми з Джеймсом не побилися через…
– Татко, – жорстко відкарбувала Морін. Її обличчя виглядало особливо різко зараз, у відблисках каміну через плече.
– Та, не суттєво вже, – зітхнув п’яничка та зачовгав до стільчика в найтемнішому кутку.
Пітер обводив всіх поглядом ще й ще.
“Якби хтось з присутніх тут хотів вбити, як би вони це зробили?”
– А не знаєте, нікого на даху не було разом з дідусем та бабусею?
– Не верзи дурниць, – зітхнула Олівія. – Там майже немає даху, хіба ти забув? Сходи до самих зубчиків вежі, що ще вціліли. Гадаєш, хтось штовхнув їх? Слуги нікого не бачили.
– Гамір здійнявся одразу, – буркнув Джеймс. – Покликали мене та дворецького одночасно, ми були на сходах наступної миті. Там не розійтися, якби ще хто спускався. Сама вежа порожня, треба радіти, що вони не стрибнули всередину, бо так би й не знайшли їх кілька днів, певне.
– Батьку, що ви таке…? Тобто, сер, пробачте, – спалахнув та сам себе обітнув Пітер.
– Поговоріть мені ще, юначе. Констебль оглянув місце та до нас не доправили одного з тих огидних королівських бейліфів, чого ще бажати?
– Щоб над нами не тяжіло прокляття, може? – не стримався син.
– Досить! – гримнув батько, підкидаючись на рівні ноги. – Це звучить як знущання над померлими. Можливо, й є якась магія, що тримає жителів цієї місцини на світі довше за інших, та вона не захищає від хвороб і не додає світлої радості в це існування. Ніхто з тих, хто не сягнув такого поважного віку, не знає, як це! Шануймо тих, хто обрав… піти…
Сталося неймовірне: Джон Фернстон здригнувся із звуком, схожим на схлипування, та сів на своє місце, ховаючи очі. Пітер повільно підвівся та поглянув на Джейн та Лілі, що стривожено спостерігали за суперечкою.
– Вибачте мене, всі, я й справді шукаю хоч яких пояснень, навіть неймовірних. Нам всім важко змиритися із втратою. Ходімо, мої найдорожчі, час відпочивати.
З цими словами він розкланявся з усіма та в супроводі дружини та доньки пішов нагору і в східне крило.
– В твого батька теж важкий характер. В усіх Фернстонів важкий, – помітила Джейн.
– Так, цей камінь в прізвищі, – усміхнувся Пітер, але йому не було весело.
– Що ти плануєш робити далі?
– Залежить від того, чи мені хоча б хтось вірить.
– Я можу спробувати. Хоча за десять років в цій родині я не бачила жодного прояву чортівні, більше з тим, такої, що виповзала б з тої вашої крипти.
Містер Фернстон зітхнув-позіхнув.
– Мушу пересвідчитися. Заради Лілі.
Обійнявши донечку, батьки відправили її до дитячої кімнати з гувернанткою, а самі пішли до своєї спальні.
Згодом, засинаючи, Пітер намагався розставити в голові почуте сьогодні ввечері та скласти план дій: оглянути вежу, поговорити з дворецьким, опитати слуг, перевірити фамільні документи.
Зруйнована вежа
Він стояв на вершечку руїни, тримаючись за пощербленого зубця сірого каменю, а холодний вітер нещадно намагався його скинути донизу.
“Можливо, прояв злої недолі стався з ними? Налетів шквал — та зніс стареньких. З іншого боку, а що вони тут робили? Ніколи не помічав за ними звички спозирати ці похмурі краєвиди з вежі, немовби байронівські герої.”
Пітер оглянув пожовклі ліси, що тяглися до самого обрію. В жовтні важко було визначити з першого погляду, де закінчувалися землі Фернстонів, а де починалися чиїсь інші, але влітку контраст яскраво-вогняного та зеленого був разючим. Втім, якщо дуже добре і довго вдивлятися, то ген-ген, видно, що дерева під тавром прокляття вже зблякли у порівнянні з жовтогарячими кронами сусідів.
“Неначе хтось прокляв наш рід та наші землі. Що ж його робити? Продавати за безцінь, щоб довести, що прокляття є, і що його можна зняти?”
В будь-якому разі, які новини відкривалися звідсіля, що вимагали присутності на вежі двох літніх людей у пишних шатах, незрозуміло. Вітер засвистів та кинув чоловіка у пройом між зубцями, за які той притьмом вчепився.
“На Бога, ледве не випав. Але це було б непросто — щілини вужчі за тіло людини, щоб вести через них стрільбу з луків, менше ризикуючи отримати стрілу. Отже, бідолашні ще мали піднятися ось на ці, наприклад, пощерблені та нижчі, та з них стрибати.”
Пітер перейшов до згаданих частин споруди та обережно глянув долі: Просто під ним деякі камені бруківки двору відрізнялися брунатним кольором.
“Цікаво, що їх швидко забрали з двору, навіть не чекали констебля. Хтось віддав наказ, скоріше за все, батько, не ганьбити честь родини і все тому подібне.”
Він спустився до камінної зали та подивився на портрет над каміном: тьмяний та стародавній, він зображав атаку Залізнобокої кавалерії Кромвеля. Десь там серед цих абстрактних вершників їхав Джонатан Фернстон.
“Колись мені переповідав дід, що йому розповідав його дід, який застав засновника роду живим, що той зізнався перед смертю в присутності малого, що був особистим охоронцем Кромвеля! Бо той дуже втаємничував свої пересування та місця нічлігу. Власне, оця стара вежа, до якої добудували згодом маєток, слугувала одним з таких місць у 1642 році. Тому в нас над ґанком на бронзовій табличці викарбувана ця дата.”
За вікном вдарив грім та зашелестіла злива.
“Ти диви, а ще хвильку якусь тому нічого не віщувало.”
Голоси мертвих вчувалися йому в негоді. Пітер взяв з полиці великого дзвоника та покалатав ним до слуг. Коли почулися кроки, він, не обертаючись, тужливо мовив:
– Додайте вогню, будь ласка.
– Що? А, ні, це я, Шепард. Слуга чвалає позаду мене, якщо не помиляюся.
Син господаря обернувся та побачив заклопотаного управителя, який присів у визначене для нього крісло (так, було й таке в цьому приміщенні!) та почав розкладати папери на бюрі поруч. Це не викликало ентузіазму в охопленого містичними переживаннями поміщика.
– Чекаєте на мого батька? – Пітер відійшов від каміну, до якого вже поспішав слуга, щоб натопити. Дощ вперіщив сильніше. – Фіранки теж засмикнете, коли закінчите з вогнем.
– Так, сер.
– Ваш шановний батько викликав мене із звітами по проданій вовні, ось і все, що можу сказати.
“Ну, справді, хто я тут? Володію нічим, вирішую нічого, навіть не маю посади в господарстві, на відміну від цього літнього огрядного вуйка…”
– Лише місяць минув від похорон, а він вже весь в справах, оце чіпкий в мене progenitor, правда ж?
– Як і має бути, – буркнув Шепард, носій оригінального прізвища для країв, де багатства зводили з усього, пов’язаного до вівчарства. – Справи не припиняються вже рік, ви їх не помічаєте за своїми прогулянками.
– Що кажете? – хвиля злості піднялася трохи в серці молодшого Фернстона.
– Кажу, що свого сина я виховую краще, – не піднімаючи очей від паперів, вів далі управитель — дай Боже мені дожити то передачі вам маєтку, то я звільнюся того ж дня.
– Он як. До цього дня ще років двадцять, тож я б радив вашому синові вивчити ще якесь ремесло про всяк випадок, – сталь забриніла в словах Пітера, чого він від себе ледве очікував.
– Що ви, що ви? – злякався управитель, – Я не це мав на увазі! Ніякої неповаги!
– Дивіться мені, а то ми тут, в краю довгожителів, і образи можемо пам’ятати десятиріччями. То що там про справи батька? Коли, кажете, він ними зацікавився? Рік тому дідові ще не було вісімдесят навіть.
– Так, сер, але пан Джон вже зацікавився давненько, і пан Джеймс почав передавати все заздалегідь. Тоді вже, як був лютий, то в день народження останнього лишилося тільки формально документ підписати.
– Он як.
Пітер знудився. Він вже оновив цю тему в пам’яті зранку. Йшлося про традиційну передачу володіння обійстям, яка відбувалася по досягненні старшим Фернстоном віку 80 років, після чого він міг жити теоретично до ста і більше, завдяки чарам цих лісів.
“Хоча насправді мало хто з моїх предків та родичів доживав і до років семидесяти, весь час щось відбувалося з ними. Те саме прокляття… То хіба в селах в межах нашого Осіннього гаю живуть довше ста.”
Важкі кроки видавали батька. Син напружився.
– Пішов геть, – замість привітання сказав господар усього сущого навколо. – Іди, туманій на дурну крипту, якраз чудова погода для цього.
“І цю людину я хочу врятувати.”
Син злегка вклонився та пішов шукати дворецького, прізвище якого було Гілл, до речі. Якась гнітюча думка оселилася в його голові щодо тата, але не набувала форми.
– Ні, сер, ніхто не підіймався на вежу до того, ані слідом за вашими нещасними предками.
Пітер запитав ще багато чого, намагаючись збити співбесідника з пантелику, а також зрозуміти, що саме він хотів дізнатися. Гілл так і лишився непохитним, а от у “шукача істини” зародилися сумніви у власних розумових здібностях.
“Він тут служить довше, ніж я живу!”
Зітхнувши та відпустивши слугу, хазяїн пішов перевірити, як зачиняється вхід на вежу, і в кого можуть бути ключі. Виявилося, що ніяк — він не звернув на це раніше уваги.
“Мені варто кидати це заняття, на жаль, батько правий, я витрачаю час даремно.”
Злива вбивала ентузіазм щодо опитування інших слуг, тож вирішено було пошукати щоденник в бібліотеці покійного діда. Але вона виявилася зачиненою в кімнаті, в якій той ладнав справи обійстя.
“Ключ або в батька або в дворецького. Другий все розповість першому, а я не хочу, щоб він на мене сердився та перешкоджав мені в знятті родинного прокляття.”
Піднявшись нагору, збентежений чоловік не одразу пішов ані побажати доньці гарних снів, ані до дружини, а натомість закрився на самоті в своєму кабінеті, де записав наступне до щоденника:
З вежі вони зістрибнули самі. Ніяких пояснень цьому, усних чи письмових, не лишили. Чому були так ошатно вбрані, чи приймали гостей того вечора, невідомо. Дворецький запевняє, що сам того дня не бачив старших Фернстонів та ніхто з ними на вежі не міг бути. Померлими побачив, коли по нього послав мій батько. Він ховається за лакейською поведінкою, але по очах видно, що мовчить про щось. Когось дід та баба приймали перед смертю.Запитань стає дедалі більше, і відповідей не видно.
Він довго перечитував написане. Ще якісь злі чари? Як це пов’язане з криптою? Хто міг провести таємного гостя до будинку?
“Треба спитати хатніх та дворових слуг, так і дізнаюся, чи дворецький щось приховує.”
Опитування челяді
– Не знаю, вашамосць, – так зазвичай відповідали йому, не припиняючи працювати. Страх перед новим господарем відчувався “вниз по східцях” та на подвір’ї. В хід пішли шилінги.
– Саме в ніч перед, ну, випадком, кхм, – закаркав нещодавно винайнятий конюх, який ще не встиг виробити покору перед Джоном Фернстоном більшу, ніж перед профілем короля на сріблі, – ніхто не приїздив навіть, не те, що не заходив в будинок. І всі коні були в стайнях, геть усі.
Неначе якийсь замочок в голові Пітера клацнув, приймаючи ключа, і відпустив дужку.
– А в інші ночі? – ще один шилінг перейшов з руки в перчатці в брудну руку.
– Напередодні прибув королівський посланець, прям в парадній цій, як її, трясця їй, лівреї? Накаптурці? Жилетці такій, кхм, словом.
Джентльмен кивнув, розуміючи, що йдеться про дещо старомодний предмет одягу, червоний табард з золотом. Замислившись, розлучився ще з двома шилінгами, за що йому сповістили останнє речення:
– Посланець той не поспішав, але й не валандався, шанобливо так, кхм, приїхав, віддав мені файного коника на догляд, ані піни, нічого, і пішов до великого будинку.
Шилінги творили дива і далі — старший слуга, який колись мітив на місце Гілла, виклав, як на сповіді, що людина короля зайшла того дня в будинок, двері відчинив дворецький, і особисто провів до Джона Фернстона до кабінету.
– Він каже, мовляв, я повернуся за підписаним документом завтра.
– Так, а дід мій що?
– Відповідає, гаразд, де ви зупинилися?
– А посланець?
– Казав, “Під листям вільхи”, на хуторі. А дід ваш, нехай Господь дарує йому небесний спокій, каже, то я за вами пошлю тоді!
– Але не послав, бо помер.
– Ну як би він послав? Бо помер, так!
– А хто тоді посилав за посланцем? – зашепотів Пітер, відчуваючи, як зараз відкриється ще один замочок в голові.
– А ніхто, – так само зашипів слуга.
– Як це, ніхто?
– Отак. Бо посилали за констеблем, мало не до міста, а за гінця й забули.
Пітер поміркував хвилинку та спитав:
– І протягом місяця гінця вже не було?
– Ні.
– Дякую, на цьому все.
– Як це все?! Я щойно почав розповідати, і хочу заробити згори!
Фернстон розсміявся від цієї прямоти та дістав соверен, від чого літній чоловік майже почав світитися і розповідати про всіх, хто відвідував будинок за цей час.
– Зачекайте, мені треба лише знати, чи були підписані та віддані якісь папери — що б це не було? Візит королівського гінця — досить рідкісна подія в цих краях, чи не раз на покоління, якщо не два.
– Не знаю, що саме, але щось підписували у верхній вітальні.
“Отакої!”
– Звідки це відомо?!
Верхньою називали кімнату для урочистих сімейних зустрічей. Зокрема, в ній взимку мала відбутися церемонія передачі маєтка від батька до сина, тобто, від діда до батька. Проте, через традиційну закритість таких зібрань, Пітер вважав, що це відбулося десь на задньому плані. Тому його не дуже дивувало, що він не міг знати про ще якусь таємничу зустріч. Діда з кимось. Після якої королівський посланець на ранок мав забрати підписані якісь папери. Що б то могло бути?
– Відомо з того, що я особисто прибирав тирсу, просякнуту чорнилом, тоді з підлоги.
Клац! Блям! – відкрився та впав на розумову мідну тацю замочок. Відкрилася скриня додаткових думок:
“Що, як стареньких довів до самогубства цей лист?”
Божевільні вигадки про вміст листа галопували мозком Пітера.
“Ні, ні, це все неможливо!”
– А що ще можете розповісти?
– Я не знаю, чи це важливо, але вони пили вино з водою.
– Вино з водою?
– Саме так, вино з водою. Знаєте, міцне таке старе вино, і розводили його водою, щоб повільніше йшло до голови.
“Отрута! Але яка? Яка отрута може не вбити на місці, а змусити обірвати життя в інший спосіб, ще й доволі складний?”
Відповідь вже лежала всередині нього, здавалося, але якийсь черговий замок зачиняв її.
– Звідки ви це знаєте? Хто подавав вино?
Слуга замовк та замислився.
– Напевне, пан Гілл особисто, бо нікого не кликали.
“Ось і розгадка! Точніше, підозрюваний. Хтось підкупив нашого дворецького. Тоді батько у гробовій небезпеці!”
– То як ви дізналися?
– Він не витирав плями від густого вина зі столика у горішній вітальні. А ще лишився дзбан, де на дні плюскалася вода.
– Що ви з нею зробили?
– Вилив кудись у вазон з квітами, здається, чи у відро покоївки.
Містер Ферстон чмихнув роздратовано. Потік думок порушено, але в запасі були накази.
– Я зараз дещо вас попрошу, це дуже важливо тримати в таємниці.
Слуга кивнув, очі його розгорілися.
– Стежте за містером Гіллом, але обережно. Ви не маєте себе виказати. Не ходіть за ним, просто спостерігайте, за можливості, що він робить. Я платитиму за відомості про те, з ким Гілл зустрічається, коли йде з буднику тощо.
Пітер почувався дуже серйозно — і водночас не був певен, що він робить.
Проте, волів діяти й сам. Відпустивши слугу, імені якого не міг пригадати, а вточнити соромився, геть, молодий чоловік розпочав полювання.
Півдня витратив він на вигадування хитрого плану, як перевірити дворецького. І все ж не вигадав нічого кращого, ніж спитати в нього, чи готовий він приймати королівських посланців, якщо доведеться? Гілл майже ідеально витримав обличчя, хіба що вогник подиву та навіть легкого жаху промайнув в його очах, і все, що він відповів, було:
– Яке дивне питання, сер, зважаючи на те, що ми позбавлені потреби їх в себе приймати наразі.
Молодший Фернстон до самої ночі не знаходив собі місця, вирішуючи, чи він налякав можливого посібника убивць, чи отримав фрагмент важливих відомостей. Навіть не поїхав до селян. До свого щоденника записав, втім, таке:
Відповідь Гілла була дуже ковзькою: наче і не згадувалося, що він бачився з королівським гінцем, але і не заперечувалося, що принаймні один в нас гостював. З іншого боку, якби це не становило таємниці, чому б про це не сказати?
– Любий, ти занепокоєний останнім часом настільки, що без мого нагадування не йдеш побажати Лілі гарних снів.
– Джейн, палке кохання моє, – притиснувся чоловік в прохолоді осінньої ночі до дружини, – мене гнітить дещо більше за заробітки на вовні, якими живе зараз мій татко. Я не можу знайти собі спокій через загрозу невизначеної форми та джерела, що нависла над усім нашим родом, обійстям та хутором. Загроза, яка сплюндрує добробут та здоров’я, або й відніме життя, а відтак про неї і не згадають до наступного разу.
– Що ж це? – поцілувала вона його обличчя. Він зрозумів, що й справді віддалився рвучко та помітно від жінки, що становила зміст його життя ще кілька днів тому. Не знав, як читати казки доньці, коли в голові лиш думки про смерть.
– Прокляття нашого роду, яке я не можу зрозуміти.
– Вже прокляття? Ти ж нещодавно казав про привидів.
– Вони пов’язані, та я не знаю, як. Слухай мене уважно: моїх дідуся та бабусю вбили неймовірно нечестивим чином, а саме, викликавши на їх голови родинне прокляття, що змусило їх накласти на себе руки! В цьому задіяний дворецький Гілл, якому платить хтось ззовні.
– Хто? Тітка Морін? Вона ніколи не цікавилася обійстям настільки, щоб хотіти його відібрати.
– Не знаю, – Пітер ліг на спину та подивився в стелю, де ледве виднілися балки в променях молодика крізь нещільно запнуті фіранки. – Це якщо мислити логічно та прагматично, як ти вмієш, то треба підозрювати молодших родичі, які воліють винищити старших заради маєтку.
– Або хтось хоче посварити обидві гілки родини між собою, – дмухнула йому на вушко дружина.
– Що взагалі нескладно, – невесело розсміявся чоловік. – Люди весь час сваряться через будь-що, але я не певен, що це може призвести до вбивства. Інакше підозрювати можна мало не весь хутір. Ох, я взагалі лишень поцікавився тим, чи впокоєні мої старенькі в тій крипті, чи ні? Мені здалося, що я бачив діда там, за гратами. Можливо, він хоче щось сказати?
Зітхання наповнило його праве вухо.
– Ти так переймаєшся за свого старого, який навіть тебе не вважає за людину, і може знайти собі погибель без усіляких проклять.
– Це не раціонально, я розумію. Як і те, що ми не можемо просто збудувати собі окрему хатинку подалі звідси та жити собі. Чи в тебе є приземлене пояснення і для того, чому не лише Фернстони, а будь-які люди, народжені на нашому хуторі, не можуть відселитися без того, щоб їх не спіткали якісь лиха?
– Чому ж, – помовчавши, дещо ображено, зашепотіла Джейн, – твоя сестра Енн відселилася до котеджу та їздить з візитами до міста та містечок, шукає, за кого вийти заміж, щоб не жити тут. Можливо, їй вдасться розірвати коло?
– До котеджу між хутором та Осіннім лісом. Дітлахи звуть її “відьма пряничної хатинки” через те, що вона їх годує солодощами.
– Принаймні, вона добріша за інших Фернстонів.
– От я й кажу, щось з нами не так. І щось таке є в тому клятому підземеллі, що винесли звідти та використали проти моєї родини.
– Ти ж романтик, як ти збираєшся щось розраховувати та співставляти, коли в тебе все в уяві, все художнє? Пам’ятаю, які вірші ти мені писав, а які оповідки вигадував, саме в тому лісі, на зомшілому впалому дереві…
“Вона натякає, що моя бурхлива та мальовнича уява створює картинки, під якими немає фактичного підґрунтя. На жаль, я дійсно керуюся почуттями більше…”
Пітер потребував відкриття замкнених сундуків в голові, а для цього, можливо, варто завітати до крипти.
Могило, щелепи відкрий!
“Цікаво, як саме пересох цей водограй?” так думав шукач істини, прямуючи повз всипаний листям фонтан з трьома грифонячими головами до римського порталу. “Щось таке казали, мовляв, вода з нього поглинає людський смуток, якщо нею вмиватися чи носити з собою у пляшечці? Чи давно живуть без нього хуторяни та селяни?”
Біля входу до крипти Пітер помітив преподобного, що поспішав йому напереріз.
– Пане Фернстон! Добре, що я вас здибав! Скажіть їм припинити!
– Кому їм? Припинити що?
– Робітникам вашим! Кажуть, що виконують ваші вказівки.
– Мої?
– “Наказ пана Фернстона!” вони мені…
– А, – блякло відповів Пітер, – то не мої, значить, а мого батька. А що вони?
– Намагаються відкрити двері вашої родової гробниці інструментами! Не кажучи вже про те, що лазять по інших поверхах та длубаються в кладці, якій ледь не тисячу років!
– Хіба тисяча? Не двісті-триста? Щось з того запечатали при Джонатані Фернстоні.
– Все одно! Це вікові домовленості з жителями…
Священник глибоко вдихнув, у розпачі підіймаючи руки, в одній з яких він тримав Біблію.
– Скажіть, панотче, а що ви думаєте про цю легенду? Як служитель ангельської Церкви.
– А що я можу думати? Коли мені достеменно відомо, що це правда, і я говорив навіть з друїдами, які мають там, в глибинах, храм.
Ошелешений Пітер завмер.
– Так, так, мені довелося це прийняти, що ми живемо в краю легенд. Оця вся одвічна осінь — то їхнє закляття. Не прокляття, як кажуть деякі селяни, і ледве пов’язане з вашим родом, якщо взагалі. Тому прошу, зупиніть робочих, доки вони не розбурхали сили, яких ми не розуміємо!
Разом із преподобним Чействайзом містер Фернстон спустився до робітників, що ламали грати. Навколо них лежали зламані на кінчиках чи навіть навпіл ломи та кирки. Коротка та грубувата розмова виявила, що діють вони від імені пана Джона, але наче якась бісівська сила тримає грати.
– Можливо, мертві не хочуть, щоб до них потикалися, – посміхнувся Пітер, відправляючи робочих. Священник помолився за впокоєння душ перед дверима, та пішов слідом.
Коли запанувала тиша, в пітьмі почувся голос, та бліде світло зажевріло. Онук вже знав, на кого сподіватися, та зібрався із силами, аби не втекти.
– Дідусю? Містере Фернстон, сер?
– Помстися за мене, онучку, – глухий, наче в привида батька Гамлета, голос долинув раніше, ніж він побачив примарні риси Джеймса.
– Кому, діду? Хто тебе вбив? Як?
За спиною діда бовваніла ошатна бабця Леонора.
– Швидко мандрують мерці, але недалеко, – прошепотіла вона.
– Хоч підкажи? Що ви підписати там, сер? Це через це? Прокляття існує? В чому воно полягає, як його зняти?
Нічого не сказав дід, тільки розвернувся, взяв за руку бабцю, та пішов вглиб склепу, осяюючи його собою. Клацнув замок.
“О Господи, що ж робити? Лячно!”
Ледве й встиг подумати про це, а вже штовхнув грати та увійшов. Подвійний саркофаг стояв відкритий, кришки з барельєфами Джеймса та Леонори обережно поставлені з боків. Покійні вляглися в порожнечу, і онук зрозумів, що це були не привиди, а самі тіла ходили та світилися. Перед тим, як завмерти знов, мерці закрили обличчя долонями та видали звуки ридання. Охоплений сумом, впав навколішки й Пітер, заливаючись слізьми.
В голові його відчинився та впав замочок.
До людей за порадою
Витираючи сльози, містер Фернстон помчав навздогін робітникам, але тих давно й слід курявою припав, бо були на возику. Довелося сумно повертатися до маєтку, щоб взяти коня та відвідати одразу в кількох справах хутір.
Біля брами його перестрів той самий старший слуга Лівсток, що мріяв стати наступним дворецьким, та повідомив, що містер Гілл не полишав обійстя, навпаки, багато часу проводив з паном Фернстоном-старшим. Це зденервувало Пітера, який підозрював дворецького в замаху на наступного в лінії ще більше. Наказавши пильно стежити, особливо за їжею та напоями, молодший Фернстон осідлав коня та невдовзі був вже на хуторі “Приреченому”, який мав би носити ім’я Камінь Папороті, як на мапі, але фольклор був невблаганним.
Робочих він знайшов в шинку, де вони набиралися хоробрості перед розмовою з його батьком на тему, чому вони не виконують його наказ.
– Зрозумійте, це не ваша справа, – відказував їм Пітер. – Які б він вам не пропонував гроші, вам не відкрити ці грати. Вони відкрилися для мене, і за ними на мене чекали привиди.
Перезирнувшись, кремезні чоловіки могли лише бурмотіти щось про те, що тепер їм доведеться повертати платню. Дізнавшись, що його “заощадливий” батько видав кожному лише по три шилінги за роботу, тобто, фунт на всіх, Пітер зі сміхом заплатив за випивку та пообіцяв повернути ці неймовірні кошти батькові особисто.
– Привиди, сер? – до нього підсів сільський, чи то пак, хуторний староста Гатчінз. – Раніше таке траплялося вже в тій крипті. Ваші предки любили погуляти щоразу, як хтось із них гинув…
– Саме гинули? А чи ви не знаєте, хоча б хтось з моїх пращурів помер спокійно від старості? – схопив старосту за руку Пітер. Той відсахнувся, але руки не прибрав. Цьому носію розкішних бакенбард “бараняча нога” було вже десь сто років, як не сто два. Він знав покійного діда все своє життя, власне, той і підписував призначення Гатчінза старостою. Так, так, на хуторі любили все незмінне.
– Саме так… Не пригадаю, щоб хоча б когось з них не спіткало яке лихо! Дивіться… ваш дід, зрозуміло, не будемо про це. Його батько, Генрі, загинув на дуелі у дев’яносто сьомому, ще до вашого народження, юний сер. Це йому було, Боже помагай, рівно сімдесят. А ще його батько, Томас, був підстрелений під час полювання, навмисно, чи ні, ніхто не скаже, у віці десь семидесяти п’яти, а рік то був… сімдесятий, в мене якраз друга донька народилася, це четверта дитина моя.
– Вражаюче, а ще пам’ятаєте?
– Чого ж ні? Завдяки закляттю осені, хоч і не такий ясний розум, як колись, але й не у пітьмах ходжу. У п’ятдесят першому прадіда вашого діда, званого Річардом, вбили на війні на континенті. Так хотів подалі від дому, кажуть, що там і помер, але тіло привезли, щоб знав! Це йому десь сімдесят три було чи що? Наступного вашого пращура, який був сином Джонатана Фернстона, але імені якого я не можу згадати, чи то Олівер, чи то Оуен, я водночас застав і не застав, бо мені було ледве дев’ять років у двадцять восьмому, коли отруйний кинджал знайшов його серце. Вбивцею виявився ревнивий сусід з роду де Кентервілль, і там така історія сталася, чому ж і запам’ятали, що…
– Вибачте, не відволікатимемося. А самого Джонатана стратили, як я пам’ятаю?
– Так. Лиш він один перетнув межу у вісім десятків років аж до вашого діда Джеймса. А потім його знайшли діти офіцерів-роялістів, проти яких він бився у громадянську війну. Кажуть, намагалися змусити зректися ідеалів Кромвеля, а потім повісили, коли відмовився.
– Моторошні часи, моторошні історії. Цікаво, що ніхто не спромігся полишити маєток за двісті років.
– А ось це, як кажуть деякі, теж ваше родове прокляття. Хоча так кажуть не всі. Версій так багато, що я не знаю, яка з них правдива.
Навколо гомонів шинок, це стало краще чути, коли обидва чоловіки замовкли.
– О, я дещо згадав: тут мав місяць тому зупинятися королівський посланець.
– Саме так. Переночував двічі, бо мав справи в маєтку, але гребував там спати, чи боявся проклять. Поїхав дуже роздратованим, сказав мені, що не може поділитися державною таємницею, але
Пітер хвильку поміркував перед тим, як спитати:
– Чи не знаєте, яка рослина чи мінерал можуть викликати в людини гіркий сум, з тих, що можна знайти навколо хутора?
– Мінерал, юначе? Таке враження, що ви звідкілясь приїхали! Вода Смутку, якщо її випити бодай стакан, змусить вивертатися від душевного болю найзлобивішого вбивцю!
Думка сяйнула їм обом водночас, і скрикнули обидва в унісон:
– Ви ж не думаєте, що…? Це цілком можливо!
Жаске відкриття
Подальші розмови з селянами мені принесли дуже мало користі: набір забобонів, що скасовували один одне, повторювані розповіді про натирання водою Смутку від розбитого серця чи втрати рідної людини — але зійшлися всі в одному, що пити її не можна. Лишається виявити, де можна було взяти ту воду, коли водограй не дзюрчить?
Нарешті озброївшись ліхтарем, Пітер біг сходами донизу. Запилені, всипані подекуди пацючими скелетиками, вони вели повз щільно закладені давніші катакомби. За якоюсь із стін почувся — або примарився? — мелодійний спів на кшталт хору.
Аж ось світло відбилося у поверхні… озера? Дивний гіркуватий запах стояв в повітрі підземелля. Чоловік освітлив все навколо, пересвідчуючись, що сходи тривають нижче, уходячи під воду.
Він обережно присів та подивився на воду, відчуваючи, як тілом розливається тепло полегшення. Біль втрати та страх загибелі від рук зловмисників чи власної минув.
“Це вода смутку. Але чому вона пахне сіркою? Її б помітили тоді в стакані.”
Роздуми Пітер взяв з собою нагору, і повернувся трохи згодом із місткою порожньою пляшкою. Булькання та дзюрчання води, що стікала горлечком, заспокоювало трохи забагато.
“Може, принести її привидам?”
Так він і вчинив. Грати впустили його без перешкод, мерці не підіймалися, лежали спокійно у вікритому саркофагу, видаючи бліде сяйво. Онук поставив пляшку між голів пращурів та дивився на те, як вона теж сповнюється світлом. Дід розплющив очі, виглядаючи живішим.
– Так, – мовив він майже справжнім своїм голосом, – ось це нас і привело до загибелі. Ти молодець! Візьми цього медальйона, там ключ від мого кабінету. Знайди синій документ та щоденник засновника роду.
– Зачекай! Хто вбивця?
– Не можу сказати. Щоденник має всі відповіді.
Мрець згас і замовк. Схопивши пляшку, Пітер побіг додому. Замочки в голові відпадали один за одним, знімаючи ланцюг з величезної відповіді, що робити далі.
– Гілле! Ось вас мені й потрібно, конче потрібно. Ходімо зі мною.
– Так, сер, – невдоволено мовив дворецький, суплячи брові та зиркаючи, чи не йде хтось коридором.
– Де мій батько?
– Поїхав у справах.
– Знову? Тільки й робить, що десь їздить. Але нічого. Принесіть мені келиха, негайно, до дверей кабінету пана Джеймса.
– Вони ж зачинені, сер.
– Я знаю, я хочу випити за упокій душі діда під дверима його робочого приміщення.
Коли Гілл повернувся із порожнім келихом, двері вже було відчинено нишком — ключем, захованим в медальйоні, як і казала примара. Вода Смутку полилася до келиха.
– Що це у вас за вино таке дивне, без запаху вина чи навіть… сільського пійла.
– Це вода. І ви її вип’єте за мого діда зараз.
– Що? – змінився в обличчі містер Гілл. – Ні!
– Чому? Не хочете пити просту воду? Здогадуєтеся, що з нею щось не так?
Той промовчав, але видав себе очима.
Пітер не витримав та висмикнув з-за пояса мисливського ножа, якого брав до крипти.
– Пийте, негайно, інакше…
– Господи, навіжена родина, за що це мені, – тремтливими руками Гілл взяв стакан.
– Знаєте, що в ньому?
– Здогадуюся.
– Пийте, покручу.
Дворецький пустив приречену сльозу ще до того, як випив. А відтак розридався, сповзаючи по дошкам дверей. Пітер прочинив двері та штовхнув нещасного всередину.
– Зізнавася, вбивце.
– Я не вбивця! То все ваш батько! – голосив літній чоловік, розмазуючи вологу почервонілим обличчям.
– Батько?! – озвірілий раптом молодий поміщик дав дворецькому ляпаса. – Не брешіть!
– Мені так соромно-о-о-о! Він не казав нічого, але я розумів. Воду він приніс сам, у дзбанку. Я приніс вино та мусив стежити, щоб не було інших слуг.
Збиваючись та давлячись від сліз, Гілл розповів таке, що Пітерові одразу захотілося і забути. Пляшка заклятої води, яку він тримав в руці, дещо в цьому допомагала, втім. Він покликав Лівстока та наказав вивести дворецького та закрити в кімнаті, бо той “нездужає душевно”. Такої злої втіхи ще не бачив він ні в кого на обличчі.
“Тепер — те, що від мене хотів привид.”
Щоденник лежав у скляній вітрині. В ньому ж, складений вчетверо, лежав документ із синіми візерунками.
“Угода на передачу маєтку, написана ще в лютому, на день народження дідуся! Але тут немає підписів. І вона закреслена!”
Про всяк випадок Пітер закрив дідового кабінета та сховався в своєму. Він читав до ночі, і занотовував до свого щоденника різне, зокрема й таке:
Дивний документ про передачу власності усіх земель Фернстонів, за умови вірності ідеалам Олівера Кромвеля. Його перекреслено навхрест. Що ж вони тоді підписали — і коли? А всі ці півроку перемовин?
У щоденнику Джонатана відсутні дві чи три сторінки за період, що міг би пояснити появу прокляття. Їх вирвали, здається, нещодавно. Треба пошукати в кабінеті батька. І ще дещо: після дати смерті Джонатана в його щоденнику хтось писав від його імені не його рукою. Схоже на почерк діда. Багато різної дивини, можливо, вийде здогадатися, як це стосується родинного прокляття, але поки що я не можу зрозуміти.
Вже сутеніло, батька все не було, як Пітер збагнув, що в нього немає більше часу, бо батько дізнається про дворецького та зчинить галас.
Ключа він не мав, ніхто із слуг чи дворецький не мав також. Тому Пітер просто підбурив Лівстока вибити двері.
Тріски ще падали на підлогу, а син вже нишпорив у шухлядах стола батька.
“Що це за дивина? Відрізаний фрагмент від угоди, згідно якої передається маєток, але прикраси на папері червоно-золоті, королівські! І тут є підпис діда і зрізано підпис батька. А це що? Списані пергаменті, наче хтось намагався підробити дідів підпис! Мені все зрозуміло, але як мені все довести?”
У відчаї він кинувся до крипти, балакати з привидом. Той кивав у відповідь на запитання про походження документу, але нічого не говорив більше. Не сказав нічого і про засновника їхнього роду, ані про щоденник, ані як зняти прокляття з родини — ані в чому воно полягає.
– Що ж робити? Дай мені бодай якийсь знак!
І тут покійна бабця простягнула дідові, а той взяв своєю рукою з іншого боку, та разом вони простягнули Пітерові могильно-блідоного вигляду сувій, запечатаний гербом з папороттю та каменем.
Примарний сувій
Дрижаки били пальці, якими Пітер Фернстон розгортав послання з того світу: так страшно стало, але він мусив знати. На пергаменті поволі проступали слова, а згодом і картинки, що поволі змінювалися, оповідаючи йому події, про які він лише здогадувався…
Джеймс та Леонора сидять за столом в своїх найкращих шатах. Це важлива зустріч, церемонія передачі маєтку від старшого покоління молодшому.Навпроти сидить самотній Джон, суворо підібравши губи.
“Радісний день, синку. Ми довго йшли до нього, багато суперечок зайвих, але я радий, що ти прийняв нашу аргументацію щодо цього.”
“Так, це мені далося нелегко, і навіть зараз я погоджуюся з поваги до тебе, мій шановний породителю, аніж тому, що мене зробить щасливішим це рішення, яке мені належить ще виконати.”
“Синку”, втрутилася матір, простягуючи до нього руку вздовж столу. Джон майже відсмикнув долоню, але стримався. “Ця битва давно програна і не варта сил. Якщо ми пристанемо на умови…”
“Так-так, я розумію, я згодився вже. Титул барона — це дійсно непогано.”
Сувій показав злі і напружені очі Джона в цей час. Вони видавали протилежне.
“Ось документ, який належить віддати гінцеві Його Величності, коли ти підпишеш.”
Джеймс розклав на столі прикрашену червоним чорнилом та золотими відтисками грамоту про передачу обійстя. Детального тексту не було розібрати, але за малюнками ставало зрозуміло, що це той самий пергамент, фрагмент якого зараз був в Пітера.
Обличчя наступника зберігало урочистий спокій, коли рука його ставила підпис під вибагливо виведеним іменем попередника. Онук одного та син іншого зрозумів, чому фрагмент не було знищено: бо підпис на документі з блакитними орнаментами виглядав бідно порівняно з цим. Щоб підробити цей витвір, батько мав би довго вправлятися.
“Ось і добре! Сподіваюся, нарешті з нашими проблемами буде покінчено!” посміхнувся дід, спостерігаючи, як Джон посипає дрібною тирсою зайве чорнило та здмухує її на підлогу. Бабуся Леонора кивала схвально також.
“Одного не можу зрозуміти, навіщо це вам, якщо титул дістанеться мені?”
“Тобі, твоєму сину, його нащадкам. Ми виправимо несправедливість багатовікової давнини, забезпечимо багатства і пошану, які ще застанемо в свої останні десятиліття життя. Основна ж винагорода дістанеться тобі за це рішення, яке ти, нарешті, прийняв”.
І знову сувій показав слідом за радісними обличчями старих злі очі їхнього нащадка.
“Вип’ємо ж за це!” почувся його глухий та жорстокий голос.
Картинки на сувої віддалялися з кожним порухом тосту, а коли бокали опустішали в усіх трьох, то глядач неначе опинився під стелею.
Сувій спорожнів на мить, і на ньому проступили чорними рисками такі окремі зображення: хтось, схожий на Джона Фернстона, ставить дзбана з водою поруч з графіном з вином — для розбавлення напою; ошатно вбрані Джеймс та Леонора сидять в камінному залі, закривши обличчя долонями; чоловік спускається сходами крипти, дуже глибоко, до води з джерела Смутку та набирає її до дзбану; двоє людей неквапно підіймаються сходами вежі, тримаючись за руки; ось обличчя Джона, перекривлене злістю та ненавистю, коли він виходить з крипти під вільхами; ось старомодно вдягнене подружжя робить крок назустріч Небуттю.
Пітер не витримав дивитися на це далі та зібгав сувоя.
Двобій з убивцею
– Все зрозуміло, батько набрав води Смутку та підлив до вина, а невеликий ковток викликав бажання випити ще, ще й ще, як це бувало в багатьох, хто її куштував. Насамкінець, дія цієї моральної трутизни змусила їх думати про самогубство без усіляких на те причин. Проте, чому батько так вчинив? Що таке вимагалося від нього? Титул! Титул не дається без присяги на вірність…
– Королю, – докінчив за нього глухий та злий голос.
– Батьку?! Як ти мене знайшов?
– Так само, як і ти мої сліди. Дивом. Здогадався, що ти нишпоритимеш тут в пошуках доказів, потім побачив, що ти вкрав того клятого пергамента з таємника. Але що то в тебе таке в руках?
Постать, чорна проти тьмяного світла з церковного двору, наблизилася. Пітер підняв високо те, на що дивився, та розгорнув. Говорив він, виливаючи з серця лють:
– Ось цей сувій все доводить, дивись, ось він показує, як ти труїш дідуся й бабусю! За що?
– Клятий покруч! Він мене зрадив, – раптом вибухув Джон. – За що? Ти ж вже здогадався, немає сенсу приховувати. Умовою для передачі маєтку була присяга монархії, проти якої боровся наш славетний пращур Джонатан Фернстон. Я не знаю, чому твій дід сам не зробив цього багато років тому, якщо вже так прагнув мати титул. Або наше родове прокляття то насправді сходження на людину маячні напередодні передачі маєтку далі по лінії наслідування. Зважаючи на те, що мало хто з Фернстонів дожив до вісімдесяти літ, певне, так і було!
– І ти вирішив позбутися тих, хто привів тебе в цей світ, аби не мати шляхетного титулу?
– А що, синку, ти вже його на себе примірив, еге ж? Хочеш бути бароном Фернстоном, так? Називатися лордом, а не просто містером.
– Та ні, я про це навіть не думав! – злякано вигукнув Пітер. Батько здавався все вищим, наближаючись до нього, вищим за людський зріст.
– Про що ж ти думав, га? Пристань на мої умови, на мій бік, і ми скинемо владу в Ангелії!
– Як? – кавкнув син.
– В мене є союзник. Житель цієї крипти. Можливо, тебе сюди привів саме він. Бо інакше, звідки в тебе той сувій?
– Тому ти весь час торочив, що немає ніякого прокляття, щоб я не ходив до крипти? Он воно що, то твій “союзник” тебе зрадив!
Джон скипів так, що здавалося в напівтьмі, що від йього шкіри полилося червоне світло.
– Що ти верзеш? Відповідай, ти зі мною, чи ні?
– Батьку, отямся, ти вбивця! Я не можу думати про твої владні інтриги, знаючи, що ти зробив! Прошу, запереч, скажи, що це брехня, чорна магія!
Металічне шарудіння, довге, тонке, видало, що батько оголив шпагу.
– Припини, будь ласка, оговтайся!
Тепер це не здавалося: Джона Фернстона дійсно охоплювало полум’я.
– Я доберуся до тебе, якщо ти не станеш поруч зі мною, синку, а потім я поговорю з тою примарою, яка мені дала силу і зрадила, видавши мої секрети черговому мерзенному…
– Не треба, чого ти хочеш?
– Віддай мені уривок.
Пітер підкорився. Доказ зник під одягом вбивці.
– Початок дуже промовистий. Тепер зрікайся короля та обіцяй мені стати разом проти…
– Батьку, на Бога!
– Немає! Ніякого! Бога! Та можу тебе розрадити — прокляття таки існує. І воно причина того, що я не хочу присягати королю на вірність!
Прохолодний кінчик шпаги торкнувся обличчя Пітера.
“Настала мить, коли я розумію, навіщо були всі ці уроки фехтування, і навіщо я пішов до крипти озброєним.”
– Сер, давайте заспокоїмося та обговоримо ваші умови, – улесливо почав він, повільно кладучи правицю на ефес своєї зброї.
– Нема чого обговорювати. Відповідай швидко, пуцьверінку, ти зі мною чи проти мене? – вогонь від тіла чоловіка навпроти ставав таким яскравим, що міг видати намір захищатися. Тому Пітер мусив діяти негайно.
– Я не пуцьверінок, а батько вашої онуки, сер! – клинок брязнув по клинку. Вони зайшлися в герці. Слова, такі потрібні, але такі зайві, більше не знаходилися в жодного. Спочатку двобій видавався жартівливим через влучання зброї по зброї, далі супротивники обмінялися кількома фінтами, спрямованими на роззброєння, а відтак і випадами на ураження кінцівок. Жоден не прагнув смерті іншого. Принаймні, наразі.
– Спинімо це безумство, сер! – крикнув Пітер.
– Навіщо ти б’єшся, якщо ти на одному боці зі мною? – шипів Джон. – Опусти шпагу, тоді поговоримо.
Всупереч раціональному судженню, син вирішив так і зробити в якийсь момент бою, коли відчув, що його притиснули до краю клятої водойми з гіркою вбивчою рідиною. Він знав, що батько бачить його рухи.
– Кидай, – прозвучав різкий голос. Впізнати це обличчя, підсвічене начебто зсередини, стало важко. Шпага булькнула ефесом у воду.
– Дурень, – розсміявся цей хтось невідомий, в кому не хотілося бачити батька, і кинувся в атаку. Пітера наче посунула вбік чиясь рука, вбивця заточився та, зойкнувши гучно, впав у воду, де борсався на мілині, видаючи звуки…
Ковтання.
– Ні, ні! – скрикнув вже Пітер та навпомацки кинувся шукати у воді батька. – Не пий!
– Пробач мені! – сльозним тоном заголосив той, б’ючи по воді руками. – Я не вмію плава… Я поганий ба… Я вбив тих, хто мені дав життя!
Він продовжував хапати ротом воду, коли фрази обривалися. Кричав ще щось про те, що рід Фернстонів приречений, бо з прокляття вихід лише смерть, і смуток то є доля цього краю.
– Папороть зів’яне, а камінь трісне! – вигукнув він, і в цю мить син знайшов руку батька, увійшовши за ним у воду та потягнув.
“Я стою на сходах, а він вже глибоко! Там проліт сходів, такий само, як інші, отже, він відплив туди, де води значно більше, і не може зрозуміти, що рухатися треба до мене!”
– Батьку, я тебе витягну, і все буде гаразд.
– Ні, не буде. Я вбивця. Я визнаю. Ти засадиш мене за грати і разом з бейліфом змусиш дати присягу, якої я не дам. Прощавай.
З силою безумця Джон Фернстон вдарив Пітера по руці іншою своєю, вирвався — та пішов на дно.
Requiescat in Pace
Марно бігав він по допомогу: доки зібралися люди, доки принесли мотузки й гаки — тіла володаря лиховісного маєтку вже не було. А до води Смутку заходити не боявся лише сам Пітер. Переливаючись через чоботі, вона забирала його бентегу та кликала скупатися. Набожні хуторяни, підкуті в знанні легенд, і без доторків до води знали, що господар про це зараз думає, і не хотіли спокуситися.
– Сер, його нема більше, – обережно мовив опецькуватий дроворуб, змотуючи мотузку.
– Мені важко повірити в це, – блякло відповідав Пітер. – Але ти правий, либонь.
– Що тут сталося? – староста Гатчінз вигулькнув з-за спин, як завжди, останній до розбору випадків. Засапаний, він підняв ліхтар над своєю потертою “посадовою” трикуткою.
– А ви хіба не знаєте? – втомлено мовив фактичний володар маєтку. – Я вистежував убивцю своїх старших родичів, слід привів мене до крипти, де, після спілкування з привидами, я виявив, що найімовірнішим підозрюваним виявляється мій власний батько.
– Отакої! І де ж він тепер?
Містер Фернстон пояснив.
– І які є тому докази, вибачте? – нерішучо підняв брови староста.
– Ніяких. Від нашого герцю лишилася тільки його шпага, яку він кинув, та оці всі сліди в багні і плісняві, в яких, можливо, хтось впізнає не лише мої чоботи, але й батькові. Тіло затягнуло в глибини проклятої води, якої він підпоїв свої жертви. Я дізнався про це, бо знайшов її залишки в дзбанку, проте це нічого не доведе стороннім особам. Хтось бачив, як до крипти заходив Джон Фернстон? Нічний вартовий?
– Ні, сер, – хуторянин, до якого звернулися, поправив капелюха схвильовано та похитав головою. Обличчя його було урочистим.
– Тож, старосто Гатчінз, вам доведеться повірити мені на слово. Якби я не втратив документа, який доводив, що мій батько підробив підпис діда на угоді про передачу маєтку, я міг би пояснити мотив його злочину. Стривайте, в мене дещо є!
Він сягнув до кишені за примарним сувоєм — та витягнув шматок брудного пергаменту, на якому нічого не відображалося.
– Цього варто було очікувати, – гірко розсміявся він, звук цей падав битим склом на каміння навколо. Сміявся та сміявся, а присутнім чулися сльози.
– Ходімо, сер, ми не звинувачуємо вас ні в чому, бо віримо вам, – улесливо сказав староста, беручи його за плече. Пітер підкорився та повільно пішов, ведучи за собою своїх людей. Так, тепер вже своїх. І що з тим робити?
“Ви мене не можете звинуватити, навіть якби й хотіли, бо так само не маєте доказів і проти мене. Навіть якби я всіх убив, щоб отримати цей клятий маєток. Продати б його комусь, але ніхто не візьме.”
– Але мушу зазначити, що після всього, що ви розповідали раніше про смерть ваших шановних пращурів, Вода Смутку звучить як ідеальна отрута, неймовірно небезпечна! А ми нею намагалися розраджувати людей…
Містер Фернстон кивнув, не дивлячись на співрозмовника. Перед очима в нього в’янула папороть на потрісканому камені. Бічним зором він помічав запечатані входи на різні рівні крипти, які вони намагалися зламати нещодавно.
– Вона небезпечна. Це все небезпечно. Тут живе хтось небезпечний.
– Про що йдеться? Якийсь привид?
– Не знаю, злий дух, сам Сатана чи Похмурий Жнець власною особою. Я не певен, що говорив із примарою свого діда. Не певен в тому, що він казав мені правду про потойбіччя. Певен в тому, що батько був не при тямі, і його наче, знаєте, охопило якесь пекельне закляття.
Вони підняли очі до вранішнього світла, що пробивалося несміливо з іншого боку крипти, як надія на краще.
– Ми завалимо вхід до крипти, – хрипко мовив Пітер, дивлячись в небо між вільхами.
– Що? А як ваші померлі тут?
– Винесемо і перепоховаємо на цвинтарі, разом з усіма. Крипта небезпечна навіть для померлих.
– Але ж… старовинні домовленості?
Чоловіки зупинилися на вході.
– А що з ними? Там щось було про те, що ми маємо залишити тіла своїх предків?
– Певне, я плутаю, і там говорилося про дозвіл їх залишати, – подивився в землю староста, який не хотів сперечатися.
“Він таким не був ше вчора. Страх перед авторитетом? Прокляттям? Чого я ще не знаю в цьому світі, в якому прожив все життя?”
– Тоді робимо, як я сказав.
– Так, мій пане.
Пітер зробив кілька кроків геть від крипти, озирнувся, щоб подивитися на неї і розгубленого старосту, який чекав на решту хуторян, і гукнув:
– І ще дещо: як ти ставишся до того, щоб я присягнув повноцінно на вірність Короні?
Перелякавшись, староста підбіг до нього і заговорив пошепки:
– Чесно кажучи, мене все влаштовує, як є. Вирішуємо все самі по собі, податків менше сплачуємо. Хоча деякі селяни з навколішніх поселень за це. Тож давайте не підбурювати поки що, якісь розмови, суперечки…
– Зрозуміло, – кивнув містер Фернстон. Тепер і дійсно було зрозуміло, хоча й запізно, чому так часто батько їздив верхи подалі від будинку. Він не носився із важкими думками, а прагматично вибудовував авторитет.
“Будуть проблеми, ох, будуть. І я заледве розумію, як саме нас проклято, досі, не те, що як це прокляття зняти!”
А тим часом день сплинув швидко, за ним — ще один і ще, доки всі тіла не були винесені з зали в крипті, поховані з повторною церемонією освячення могил преподобним Чействайзом, і доки міцна кладка з важкого каменю не закрила пащеку Вільхової крипти надійно.
Вітер міцнішав, перетворюючи плаща Пітера Фернстона на крило крука, а він все не міг відірвати погляд, не міг не дослухатися — чи не рветься щось на волю з того клятого підземелля?
Повернутися до конкурсу: СПРАВА ПАХНЕ ЖОВТНЕМ: фантастичний детектив
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
МолоднякНаступний запис
НАСТУПН.
Вовчі ягоди
Вільхова крипта: 9 коментарів
Ina Igel :
21 Грудня, 2022 о 10:27
Схоже на почпток серії…
0
Увійдіть, щоб відповісти
Павло Шуря :
19 Листопада, 2022 о 14:30
Добрий день, Авторе)
Хочу звернути вашу увагу на нюанси побудови речень.
Ви пишете: «Розправивши чорного плаща-накидку та глибше насадивши ціліндра на голову, син власника маєтку, навколо якого виріс хутір, зробив кілька кроків порослою травою бруківкою».
Таке речення складно читати.
Через нагромадження інформації складається враження, що хутір виріс навколо власника маєтку. Він стояв, а навколо нього ріс хутір. Звісно, хутір ріс навколо маєтку, але Ви намагаєтеся в одному реченні показати кілька змістових шарів.
Далі:
«Він звично шукав поглядом папороть, що пробивалася між камінцями»
Чого звично?
Він завжди її шукав?
Це його звичка – шукати папороть? Хай так.
Далі:
«Сквайр зробив ще кілька кроків, поки що відгороджений від крипти фонтаном, з трьох грифонячих голів якого вже давно не струменіла вода».
Хто від кого відгороджений?
Сквайєр відгороджений? Гаразд.
Але далі знову перевантажений деталями опис: фонтан з трьома грифонячими головами, з якого вже ДАВНО не струменіла вода. Знову забагато інформації, мізки мають встигати собі це все вибудовувати і фонтан, і грифонів, яких цілих три, і ще й вода звідти давно не тече. Те що вода давно не тече має принципове значення у сюжеті?
Ці питання вам задасть хороший редактор.
Ви вбудовуєте у речення забагато пояснень/деталей.
Вони готичні, але їх забагато.
І подивіться, як ви вдало їх подали в іншому описі:
«Діставши важкий чорний ключ, Пітер зібрався з духом та закрокував пологими сходами донизу. Різблені стіні супроводжували його сходження».
Приклад вдалого стилю, браво!
Я заморочився, набрав ваші речення, бо сайт не дає їх копіювати, щоб показати вам цікаві нюанси. Хай щастить))
1
Увійдіть, щоб відповісти
Мавка :
12 Листопада, 2022 о 2:00
Вітаю, Авторе!
А от сподобалось. Просто сподобалось, без всяких “але” і бажання копатися, чи достатньо детективний у вас детектив 😉
Але таки одне “але” є 😉 З розряду “самдурак” 🙂 Ваше оповідання – одне з кількох на цьому конкурсі, з назвою якого в моїй голові трапляються дивні речі. Ні, на відміну від інших трьох оповідань з подібним феноменом, мій мозок назву вашого не перекрутив. В плані прочитання слів. А от в плані розуміння… я чомусь “крипта” зрозуміла я “криптовалюта” :)) уявіть, як тупила на початку, читаючи оповідання з цією думкою в голові :))))