Заголовок
1. Пась-пась
Я хотів розповісти старенькій Марусѝні, що її внук Лев має стати моїм наступником. Колись пізніше, як прийде доленосний час. Тобто і я не знав, коли, і він теж не знав. Бо в нашій справі то так є, що все вирішує Бог, а ми тільки проживаємо. Спочатку я думав залишити це знання собі, але що ближче до осені, то більше став відчувати надходження того моменту, а Лев усе не приїжджав. Я був один. Я мав скоро піти з Барáнівки, залишити йому тут свою посаду, а його не було. Тому не витримав, і пошкандибав до Марусѝни – до його бабці. З його мамкою не хотів балакати, бо вона б не зрозуміла. А бабця – стара мудра жінка, життя прожила і взагалі у мене з нею ділова дружба.
Так я себе вмовляв, ідучи в Жáборицю через кладку, потім по вулиці, викладеній круглим камінням, потім стежкою до хати Марусѝни, під сам ліс. Повторював собі, що хлопця не можна покинути без настанов і підтримки. Як приїде, мусить мати плече. А раптом я вже піду на той час? Ні, месенджер – це не то, там душу не передасиш, тільки тексти. Ми з ним у месенджері рідко спілкувалися, а Лев іще такий, що може запросто не відписти. От Марусѝні я через месенджер точно не передав би те, що на серці. Тільки очі-в-очі. Бодай тому, що інтернетом вона користуватися не вміла і вміти не хотіла.
Я Мав карасиків, то виміняв у бортника Альоші для неї на мед і пилок, взяв два мотки пряжі овечої зі своїх запасів, пару пачок соняшникової халви, яку вона дуже любила, і пішов оце на розмову.
– Пась-пась-пась, – почув я ще від хвіртки і став визирати Марусѝну у подвір’ї, а що руки були повні подарунків, то поки все переклав в одну і потягнувся відчиняти, то вона показалася сама. Мене, схоже, не помітила.
Я лише набрав повітря в легені, щоб привітатися, і вкляк.
Невеличка кругленька Марусѝна моторно човгала калошами по подвір’ю і різочкою поганяла молоде деревце. Деревце! А воно бігло від неї, все хотіло чкурнути в хащі кропиви, за якими проломаний пліт і можна втекти до сусідського обійстя, де давно ніхто не живе.
Пачка халви випала мені з руки і ляснулася об землю. Марусѝна завмерла, поволі обернулася до мене з дальнього кутка двору. Деревце теж завмерло, наче там і росло.
– Бог поміч, доброго дня! – випалив я з-над хвіртки і пригнувся, щоб підібрати халву. А якщо по-чесному, то сховався, аби дати простір хазяйці і змогу приховати все, що має бути приховане від непрошених очей.
Коли я неспішно випростався, вона вже крокувала до мене. Різочки не мала, рум’янець поволі сповзав з її щік, а неприродня усмішка так само повільно розпливалася на її круглому обличчі. Я не пустив пари з вуст.
– Михайле, добрѝдень. Заходь, божий чоловіче, раз прийшов, – Марусѝна відщипнула клямку і відсунула хвіртку. Штахетини проїхали по дугам паралельних канавок, виритих у землі. Одна затнулася, і хвіртка не хотіла відкритися, як треба. Але я проліз.
– Давайте, вам то направлю? – кинув на ходу.
Марусѝна зраділа. Може тому, що тема так плавненько перетекла на безпечний предмет.
– Дякую, Михайле, дякую! Хто б іще поміг старій?
– Ну, то хіба би Лев приїхав, – підхопив я нагоду.
Марусѝна відмахнулася і стала тягнути мене до літньої кухні:
– Ходи, чаю нап’ємся. Я якраз запареної липи маю.
– А я вам меду приніс!
Та сплеснула руками і вже бігла переді мною до облізлого вуличного столу, що стояв попід літньою кухнею. За ним завжди засідала в теплу пору в тіні грушки, щоб не паритися в хаті.
– А коли Лев приїде, не знаєте? – повторив я спробу.
Марусѝна не почула, чи не захотіла почути, зникла в затінку літньої кухні, стала там тарабанити начинням. Я знав, що мені у ту святиню зась, то і не поривався, став біля столу і повикладав, що приніс. Поки хазяйки не було, роззирнувся подвір’ям і побачив те деревце. Стояло серед кропиви, ніби там і виросло. От тільки я знав, що кілька хвилин тому його там іще не було. Ну і не місце то для молодої вишеньки. Тепер розгледів, що це була вишня. Відчув дивний повів від деревця, ніби воно на мене дивилося у відповідь.
– Кхм, – старечо відкашлялася Марусѝна просто над моїм вухом. Я сіпнувся і обернувся до неї з винуватим виглядом, як хлопчак до вчительки, який щойно смикнув однокласницю за косичку.
Вона нічого не сказала. Поставила на стіл чайник, закутаний у спеціальний кожушок, щоби швидко не холонув. Подякувала за подарунки. Марусѝна завжди все приймала радісно, як дитина. Зараз усміхалася, як на мій смак, трошки засильно. І трошки задуже цікаво приглядалася до мене. Щебетала про те, як щасливо встигла зібрати яблука і нав’ялила гарбузи на зиму, що в’ялені вони стоять, як миленькі, місця менше займають, а до пшоняної каші їх добре додавати і такими. Розповідала, що насушила білих грибів і дасть мені цілу нитку. Я знав, що це скарб, подякував щиро і захоплено. Тоді Марусѝна пішла в літню кухню за кип’яточком, а я знову впився поглядом у вишеньку. І того разу деревце потягнулося до мене віттям. Тепло було, листя ще і не думало жовтіти, хіба що набрало того відтінку густої зелені, що буває після перших вересневих дощів. І листочки на ручках-гілочках цього деревця всі були на місці, цілі, зелені і хороші.
Марусѝна пройшла переді мною, ніби перерізала тонкий зв’язок між мною і тим деревцем. Віття повернулося на своє місце, а я наче прокинувся. Марусѝна заговорила, лукаво усміхаючись:
– Михайле Кристофоровичу, слухай, дорогенький. Треба твоя допомога, – я подумав, що вона про хвіртку, але бабця несподівано завернула: – Це для Павлѝни. Знаєш ти її, правда? Вона оранжерею тримає, на тому кінці Жáбориці, – Марусѝна вказала пальцем, на якому.
Я знав. Така в мене робота – всіх знати у Барáнівці, у Жáбориці, у всіх найближчих селах.
– Та запросто, матінко, – погодився. – А що там треба?
– А ми підем оце зараз до неї, нехай-бо сама розкаже.
І ми пішли. Чай швиденько прибрався з вуличного столу, я вкотре вразився рухливості Марусѝни. А про Лева якось не вдалося поговорити. І про деревце, слава Богові, моя господиня теж не підіймала теми. Отакий запечатали ми мовчазний пакт: я не говорив про Лева, вона – про моє безслівне спілкування з вишенькою. Я б сказав, що найперше то я не запитав у неї про випасання живого деревця, але якось не відчував своєї особливої заслуги в цьому. Відчував себе винним, бо то ж я підгледів те, що не мав би. Дивно було мені. Отож, виходило, що я маю перед Марусѝною вже цілих дві таємниці. Недобре.
2. Місія від Павлини
Уже вечоріло, коли ми підійшли до обійстя тітки Павлини. Я навіть защіпнув пальто, бо потягнуло холодом, коли сонечко сховалося за верхівками жаборѝцьких сосен. Павлину я називав тіткою не за віком, бо вона була десь ровесницею Марусині, а більше за сприйняттям. Вона вирощувала квіти на продаж, і більше нічим для мене особливим не вирізнялася. Для неї я ніколи не приносив меду на прохання, не піднімав плоту, не копав города, не рубав дрів і навіть не домовлявся з Андрієм із Ві́рлі про те, щоби той привіз їй брикетів або комбікорму. Навіть не був певен, чи тримала вона якусь звірину. Знав, що жила сама, а хто їй допомагав, то без поняття. А це означало тільки одне – все у Павлини було добре.
Чорний песик задзявчав, коли ми з Марусиною звернули з дороги в бік воріт тітки Павлини. Видалося, ніби хазяйки нема вдома. Але впевненість моєї супутниці підказувала, що це не так. Марусина не поспішала заходити, зволікала навмисно, а настрій їй помітно зіпсувся. Я покликав уголос, удав, що ми забоялися песика. За хвильку тітка Павлина з’явилася з-за хати, закутана в козячу хустку поверх червоного пуховчика, можна б сказати, модного, бо защіпався навскоси, як дівчата в Баранівці носять, а бабці її віку зазвичай цураються. Статечна, висока, міцно збудована, гордовито піднесла голову, коли нас побачила. Я трохи здивувався.
– О, чого тобі? – малопривітно гаркнула Павлина замість привітання до моєї супутниці. Мене ж не помітила.
Далі відбулася дивна розмова. Марусина вирекла досить серйозним тоном без всяких вступних забав:
– Він тобі поможе, стара.
– Він? – скептично окинула мене оком хазяйка обійстя. А досі не запросила нас увійти, так через ворота і балакала.
– Ну, кажу, що поможе. Він вміє бачити, – і тут моя Марусина хитро примружила очі і зачіпно ствердила: – Ти не знала.
Павлина пирхнула сердито і розвернулася до песика, який продовжив уїдатися на цепу біля хати:
– Циць, тобі кажу!
Песик зник у буді.
– Впускай нас, стара, аж туди, – Марусина махнула рукою поза хату, – Зараз сама побачиш.
– А як не вміє?
– А як не вміє, то і не побачить. Що тобі з того відпаде? – Марусина веселішала на очах.
Тітка Павлина зиркнула на мене своїми чорними очима, відчинила ворота і повела нас стежкою туди, звідки була вийшла. За хатою в неї, як я і очікував, стояли теплиці, обтягнуті півпрозорою плівкою і низенькі літнички на розсаду. Ми увійшли в одну з теплиць. Ще було досить видно надворі, хоча надходили сутінки. В теплиці було тепло і волого, пахнуло землею і квітами. Я розгледів рівненькі рядочки тюльпанів і більші – айстр, охайну стежечку посередині та на її кінці – низеньку табуретку. Певно, хазяйка сиділа на ній, коли скубала бур’яни. Ми пішли стежкою, терпкий аромат вдарив у ніздрі. Хазяйка придивлялася до мене. Я чувся незатишно і хотів би дременути, але Марусина затулила мені тил, легенько підпихала ліктем. Ми всі троє стали вервичкою серед квітів і мовчали. Тоді зі мною сталося щось дике.
Я почув легкий шум, і в ньому розрізнив голоси. То були тихенькі перемовини. Я глипнув на кожну бабцю по-черзі, обидві мовчали, міцно стиснувши губи, я б сказав, показово. І в очах у кожної стрибали бісики.
– Чує, ага, – мовила тітка Павлина. – Добре, стара, твоя взяла.
– Вибачаєш?
– Вибачаю, що ж. Користь з тебе таки є.
Вони простягнули одна до одної руки повз мене і потиснули по-діловому. Я, напевно, мав дурнуватий вигляд, бо обидві похихотіли і замовкли, шикаючи на мене і притуляючи вказівні пальці до сухих губ. Тобто я мав мовчати, хоча і так мовчав. Тоді я почув ще чіткіше:
– Матінко… матінко… сонце сіло. Дай спокій. Чужі люди. Дай спокій. Матінко… – то квіти просили, щоб ми пішли геть.
Павлина випхала нас із теплиці на холодне осіннє повітря. Я аж замерз – чи то від різкої зміни клімату, чи то від надлишку почуттів. Господиня запросила нас додому, увімкнула світло, а у вікнах густішала вечірня синь. Жінки пересміювалися і стали м’якші самі по собі і одна до одної. І навіть до мене.
Ми знову пили чай – напар із лісових трав, я навіть не зміг вгадати, що Павлина до чайника накидала. Упіймав за хвіст думку, що геть не просте зілля вона варить. Питання брикалися в моїй голові, але вдчував, що вести розмову має господиня, а не я, і навіть не моя Мрусина, ми тут були гістьми, і то аби-якими, не сказати, що дуже прошеними. Але господиня вже не лише нас терпіла, а явно хотіла донести щось важливе. Я відчував певне торжество в повітрі, ніби зараз має статися щось величне. Впевнився, коли Павлина заговорила до мене, склавши руки на грудях:
– Ти, Михайло Кристофóрович, виявляється, свій чоловік. А я давно підозрювала. Ходиш такий, все знаєш, всім безінтересовно помагаєш. Ну то і мені тепер поможеш, – ствердила, не запитала, без краплини сумніву, ніби я вже на все погодився.
– А що вам треба, мила пані? – мовив я м’яко, як завжди. Але серце тьохнуло.
– Через шість днів буде Еквінокс, рівнодення по-нашому. Ти підеш мені за саджанцем, – вона помітила здивування на моєму обличчі, але не дала по собі того знати. – Підеш до Ле́синих лип, вклонишся їм і візьмеш гілочку. Найнижчу, з північної сторони. Ножа гарно наточи і відтинай уміло, щоб без всякого мені лахміття. Отако, два пальці від стовбура, – вона показала на скільки я маю відступити. – Місце промий, воском замаж і забинтуй. Можеш собі взять три краплі соку, не більше. Це якщо він буде. А треба, щоб був, нехай і повільно скрапле, бо інакше гілочка пропаща.
Тут мої брови залізли так високо на лоба, як тільки могли. Павлина зітхнула, як вчений мудрець найвищого рангу, якому принизливо пояснювати неофітові першу і найпростішу формулу своєї науки.
– То це ж прищепа, а не саджанець? – засумнівався я. Чомусь перепитав саме це, а не все інше, що було дійсно незвичним у її проханні.
– Ні, – Павлина відпвіла коротко, і я зрозумів, що пояснень не буде. Жодних. Можна і не перейматися. – Просто зроби, Михайле, – вона підтакнула сама собі кивком голови.
– Добре, – я хоч і розгубився, а професійна звичка взяла своє, тому погодився одразу. – А чому вам треба я? – не втримав все-таки цікавість в ризах.
– Бо я буду горобину збирать.
Ясніше мені не стало. Тут я собі залізно постановив повивчати давніші звичаї. Такі з років ста то я знав, трохи позабував, бо мало чому зараз слідувано, але про гілочки з Лесиних лип навіть не здогадувався. Сам то я покладав квіти до нашої Лесі, з тих Косачів і Драгоманових, неодноразово, бо це найближча її святиня, але не думав, що хтось, крім мене, використовує це місце сили. І тим більше, в такий от спосіб.
По своїй промові Павлина випросила нас геть, хоча ґречніше, ніж була зустріла. Бачив, як моя Марусина відтанула і зітхнула із полегшенням, коли за нами зачинилися ворота.
Поверталися ми в повній темряві, бо Місяць іще був не вийшов. Я мусів провести стареньку додому, звідки взяв, хоч зараз вже не був такий певний у її безпомічності. Марусина зробилася якась надто весела. Розповіла мені:
– Якось Павлина мене взяла до себе помагать, а я вирвала не то зілля, що треба, і вона на мене взлилася. А вирвала я той Apium Secalinum, селеру тобто. Особливий кущ, який вона посадила рівно опівночі на Йоль, тобто на Коляду. Я сплутала її з петрушкою, – Марусина прицмокнула. Я подумав, що трохи негарно з її боку так кидатися нехристиянськими термінами переді мною, але не став її перебивати. – Це якраз було в той рік, коли Лева батько загинув. Я тоді певні штуки для малого робила і для старого, трохи була розтріпана, знаєш.
Я знав. Пам’ятав ті дні чудово. Зітхнув. Я тоді теж молився за обох, і за мамку Лева теж. Оце, виявляється, намолили ми з Марусиною хлопцеві сили. Не знаю, чи то на краще. Може, хай би був звичайним, без всяких місій?
– Ото вона мені простити не могла стільки часу, Михасю.
– А я оце згодився зараз?
– Згодився, горобчику, – Марусина хихотнула.
У темряві була видна доріжка перед нами і більше нічого. Мої думки побігли нею, але Марусина їх повернула своєю старечою говіркою:
– З тою липовою гілочкою – це ціла біда, бо її взять має чоловік. Бо це ж Еквінокс, рівновага має буть. А Павлина не могла нікому довіритись останні роки. Сам знаєш, нема в неї нікого.
– Угу, – я знав, така була робота. Тепер розумів, що нічого я насправді не знаю, бо пропустив найважливіше з того, що діялося довкола моєї Баранівки. – Вона відаюча? Як і ви, матінко? – в темряві ночі і на ходу було легко розкривати душу.
Марусина тільки весело і хрипко крякнула у відповідь. Я її часом губив з поля зору, бо ж маленька була, у темне одягнена, попід руку мене не брала, бо ж не любка якась мені, а правдива відаюча. Розчинялася в імлистій ночі. За кілька кроків запитала:
– Ти мені щось сказать хотів?
– Так, – думки знову збилися в моїй недолугій голові: сказати про Лева, чи дотиснути про вишеньку і Марусинині сили, про Лева, чи про вишеньку?
– Обидва кажи, – вирішила за мене Марсуина.
Тут мені зробилося ніяково. Чого було критися перед тою, що читає думки? Ну або тільки добре відчуває мій стан, хоч то не є велика різниця.
– Літом я дізнався ім’я свого наступника, – видушив з себе, і мені полегшало.
– Який замість тебе буде Баранівку берегти? – здогадалася старенька.
Про мої обов’язки ми ніколи в житті з нею прямо не говорили. Я собі спокійно жив, хранительствував, хіба котові своєму розповідав, і не мав зайвих турбот. А тут он, розкрутилося, зараза!
– Угу, і навколишні села, – додав я для повнішої достовірності.
– То Лев, правда? – обережно мовила Марусина. Знову в десяточку.
Вона аж сповільнила кроку і стала серйозніша, я це навіть у темряві вичув.
Марусина плеснула в долоні, і між ними спалахнув вогник. Невеличкий, але достатньо яскравий, щоб я зміг розгледіти її зосереджене дрібне обличчя, задерте догори, а вона – моє. Я ж на дві голови вищий. Стали одне навпроти одного на краю дороги, закриті від хатів високими кущами давно відцвівшого жасмину.
– Це добре, – вона заглянула в саму глибину моїх очей, в саме моє єство, і той погляд пробрав до кісток. – Добре, що ми дізнались наперед.
– Угу.
– Бо ти ж у свій час не знав, ти прийшов, як був, і навіть не розумів довго, що маєш робить. Агась?
– Ну, – я кивнув на підтвердження. Боже, звідки вона все знала?
Марусина усміхнулася. Відблиски жовтого вогню грали на її обличчі, на хустці та на розкритій долоні.
– Як я ще мала́ була, то мені моя відуща розказала все про тебе. То я тобою трохи користалась, дорогенький, – тут вона захихотіла, беззвучно і по-доброму. – Не маєш старій за зле?
От жеж! А я думав, що так чудово закамуфлювався і вже перевалило за дюжину десятиліть, відколи тут господарюю! А вона, стара відьма, все знала! Я розсміявся вголос.
– Ти хотів буть єдиним, Михайлику, таким поважним і важливим. А от пех – ти не один! Бач, як воно?
– Бачу.
3. Геройство на Еквінокс
Через шість днів я зайшов до Павлини. Песик її кудись подівся, ворота мені відкрилися самі, я тільки руку встиг підняти, а вони вже заскрипіли. Незвично мені було таке отримувати від інших, бо досі то була моя справа – дива чудити. Павлина мені видалася ще вищою, ще більш поставною, а очі її сяяли силою.
– Чого прийшов? Ще ж не північ. Маєш гілочку? – запитала з порогу темна постать Павлини, залита світлом з хати.
Я і сам не знав, чого прийшов. Показав їй ножа, якого приготував для справи. Холодна ніч була, то я його сховав під плаща, прищіпив із чохлом до паска. Знаряддя і квіти сховав од вітру в сумку.
– Що, хочеш якогось благословення? – Павлина всміхнулася, коли побачила мою розгубленість. – До-обре.
Вона не впустила мене на поріг, а сама пішла вглиб хати і одразу повернулася, сипонула мені в обличчя жменю зерна – отак, запросто, з розмаху. Я заледве встиг примружити очі і сіпнувся всим тілом від несподіванки. Але дійсно збадьорився від того благословення.
– Дякую! – я вклонився, приклавши праву руку до серця, як кланявся до лип, як завжди хотів уклонитися живій Лесі. Не вийшло, бо я ж прибув сюди вже після її відвідин, у роковини її смерті, коли Липи мене покликали.
Павлина теж вклонилася мені. В її очах промайнуло зацікавлення, а долоні її злегка мерехтіли, через них лилася сила. Я її трохи взяв, бо та сила вдарилася мені в обличчя разом із зернятками пшениці. Почувся впевненіше.
Не була то спокійна ніч, третя по повні. Крони дерев колисалися і шуміли від поривів вітру, людей на вулиці не було, пси по будах підгавкували і підвивали. По небу гнали розірвані хмари, то вкривали Місяць, то давали йому кинути скупий холодний промінь на землю. По обочинах скакали невидимі в темряві створіння. Аби хоч живі і справжні, в чому я не був упевнений.
Якось довго я човгав від Павлини до Лесиних лип. Подумав уже, що мене блуд взяв. Але там не було, де блудити. Я читав собі літанію до Богородиці та мацав ножа при паску через тоненьку тканину кишені мого пальта, і так собі крокував. Хтось за мною йшов. Чув, як лапи перебирали по втомленій траві, по стежкам і калюжам. Багато лап. Багато очей світилися з обочин на мене. Підвивали, скавчали, рохкали. Терлися об мої ноги, чув їхнє засапане дихання і сморід брудної шерсті. Ледве не біг. Не можна було бігти, дражнити їх, бо кінець би мені настав.
Я мав букетик хризантем у сумці. Взяв їх не у Павлини, хоча так було б простіше, а заготував зі вчора, купив у магазині в центрі. Мав надію, що ці куповані не жили, а були тільки квітами. Всю дорогу прислухався, чи вони до мене говорити не будуть із сумки. Мовчали. Радів, що можна було думати про них, а не про переслідувачів у темряві. Ще думав про пшеницю, якою мене окропила Павлина. Чи ж би не ці священні зерна вберегли мені життя на шляху?
Пам’ятник виник переді мною несподівано, ніби часопростір смикався, то віддаляв мене від мети, то різко наблизив, та так, що я ледь не вліпився в постамент, а по граніту перед моїм носом блиснув срібний промінь Місяця. Переслідувачі мої залишилися в тіні, на кілька кроків позаду. Далі скавчали і тихо перебирали лапами по асфальтованій доріжці та по землі.
Я віддихався, втер холодний піт з чола і тоді вклонився до Лесі. Склав неживі магазинні хризантеми перед пам’ятником. Мене трусило. Простір смикався, двигтів, вітер насилювався, як і калатання мого серця. Я то собі не накрутив, а відчував. Усим тілом чув хвилі сили, які били від Лесиних лип. Ті хвилі наче стримували звірину, яка прийшла за мною. Сподівався, що нормальні люди того всього не відчувають. Вагався, а на серці з’явилося мало не побожне благоговіння, подяка тим хвилям і зерну Павлини. Треба було зробити справу, щоб мене дві відаючі бабці не засміяли.
Старі липи височіли за пам’ятником, посаджені малою Лесею. Ці кілька дрібних кроків до них ступив так тяжко, наче крізь товщу води, а останній – як через густий кисіль. Не попередила мене Павлина, що липи ставитимуть опір. Проскочило мені в думках: “А що, як у Павлини мотив нечистий? Може, це якась підстава?” І тієї миті почув тоненький сміх.
Я стояв при самому старезному стовбурі, чув ледь пліснявий, прілий запах його кори, прислухався. Тоді з-за липи з’явилася тендітна постать. Не вийшла, а саме виникла, ніби згустився порив вітру. Зависла від мене на витягнуту руку, зазирнула в моє обличчя, а її лик не можна було вловити, так мінився.
– Павлина – добра, – засюрчала срібна мова. – То ти сумніваєшся. Ти.
Мені стало дуже зимно, особливо в литки. Я сховав руку з ножем за спину, захотів піти геть.
– Добра. Добра, – зашелестіло звідусіль.
– Ходи, візьми, за чим прийшов. Якщо певен, – знову мовила постать і розвіялася.
Я повільно і глибоко втягнув сире повітря у легені.
– Добра. Не бійся, – шепотіли дерева.
– Смішний. Старий. Боїться, – підтримували трави.
Я повірив.
Враз стало мені так затишно серед того багатоголосся, як вдома. Я усміхнувся і відчув, що спротив від липи зім’як, полегшав, простір розступився. Мені дозволили, можна було підняти руку і взяти гілочку. А вона сама до мене потягнулася, тоненька, з півметра довжиною. Коли різав її, на два пальці від стовбура, то відчував, що їй не боляче, що так треба.
Усі три липи схилили до мене гілля, посипали листочками. Бачив, що деякі вже пожовкли. Падали довкола, кружляли, сяяли, як щире золото. Дерева шуміли:
– Візьми. Візьми. На благо. Нарешті прийшов. Новий прийде. Скоро, скоро.
Мені було все добре видно, навіть телефона з ліхтариком не треба було діставати. Дерева підсвічували мені золотими листочками. Глянув догори – наче зоряне небо побачив. Я обмив спил криничною водою з пластикової пляшечки, а як хотів уже вощити і бинтувати, помітив, що з пеньочка височився сяючий золотом сік. Я і забув про дозвіл Павлини, вилив рештки води і набрав у пляшечку рівно три краплини соку Лесиної липи. Потім витер паперовою серветкою спил, що зостався від гілочки, і закатав розігрітим у долоні воском. Забинтував обережно під спів дерев і трав. Тепер слова було важче розпізнати, бо вони всі балакали одночасно, а ще позаду мене підвивали вовки, мекали косульки, рохкали кабани і шаруділи ще якісь створіння, від чого в мене їжачилося волосся на спині.
На відходному я знову вклонився. Тепер не поспішав. Справу зробив, а попереду на мене чекала зграя дикої звірини. Незнати, чи вони теж чули співи дерев про те, що я – хороший, хоч і смішний.
– Чують, чують, – зашелестіли липи.
– Іди, старий. Не бійся, – додали травинки з-під моєї правої стопи. Я відскочив. Вони захихотіли.
Я ступив крок від Лесиного пам’ятника, і Місяць зник у густих хмарах. Я різкіше почув сморід вологої шерсті. Ступив ще крок. Почув скавуління, але досить далеко, на кроків п’ять збоку. Звірина розбредалася. Липи затихли, а вітер послабився. Я пішов, спочатку боязко ступаючи, але дедалі впевненіше. Простір ще трохи пружинив, але не так сильно. І блуд не брав.
4. Дяка
У хаті Павлини було темно, але я побачив легке сяйво понад дахом, воно лилося від теплиць. Знайшов обох пань-відаючих надворі біля літничків, а у великій теплиці світився пилок на квітконосах хризантем і тюльпанів. Я урочисто простягнув Павлині гілочку, як найдорожчий клейнод, як гетьманську булаву. Вона широко всміхнулася і прийняла дар. Отак просто, взяла гілочку правою рукою, а лівою поплескала мене по плечі.
Вітер шарпав поставленим сторчма комірцем мого пальта і чуприною, свистів у вухах, а вони мерзли. Я не хотів надягати шапки, бо прагнув бути заодно з природою тієї ночі, не пропустити жодного звуку. Квіти у Павлини тихенько співали. Дерева і кущі бродили городом і подвір’ям. А всі вони тендітно сяяли в цю особилву ніч.
– Що тобі розповісти, старий? – запитала Павлина, цього разу турботливим і приємним голосом, хоч величність із нього нікуди не ділася.
– А що можете? – відказав я та відчув, як щось потягнуло мене за край пальта. Глянув донизу і побачив знайому вишеньку. Я так різко вдихнув, що майже скрикнув від несподіванки.
– Пась-пась, – виравлося в мене.
– Так, це вона. Ти впізнав, – поруч старечо засміялася дрібненька Марусина.
Вишенька теж засміялася і відскочила. Подріботіла за теплицю.
– Вона ще не вміє говорить, але розуміть то розуміє, – примружила очі-вуглинки Марусина. Гукнула туди за теплицю: – Гей, Паська, чуєш? Віддам тебе дядькові Михайлу Кристофоровичу! Це він розсаду взяв! І з тобою справиться, шпана ти мала!
Не знав я, чи хочу собі на виховання молоде деревце. А воно, схоже, хотіло. Бо знову підбігло і смикнуло мене гілочками за одяг.
– Досить, – відрізала поважно Павлина. – Розбестились тут мені.
Враз сяяння пилку у квітах пригасло. Поволі набирало попередної яскравості, але крадькома, ніби не хотіло роззлостити господиню. Бродіння обійстям призупинилося, рослини принишкли.
– Казала мені Мавка, що ти вагавсь, – повела спокійно Павлина.
Марусина прицмокнула:
– Казала, що ти старий, але як малий.
– Та ну, панянки. Я ж до таких подвигів не призвичаєний, – спробував я оборонитися.
Павлина махунула перед моїм носом тією сокровенною гілочкою. Я аж відсахнувся.
– То добре, Михайле. Ти заграв добре. Я от про що: тепер ти з нами, а ми – з тобою. І вони всі теж тобі віднині будуть помагать, – вона кивнула головою в козячій хустині на свій садок і теплиці. – Це як вічний доступ до мережі і паролів не треба, – вона лукаво всміхнулася. – Але тільки якщо боятись не будеш.
– Та чого б то я? – розвів руками.
– Та чого б то він? – підтримала мене Марусина. – Михайлик не боїться природи, а береже. Хіба рибу ловить. Але, мабуть, вже і то перестане, правда?
– Перестану, – тут мені мелькнуло млосне видиво, як зграї риб стежать за мною з-під води, а потім топлять мене своїми колючими мокрими плавцями.
– Ти той, – Павлина задумливо підвела очі до неба, а потім поглянула на мене. – Перед тим, як їсти якусь рослинку, поговори з нею, і тоді все буде добре. А тварин то краще залиш в спокої. Бо тобі та братія лісова жить не дасть.
– Згода.
Я був бадьорий, наче живої води напився, наче добре виспався і був молодший років на сто. Я бачив усе ясно, чув чітко, розумів обох відунок з півслова. Трохи дивувався, чого це вони мені розжовують, як немовляті? Але дав їм розгулятися в повчанні. Бачив, що обидві насолоджуються промовою.
– Говорить нікому не можна, ти ж розумієш, – продовжувала мене повчати Павлина. Тепер я не міг називати її тіткою.
– Люди ж не вірять в таке, матінко, – я давніше, як ще починав, часто простоволосився, доки не виробив стійку звичку мовчати. А навіть зараз часом собі бешкетно дозволяв ляпнути голої правди. Ну і так зрозумів, що люди, ті, яким не треба знати, не вірили ні в що. Їм наче мозок вимикає від правди. Лише Лев повірив одразу. І трохи раніше – його покійний батечко. З мого досвіду, то правда є безпечна.
– А ти все одно не говори.
– А він вміє не говорить, – заступилася за мене Марсуина. – Он як гарно криється, що ми досі ще були не зійшлись.
– То він? Та то ж ми крились, стара! – розреготалася Павлина.
Дерева і кущі, і трави з квітами, здалося мені, теж реготали. І здавалося, що з мене. На цілий город, залитий нічним Еквіноксівським мерехтінням і шарпаний вітром Рівнодення.
Ще через трохи повчань і реготів Павлина повренулася до своєї серйозної і незбагненної постаті:
– Тепер я тебе вражу, Михайле. Цю гілочку, що ти приніс, я посаджу для Лева. Ти теж слухай, стара, – вона зиркнула сяючими очима на Марусину. – Бо він наступний. Ти ж знаєш, стара? Михайло тобі відважився сказати?
– Знаю, – Марусина теж зробилася серйозна. Виходить, обидві вже відали про мою найважливішу таємницю. Відали більше, ніж я сам, отак.
– Це буде його липа. Лев матиме підтримку від Лесиних лип, це мені так Михайло Петрович Драгоманов наказав, дядько її, Лесі нашої. Бо ж і тебе неспроста забирають. Ти сам хоч знаєш, чого ти маєш залишить твою укохану Баранівку? – запитала, присунувши до мене обличчя. І сама відповіла: – І правильно не знаєш. І я тобі наразі не скажу. Бо так краще. І тобі, стара, теж не скажу. Самі все побачите. От в кінці зими вже все стане ясно. Значить, тобі, дорогенький, січень місяць – то край, щоб залишить Баранівку.
Мені стало холодно, а тілом пройшли дрижі. Добре, Еквінокс був нині, то всякі стани можуть бути. Але я ж цілий останній рік це відчував. Щось буде.
– А той сік, добре, що ти не забув набрать. Долий туди в пляшечку води, буде вона цілюща. Далі дивись, щоб там завжди була вода, бодай три краплі. І можеш доливати, хоч до кінця життя. Будеш людей лікувать. А за Лева не переживай, він тут у нас буде в більшій безпеці, ніж ти в Бородя́нці.
От вона сказала цю назву, і мені все зійшлося. Буду йти скоро. Буду боронити і зцілювати. Ця назва спливала і крутилася в моїй голові неясним відлунням весь останній рік, при тому не трималася в пам’яті. Що ж, схожа на Баранівку, добре, що так.
Павлина попросила мого ножа. Ним розрітнула ту липову гілочку на дві половинки, одну віддала мені.
– Там посадиш. Але в стороні від хатів і не при дорозі, щоб вижила.
– Добре, – я відповів ватяним язиком. – А як я її посаджу? Навесні вже хіба.
– Ні, – відрізала Павлина. – Посадиш першим ділом, як туди прийдеш. Ось так, – вона показала: випростала ріку і розімкнула долоню. Гілочка зависла в повітрі та поволі опустилася сторчма додолу. Сама увійшла в розпушену землю, а та земля заворушилася так, ніби гілочка враз пустила корені. А з її тулова полізли гілочки.
Ще одна святиня з’явилася, ще одна моя найголовніша таємниця.