День 1
Місця в турнірній таблиці змінювалися занадто швидко. Мій погляд перебігав між екраном та танцполом, але щойно я знаходила тих, кого система визначила найкращими, їх одразу ж витісняли інші. Жодного разу за десять років датчики не враховували стільки показників – і жодного разу не оцінювали з такою точністю.
Зрозумівши марність наміру слідкувати за всім одночасно, зрештою я здалася і відірвалася від екрана.
Погляд знайшов його сам, не питаючи мого дозволу.
Хлопець танцював з партнеркою так, ніби вона була єдиною, з ким він коли-небудь танцював. З нею – і з музикою.
Я безліч разів дивилася, як танцюють латідо, але здавалося, лише зараз побачила його насправді. У рухах, грі з мелодією, виклику, який учасник кидав тактам: то навмисно їх затягуючи, то наздоганяючи стрімкими кроками і точними акцентами. Навіть мурахи на моїй шкірі танцювали в такт з його відчуттям музики.
Я згадала про таблицю лише тоді, коли мелодія застигла, а учасники розбіглися на півгодинну перерву. Я не встигла помітити номерок, прикріплений до лівої штанини танцюриста.
Довелося пробиратися через колишню льодову арену в зону для учасників. Як добре, що наукова кураторка дослідження може зробити це безперешкодно.
Приклавши перепустку, я подивилася вниз, щоб ідентифікувати хлопця якомога швидше. Учасники хаотично рухалися туди-сюди, і серед цього хаосу я зачепилася очима за масивні білі кросівки у старомодному стилі і механічно покрокувала за їхнім власником. На широких холошах світло-блакитних, трохи потертих джинсів був прикріплений номер 57.
У нетерпінні я одразу ж дістала планшет і вбила номер у пошук.
Останній.
Він був останнім в турнірній таблиці.
Датчики реєстрували грубі порушення ритму, непотрапляння в такт і відсутність музичності.
Я оновила сторінку: може, дані датчиків не завантажилися коректно?
– Це чоловіча роздягальня.
Моя перепустка відчиняє всі двері, хлопче.
Бажання жартувати кудись провалилося, коли я побачила, хто саме зі мною заговорив.
Той самий танцюрист.
Ми були у душовій. Він стояв над умивальниками, витираючи маленьким білим рушником воду з обличчя і з чорнявих кучерів, що від вологи стали ще більш вираженими.
– Ти пʼятдесят сьомий?
Я зіткнулася з поглядом його синіх очей. Вони нагадали мені небо, зненацька прорізане блискавкою.
– Ярослав, – кивнув він, не зводячи з мене тих самих очей.
– Потрібно перевірити твій датчик. Він показує хибні дані.
– Навряд чи проблема у справності, – він кинув рушник в умивальник.
– Радше у кріпленні. Самі пристрої перед змаганнями я перевіряю особисто.
Він зняв футболку.
Лишенько.
Нікудишня була ідея.
Торкнувшись маленьких округлих пристроїв, приклеєних на шкіру у зоні його серця та легень, я підмітила, що пальці тремтять.
– Все гаразд?
Звісно ж, він це помітив.
– З кріпленнями все добре, – я втупилася в планшет. – Про всяк випадок перевірю справність.
Я відкрила програму і навела камеру-зчитувач на датчики. Перевірка завершилася успішно.
– Науковці так піклуються про всіх учасників? – Ярослав знову вдягнув футболку.
– То ти вперше на змаганнях?
Я могла й не питати.
Усі десять років, що проходять змагання, я забиралася на дах верхньої станції підйомника і спостерігала, як кожен з учасників приїжджає до поселення. Коли я була маленькою, для мене це була наче гра – вгадати переможця за тим, як людина виходить із кабінки підйомника. Як несе свої речі, озирається довкола, перекидається словами з іншими. Мені завжди хотілося помічати, чи є в тілі та рухах цих людей щось особливе – те, що згодом вирізнить їх на танцполі серед решти.
Розгадати Ярослава я не змогла.
В одній руці він тримав потерту шкіряну валізу, а в другій – помаранчеву термочашку з кавою, ніби вірив страшилкам, що у нас її немає. Ніколи не розуміла, чому люди так фанатіють від цього гіркого напою – та зерна для його приготування привозили спеціально для учасників змагання.
Він неквапливо вийшов зі скляної кабінки, відійшов убік на оглядовий майданчик і просто вдихнув, замість того, щоб бігти займати найкращі номери. На відміну від відсутності кави, розподіл номерів за черговістю прибуття не був страшилкою – останнім діставалися найгірші.
– У твоєму девайсі таких даних немає? – запитав він.
– Є лише те, що в тебе жодних шансів пройти відбіркові.
– Я не казав, що хочу цього.
– Хіба цього хочуть не всі?
– Я – не всі.
– То чого ж хочеш ти?
Він мовчки забрав рушник з умивальника.
– Я бачила тебе на танцполі, – зізналася я. – Ти повинен пройти далі.
– Думав, ти науковиця, а не танцюристка.
– Проте все ж можу визначити, хто точно не заслуговує останнього місця в таблиці.
Ярослав мовчки дивився на мене якийсь час.
– Спробуй зіграти цей тур за правилами.
– Я ніколи не танцював для датчиків. І починати не збираюся.
Він попрямував до виходу.
– Отже, ти хочеш бунтувати?
– Стати живим доказом того, що мистецтво неможливо виміряти.
– Як ти це зробиш, вибувши просто з відбіркових?
Він обернувся уже біля дверей.
– Чому для тебе це так важливо?
– Схоже, я щойно виявила певну неточність у вимірюванні музичності і хочу дослідити це питання глибше.
– Дослідити мене?
– Твій танець, – кров припливла до капілярів обличчя.
Пролунало сповіщення про те, що перерву завершено.
– Пропонуєш мені обдурити власні датчики?
– Не обдурити, а підіграти. Не бавитися з тактами настільки безсоромно.
– Але ж ти звернула на мене увагу саме через це.
– І саме тому мені потрібно, щоб ти потрапив у наступний тур.
Сповіщення знову нагадало про себе.
– Я подумаю над цим.
Двері за ним зачинилися, а я продовжувала стояти непорушно. У пальцях досі відчувався тремор – чи то від усвідомлення, що датчики упускають щось надто важливе, чи то від дотиків до його шкіри.
Я нахилилася над умивальником і вмила обличчя крижаною водою.
***
– У вас тут прийнято нахабно втручатися в особистий простір?
Ярослав сидів за столиком у кутку їдальні, звідки відкривався вид на колишню лижну трасу. Її видавала смуга молодих дерев, що досі не зрівнялися з масивом старого лісу – на землі, утрамбованій ратраками і штучним снігом, вони росли значно повільніше.
– Система підняла тебе на тридцять позицій. За танець, який я ледве змусила себе дивитися.
Не чекаючи запрошення, я зайняла другий стілець і поставила на стіл миску з салатом.
– Правильно, але занадто нудно, – він поклав до рота шматочок тістечка і запив його кавою з термочашки. – Як твій салат.
– Цю їжу привозять спеціально для вас, раз на рік, – я скосила погляд на його тарілку. – Для нас вона чужа.
– Чудовий привід спробувати щось нове.
– Спочатку я також так думала, – я поклала до рота хрумкий шматочок огірка. – Та зрештою, нічого з зовнішнього світу не припало мені до душі.
– Окрім мене.
Шорсткий листочок руколи застряг у горлі, і я закашлялася. Він простягнув мені свою чашку, і я механічно зробила ковток, щоб зрушити з місця подразник.
Коли напад кашлю нарешті відпустив мене, я витерла сльози тканинною серветкою.
– Ця кава краща за ту, яку я колись куштувала, – я зробила ще один ковток, щоб переконатися, що мені не здалося.
– Звісно, – він прикрив очі, насолоджуючись тістечком. – Я завжди вожу її з собою і заварюю, щоб не пити випадкову гидоту в готелях.
Я подивилася через плече Ярослава, розглядаючи залу. За центральним столом вечеряв Олімпійський комітет: семеро людей у піджаках і моя мама. Вона сиділа поряд з головою комітету, та, зловивши мій погляд, коротко кивнула. Я механічно випросталася.
– Твоя мама? – запитав Ярослав.
– Як ти…
– Ви однаково тримаєте спину.
– Може, повернемося до обговорення нашого дослідження? – мені не хотілося говорити з ним про маму.
– Твого, – він повільно відламав ложкою ще один шматочок. – Мені воно зовсім не потрібне.
– Ти ж хотів бунтувати, – я дістала з сумки планшет, більше не ризикуючи їсти салат. – А без даних датчиків твоя думка – просто дитячий протест.
– Ними не можна виміряти, чому ти не зводиш очей з мого танцю.
Добре, що я не їла салат.
– Проте ось цим – так.
Я повернула до нього планшет зі схематичним зображенням новітньої розробки моєї лабораторії – крихітний датчик, що кріпиться на запʼястя.
– Чим це відрізняється від десятка інших девайсів, якими мене обклеюють?
– Не десятка, а трьох. Ми витратили роки досліджень на те, щоб зменшити їх кількість.
– Ти не відповіла.
– Це – експериментальний датчик, що вимірює рівні гормонів у твоєму тілі. Дофамін від очікування і нагороди, ендорфіни від синхронізації з партнером, окситоцин від близькості. Раніше, щоб побачити дофамін, треба було зазирнути в мозок томографом. Ми навчилися ловити його достовірні значення крізь шкіру.
– Їх не обдуриш, підлаштувавшись під такти музики…
– Саме так.
– Це взагалі безпечно?
– Абсолютно, – я показала йому запʼястя з продовгуватою наклейкою.
– Чому їх не носять усі?
– Першому робочому прототипу тиждень. Поки його дозволено випробовувати тільки на розробниках.
– Я не розробник.
– Ти доброволець. Це інша графа.
– Просиш мене бути піддослідним кроликом?
– Мені потрібні експериментальні дані, – сказала я. – Тобі – докази того, що мистецтво не виміряти датчиками.
– Наші цілі взаємовиключні.
– Або взаємодоповнювальні. Багато винаходів виникло попри те, що їх вважали неможливими.
– І все ж – що отримую я?
– Якщо твій випадок – не виняток, а системна вада, я особисто визнаю, що наразі датчики не готові надати об’єктивну оцінку танцю.
– Визнаєш публічно?
– Перед усім комітетом, – пообіцяла я.
– Згоден.
Він поклав до рота останній шматочок тістечка.
– Ось так легко?
– Ти фактично визнаєш те, що я знаю і так. Але в мене є одна крихітна умова.
– Тобі недостатньо отримати те, за чим ти сюди приїхав?
– Я хочу дещо… для душі.
– І що ж це?
– Соціалка.
Я глянула час на планшеті.
– Початок через дві години на льодовій арені.
– О ні, – посміхнувся він. – Я не збирався туди йти.
– Чому? Дискотека з найкращими танцюристами світу тебе не влаштовує?
– Мені набридли соціалки, де всі танцюють так, ніби на них дивиться журі, – він зробив паузу. – Я скучив за справжніми танцями, якими вони були колись. Коли людина за пультом могла змінити трек під настрій зали, а підлога ставала настільки вологою від поту та дихання, що переставали ковзати кросівки.
– Наші соціалки – не для гостей.
– Я – не гість. Я – піддослідний кролик.
– Отже, я знайшла справжню мету твого приїзду?
– Цього разу ти підійшла ближче.
Моя шкіра, певно, нагрілася на кілька десятих градуса, і жодна з раціональних причин не підходила: ні кава, ні задушлива їдальня.
– То що, ходімо?
– На соціалку?
– Наша – завтра. Тому сьогодні доведеться розпочати з лабораторії.
Ми вийшли з їдальні, коли камʼяні вершечки гір, що виднілися вдалині, стали червонуватими під останніми променями сонця. Я любила довгі літні дні, коли о девʼятій вечора сутінки ледь-ледь торкалися химерних архітектурних форм будівель колишніх станцій підйомників.
– Ти так і не сказала, як тебе звати.
– Ти й не запитував, – хмикнула я. – Авеліна. Наукова кураторка дослідження.
Я зачекала. Зазвичай після мого представлення люди подумки рахують мій вік, а тоді іронізують з цього приводу.
– Незвичайне імʼя.
– А посада тебе не дивує? Мені двадцять.
Ярослав окинув мене поглядом.
– Мене дивує те, що з такою поставою ти не танцюєш, а ховаєшся в лабораторіях.
Якби мене довелося класифікувати – танцюристка чи науковиця, – аргументи склалися б не на користь танцполу. Постава – єдиний пункт у колонці «танцюристка», та й та була заслугою мами. Решта – проти. Зріст – метр сімдесят три, а середній зріст фіналісток за десять чемпіонатів – метр шістдесят пʼять. Ідеально пряме волосся горіхового відтінку, що чудово збирається у пучок і ховається під лабораторний чіпець – жодного об’єму чи кучерів. Бліда шкіра, сіро-блакитні очі і по-дитячому рожеві вуста, що просто губляться серед дівчат, які ніби народилися на танцполі.
– Ще кави, Велі? – він простягнув мені чашку.
– Авеліна, – виправила я. – Жахливо дратує, коли скорочують моє імʼя.
Я взяла з його рук чашку і зробила кілька ковтків.
– Не захоплюйся. Інакше не зможеш спати.
Підозрюю, що якщо й не зможу – то виною буде точно не кава.
Ми мовчки йшли вниз під старим підйомником. Крісла давно зняли, а опори були густо обплетені напівдикими трояндами. Тьмяні ліхтарі, що працювали від невеликих сонячних панелей, вже увімкнулися, освітлюючи пологі сходи до лабораторії. Вона розміщувалася у колишній будівлі прокату лиж.
– Декор не повинен присвячуватися танцям у містечку, яке заснували танцюристи? – Ярослав глянув на кольорові лижі, з яких облаштували зону відпочинку у дворі лабораторії.
– Ресайклінг.
Власне, як і все тут. Через глобальне потепління сніг на цих висотах не випадав уже років сорок – лижний курорт став збитковим, і ми буквально дали цьому місцю нове життя.
Я приклала перепустку до панелі поряд з дверима і запросила його увійти.
– То це тут ти ховаєш заборонені датчики?
– Це – зона аналітики, – я поставила його чашку на один із робочих столів. – А зона досліджень – далі.
– Мені варто боятися?
– Ти навряд чи з лякливих.
Темрява майже поглинула все довкола, і останнє світло ледь просочувалося крізь панорамні вікна, залишаючи від усього лише силуети та тіні.
Я наблизилася до важких металевих дверей і відчинила їх. Ярослав мовчки увійшов. Яскраве світло у коридорах без вікон різко вдарило в очі.
– Зачекай тут, – я відчинила двері у залу з дзеркалами, призначену для дослідження танцю у строго контрольованих умовах. Ярослав зайшов усередину без жодних скептичних зауважень.
Потрапивши у свій кабінет, я мусила на кілька хвилин сісти, щоб прийти до тями. Формально я не порушила нічого: датчик неінвазивний, згода усна, ризику для здоровʼя – нуль. Етична комісія, певно, знайшла б, що сказати про це «формально». Але етична комісія не бачила, як він танцює.
Післязавтра Олімпійський комітет оголосить своє рішення щодо включення латідо як додаткового виду спорту до програми Ігор 2060 року. Це була мамина мрія – а отже, і моя. Іншої я не мала.
Безшумно прочинивши двері до зали, я помітила, що Ярослав танцює. Плавні, музичні, заворожуючі рухи, в яких він контролював кожен мʼяз свого тіла…
– Довго там стоятимеш? – прокричав він крізь музику.
– Ні, я… щойно прийшла, – я увійшла до зали.
– Тут всюди дзеркала, – він вимкнув колонку. – А ця музика занадто правильна.
– Що ти маєш на увазі? – я підійшла до столика в кутку зали та відчинила кейс з датчиком.
– Біти ідеально рівні. Складно вкладати душу в танець, якщо музика звучить як метроном.
– Хіба так не має бути простіше?
– Залежить від того, кому. Я прихильник латідо у тому вигляді, в якому воно зародилося наприкінці 20-х. В якому заполонило клуби у підвалах, щоб навіть світанок не зупиняв охочих танцювати. А ці змагальні правила лише ламають задоволення.
Ярослав підійшов і глянув на кейс.
– Виглядає загрозливо.
Одягнувши рукавички, я протерла його запʼястя спиртовою серветкою.
– Я прошу тебе не знімати датчик ці дні. Мені потрібно знати базальний рівень твоїх гормонів, щоб відстежити, як вони змінюються під час танцю.
– Хто ще бачитиме ці дані?
– Лише я.
– Це протокол чи обіцянка?
– Протокол.
Хоча, з урахуванням відсутності письмових доказів, радше обіцянка.
– Зараз відкалібрую датчик – і більше тебе не затримуватиму. Зроби кілька рухів рукою, будь ласка.
Я зняла рукавички і взяла планшет до рук. За кілька хвилин на графіку проступили перші криві – підвищений адреналін і норадреналін, дофамін і незначний сплеск окситоцину.
– Вибач, – я кивнула на кейс. – Я мала б одразу попередити, що ні голок, ні крові не буде.
– Я не боюся крові.
– Просто я… помітила викид адреналіну і подумала, що тобі було лячно. Та це може бути неточність калібрування.
Він знизав плечима.
– Система зареєструє базальні рівні під час сну, і завтра на змаганнях я матиму потрібні дані. Перший тур танцюватимеш у своє задоволення, а другий – для датчиків. Мені вистачить кількох годин твого сну. Зараз двадцять три нуль чотири, до початку другого змагального дня тринадцять годин пʼятдесят шість хвилин. Тож іди спати.
– А ти?
– Я не піддослідна.
Він кивнув на моє зап’ястя з наклейкою, яку я показала йому в їдальні.
– Тоді навіщо тобі це?
– Інтроспекція – ненадійний метод спостереження.
Він посміхнувся якось багатозначно.
– Піду збирати для тебе дані.
Я провела Ярослава до виходу. Коли двері за ним зачинилися, я помітила помаранчеву термочашку – у зоні аналітики, на столі, де я її поставила.
Можна було його наздогнати – навряд чи він встиг відійти далеко. Натомість я відкрутила кришку: кава була ще теплою.
Ярослав попереджав, що від неї я не засну. Я зробила ковток.
На планшеті світилися два активні датчики: його і мій. Дані свого я не наважилася відкрити.
День 2
– Що ти тут робиш?
Цілісіньку ніч я просиділа над даними датчиків усіх конкурсантів, намагаючись знайти у когось такий же збій у вимірюванні музичності, як у Ярослава. Врешті-решт, вибірка з одного піддослідного може розцінюватися як виняток, а не систематичний збій. Дані експериментального датчика завантажувалися, поступово малюючи криву гормонів та варіабельності серцевого ритму. Ярослав спав як дитя.
Та тепер він барабанив пальцями по склу лабораторії, де я вирубилася, впавши лобом просто на клавіатуру. З переляку я навіть не до кінця зрозуміла, що відбувається.
– Забув тут чашку вчора, – він увійшов до зони аналітики, коли я відчинила йому. – А розпочати день без кави я не можу.
Я виглянула на вулицю. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, і здавалося, що ще зовсім рано. По доріжці йшла мама разом з комітетом, активно їм щось розповідаючи та жестикулюючи.
– Трясця!
На сьогодні була запланована екскурсія комітету до лабораторій, і я повинна їм усе показати. А тепер гадки не мала, куди бігти і за що хапатися. Я була заспана, невмита і не підготувала жодної презентації. І до того ж, на мене лупав гарненькими невинними очима піддослідний, що носив секретний датчик.
– Я невчасно? – він взяв зі столу чашку. – Певно, мені краще піти.
– Ні! – я схопила його під руку і повела до входу в зону досліджень. – Тільки не на вулицю.
– В тебе на лобі відбитки від клавіш, – він ішов за мною, бовтаючи чашкою. – Попереджав же, що не заснеш.
– Сюди, – я відчинила йому двері зали з дзеркалами. – Побудеш тут якусь годинку, будь ласка?
– Ховатимеш мене, як коханця в шафі?
– Як піддослідного, що хоче зберегти конфіденційність своїх даних.
– Добре, добре, – погодився він. – Я знайду, чим тут зайнятися. Якби ще, звісно, кави…
– Я зайду за тобою, – я мерщій побігла вмиватися.
Мама усіма силами намагалася розважати членів комітету у зоні аналітики. Та попри всі старання розібратися у складній системі датчиків, вона була більше танцюристкою, аніж науковицею. Тому я підійшла до них з найупевненішим виразом обличчя, який тільки змогла натягнути після ранкових перипетій, і позбавила маму необхідності прикривати мою халатність.
– Доброго ранку, – усміхнулася я. – Мене звуть Авеліна. Наукова кураторка дослідження.
– Така юна – і вже кураторка, – сказала голова комітету. – Певно, маєте непересічний талант.
Усе за шаблоном.
– Прошу пробачення за запізнення, – я проігнорувала цей коментар. – Мусила внести певні термінові дані до системи. Проте тепер можемо розпочинати екскурсію.
По даху забарабанив дощ, заливаючи скло щільним потоком води. Всередині стало темно, і я ввімкнула штучне освітлення з планшета.
Щодо екскурсії довелося імпровізувати – і це було нескладно. Я знала кожен прототип, кожен зразок, ідею і задумку. Багато датчиків були моїми власними розробками, і саме мені вдалося зібрати їх в єдину систему моніторингу танцю. Мені було стільки років, скільки й нашим дослідженням, і часом мені здавалося, що для мами ми невіддільні. Саме тому я не мала права її підвести.
Я необережно пообіцяла Ярославу визнати крах системи оцінювання перед комітетом, якщо виявиться, що вада зі зчитуванням музичності – реальна. І лише тепер розуміла, що власними амбіціями можу все зіпсувати.
Нехай би краще він вибув ще з відбіркових.
Раптом погасло світло.
– Що сталося? – хтось із комітету увімкнув ліхтарик на смартфоні.
– Збій живлення. Лабораторії вимикаються у першій хвилі, – механічно пояснила я. – Краще повернутися до зони аналітики – там є природне освітлення.
Хоч стіни були повністю скляними, світла просочувалося мало через важкі хмари та зливу. Гроза була прямо над нами – грім гуркотів одразу за спалахами блискавок.
– Лабораторія – це ж один з найкритичніших інфраструктурних об’єктів поселення, – голова комітету підвела брову.
– Наразі ми не проводимо досліджень, які залежать від неперервності електропостачання, – сказала я. – Датчики працюють автономно сотні годин, а дані зберігаються всередині і передаються на сервер, коли є повноцінне живлення.
– А як щодо турніру? – не вгамовувалася вона. – Його відмінять через погодні умови?
– Звісно ні, – усміхнулася мама. – Ця злива вщухне зовсім скоро. Будьте певні – змаганням нічого не загрожує.
– Це – чудова новина, чи не так?
Ярослав вийшов з дверей зони досліджень, і гості спантеличено перезирнулися. Голова комітету дивилася на нього надто пильно – і мені залишалося лише здогадуватися, що вона подумала про мене і мій «непересічний талант».
– Один з учасників помітив, що його датчик недостатньо прилягає до шкіри, – виправдалася я. – З його боку було дуже відповідально прийти особисто, щоб це перевірити.
– Об’єктивність оцінювання для нас – найвищий пріоритет, – сказала мама. – Допоможи конкурсанту, Авеліно, а я в цей час з радістю відповім на решту питань комітету.
Я приклала перепустку і, прочинивши двері, пропустила Ярослава вперед. Він вагався перед тим, як зайти, аж поки я не увімкнула ліхтарик на планшеті.
– Хіба я не просила зачекати у залі? – різко сказала я.
– Там зовсім темно, – його голос дрижав. – Я хотів чекати, проте смартфон розрядився і ліхтарик погас, а ця гроза…
– Тобто крові ти не боїшся, а темряви – так?
Я провела його до свого кабінету. Це було єдине місце у зоні досліджень, що мало невелике вікно.
– І зовсім я не боюся! – Ярослав швидко підійшов до скла, по якому стікали потоки води. – Мені просто набридло сидіти там самому.
– Ховати тебе було нерозважливо з мого боку.
Я діловито звалилася на крісло, що оберталося. Це була спадщина від управителя колишнього лижного курорту – як і важкий дубовий стіл. Я забрала їх собі під приводом ресайклінгу, та насправді мені просто подобалися ці меблі.
– Сподіваюся, комітет не запідозрить мене у незаконних дослідженнях, – я зробила напівоберт до вікна, біля якого спиною до мене стояв Ярослав.
– Ти ж цим і займаєшся, – він обернувся, піднявши зап’ястя.
До його обличчя повернулася звична незворушність.
– Зважаючи на обставини, це – вимушений екстрений метод.
– Які ще обставини? – він сів на звичайний стілець навпроти мене.
– Останній шанс потрапити на Олімпіаду. Нам не інвестуватимуть ще чотири роки досліджень та змагань.
– Чому це настільки важливо?
– Все містечко живе заради цього, – здавалося, я ділюся чимось глибоко особистим. – Двадцять років тому на мамину мрію відгукнулися ентузіасти – біотехнологи, винахідники та танцюристи. Багатьох із них колись теж оцінили несправедливо.
– А заради чого живеш ти, Авеліно?
Дощ поступово вщухав, і замість ритмічного стуку крапель по даху я почала чути свої думки.
– Щоб наші датчики стали об’єктивним способом суддівства у танцях, – випалила я. – Щоб більше ніхто не пережив удару суб’єктивного оцінювання так, як це сталося з моєю мамою.
– Тоді виходить, що це її мрія. Не твоя.
Я хотіла відповісти, що у нас одна мрія на двох. Я завжди так казала – проте цього разу не змогла.
Як і не змогла відвести погляду від синяви його очей. Сьогодні в них не було відстороненого холоду – лише якесь непояснюване… співчуття?
Він що, відчуває до мене жалість?
– Думаю, ми тут вже достатньо часу для того, щоб теоретично перевірити кріплення, – я підвелася. – Повертаємося.
– Отже, ти не знаєш, – він не зрушив з місця.
– Я не реєструвала, скільки часу ми вже тут. І чи вистачило б його, щоб перевірити датчик.
– Та я не про клятий датчик. Про мрію.
– Краще тобі повернутися в готель і випити кави, – відмахнулася я. – Без неї ти нестерпний.
– Чайник працює не на сонячній енергії?
– В номерах – так. Проте в їдальні є кілька звичайних, від мережі. Гайда.
Ярослав знехотя підвівся зі стільця і вийшов у коридор, щойно я увімкнула ліхтарик.
З’ясувати справжню ситуацію з електропостачанням вдалося лише тоді, коли я випровадила Ярослава, а мама – комітет. Все виявилося дещо гіршим, ніж ми припускали.
Невеликий дощ, який обіцяв прогноз, обернувся грозою. Маленьку ГЕС довелося екстрено зупинити, щоб паводок не забив турбіну камінням і гіллям. Вітряки від штормових поривів перейшли в безпечний режим. А сонячна енергія, накопичена вчора, пішла на ранковий пік: ми розраховували, що до обіду вийде сонце.
Змагання мали розпочатися через три години, а сонце, як на зло, геть не планувало показуватися з-за хмар. Мама була такою ж блідою, як вицвілі крісла старих підйомників біля вітрової електростанції.
– Гроза закінчилася, тому вітрові турбіни скоро відновлять роботу, – я підійшла до мами з рацією. – Решітки ГЕС вже розчищають. Цього повинно вистачити. В разі чого, зможемо від’єднати готель – все одно всі будуть на арені.
– Я вже розпорядилася вимкнути супутниковий звʼязок, – хоч і здавалося, що мама у ступорі, своїх обов’язків вона все ж не полишала. – За протоколом він перший у списку некритичного.
– Думаю, багатьом це не сподобається.
У поселенні ми не користувалися смартфонами. Нам вистачало радіозв’язку із рацій, що лишилися від рятувальників колишнього лижного курорту. А інтернет був кабельним.
– Переживуть кілька годин без соцмереж, – сказала вона. – Ми пустили все, що звільнилося, на серверну – без турнірної таблиці в реальному часі глядачам буде нудно.
Напевно, під час змагання найбільше нервували геть не конкурсанти, а ми з мамою.
Я ще ніколи так не раділа сильному вітру: енергії від вітряків повністю вистачило, щоб живити арену. Рішення мами про вимкнення супутникового зв’язку дало змогу показати таблицю – хоч я думала, що можна обійтися і без неї.
Музика грала гучно, танцпол був освітлений достатньо. Перший тур Ярослав танцював для задоволення, у своїй неповторній манері гри з музикою. Я не дивилася на таблицю не через страх побачити його ім’я десь унизу, а тому, що не могла відірвати від нього погляду.
– Вітер стихає, – прошепотіла мені мама, спіймавши мене на перерві. – Нам не протягнути другий тур.
– ГЕС вже мали б повноцінно запустити, – я глянула на годинник. – Води налило багато.
– Дуже на це сподіваюся, – вона відійшла, перемовляючись з кимось по рації.
Під час другого туру я дивилася на табло, а не на Ярослава – намагаючись рухатися чітко в такт, він явно почувався не у своїй стихії, і його танець втрачав свій шарм. Він зливався з рештою танцюристів, чия техніка була ідеальною, проте занадто… передбачуваною, чи що.
Зненацька погасло світло, ніби почуло мої думки.
Звісно ж, не це було причиною.
Я збігла з трибун у коридор, щоб взяти участь у вирішенні ситуації. Виявилося, що турбіни ГЕС досі не були готові до роботи, а вітер зовсім стих.
– Вимикайте серверну і готель, – розпоряджалася по рації мама, і її голос тремтів. – Направте на арену все, що лишилося.
З танцполу донісся ритмічний гуркіт. Ми з мамою переглянулися і повернулися у залу, освітлену тьмяними аварійними лампами над виходами.
Зала вистукувала ритм ногами та виплескувала долонями. Це було геть далеко від чіткого ритму метронома, але по-живому – як і хотів Ярослав. Він став перед усіма і почав танцювати базові кроки, як на розминці перед тренуванням. Спочатку приєдналися учасники, а потім і частина зали. Вийшов такий собі імпровізований флешмоб – і, схоже, він оживив залу більше, ніж сам тур. Я нишком спостерігала за членами комітету – вони активно плескали у долоні, ніби їм самим припала до душі така розвага. Мама відклала рацію.
Через хвилин десять повернулося світло. Мама оголосила, що результати повідомлять одразу ж, як відновлять потужності для обробки даних датчиків, а другий тур продовжуватиметься без турнірної таблиці у реальному часі.
Залою пройшлася хвиля невдоволення, проте, щойно увімкнули музику, все стало на свої місця. Лише голова комітету щось швидко набирала на смартфоні – хоча зв’язку і не було.
***
Нічну тишу розрізала музика, що супроводжувалася радісними криками.
– Ваша ГЕС запрацювала? – Ярослав зупинився і обернувся.
– Решітки розчистили годину тому. Мама розпорядилася направити усе на соціалку.
– А готель?
– Готель – наступний у черзі.
– Розумно, – хмикнув він. – Кілька сотень знуджених конкурсантів гірші за крижаний душ.
Ярослав підсвічував стежку моїм ліхтариком.
– До речі, вечеряв я сьогодні твоїм салатом. Без електрики немає ані тістечок, ані кави.
Кава мені б зараз не завадила.
– І як?
– Я вижив. Але тепер розумію, чому ти така зануда.
– Тоді поверни зануді її ліхтарик.
Ліхтарик Ярослав не віддав. Натомість я отримала кілька хвилин тиші – аж поки з арени не донеслися гучні оплески. Схоже, мама вирішила оголосити результати просто зараз.
– Пропустиш оголошення фіналістів, – сказала я з надією, що він передумає йти на місцеву соціалку. – Не хочеш повернутися, щоб дізнатися, чи пройшов?
– Мене більше цікавлять дані таємного проєкту Авеліни, – він потряс запʼястям.
– Лабораторія досі без повноцінного живлення. Тож замість того, щоб їх аналізувати, я веду на соціалку одного особливо настирного піддослідного. Повернуся до даних, коли дадуть світло. І коли його спекаюся.
– Лише після того, як потанцюєш зі мною.
– Про це ми не домовлялися.
– Ти критикуєш мій танець, а я не бачив, як танцюєш ти.
– Я не змагаюся.
– І не потрібно.
– Гаразд. Один танець.
Я погодилася, щоб він відчепився. Та його самовдоволену усмішку я розгледіла навіть у напівтемряві.
– А зв’язок коли дадуть?
– Не раніше ранку. Комусь терміново потрібно у соцмережі?
– Мені? – він відвів погляд. – Ні.
Після грози сонячні панелі на ліхтарях так і не зарядилися, і периферія поселення тонула в темряві. Ми підійшли до озера, і лишилося зійти старими сходами просто до води. Ярослав ішов так близько, що раз у раз зачіпав мене ліктем.
– Обережно – схил тут тридцять сім градусів.
– А точніше?
– Тридцять сім і два. Але весняні зливи щороку підмивають осип, тож…
Я зрозуміла, що Ярослав давиться сміхом, лише тоді, коли він більше не зміг стримуватися. Я мовчки насупилася, проте він цього не побачив.
– Ви сховали це місце, щоб його вже точно ніхто не знайшов?
Я забрала у нього ліхтарик і посвітила на вимощену доріжку уздовж озера, що вела до колишнього пункту оренди човнів.
– Ти що, образилася?
– Я погодилася на танець, а не на твої кепкування.
Щойно я відчинила двері, до нас долинули слабкі біти музики. Я підсвітила сходи, що вели униз. Пальці Ярослава стиснулися на моєму рукаві.
– У вас такі гарні види, а ви ховаєтеся у підвалах.
– Не критикуй, поки не зрозумієш причину.
Що нижче ми спускалися, то гучнішою ставала музика. Ярослав почав клацати пальцями в такт. Сходи вели прямісінько до зали, яку я знала напамʼять. Я – та не Ярослав.
– Чому тут так темно? – його голос був вищим, ніж зазвичай.
Він досі стискав мій рукав, і я відчувала холод його пальців через тканину кофти. Я провела його вглиб кімнати, і від наших кроків скляне напівколо стіни ледь засяяло синім.
– Озеро світиться?
– Не озеро, а акваріум. Він відокремлений скляною стіною від решти води.
Скло вигиналося навколо танцполу, і за ним стояла чорна вода. Здавалося, що стін немає взагалі, і ми стоїмо просто на дні озера. Ярослав вдивлявся, як глибоководні корали світяться синім та зеленим, ловлячи сяйво планктону.
– Сіль привозили тоннами з моря і піднімали в гори, щоб відвідувачі не нудьгували, поки чекають черги кататися на човнах.
– А що тепер?
– Планктон роками привчали до прісної води. А корали довелося генетично модифікувати. Це – глибоководні види, їх в природі майже не залишилося через закислення океанів.
Ярослав дивився на кілька пар, що танцювали, і біля них корали світилися інтенсивніше.
– Вони світяться від руху?
– Так. Кроки передають вібрацію у воду, і планктон спалахує від синхронних рухів.
– Я бачив таке на морі. Якщо побовтати воду рукою – в ній ніби оживають зірки.
– Я ніколи не бачила моря.
Музика стихла, і розпочалася нова мелодія. Ярослав простягнув мені руку.
Від доторку до його пальців у мене зʼявилися всі симптоми вестибулярної дезорієнтації, хоч я не зробила жодного повороту. Ярослав рандомізовано обрав точку на танцполі, проте я не зафіксувала її місцезнаходження.
Я не була прихильницею довгих інтро.
Він притягнув мене до себе. Я торкнулася його скроні своєю – рух, який я завжди вважала надто інтимним для танцю на соціалках. Зміна ваги. Його долоня на моїй талії, і чіткий імпульс, від якого тіло саме знало, як рухатися. Хвиля корпусом вперед. Він відпускав мене на мить, а тоді знову притягував до себе.
Здається, інтро у цьому треку було занадто коротким.
Зробивши крок з першим бітом мелодії, я сама здивувалася такій музичності. Від його мʼякого ведіння моє тіло злилося з музикою, і я не помітила, як він почав провертати синкопи та спізнюватися на чверті такту, лише для того, щоб потім їх наздогнати. З ним танець перетворився на захопливу гру – і тепер я грала у його команді. Він відкривав у моєму тілі те, про що я сама не здогадувалася, бавився з музикою і дражнив світло, сам того не підозрюючи.
Музика невблаганно затихала, і в цей момент я вирішила, що хочу винайти розумний пристрій для можливості продовження мелодії силою думки. Коли остання нота попереднього треку розтанула, а перша наступного ще не розпочалася, на чверть секунди я почула його видих біля свого вуха.
І згадала, що було б добре видихнути також.
– Станцюємо ще одну? – запитав він.
Я відповіла самими очима.
У залі ставало світліше, і це означало, що танцпол наповнюється людьми. Біля нас корали світилися хвилями, від основи до кінчиків, і ці хвилі не збігалися з бітом. Я почувалася, наче під лабораторною лампою – усі розглядали мене, хоч чужинцем був Ярослав. Та зараз мене турбувало лише моє занадто інтенсивне серцебиття.
Я не відчувала такого конекшину з жодним із партнерів, з якими коли-небудь танцювала. Я завжди проводила більше часу в лабораторіях, ніж на танцполі. Проте я все ж жила у містечку, яке виникло завдяки і заради танцю – тут танцювали всі і кожен.
Та, схоже, тільки з ним я відчула, чим насправді латідо було таким особливим.
Проходила мелодія за мелодією, та він не відпускав мене, а я не хотіла йти. Мені потрібні були дані його датчиків, щоб порівняти танець на конкурсі та на соціалці. Проте вибірка з одного субʼєкта в моїй особі – не надто інформативна. Я казала собі це щоразу, коли мелодія закінчувалася, і одразу ігнорувала, коли він запрошував мене на наступну.
Коли знову стало темно, це могло означати дві речі.
Або танцюристів стало так багато, що скляна стіна запотіла від дихання та тепла тіл.
Або вже світанок: крізь воду озера в акваріум просочувалося денне світло. Планктон більше не підсвічував корали, і вони поступово згасали.
Мені ледь вистачило сил піднятися схилом після цілісінької ночі танців. Я ковтала холодне повітря, щоб думки перестали відчуватися настільки ефемерними. Рожевувате безхмарне небо довело теорію світанку. За годину сонце зарядить панелі, і лабораторія оживе.
– Спочатку я думав, що це злочин – ховати таку соціалку, – захекано сказав Ярослав. – А потім зрозумів: вона така саме тому, що ви її ховаєте.
– Та ти ж не танцював ні з ким, окрім мене.
– Тут навіть музика схожа на музику, а не на метроном.
Вибравшись нагору, Ярослав подав мені руку і допоміг подолати останні найкрутіші сходинки.
– Схоже, цього разу тобі не вдасться отримати базальних рівнів моїх гормонів під час сну.
– Не підходить, – сказала я, вирівнюючи дихання після підйому. – Ти мусиш поспати хоч пару годин.
– А ти?
– Займуся аналізом даних.
– Може, тобі варто поспати зі мною?
Відвисанням щелепи я раніше не страждала. Схоже, недуга проявилася раптово.
– Тобто… я спатиму, і тобі також варто.
– Звісно, – ми нарешті вийшли на рівну поверхню. – Я так і подумала. Добраніч.
Ярослав потягнувся, щоб поцілувати мене в щоку, та я не зрозуміла, і ми незграбно зіткнулися носами. Він зробив другу спробу. Цього разу я стояла нерухомо – проте він все ж зачепив куточки моїх губ. Але не відсторонився, продовжуючи стояти настільки близько, що я чула його нерівне після підйому дихання.
Моє теж збивалося – та не від крутих сходинок, а від випадкового дотику губ. І мені раптом захотілося зробити його навмисним.
Я поцілувала Ярослава. Незграбно, як роблять крок на танцполі, вперше з кимось танцюючи. Він на мить заплющив очі, а тоді відсторонився. Хрипко видихнувши, він дивився на мене занадто довго. А тоді притягнув до себе.
Я не помітила, коли зарилася пальцями у його густі кучері. Як його холодні від ранкового повітря губи теплішали на моїх. Здавалося, що ми й далі танцювали – лише без музики, і жоден з нас не вів. Мені шалено хотілося, щоб ця безмовна мелодія наших губ не закінчувалася. Та Ярослав відсторонився першим.
– Добраніч.
Він пішов у бік готелю, кілька разів обернувшись, поки я стояла на місці як укопана.
Про сон не могло бути й мови.
Аналітика.
Те, що поверне мій світ назад.
День 3
– Отже, втручатися в особистий простір таки прийнято.
Ярослав вийшов з душу в білому халаті, промокаючи рушником мокрі кучері. Він не видавався наляканим – лише посміхався так, ніби знав, що я прийду, просто не знав, коли.
– Двері були відчинені, – пробурмотіла я.
Він глянув на вхід у кімнату.
– Задні двері на терасу, – кивнула я.
– Як ти мене знайшла?
– Ти не особливо спішив заселятися. Логічно, що тобі дісталася найгірша кімната.
– Не бачу в ній нічого поганого.
Він сперся на стару підставку для лиж, і вона розвалилася прямо під ним.
Ми засміялися.
– Тобто ти слідкуєш за мною з самого приїзду?
– Не за тобою. За всіма.
– Певно, я б теж так робив, якби жив у містечку, куди хтось приїжджає лише раз на рік.
Від його погляду хвилювання пройшлося по хребту, вдаряючи в голову, як вино, яке я пробувала один раз у житті.
– Авеліно, я мушу тобі дещо сказати…
– Не треба, – перебила я, дістаючи з сумки планшет. – Те, що сталося зранку… З мого боку це було грубе порушення протоколу.
Здалося, в його очах промайнуло щось схоже на полегшення. Звісно ж, було наївно припускати, що там, у зовнішньому світі, на нього ніхто не чекає.
– Каву будеш?
– Не спитаєш, чому я до тебе увірвалася?
– Спитаю. Тільки спочатку – кава.
Він клацнув кнопку на чайнику, що стояв на підвіконні і працював від сонячної енергії. А тоді підійшов до дивної старої валізи, яку я зауважила ще у перший день, і крутнув ручку збоку. Тоді опустив на чорний диск щось схоже на металевий дзьоб.
Заграла музика.
– Що це?
– Болеро. Дідусь того, що ви тут танцюєте.
– Вона теж працює на сонячній енергії?
– Ні, – він повернувся до широкого підвіконня. – На енергії серцевого ритму.
Я почала оглядати старезну штуку, шукаючи в ній накопичувач енергії.
– Знову кепкуєш? – запізно зрозуміла я.
– Зовсім трохи, – куточки його губ поповзли угору, і я зловила себе на думці, що готова бути об’єктом насмішок заради цієї його усмішки. – Навчити тебе заварювати каву?
Я підійшла до підвіконня, де стояла купа незнайомих мені пристроїв.
– Ти привіз все це з собою? У поселення на висоті 1717 метрів над рівнем моря, куди можна дібратися лише старим лижним підйомником?
– Це – не привід жити без хорошої кави цілих три дні.
Ярослав насипав кавові зерна у щось схоже на металевий циліндр із ручкою і покрутив її.
– Механічна енергія.
Тоді він пересипав мелене зерно в паперову лійку, вставлену в скляну колбу – майже таку саму, як у моїй лабораторії.
– Повільно лий воду на каву, щоб промочити її повністю, – він простягнув мені металевий чайничок з довгим носом.
З носика полився струмінь води.
– Повільніше, – завагавшись на одну мить, ніби не бажаючи торкатися мене, Ярослав притримав своїми руками мої.
Мені знадобилося шість годин сорок сім хвилин в лабораторії, щоб повернути свій світ назад. Він примудрився знову його зруйнувати за чверть секунди.
– Направляй струмінь по колу, щоб змочити всю каву. І насолоджуйся ароматом, що поступово розкривається.
Мій мозок фіксував лише один запах: його шампуню з ледь вловимими нотками кедру та шавлії. Тремор моїх пальців був неприпустимим для роботи з приладами. Я поставила чайничок на стіл.
– Краще закінчи сам.
Схопивши планшет, я вийшла на терасу, де стояв кольоровий столик зі стільцями, зроблений зі старих лиж, а на стіні були закріплені шоломи, що тепер слугували горщиками для квітів. Від різкого запаху герані я дещо прийшла до тями.
– Чашка у мене лише одна, – Ярослав вийшов, поставивши її на столик. – Я не очікував гостей.
– Не зважай, у мене немає звички пити каву, – я втупилася у планшет.
– Навіть не спробуєш те, що сама приготувала?
Я зробила ковток, відчуваючи себе об’єктом дослідження під спостереженням Ярослава.
– Твоя була смачнішою.
– Сприйму як комплімент, – він відпив кави. – Тепер я готовий слухати.
Нарешті я опинилася у своїй стихії!
– Я зіставила дані конкурсних датчиків з експериментальним. Вийшло три режими: коли ти підлаштовувався, коли танцював для себе, і твій флешмоб.
– Непогана вийшла імпровізація, правда?
Я проігнорувала його самовпевнений коментар.
– Конкурсні датчики не показали нічого нового – вони продовжують реєструвати часткове непотрапляння у ритм. А от гормональний датчик показує зовсім протилежне.
– Що я щасливий, коли не підлаштовуюся під метроном?
– Звідки ти знаєш?
– Мені не потрібен датчик, щоб зрозуміти, що я відчуваю.
– Дивися, – я повернула до нього планшет. – Дофамін – це не задоволення. Це передчуття. Мозок чекає наступної долі, а ти її крадеш і повертаєш пізніше. Щоразу, коли ти так робиш – сплеск.
– А коли танцюю рівно?
– Нічого. Мозку нема чого чекати.
– То треба просто танцювати повз музику?
– Даних хаосу в мене немає. Але коли передбачити неможливо, чекати теж нічого. Пік, певно, десь посередині.
– Тобто ваша система карає мене саме за те, від чого мені добре?
– Система бачить відхилення від сітки. Вона не знає, навмисне воно чи ні. А дофамін знає.
– Ви претендуєте на включення танцю до Олімпіади – і пропонуєте вимірювати його задоволенням?
– Не вимірювати задоволенням, а додати гормональні дані до решти для об’єктивнішої оцінки. Люди – біомашини, а гормони – спосіб оцифрувати те, що ми називаємо почуттями.
– А те, що відбувалося між нами вчора, ти теж оцифрувала?
Він проскролив екран планшета донизу.
– Підвищений адреналін, ендорфіни, дофамін… Тут нічого нового.
– Бачу, ти розбираєшся в темі.
– Просто я… – він незграбно торкнувся волосся на потилиці, і мені здалося, що вперше за три дні він дійсно розгубився. – Прочитав легенду графіка.
– Дещо тут таки нове, – я торкнулася кривої. – На сходах до соціалки адреналін у тебе зашкалював. А на першому ж треку впав до фону. У темряві.
– Там завжди було темно? – він підняв очі. – Після першого треку я перестав помічати.
Він проскролив далі.
– А це що?
– Нічого, – я відсмикнула планшет. – Забруднення вибірки.
– І що ж її забруднило?
– Я, – я підвелася зі стільця. – Було задумано, що на соціалці ти танцюватимеш з іншими, щоб отримати якомога ширший спектр даних.
– Тим паче я хочу це побачити.
– Хіба тобі потрібен датчик, щоб зрозуміти, що ти відчуваєш?
Ярослав встав і підійшов до мене. Він без дозволу взяв планшет, і я хотіла протестувати щодо конфіденційності даних, та він поклав його на стіл, навіть не глянувши. Натомість провів рукою по моєму волоссю, ледь торкаючись щоки.
З кімнати більше не линула мелодія. Я знову чула його дихання – і запах, що тепер змішався з інтенсивним ароматом герані. Ярослав поклав руку на мою талію і притягнув до себе.
– Ні. Не так, – він ніби змусив себе відсторонитися. – Спершу ти маєш знати…
У тишу різко увірвався сигнал збору конкурсантів.
– Тобі пора, – я схопила планшет. – Інакше пропустиш фінал.
– Я у фіналі?
Я кивнула.
– Зачекай мене, будь ласка, – він взяв мою руку. – Я швидко одягнуся, і ми поговоримо дорогою до арени.
– Гаразд.
Він пішов у ванну, а я повернулася до кімнати – сонце якраз розвернулося на терасу, і міцно припікало. Щоки горіли і без того.
Я крутнула ручку старої валізи, згадавши, як це зробив Ярослав. Зазвучала музика, і я вслухалася. Мелодія була живою, недосконалою, трохи хриплою. Співачка тягнула склади довше, ніж дозволила б будь-яка сітка, а гітара її чекала.
Обійшовши кімнату, я порахувала речі із зовнішнього світу: пристрої для приготування кави, музична валіза і невеликий нічник у формі кулі, що досі був увімкнений. І смартфон на зарядці. Його екран раптом засвітився – схоже, супутник нарешті увімкнули. Останнім, як завжди.
Повідомлення почали спливати одне за одним, перекрикуючи музику своїм нав’язливим писком.
Перше – учорашнє, о 16:13.
«Вдалося дізнатися слабкі місця датчиків?»
Друге – надіслане кілька хвилин тому.
«Звіт готовий?»
Я відсахнулася від екрана.
Моя точка опори раптом скотилася з гори кудись до рівня моря. А я так і залишилася стояти, навіть не зробивши спроби її наздогнати.
– Авеліно?
Я кинулася до дверей.
– Авеліно, зачекай! – Ярослав вибіг за мною в коридор.
– Вдалося провести дослідження без інформованої згоди?
– Я хотів все розповісти. Двічі за сьогодні.
– Що приїхав зруйнувати мрію моєї мами? – закричала я. – Всіх, хто тут живе?
– Слабке місце знайшла ти, першого ж дня. Я просто танцював.
– То що ти напишеш у звіті?
– Не знаю. Тому його досі немає.
– Схоже, що слабким місцем виявилася я.
– Я не планував відчувати цього, чуєш? – він підійшов ближче. – Мене попереджали про датчики, лабораторію, можливі вади… Але не про тебе. Та коли ми з тобою танцювали, я…
– Не хвилюйся, – перебила я. – Це відчуття на три хвилини одного треку.
– Авеліно…
– Мине, щойно спустишся на землю.
Я пішла геть.
Мрія всього містечка опинилася під загрозою. І моєю відповідальністю було це виправити.
***
Я майже дві доби нормально не спала.
Після такого довгого періоду без сну біомашина під назвою «людський організм» починає давати значні збої. Зʼявляються проблеми з памʼяттю, дезорієнтація у просторі та сповільнення реакцій.
А ще – наївні думки про те, що у мене міг ось так раптом закохатися хтось із зовнішнього світу.
У їдальні нікого не було. Всі були на арені і спостерігали за доленосним фіналом. Тим часом я зробила собі дві порції кави в автоматі і пробралася на кухню в пошуках якої-небудь цукрової бомби. Організм відчайдушно потребував швидких вуглеводів.
Я гадки не мала, що написав у звіті Ярослав. Проте, що б там не було, за три дні він дізнався від мене достатньо, щоб поставити хрест на маминій мрії.
На маминій.
Своєї, як виявилося, я так і не мала.
Відшукавши у коморі їдальні молочний шоколад, я повернулася за столик і відкусила шматочок. Колись він здався мені засолодким. Тепер був тим, що треба. На відміну від кави – вона була гіркою та огидною. Проте у мене залишалося максимум три з половиною години на те, щоб виправити власний провал – а іншого способу не заснути я не знала.
Повернувшись до лабораторії, я відкрила дані з датчиків конкурсантів, що брали участь у флешмобі. Система визначала їхній танець як немузичний, несинхронний і без конекшину з партнером.
З останнім я могла погодитися – вони ж танцювали соло.
А от з рештою висновків – нізащо. Вони запалили натовп. Люди невідривно дивилися на них, а частина глядачів наважилася вийти на танцпол. І це було саме те, що заворожує у танцях. Це – а не ідеальний ритм метронома.
Тепер вибірка складалася не лише з одного піддослідного, а отже, збій можна вважати систематичним.
– Авеліно?
Я помітила маму, коли вона торкнулася мого плеча.
– Чому ти не на фіналі?
– Зараз перерва. Я вирішила відшукати свою доньку, що єдина з усього поселення не прийшла на подію, на якій вирішиться наша доля.
– Мамо… Все це – моя провина…
– Що саме?
– Я… я захопилася хлопцем і думала, що це взаємно. Та він просто використовував мене, щоб підібратися до наших досліджень.
– І що ж такого страшного він дізнався?
– Про критичну ваду у вимірюванні музичності.
– Може, він просто став причиною її виявлення?
– Так. Тобто… одне і друге.
– Проте я не повірю, що моя талановита науковиця не приберегла в таємниці яких-небудь експериментальних даних.
Я подивилася на своє зап’ястя.
– Я не можу в них подивитися.
– Чому?
– Вони лише підтвердять те, якою наївною я була. І як зруйнувала твою мрію через це.
Десь вдалині пролунало сповіщення про завершення перерви і початок другого туру. Мама не поворухнулася.
– Знаєш, що я робила вчора, коли згасло світло?
– Керувала по рації.
– Спочатку, – вона ледь усміхнулася. – А потім плескала так, що аж долоні пекли.
Мама замовкла – ніби згадувала щось.
– Я двадцять років хотіла, щоб досконала система підтвердила, що судді помилилися щодо мене на тому чемпіонаті, – сказала вона. – А вчора зрозуміла, що мені байдуже, як вона оцінить той флешмоб.
Вона рушила до виходу, але біля дверей обернулася.
– Покажи їм те, що бачиш, Авеліно. Навіть якщо я хотіла б почути інше.
Я ніколи не була боягузкою. А тепер, знаючи, що саме побачу на власному графіку, я третій день уникала беззаперечного підтвердження.
З власними почуттями ще можна подискутувати. А от проти даних я не маю жодних аргументів.
Свайпнувши вправо, на вкладку програми, що давно перейшла у сплячий режим, я спостерігала, як величезний масив сирих даних за три дні мерехтить перед очима, завантажуючись для побудови графіків.
Я наблизила криву першого змагального дня, що вже візуалізувалася. Ніч перед першим днем – рівна лінія сну. Мій базальний рівень – останній спокійний графік.
14:17.
Першою відповіла шкіра: мурахи, спітнілі долоні, пульс. Дофамін наздогнав за кілька хвилин. Це був перший танець Ярослава – тоді ще незнайомця.
Тепер я знала, коли все сталося. Шкіра записала це з точністю до секунди.
14:38.
Перерва між турами. Тремор, тахікардія і короткий, але значний пік окситоцину. Роздягальня.
З того часу «графік закоханої дурепи» почав набирати сили. Фон окситоцину, кортизолу та дофаміну поповз угору – і більше не опускався.
15:26.
Підвищений фон – і жодного сплеску.
Стоп!
Той самий танцпол. Той самий Ярослав. Тільки цього разу він танцював у такт.
Я наблизила графік другого змагального дня.
Перший тур – сплески. Другий – рівна лінія. А потім знову сплески.
Флешмоб.
Найвищий сплеск – о 15:52. Саме тоді зал підхопив ритм ногами, і на танцпол вийшли ті, хто ніколи не змагався. Ярослава в ту мить я вже не бачила в натовпі.
Я змахнула екран вліво. Конкурсні датчики учасників у ці ж хвилини фіксували критичні помилки. Якби флешмоб зараховували, вибули б усі.
Сплески не належали Ярославу. Вони належали танцю.
Фон – це він. Сплески – це танець.
Але одна глядачка – це анекдот, а не дослідження. Потрібно більше даних.
Соціалка.
Довга хвиля окситоцину й ендорфінів, падіння кортизолу, підвищений пульс…
Забруднення вибірки.
Ці дані нікуди не годяться – я сама була учасницею експерименту. Хоч сплески й були – вони настільки змішалися з раптовим відчуттям «щастя», що не мають жодної статистичної цінності.
Наступний день я наблизила тремтячими пальцями. Для статистики дивитися на нього не було сенсу. Для мене – був.
На світанку третього дня графіки збожеволіли – недосип, ціла ніч фізичної активності, ще й поцілунок на додачу зробили свою справу. Вони залишалися такими й досі.
Варто було поспати.
Геніальна науковиця наївно вірила, що це допоможе.
Закохана дурепа знала, що ні.
О 12:50 дофамін упав нижче нічного рівня – вперше за три дні. А за п’ятнадцять хвилин фон повернувся, ніби нічого й не сталося. Ніби мої гормони просто не отримали повідомлення про зраду.
Я глянула на годинник.
До завершення фіналу і оголошення вироку лишалося півгодини.
Я виділила «Авеліна» у графіку і перейменувала на «Глядачка А».
***
Імена переможців я почула з коридору. Я вгадала їх ще на даху станції. Датчикам знадобилося три дні, щоб погодитися зі мною.
– Зачекайте!
Я увірвалася на танцпол у ту саму секунду, коли голові Олімпійського комітету передавали мікрофон. У другій руці вона тримала дві картки.
– Думаю, перед ухваленням рішення вам варто почути оновлену інформацію, – сказала я, ще не віддихавшись.
– Рішення вже прийнято, – голова комітету говорила у мікрофон навмисне, щоб це чули усі. – Інформація має цінність лише за умови своєчасного її надання.
– Ми працюємо з даними в реальному часі, – я подала знак звукооператору, щоб приніс мені мікрофон. – Проте для їхнього візуального представлення на широкий загал потрібна людська обробка.
Я відкрила програму на планшеті, і на кубі табло під дахом запустилася презентація з графіками.
– Як наукова кураторка дослідження, – почала я, коли мені передали мікрофон, – я вважаю своїм обов’язком повідомляти про непередбачувані відхилення у роботі пристроїв, які напряму впливають на об’єктивність оцінювання. На десятому вирішальному турнірі сталося саме це. Ми виявили критичні збої у вимірюванні музичності, які унеможливлюють використання датчиків у поточній версії.
Залою прокотилися здивовані та розчаровані видихи.
– Тобто ви добровільно знімаєте латідо як претендента на участь в Олімпіаді? – запитала голова комітету.
– Ні, – заперечила я. – Я хочу запропонувати альтернативне рішення.
Вони мовчали – і я сприйняла це як сигнал продовжувати.
– На графіку – музичність учасників флешмобу.
– Під час флешмобу не було музики, – сказав член комітету, глянувши на нерівний графік.
– Музики не було. А ритм був – з долонь, не з колонок, – я вивела на табло ще одну криву. – Наша система звикла до треків, де біти ідеально рівні. Датчики зарахували критичні помилки всім. Хоча кожен у цій залі бачив протилежне.
Люди схвально зааплодували.
– Ви тримали один ритм на всіх, – звернулася я до трибун. – Система вирішила, що помилилися всі, крім неї.
– Проте реакція зали – не наукові дані.
Я увімкнула свій графік зміни гормонів під час флешмобу.
– Саме тому на екрані ви можете побачити дані експериментального гормонального датчика піддослідної «Глядачки А». Сплески зʼявляються щоразу, коли танцюрист обманює очікування глядача і повертає йому такт.
Я перевела погляд з екрану на комітет.
– Ми кріпили датчики до спортсменів. А виявилося, що вимірювати треба і суддів.
– Ви пропонуєте змінити суддівство на підставі однієї глядачки?
– Так, глядачка одна. Тому необхідні подальші дослідження із залученням професійних суддів.
– Ви стверджували, що суддівство стоїть на заваді об’єктивній оцінці.
– Я помилялася. Суб’єктивність – не похибка, яку треба прибрати. Це саме те, що ми маємо навчитися вимірювати.
– Гормональний сплеск може бути спровокований багатьма іншими чинниками, – втрутився один із членів комітету. – Це може бути як задоволення від танцю, так і банальна закоханість.
Я перемкнула слайд.
– На цьому графіку змішано обидві речі, – зізналася я. – Закоханість – це фон. Він піднімається і тримається годинами, хоч би на що глядачка дивилася. А задоволення від танцю – це сплески.
– Чи давала «Глядачка А» згоду на використання персональних даних? – запитала голова комітету.
– Так. Це мої дані.
По залу пробіглася хвиля перешіптувань.
Я знайшла маму в першому ряду. Вона кивнула, а я випросталася – цього разу не тому, що дивився комітет.
– Суб’єкт номер пʼятдесят сім також дає згоду.
Голос Ярослава змусив мене здригнутися. Він говорив від пульта звукооператора.
Я відкрила графіки Ярослава, що не були підготовлені до презентації. Я не планувала порушувати обіцянку щодо використання даних його датчика. Та тепер я демонструвала всьому містечку, сотням учасників і Олімпійському комітету те, що показувала Ярославу вдень на терасі його номера.
Голова комітету довго дивилася на графік, а тоді глянула на мене.
– Ми свідомо шукали експерта, який не вірить у ваші датчики, – сказала вона. – Переконати прихильника неважко. Ви знаєте, що він написав у звіті?
– Ні.
Вона почала читати:
– «Технологія недосконала, але в поєднанні з людським оцінюванням має значний потенціал. Наукова кураторка має визнати вади системи перед комітетом. Якщо вона це зробить, рекомендую продовжити фінансування. Якщо ні – припинити: система, автори якої приховують її помилки, не має права оцінювати спортсменів».
Я забула видихнути. І цього разу не помітила, що забула.
– Ми ухвалили рішення кілька годин тому, Авеліно. Два рішення, – вона переклала картку, що була внизу, нагору. – Ваша промова визначила, яке з них я зачитаю.
Вона підняла мікрофон до губ.
– Латідо не буде включено до програми Ігор 2060 року, – оголосила вона залі. – Проте Олімпійський комітет продовжує фінансування досліджень. Експерт рекомендував поєднати датчики із суддями, але не знав, як саме.
Голова комітету відклала картку.
– Наукова кураторка щойно нам це показала.
Зала вибухнула оплесками.
Епілог
Я проспала шістнадцять годин.
О 21:32 я сиділа на даху верхньої станції і дивилася на захід сонця.
О 22:16 моє усамітнення перервали.
– Отже, у вас також прийнято втручатися в особистий простір?
Я не обернулася – ніби знала, що він прийде. Просто не знала, коли.
– Люк був відчинений, – Ярослав сів поруч. Ліхтарика у нього не було.
– Він завжди відчинений, – я подивилася на нього. – Хіба більшість гостей не поїхала ще зранку?
– Я – не гість. Я – піддослідний.
– Ти знав, що я визнаю усе перед комітетом?
– Ні. Але здогадувався.
Він дивився вдалину, на темне небо.
– Я приїхав сюди довести, що мистецтво неможливо виміряти. А ти виміряла мене.
Я дістала планшет, відкрила дані датчика і простягнула йому.
– Ти ж умієш читати графіки, правда?
12:50.
Його дофамін падав у ту саму хвилину, що й мій.
13:00.
Він вийшов на фінал – на кривій не було жодного сплеску.
17:36.
Лінія поповзла вгору на словах «Так. Це мої дані».
Я вловила його усмішку – ледь помітну, але таку, яку неможливо втримати всередині.
– Мені не потрібен датчик, щоб зрозуміти, що я відчуваю.
– Впевнений?
– Проведемо незалежний експеримент? – запитав він.
Ярослав нахилився і зупинився за подих від мене. Я завмерла в очікуванні – та він не рухався. Мить, ще одна – довше, ніж я могла передбачити, довше, ніж будь-яка пауза між треками.
Вкрадена чверть.
Мелодія нашого поцілунку не була схожою на метроном – вона була живою, справжньою, як музика з тієї пошарпаної валізи. Мені все ще хотілося винайти пристрій для її продовження силою думки. Проте, судячи з приглушеного стогону Ярослава, спрацьовували і мої пальці, що заривалися в його кучері, притягуючи його ще ближче.
– Перевіриш графіки тепер?
Я перевернула планшет екраном донизу.
– Інтроспекція – ненадійний метод. Але сьогодні мені вистачить і його.
– Може, це щось більше за відчуття на три хвилини одного треку?
– Пропоную повторний експеримент для розширення вибірки.
Я поцілувала його.
***
Наступного ранку я знову прийшла до верхньої станції підйомника. Цього разу – з валізою. Всередині був одяг та особисті речі. А ще – трохи вицвілий від сонця і солі купальник, якого я не клала.
Мамин.
Я не спакувала жодного датчика. Навіть планшет залишився лежати на дубовому столі у кабінеті. Фінансування наших досліджень продовжили на чотири роки, а кілька тижнів лабораторія впорається і без мене.
Десять років я вгадувала зовнішній світ за тим, як він виходить із кабінки. Тепер мені хотілося знати, звідки він приїжджає. І чим живе, окрім танців та науки. Поки що із зовнішнього світу мені припала до душі лише одна річ. Для висновків вибірка була замала.
Ярослав стояв на оглядовому майданчику з яскраво-помаранчевою чашкою. Збоку – потерта валіза. Він дивився вдалечінь, на смерекові схили і полонини над ними. Я мовчки підійшла ближче і вдихнула прохолодне повітря.
Мабуть, лише тепер, коли я мала звідси поїхати, я усвідомила навколишню красу. І чому Ярослав не спішив займати найкращий номер у готелі.
– Поділишся кавою?
– У тебе ж немає звички пити каву, – він простягнув мені чашку.
Почувся стукіт кабінки, що підходила до станції.
Я зробила ковток ароматного напою.
Кабінка поїхала вниз порожньою. Наступна мала прийти за кілька хвилин.
Я не стала рахувати, за скільки.